Історичний наратив

Основною відмінністю історичного наративу як когнітивного елементу історичного дослідження від наративу літературного, для аналітичних філософів є можливість його верифікації.

Наратив критикували за відкидання ним наукової гіпотези в історичній науці, заполітизованість, прірву між історичною реальністю і логічною необхідністю. М. Мандельбаум вважав головною проблемою наративу подібність до доксографії.

Російський дослідник С. Ніконенко виділив три основні недоліки наративного аналізу історії (запропонованого філософом-аналітиком А. Данто): «По-перше, не зовсім зрозуміло, чому наративна філософія історії Данто є аналітичною філософією історії. Обіцяна Данто методологія аналізу конкретних історичних подій виведена неповно і схематично. По-друге, існує конфлікт між реалістичним прагненням уникнути спотворення … історії і ідеалістичним припущенням залежності історії від інтерпретації історії… По-третє, не чітко виражена природа історичного наративу, а також відмінність наративу від того, що структуралісти назвали «дискурсом».

Постмодерністська версія філософії історії також визнавала за наративом право на визначальність в їх концепціях, підкреслюючи, щоправда, унікальність наративу. Так М. Фуко зазначав, що «наратив – це подія, яка не повторюється; вона наділена ситуативною і часовою своєрідністю, якою не можна знехтувати». Він, як і представники аналітичної філософії, допускав наявність певних семантичних, граматичних і логічних констант, за допомогою яких нейтралізується момент висловлювання і розпізнається загальна форма фрази. Деконструктивістська школа філософії історії в постмодернізмі реалізується як орієнтація в основному на літературу і мистецтво, де літературний текст – це його прочитання і реакція на нього. Така інтерпретація наративу позбавляє концепт історії науковості і веде до релятивізму, подолати який можна застосуванням неопрагматичних логічних методів аналізу і методології деконструктивізму, що має місце в філософії Річарда Рорті (1931–2007), якому в своїй філософії успішно вдавалося поєднувати методологію здавалося б таких двох протилежних по суті філософських напрямків, як аналітична філософія та постмодернізм.

3. Культура як предмет філософського дослідження. Слово «культура» походить від латинського слова: «colere» – вирощувати, доглядати, обробляти. Звідси «culturare» – вирощений, оброблений людською працею, доведений до досконалості. Спершу поняття «культури» відносилося до обробітку землі, але згодом стало вживатися у ширшому значенні – стосовно духовно-практичної діяльності людей. Римський оратор Цицерон (106–43 рр. до н. е.) писав, що «філософія є культурою душі». Щоб стати філософом, на його думку, потрібно постійно вдосконалювати свій розум, збагачувати свої знання, обробляти їх, як селянин землю.

Німецький історик та філософ Самуель фон Пуфендорф (1632–1694) у 1684 р. уперше вжив слово «культура» як самостійний термін для означення духовного світу людини, що відрізняє її від звичайного тваринного існування. Німецький мислитель Йоганн Гердер (1744–1803) писав уже про культури різних народів, епох.

На сьогодні існує більше 2000 визначень культури. Академічними визначеннями культури є, наприклад, такі:

Культура – це загальний процес інтелектуального, естетичного, духовного розвитку людини і людської спільноти.

Культура – це стан суспільства, який пов’язаний із наявністю соціального порядку, права, моральності тощо. В цьому значення термін «культура» співпадає з терміном «цивілізація».

Культура – спосіб життя людей, який притаманний певній спільноті, історичній добі. Наприклад, українська культура.

Культура – форми та наслідки художньої та інтелектуальної діяльності людей (наука, філософія, музика, живопис)

Культура – способи, форми і наслідки творчої діяльності людей.

Дані визначення є доволі сухими. Куди більш яскраві визначення культури було запропоновано філософами:

- німецький філософ і культуролог Ернст Кассірер (1874–1945) розумів під культурою «сукупність символів». Символи є результатом творчої діяльності людей, вони несуть у собі смисли, які є незрозумілі істотам, що перебувають за межами культури;

- німецький соціолог Макс Вебер (1864–1920) культуру визначав як «форму розумної дії». Іншими словами культура є неможливою без розумової діяльності;

- релігійний французький мислитель Жак Марітен (1882–1973) визначав як «прояв релігійного духу»;

- французький етнограф, соціолог та культуролог Клод Леві-Стросс (1908–2009) називав культуру «системою комунікації»;

- голландський теоретик культури Йоганн Гейзінга (1872–1945) запропонував одне з найцікавіших визначень культури; «культура – це гра». В праці «Homo ludens» він розглянув нашу життєдіяльність через всеосяжну сутність феномену гри і її універсальне значення в процесі творення культури. Гра розглядається як елемент культури. З культурологічного погляду гра – це сконструйована людиною за певними правилами реальність, яка є несерйозною і серйозною водночас. Гра вносить у світ тимчасову довершеність, вона моделює життя. Гра, з одного боку, вимагає свого глядача (навіть, якщо ним виступає і сам суб’єкт гри), з іншого – їй притаманний дух змагання. На думку Й. Гейзінга, людство в процесі своєї еволюції створило незліченну кількість ігор: військові, політичні, олімпійські, театральні, спортивні.

Давши визначення культури, логічним постає питання про її структуру. Традиційно культуру прийнято ділити на матеріальну і духовну.

