Тема 8. Народні технології фізичного виховання

Ø Особливості народних технологій фізичного виховання

Ø Народні уявлення про фізичну досконалість

Ø Особливості використання українських народних ігор у фізичному вихованні

Система народних знань і уявлень про фізичне виховання. Система народних знань – важлива складова традиційно-побутової культури українців. В її основу покладено органічне поєднання раціональних та ірраціональних відомостей з різних галузей знань, набутих протягом тисячолітнього історичного розвитку нації. Система обіймає народну медицину, ветеринарію, народний календар і метеорологію, народну астрономію та метрологію, народні професійно-виробничі знання, етнопедагогіку та ін.

Важливою складовою системи народних знань є галузь відомостей про закономірності розвитку ставлення, виховання й оздоровлення людини. Вона розглядає як соціальні, духовні, психічні, так і тілесні (фізичні та біологічні) закономірності життєдіяльності людини. Найсуттєвішими і практично завершено оформленими в галузі народного людинознавства є народна медицина та етнопедагогіка. Слід зазначити, що в останні роки етнопедагогіка й народна медицина набули суттєвого прискорення у своєму розвитку як важливі наукові дисципліни, що знайшло своє відбиття у низці опублікованих праць.

Кожна із зазначених наукових дисциплін має чітко окреслену сферу свого застосування, свої об'єкт і предмет дослідження. У наукових працях Є. С. Товстухи, З. Є. Болтарович, С. Верхратського, Ф. І. Мамчура та ін. комплексно викладаються історіографічні, теоретико-методичні, соціальні та практичні аспекти розвитку, становлення й функціонування народної медицини українців, містяться визначення її предмета.

Традиційна народна медицина українців виникла за сивої давнини як система рецептурно-лікувальних заходів, що склалася в народному середовищі і передавалася усно від покоління до покоління. Важливу роль у збереженні й передачі народного досвіду відіграв медичний фольклор. Упродовж віків народна медицина була основним різновидом лікування сільських трударів, оскільки фахова медична допомога почала надходити до українського села лише з другої половини ХІХ століття.

Важливим здобутком народної медицини українців є її пріоритетна спрямованість не на лікування вже хворої людини, а передусім на профілактику захворювань і зміцнення її здоров'я. У народній медицині здійснюється не лікування хвороби взагалі, а лікування конкретної людини з урахування її духовного світу, уподобань, звичок, фізичного стану, віку, статі тощо.

Суттєве місце серед терапевтичних методів народної медицини посідала фізіотерапія (компреси, гарячі та парові ванни, інгаляції тощо).

Українці були добре обізнані з спрятливим впливом масажу на зміцнення здоров'я людини. Реконструюючи методи української народної медицини, пріоритетну роль у лікуванні Є. С. Товстуха відводить засобам і методам використання слова, серед яких він виділяє численні способи навіювання (колискові пісні, замовляння тощо).

Таким чином, аналіз наукових праць із галузі народної медицини українців дозволяє стверджувати, що засоби, методи лікування ґрунтувались на сукупності як раціональних знань про об'єктивно існуючі закономірності стосовно фізичного, психічного й духовного стану людини, особливості перебігу захворювань, так і ірраціональних поглядів і уявлень про щойно наведені процеси.

Наступною важливою дисципліною народного людинознавства є етнопедагогіка – сукупність граційних форм і засобів виховування, навчання та підготовки дітей до життя і праці.

Складовими народної педагогіки є такі розділи: народне дитинознавство, народна виховна практика, народна дидактика і народна педагогічна деонтологія. Етнопедагогіка і догляд за дитиною з перших днів народження йшли суміжно, про що свідчать численні приклади народної мудрості: «Учи дитину змалку, бо як не навчиш - виросте, тебе навчить». «Як не навчиш дитину в пелюшках, то не навчиш і в подушках».

Основою української етнопедагогіки є трудове виховання. Згідно з народною мораллю, праця – це найвища чеснота, найголовніша засада життя. Вітаючи народження дитини, завжди бажали, щоб дитинча «було охоче й робоче».

Українська народна педагогіка нагромадила цінний досвід морально-етичного виховання молоді. Народна мораль вимагає від дітей пошани до батьків, дідів, старших сестер і братів; пошани до праці, хліба, бережливого ставлення до одягу, знарядь праці. Над усе народна мораль ставила такі чесноти, як працездатність, доброзичливість, щирість, чуйність. Величезне значення надавалось вихованню любові до рідної землі. Серед українців побутувало поважне ставлення до освіти; батьки намагалися будь-що віддати своїх дітей у науку.