Матеріальна культура – це сукупність артефактів (того, що зроблено руками), оречевлених феноменів культури. Духовна культура – це наслідки духовного виробництва (система знань). Поділ на матеріальну і духовну культури є умовним. Адже, наприклад, якщо технічні знання використовує інженер на виробництві, то їх відносять до матеріальної культури, а якщо про технічні знання говорить на парі викладач університету, – то це вже духовна культура. Аналогічне запитання виникає і щодо того, куди зараховувати скульптуру, архітектуру, дизайн?

Матеріальна і духовна культура не існують одна без одної, а становлять єдину систему культури як її складові частини. Цінності матеріальної культури завжди містять у собі певний духовний елемент через їх художнє оформлення. А цінності духовної культури – базуються на матеріальній основі (кіно, книги, телебачення тощо).

І матеріальна, і духовна компоненти культури постійно розвивається. Від людини залежить, чи цей розвиток піде їй на благо, чи ні.

4. Культура і цивілізація. Поняття культури у повсякденному житті часто ототожнюється із поняттям цивілізації: ми вживаємо фактично як синоніми поняття «культурне життя» та «цивілізоване життя», «культурне суспільство» та «цивілізоване суспільство». Однак ці поняття не тотожні. Першим на це звернув увагу у середині ХІХ ст. американський соціолог Льюїс Морган, який позначив терміном «цивілізація» певну велику історичну епоху, що прийшла на зміну дикунству і варварству. Для дикунства характерними були стадне життя, збиральництво, життя в печерах, примітивні кам’яні знаряддя праці. За часів варварства в суспільстві вже були наявними родові форми організації життя, використання вогню, приручення тварин, землеробство, побудова житла, виготовлення глиняного посуду. На зміну епосі варварства прийшла епоха цивілізації, характерними ознаками якої були:

- виникнення та розвиток міст;

- обробка та використання металів;

- виникнення письма;

- поява держави;

- зародження інституту сім’ї.

На сьогодні поняття культури і цивілізації не співпадають: цивілізація у своїй суті концентрує швидше стрімкий розвиток матеріальних благ, в той час як культура – звернена на пошуки духовних смислів.

Найвідомішими на сьогодні філософськими концепціями, в яких протиставляються культура і цивілізація – є концепції «культурних круговоротів» німецького філософа Освальда Шпенглера (1880–1936) та британського історика Арнольда Тойнбі (1889–1975).

У праці «Присмерк Європи» Шпенглер критикує європоцентризм, історизм, панлогізм, що були притаманними європейській історичній науці у ХІХ ст. Він переконаний, що у світі існували абсолютно рівноцінні культури – єгипетська, індійска, вавилонська, китайська, греко-римська (аполонівська), культура майя, західноєвропейська (фастівська). Культура, на думку О. Шпенглера, є абсолютно замкнутим організмом. Не можливо одну культуру зрозуміти через іншу.

Кожному такому організму – культурі – потрібно прожити 1200–1500 років, пройшовши шлях від народження до старості. На стадії старості культура перетворюється на цивілізацію, яка характеризується загибеллю мистецтва, втратою безпосередності у сприйнятті світу, заміною поезії механікою, нівелюванням індивідуальних людських особливостей, моральним занепадом суспільства, скупченням людей у гігантських містах, високим рівнем розвитку науки і техніки.

Арнольд Тойнбі кожну цивілізацію розглядав як живий організм, який народжується, зростає, надламується і розкладається. Якщо стадії «народження» і «зростання» відбуваються завдяки «життєвому пориву», то стадії «надлому» і «розкладу» пов’язані із «виснаженням життєвих сил».

Щоправда на відміну від О. Шпенглера А. Тойнбі налічував 21 цивілізацію, що себе проявили в історії людства в різні часи. Серед існуючих він називав західну, православну, далекосхідну, мусульманську, індійську. Деяким цивілізаціям повною мірою себе проявити не вдалося. Вони загинули під навалою загарбників (інки, ацтеки), а деякі цивілізації не пройшли перших стадій розвитку (несторіанська). Деякі цивілізації можуть існувати як закам’янілі, не породжуючи нової стадії розвитку, зокрема, єгипетська, яка існувала без змін декілька тисячоліть, допоки під навалою загарбників не завершила своє існування.

А. Тойнбі був переконаний, що цивілізації виникають завдяки «закону виклику і відповіді»: виникнення і подальший розвиток цивілізації пов’язані із здатністю людей дати адекватну відповідь на виклик історичної ситуації. Дати відповідь здатна насамперед «творча меншість», яка генерує нові ідеї і втілює їх у життя. З розвитком склад «пануючої меншості» погіршується – вона все частіше в доводах посилається на авторитет і зброю. Не витримавши внутрішніх чварів, цивілізація може впасти під впливом сусідніх народів. Порятунок для цивілізації А. Тойнбі вбачав у «єднанні у дусі», тобто наверненні до вселенської релігії на основі світових проповідницьких культів.

Сучасна цивілізація також перебуває під загрозою знищення, адже їй загрожує маса глобальних проблем – забруднення довкілля, вичерпання енергетичних і сировинних ресурсів, продовольча та демографічна кризи, поява нових смертельних хвороб, можливість атомної війни тощо.

[1] Порівняйте із словами: навик, звичка, привичка, навчання, учіння.