Важливу роль у збереженні та передачі народного досвіду виховання відігравав педагогічний фольклор. Слід зазначити, що як важлива галузь людинознавства народна педагогіка ґрунтувалась на багатовікових народних знаннях про особливості й закономірності цілеспрямованого впливу на дитячу особливість.

Найважливішою метою української етнопедагогічки було формування й зміцнення як духовного, так і фізичного (тілесного) здоров'я. Українській етнопедагогіці суттєву роль відводять тілесному (фізичному) вихованню молоді.

Народна фізична культура – так само, як і народна медицина чи народна педагогіка, – ґрунтується на системі народних знань, узагальнень, поглядів на закономірності розвитку людини й особливості цілеспрямованого впливу на її природний розвиток специфічними засобами.

Зазначимо, що система народних знань про фізичне виховання людини є невіддільною складовою більш широкої системи знань у галузі української етнопедагогіки. Вона складається з раціональних відомостей, набутих протягом віків, і містить у собі сукупність закономірностей, принципів, які відображають як сам процес тілесного, духовного, морального виховання людини, так і його організаційні та методичні особливості. На різних історичних етапах традиційні знання різною мірою поєднували раціональні елементи віковічного народного досвіду з ірраціональними нашаруваннями попередніх епох.

Аналіз численних літературних джерел, узагальнення сучасного досвіду функціонування народної фізичної культури доводить, що структурними складовими системами знань про фізичне виховання є:

- національний ідеал фізичної досконалості людини;

- народні знання про закономірності розвитку людини, сукупність та особливості цілеспрямованого впливу на природний розвиток людини засобами й методами народної фізичної культури.

Одним із найважливіших теоретико-методичних положень виховання особливості є принцип етнізації. У кожної нації світу не існує виховання взагалі. Виховання завжди має конкретно-історичний національний зміст та адекватну до етносу національну форму.

Національне виховання – це створена впродовж віків самим народом система ідеалів, поглядів, переконань, ідей, традицій, звичаїв, покликаних формувати за допомогою специфічних засобів і методів тілесні та духовні складові особливості людини, світоглядні засади життєдіяльності, цінності орієнтації, передавати від покоління до покоління соціальний досвід тощо.

Ще за сивої давнини український народ створив культурно-світоглядні цінності, фізична досконалість яких посідала чільне місце поряд з духовними, моральними та психічними якостями людини. Саме гармонійне єднання людини з довкіллям, а також відповідність і збалансованість між тілесним і духовним у структурі особливості людини становлять ту засадничу компоненту, на якій ґрунтується формування українського національного ідеалу тілесної та духовної досконалості людини.

Національний ідеал тілесної досконалості формувався через систему народних поглядів, звичаїв, знань. Найповніше народні погляди на проблему тілесної та духовної гармонії віддзеркалені в народних прислів'ях і приказках. Слід зауважити, що народні погляди на тілесну досконалість мають досить чітку статеву диференціацію. Так, переважна більшість народних уявлень про тілесну досконалість дівчини асоціюється з природними явищами і процесами. Перед усім позитивна модель дівочої вроди і тілесної гармонії пов'язується із традиційними для України рослинами: «Дівка, як ягідка», «Молода й хороша, як ягідка», «Червона, як ягода», «Дівчина, що в лузі калина», «Червона, як рожа», «Гарна, як мак городній».

Цікаво, що народні уявлення про фізичну досконалість ґрунтувалися не лише на позитивних асоціаціях. Народна мудрість досить дошкульно висміювала негативні сторони неадекватного фізичного розвитку, формувала певне ставлення людей до фізичних надмірностей і недосконалостей тощо: «Достанеться стиду-бриду цілувати повновиду», «Гадалка така, що й миш не одержиться», «Роз'їхались, як верша», «Така, як кадовб». Отже, ідеал тілесної досконалості як сукупність поглядів, уявлень, знань людини, тим часом як тілесний ідеал дівчини найчастіше пов'язувався із природною красою, граціозністю, стрункою, пружною ходою тощо, фізичний ідеал хлопця, насамперед, асоціювався з мужністю, значним розвитком фізичної сили. Краса, постава парубка зіставляються з образами орла, сокола: «Знати сокола по польоту, а молодця - по ході», «Сокіл - не парубок, орел - не козак» та ін.

Суттєва роль у формуванні фізичного ідеалу хлопця відводилася саме гармонійному і водночас досить високому рівню розвитку рухових якостей (Замашний хлопець), уявлень про адекватний розвиток фізичних якостей хлопця є їхня чітка диференціація за характеристиками проявів у конкретній руховій діяльності.

Народна концепція гармонійного розвитку особистості розглядає рухову якість як важливий, але не єдиний фактор людської досконалості. Такі якості, як здатність володіти своїми почуттями: «Не то сильний, що камінь верне, - тільки сильний, що серце в собі вдержить»; здатність розумно розподілити свої зусилля в просторі і часі: «Василю, не бери на силу»; здатність раціонально визначити доцільність застосування своїх фізичних можливостей: «Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє».

Невіддільною рисою парубочої духовності та тілесної досконалості, за народними уявленнями, є міцне здоров'я. Адже не даремно в народі кажуть, що «Здоров'я всьому голова».

У народній уяві людина, людська особливість ніколи не розглядалися лише як сукупність фізичних характеристик, а як цілісна психічна, духовна і тілесна істота.

У народній мудрості розрізняють кілька груп факторів, що впливають на природний розвиток людини, формування її фізичних і розумових якостей, соціального, психічного та тілесного здоров'я. Досить велике місце в народній уяві відведено генотиповим факторам, а саме генетичній спадковості. Справді, як говорить народ: «Природу тяжко одмінити». Ціла низка афоризмів говорить про багатовіковий досвід людей, їх спостереження - узагальнення за передачею від покоління до покоління, від батьків до дітей спадкових якостей: «Який вродився, такий і вдався», «Криве дерево не дуже випрямиться».

В особливій народній пошані сам процес виховання дитини. І тут дуже важливо виступає загальновідома теза про можливості цілеспрямованого виховного впливу на особистість дитини: «Яких сотворили, таких майте». Виховання фізичних, моральних, духовних якостей дитини, за народними приписами, слід розпочинати вже з раннього дитинства: «Гни дерево, поки молоде, учи дітей, поки малі». «Вчи дитину з малості, жебись спочив у старості».

Джерелами до вивчення народних знань про фізичний розвиток людини та її сутність є:

- народні вірування, демонологія, повір'я;

- народні легенди, повісті та перекази про людину;

- народні прислів'я, приказки, казки, пісні, думки, загадки тощо.

Вивчаючи народні уявлення про життя людини, В. Гнатюк доводив, що життя людини проходить у кількох субстанціях, а саме – духовній і тілесній. Значну роль у формуванні уявлень і знань про розвиток людини у світогляді українців відігравала як релігійна взагалі, так і зокрема апокрифічна література. В апокрифічному сказанні «Як створив Бог Адама» відображені уявлення про етапи природного розвитку людини: «...10 років мине дитинство, 20 - юнак, 30 - повноліття, 40 - середньовіччя, 50 - сивина, 60 - старість, 70 - скін». Характерно, що концепція етапів природного розвитку людини викладена в цьому та інших народних творах багато століть тому, знаходять тому підтвердження в суто наукових сучасних положеннях.

З давніх-давен народ хвилювала також думка про те, як передати дітям свій життєвий досвід, щоб він поширювався з покоління в покоління, робив життя людини кращим, змістовнішим, озброював людину в праці і боротьбі з труднощами. Подібно до того як усна народна творчість мала величезне значення для розвитку художньої літератури, як народні мелодії справляли благотворний вплив на розвиток класичної музики, так і народні погляди, знання й уявлення про тілесний розвиток людини в багатьох випадках становили сприятливий ґрунт для виникнення передових педагогічних ідей у сфері фізичної культури, були важливим джерелом поповнення науково-педагогічної думки щодо галузі фізичного виховання.

Протягом історичного розвитку українського народу в його середовищі складалася і вдосконалювалася система знань і вмінь – сукупність народних прийомів і навичок, які застосовувалися з метою тілесного вдосконалення людини. Склалися, таким чином, народна теорія і методика фізичного виховання. Як випливає з наведених складових народної системи знань про фізичний розвиток і виховання, багато з них були відомими в середовищі народу задовго до обґрунтування їх професійних теорій та практики фізичного виховання. Звичайно, у системі народних знань усе має адекватну міру відповідності, були в ній і хибні погляди й уявлення.

Багато елементів народної фізичної культури тісно пов'язані із системою народних уявлень про довкілля. У багатьох народних іграх можна вгледіти віддзеркалення цих уявлень. Тобто народні ігри, фізичні вправи виступають у даному разі як матеріалізовані народні знання й уявлення.

Народні уявлення про душу та тіло ще з початку ХХ століття і до 30-40-х років ґрунтувалися на подібності душі і тіла. Зберігаючи образ людини, душа одночасно з тілом людини росте, розвивається, «харчуючись» духом тих страв, що й тіло. Інакше кажучи, тілесна людина харчується матеріальною, а духовна - духовною стравою. Із цього випливає очевидний, за народними уявленнями, взаємозв'язок і взаємовплив духовного і тілесного і навпаки. Отже, така орієнтація народних уявлень про особливості тілесного та духовного начал свідчить про те, що за нею ховається розуміння можливостей цілеспрямованого впливу з метою вдосконалення духовних або тілесних складових та одної з них.

Величезна кількість положень народної теорії і методики фізичного виховання відображена в різноманітних жанрах української народної творчості – казках, приказках і прислів'ях, піснях, думах, переказах, скоромовках тощо.

Велику роль у формуванні ідеалу людської тілесної досконалості відіграють казки. Не менш суттєву роль у збереженні та відтворенні народних знань і уявлень мають народні пісні і думи.

Освячені віками народні традиції і звичаї були тим визначальним фактором, що сприяв адекватному вихованню в людині її тілесних і духовних складових, формуванню через традиційний народний здоровий спосіб життя здорової нації. На сьогодні наука довела раціональність багатьох народних знань, які утвердилися у звичаях шляхом довготривалих пошуків. Українська народна фізична культура є невичерпним джерелом знань, які складалися впродовж усієї історії народу. Пізнання духовної, моральної та психічної, тілесної природи людини, потреба в її розумінні та постійному вдосконаленні є однією з найсуттєвіших умов життєдіяльності та особливості нації.

Українські ігри у фізичному вихованні. Особливе занепокоєння нині викликає відсутність у більшості юнацтва усвідомлення себе як частини народу, співвідношення своєї діяльності і інтересами нації. Зарадити справі може створення такої системи освіти, яка би виховувала національно свідомих громадян України.

Наукові дослідження переконливо доводять, що дитина повинна перебувати під постійним виховним впливом матеріальної та духовної культури свого народу. Це потрібно насамперед для найповнішого розкриття природних здібностей дитини, розвитку її талантів, виявлення етнопедагогічних особливостей. Тому система освіти загалом і процес фізичного виховання зокрема мусять бути саме національними.

З огляду на це, підвищення ефективності фізичного виховання тісно переплітається з проблемами впровадження в практику елементів народної фізичної культури, які мають виховну, розвивальну, культурну цінність.

Народна фізична культура включає ті види руховної активності та методи їх використання, які історично склалися як наслідок непрофесійної діяльності з метою фізичного, психічного та фізіологічного впливу на розвиток людини, адекватного пристосування до умов навколишнього середовища, підготовки до трудової діяльності та військової справи. У цьому плані слід указати на педагогічну значущість народних ігор, основні компоненти яких (зміст, форма, методичні особливості) роблять їх одним із ефективних засобів, що можуть застосовуватися в усіх ланках системи фізичного виховання.

Не стали винятком у цьому аспекті й українські народні ігри, які, виникнувши тисячоліття тому, зберігають та органічно збагачують українську культуру.

Тисячоліття культуротворчого процесу в Україні виробили розвинену систему вірувань, яка ґрунтувалась на астральному культі, подібному до культів прадавніх цивілізацій. Багатогранність язичницького світосприймання відповідала багатству форм культових і ритуальних дій. Моління про врожай, різні заклинання, звернення до сил природи, до духів доба та зла супроводжувалися різноманітними ритуальними діями з іграми, забавами, хороводами: «Сходилися на ігрища, на танки і на всякі бісівські пісні... Ігрища втолочені, і людей велика сила, що починають пхати один одного».

Річний язичницький цикл святкувань склався із сезонних аграрних обрядів. Стикаючись із силами природи, кліматичними умовами, від яких залежав урожай, а від того й добробут кожного, люди за довгі століття виробили цілу систему свят, обрядів, звичаїв, пов'язаних із кожною порою року. Після прийняття християнства в Україні-Русі тисячолітнє язичництво, будучи досконалою системою вірувань і знань про світ, дуже повільно відступало під натиском православного духовенства. Церква вперто боролася з «поганством», однак так і не змогла викорінити вікові традиції. «Еще же снози от неразумия простая чаль... во гредех и селех творять еллинские беснование, различные игры плясаеия в начечерии праздни Рождества Христова и против праздника Иоанна Предтечи в нощи и в праздник весь день».

Християнство змушене було пристосуватися, асимілювати язичницькі культи й обряди, вбираючи в себе їх елементи. Усі найбільші народні свята, які споконвіку відзначалися в Україні, увійшли до церковного календаря, що органічно поєднав християнські та язичницькі звичаї наших предків.

Зимовий цикл святкувань починався від свята Введения в храм Пресвятої Богородиці (21 листопада). За церковним календарем це свято припадає на Пилипівський піст, який тягнеться аж до Різдвяних свят. Під час посту церква забороняє розваги. Однак в дохристиянські часи цей період був багатим на різні свята, відгомін яких пішов і до наших днів. Давні обрядові свята найповніше збереглися у святкуваннях Катерини й Андрія.

День великомучениці Катерини в давнину був дівочим святом, пов'язаним із кликанням долі. Доля в народних віруваннях уявлялася як «небесна нитка», що падає на землю з народженням дитини. Паралель цього вірування можна провести до сучасної дитячої гри «Голочка - ниточка». У цей день на вечорницях проводили ігри-гадання, деякі з яких відбилися в дитячих іграх «Птиці» та «Чіт чи лишка».

День св. Андрія Первозванного припадає на 13 грудня. У переддень Андрія ввечері молодь збиралася «на калиту». Дівчата випікали великий корж, прив'язували його до сволока, а хлопці мали «проїхати на коцюбі» та, підстрибнувши вгору, відкусити шмат калити... Присутні намагалися розсмішити «коцюбника». Якщо він розсміявся чи не зумів посмакувати калитою, то невдаху обмазували сажею. Гра проходила під сміх хлопців і дівчат.

З оригінальними дійствами пов'язані також грудневі свята Сави, Миколи, Ганни, Спиридона.

Кульмінаційні моменти зимового циклу народних свят в Україні становлять дні, на які припадають Різдво, Новий рік, Водохреща. В язичницькі часи цей період був дванадцятиденним святковим комплексом, під час якого проводилися заклинання на всі дванадцять місяців майбутнього року: «Одной из характернейших черт... является ряжение, одевание тулупов шерстью вверх, ношение звериных масок и шумные карнавальные пляски в домах и на улицах. Рядятся в медведя, коня, быка, козу, гуся, журавля, во время сборищ поют самые разнообразные песни из всего годового репертуара». У зимових ігрищах зустрічаються елементи майже всіх обрядів, які повинні виконувати в році. У деяких випадках археологічні матеріали дають підставу говорити про окремі стійкі обряди, які з часом перетворилися на веселі ігри сільської молоді, - ходіння з колядою (вертепом) і Різдво, водіння «кози», «коня», «ведмедя» у новорічну ніч, на Василя тощо.

Початком другого значного циклу святкування були веснянки, які пов'язані із зустріччю весни та з першим етапом весняно-польових робіт. Весняний цикл святкувань виділявся найбільшим багатством обрядових дій та звичаїв, які віддзеркалювали культ Сонця та сил природи. З прийняттям на Русі християнства язичницькі обряди поклоніння весні поступово переходять у традиції Великодніх свят. Вагому частку в обрядово-звичаєвому ритуалі Великодня займають «веснянки» або «гаївки» - широкий цикл ритуальних пісень-хороводів, переважно дівочих. Володимир Гнатюк, який видав найповніше зібрання гаївок, писав: «Термін «веснянка» обіймає широкий цикл пісень, «гаївка» - вузький. Веснянку співають в російській Україні цілу весну, гаївку в Галичині - лише на Великдень». Співаючи веснянки, дівчата беруться за руки і творять коло, півколо або ключ і рухаються під ритм пісні. Переважна більшість веснянок і гаївок - це драматизована гра з розподілом ролей та формою діалогу (два хори).

Великодні свята - це час найцікавіших і найрізноманітніших ігор і забав дорослих, молоді та дітей. Репертуар традиційних великодніх ігор поділявся на дитячі, парубочі, дівочі, змішані та загальні. Парубочі ігри здебільшого носили характер змагання у спритності, прудкості та силі. Це такі ігри, як «Довга лоза», «Війна», «У короля», «У звона», «У журавля», «Коромисло», «Дзвінниця», «Стовп», «Чий батько дужчий», «Бити дупака», «Піп», «Чорт», «Харлай», «Шила бити», «Кашу варити», «Кулачні бої», «Боротьба грудьми» та інші. Натомість у дівочих іграх випробовувалися художні здібності учасниць - уміння танцювати, співати, перевтілюватися в певний образ. Це такі ігри та веснянки, як «Мак», «Жельман», «Кострубонька», «Кривий танець», «Вербова дощечка», «Подоляночка», «А ми просо сіяли», «Уже весна воскресла», «Весно наша», «Воротар», «Заїнько», «Ой, ленку мій, ленку», «Голубка», «Царівна», «Царенко» та інші. Недарма Великодні ігрища вважалися в народі справжніми ярмарками наречених. Веснянки співали по Зелених свят.

З веснянками та Великоднями пов'язаний і культ яйця як джерела життя; малюнки на яйцях-писанках Давньої Русі, які виникли за кілька тисячоліть до прийняття християнства на Русі. Можливо, саме з цим пов'язані великодні дитячі ігри з крашанками та писанками. Ними грали в такі ігри, як «Товкання-цокання», «Котка», «Кидка», «Схованки», «Загадкові міньки». Крім того, хлопчики грали в такі ігри, як «У короля», «У дзвона», «Довга лоза», «Просо», «Поїзд», «Свинка», «Чародій», «У відьми», «Гойдалки на гілках». Малі дівчата здебільшого копіювали веснянки-гаївки від старших, але мали й свої ігри - такі, як «Ластівка», «Мак», «Мовчанка», «Вишня», «Мачуха», «Журавель», «Котик і мишка», «Грушка», «Перепілочка», «Третій зайвий» та інші.

Ще одним весняним святом, яке завершує весняний цикл, є свято Святого Юрія (24 квітня). Це свято йде поряд з іншим - Красної Гірки або Красної Лелі, яке колись святкувалося на честь богині весни та кохання - Лади (Лелі, Лялі). Обрядодії, ігри та забави, які супроводжували ці свята, показують, що в цей час весна переходить у літо. З цього дня дівчата і дівчатка починають грати в ігри, що імітують цей період (перехід). До них належать «Горю дуба», «Горю - горюпень», «Ляля».

Літній цикл свят так само був дуже широкий і пов'язувався із силами природи й сонця. Першою великою урочистістю літа були Зелені свята, які виникли ще в добу родового побуту тисячоліття тому. Взагалі літній період у Давній Русі був кульмінацією народних святкувань. Усі види мистецтва проявлялися в них повною мірою: музика, співи, танці, ігри, театралізовані дійства. «Его празднество сопровождалось играми, плясками, лакомством... особенно кулачным боем».

Для Зелених свят одним з найхарактерніших обрядів був «Водити тополю». Цей обряд С. Килимник описав так:

«По обіді збиралися дівчата десь у садку чи за селом на полі, а коли ліс близенько - у лісі. Спочатку співали, водили хороводи, гадали; під час гри та хороводів вирізняли ту дівчину, що найкраще відзначилась в іграх. Її обступали дівчата й піднімали вгору з вигуком: «Тополя! Тополя!». У цей час збігались хлопці, які близько чатували цього моменту, підхоплювали на руки обрану дівчину і деякий час носили, а дівчата намагалися відняти й поставити її на ноги. Врешті дівчата «перемагають» хлопців і ставлять «тополю» на ноги. Далі увінчують «тополю» стрічками, намистами, уквітчують лісовими квітами, зав'язують очі і з гучними піснями ведуть в село. Якщо на дорозі зійшлися дві «тополі», то між ними відбувається бійка - одна з одної намагається зірвали зелені прикраси. Гурт, у якого «роздягли тополю», припиняє «водити тополю».

Літній період святкувань завершувався днем Купали, який в християнському календарі відомий під назвою Різдво Івана Хрестителя. Це свято відбувалося в час літнього сонцестояння, коли сонце приходило до зеніту - найвище піднімалося над землею, давало найбільше тепла й світла, виявляло свою чудодійну силу для рослинного й тваринного світу та для людини. Найбільш ранній опис Івана Купала в Україні дає Густинський літопис: «...с вечера собираются простая чедь обоего поли и сплетают венки из ядомого зелья, или корення, и препоясавшиеся былием возгнетают огонь, инде же поставляют зеленую ветвь, емшеся на руць около обращаются окрест огня, поюще своя пъсни, преплетающе Купалом: потом через оный огонь прескакут, оному бъсу жертву себя приносяще».

З утратою аграрно-магічного значення купальських ігрищ їх обрядова функція поступово замінюється естетичною та розважальною. Святковий обряд, приурочений до дня літнього сонцестояння, із часом перетворився на масові розваги молоді. З давніх-давен в Україні молодь виходить із села з радісними співами, розкладає вогнище на горі або десь у лісі поблизу річки, танцює навколо того вогнища й стрибає через нього. Стрибки через вогонь окремі автори тлумачать як акт очищення. С. Килимник так описує цю обрядодію: «Спочатку стрибають через вогонь хлопці по старшині один за одним. Що вище скочить хлопець, то й кращий буде на його полі врожай; що спритніше скочить - здоровший буде..., упаде під час стрибка - щось трапиться йому нещасливого впродовж року; розгорне вогонь під час стрибка - розгорнеться якийсь нелад» і т. п. Коли перестрибали всі хлопці, тоді починають стрибати попарно хлопець із дівчиною. Перестрибнувши вдало, вогонь не зачепили, не спіткнулися - поберуться і щасливо житимуть. Стрибки через вогонь символізували очищення вогнем від усякої нечистої сили. У деяких місцевостях вогонь розпалювали біля води так, що після стрибка через нього потрапляли у воду. Це символізувало подвійне очищення - очищення вогнем і водою.

Діти в ці дні також бавляться в «Купайла». Виглядало це так: «...Проти Івана Купала рвуть жмут високої трави, міцно її зв'язують пучком трави з квітами, а зверху застромляють кропиву, колючки, будяк - це і є «Купайло». Діти нагрібають навколо нього купу землі, так щоб він стояв, а потім перестрибують через цього «Купайла». Хто побоїться перестрибнути, того «вартовий» жалить кропивою по ногах».

Останніми святами літнього циклу є свято Іллі. Деякі дослідники вважають, що Ілля увібрав усю аграрну магію поганського Бога грому і блискавок - Перуна. Це свято припадає на час жнив і не відзначається особливими святкуваннями.

Осінній цикл пов'язаний з возовицею, пасовицею, збиранням врожаю садовини та городини, посівом озимини. У цей час багато роботи в господарстві, і мало часу відводилося на дозвілля та забави. До того ж осіння сонячна фаза (рівнодення) відносно слабко відображена в язичницькому фольклорі. Це зумовлює незначну насиченість осінніх релігійно-обрядових свят іграми і забавами.

Таким чином, у давнину народні ігри тісно пов'язувалися з віковічними обрядами та річним циклом народних святкувань. У подальшому їх становленні суттєву роль відігравали різноманітні природні умови та історичні особливості розвитку того чи іншого регіону України. У степовій частині України переважно були поширені рухливі ігри з «широким полем ігрової діяльності», а саме: метання палиці та м'яча, біг навздогін тощо. У гірських районах Галичини більше поширення отримали ігри на рівновагу, з перетягування, стрибками, метанням предметів у ціль («забивання сокирки», «перетяжка» та інші).

Самобутність української культури й побуту проявляється в тому, що до нашого часу збереглися традиційна образність та музикальність народних ігор. У давні часи слово і мелодія завжди звучали в контексті якоїсь обрядової дії і мали певну практичну спрямованість. Через це усна творчість була складовою народного світогляду, невід'ємного від вірувань, звичаїв, обрядів. Прихід християнства не перешкодив її розвитку - з'являються нові мотиви, образи, сюжети, побутові елементи. І нині побутують ігри, що супроводжуються піснями, приповідками, лічилками та іншими елементами усної народної творчості («Золоті ворота», «Подоляночка», «Дзвіночок»). Переважна більшість «абеткових істин дитинства», як образно називають цю форму дозвілля, народжувалася серед простого народу, а отже виконувала функції людського співжиття: виховання в юному віці елементів працелюбності, засвоєння родовідних духовних цінностей, пізнання побуту та культури, фізичного гарту.

Спадок українського ігрового фольклору надзвичайно багатий і різноманітний - усього відомо понад 600 українських народних ігор, які записані в Україні в різні часи. Незважаючи на це, у часи тоталітаризму замовчувались усі ці культурні надбання. Більше того, усе це вважалося пережитком, а натомість у систему освіти було включено те, що робило дитину відірваною від свого народу, своєї історії та культури.

За час відродження погляди державних установ на систему освіти змінилися. Відбулися зміни й у сфері фізичного виховання. У методичних розробках, випущених останнім часом, певне місце відводиться українським народним іграм. До того ж друку увійшли численні збірки народних ігор, які можна застосовувати у фізичному вихованні дітей (Г. В. Воробей, 1992; А. В. Цьось, 1994, та інші).

Однак, як свідчать результати соціологічних досліджень, зокрема опитування вихователів дитячих дошкільних закладів Львівщини, українські народні ігри ще не знайшли належного місця в системі дошкільного фізичного виховання.

Загальний перелік народних ігор, які використовують респонденти у різноманітних формах фізкультурно-оздоровчої роботи з дітьми, містить близько 130 назв. Проте це не свідчить про достатньо широкі знання вихователями репертуару народних ігор та їх ефективне використання в навчально-виховному процесі. У заняттях з дітьми молодшої вікової групи 50 % респондентів обмежуються використанням 2-3-х народних ігор. У решти опитуваних цей показник не перевищує 5-6. Дещо кращі показники в середній та старшій вікових групах, у заняттях з якими близько 70 % респондентів використовують в середньому 7-10 і лише третина - 2-3 гри. Із загального переліку народних ігор можна виділити близько 30, які традиційно використовуються переважною більшістю вихователів у заняттях з дітьми. Серед них найпопулярніші ігри «Подоляночка», «А ми просо сіяли, сіяли», «Два ведмедя у бору», «Кіт і миші», «Гуси-гуси», «Ходить гарбуз по городу», «Квач», «Панас», «Хованки», «Горобці і автомобіль», «Хто швидше» та інші.

Близько 20 % опитуваних неспроможні назвати народні ігри, які б сприяли розвитку фізичних якостей, рухових навичок, почуття ритму в дітей, їх морально-етичному вихованню, вивченню національних звичаїв і традицій.

Найширший репертуар народних ігор, запропонований респондентами для розвитку фізичних якостей і рухових навичок у дітей - близько 40 ігор. 10-12 з них найбільш поширені, тобто використовуються переважною більшістю опитуваних.

Формуванню почуття ритму в дітей, на думку основної маси опитуваних, сприяють ігри зі словесним і пісенним супроводом. А найвідоміші серед них - ігри «Подоляночка» та «А ми просо сіяли, сіяли».

Вивченню дітьми національних звичаїв і традицій, на думку респондентів, сприяють близько 25 народних ігор. Серед них найвідоміші «Подоляночка», «А ми просто сіяли, сіяли», «Царівна», «Ой, ягілочка, ягілочка».

Репертуар народних ігор, у які діти грають на дозвіллі самостійно, звичайно, практично не відрізняється від того, що використовує вихователь в організованих формах занять.

Незважаючи на вкрай мізерне науково-методичне забезпечення з питань використання українських народних ігор - у дошкільному фізичному вихованні, 50 % опитуваних вважають достатнім рівень своїх знань про методичні особливості використання народних ігор у навчально-виховному процесі, що може свідчити про недооцінку вихователями педагогічної значимості народних ігор та інертність у системі підготовки й підвищення кваліфікації кадрів.

Неадекватне використання українських народних ігор у фізичному вихованні зумовлюється негативною тенденцією попередніх десятиліть, суть якої полягала в розвитку наукової теорії дошкільного, родинно-шкільного виховання й етнопедагогіки. Українські народні ігри практично не вивчалися, за винятком праць педагогів і етнографів кінця ХІХ-першої половини ХХ ст. (М. Маркевич, 1860; П. Чубинський, 1877; С. Ісаєвич, 1887; П. Іванов, 1890; Е. Покровський, 1894), зусиллями яких описано досить багато народних ігор, поширених у різних регіонах України. Щоправда, психолого-педагогічний, а тим більше дидактичний аналіз ігор у працях названих авторів, як правило, відсутній. Автори здебільшого обмежуються описом констатуючого характеру, відображаючи особливості народних ігор, у різноваріантних назвах і сюжетних описах.

Проблему впровадження українських народних ігор у практику фізичного виховання необхідно вирішувати на рівні психолого-педагогічної систематизації ігор, вивчення їх впливу на організм дітей, наукового обґрунтування методик їх використання в навчально-виховному процесі.

Питання для самоконтролю:

v Розкрийте суть та значення народних ігрових технологій у фізичному вихованні школярів.

v Обґрунтуйте народні уявлення про фізичну досконалість особистості.

v Охарактеризуйте особливості використання українських народних ігор у фізичному вихованні.

v Прокласифікуйте українські народні ігри.

Література:

1. Денисенко Н. Ф. Гартуємо тіло і дух! Сучасні підходи до фізичного виховання та оздоровлення дошкільнят / Н. Ф. Денисенко // Дошкільне виховання. – 2001. – № 6. – С. 14-15.

2. Презлята Г. В. Народні рухливі ігри та забави / Г. В. Презлята. – Івано-Франківськ: ОІППО, 2007. – 202 с.

3. Цьось А. В. Українські народні ігри та забави / А. В. Цьось: Навч. посібник. – Луцьк: Надстир'я 1994. – 96 с.