Тема: Революція в Туреччині. М.Кемаль. Національні рухи в Індії, Китаї, Африці

План

1. Революція в Туреччині.
2. Реформи М.Кемаля.
3. Національно-визвольні рухи в Індії, Китаї, Африці.

1.В роки Першої світової війни Османська імперія воювала на боці країн Четверного союзу. У жовтні 1918 року вона підписала капітуляцію.

Англія і Франція, розчленувавши арабські володіння Османської імперії, прагнули це зробити і з областями з власне турецьким населенням. Країни Антанти встановили контроль над Чорноморськими протоками, французи окупували Кілікію, англійці - Стамбул, Італія та Греція висадили свої війська у Малій Азії.
У відповідь на це в Туреччині виник рух за збереження цілісності країни як національної держави. Рух очолив генерал Мустафа Кемаль.

АТАТЮРК МУСТАФА КЕМАЛЬ (1881-1938)

Народився в Греції. Ще з дитинства мав блискучі здібності до наук. Закінчив Стамбульську воєнну академію, а пізніше академію генерального штабу. Перебував на військовій службі в Сирії (1905-1907 pp.) і Македонії (1907-1909 pp.). Брав участь у молодотурецькому русі, а пізніше відійшов від нього.

Учасник італо-турецької війни (1911-1912 pp.) та Балканської війни (1912-1913 pp.). У роки Першої світової війни — один із талановитих воєначальників.

Прихильник створення незалежної, вільної, сильної, національної держави. Президент Турецької республіки з 1923 по 1938 р. У 1923 р. створив Народно-республіканську партію (НРП), яка здійснила низку радикальних перетворень в країні. Мустафа Кемаль за видатні заслуги перед нацією отримав прізвище Ататюрк — “батько турків”.

На неокупованій частині Туреччини у місті Анкарі Кемаль скликав меджліс- велике національне зібрання, яке утворило уряд і почало формування армії.
Маріонетковий султанський уряд підписав 10 серпня 1920 р. з країнами Антанти Севрський мирний договір, який закріпив розподіл країни. Туреччина втратила всі володіння на Близькому Сході. Греції перейшла частина європейських володінь і місто Ізмір у Малій Азії. На східних кордонах Туреччини утворилась Вірменська держава. На території самої Туреччини вводився режим капітуляції, що фактично перетворювало її у напівколонію Уряд Кемаля відкинув такий договір. Тоді грецькі війська при підтримці Англії почали наступ вглиб країни, що призвело до греко-турецької війни.

В радянській Росії Туреччина знайшла собі союзника у боротьбі з країнами Антанти. Причиною зближення двох країн стало несприйняття ними Версальської системи. У березні 1921 р. між двома країнами був підписаний договір про дружбу і братерство. Згідно з договором був визначений радянсько-турецький кордон: Туреччина отримала території в Закавказзі, які раніше належали Росії, а потім Вірменії, яка тим самим була розділена і знищена. Туреччина отримала фінансову і військову допомогу від РРФСР.
У жовтні того ж року аналогічний договір було укладено з радянськими республіками Закавказзя, а у січні 1922 р. підписано договір з УСРР, делегацію якої очолював М.Фрунзе. Останній допоміг М.Кемалю розробити план розгрому грецьких військ.
У 1922 р. турецькі війська отримали перемогу у війні. Антанта вимушена була підписати з урядом Кемаля перемир'я і тим самим визнати його. Положення Севрського договору були переглянуті. У 1923 р. був підписаний Лозаннський мирний договір, згідно з яким зберігалась територіальна цілісність країни як національної держави.

В період правління М. Кемаля в країні відбулися величезні зміни. Туреччина пішла капіталістичним шляхом розвитку.

2.Реформи Мустафи Кемаля (1923-1934 pp.)

Реформи	Їх зміст
Демократизація країни	1. Проголошено демократичні права і свободи. 2. Жінки одержали рівні права з чоловіками, за винятком державної служби. 3. Жінкам було надано виборчі права: з 1930 р. — до муніципальних органів влади, з 1934 р. — до меджлісу. 4. Заборонено багатошлюбність.
Адміністративна	Замість губерній запроваджувалися округи (вілаєти).
Правова	1. Мусульманське законодавство замінено цивільними кодексами за європейським зразком. 2. Створювалося світське судочинство за європейським зразком..
Економічна	1. Було запроваджено державне регулювання економіки. 2. Уряд сприяв розвитку імпортозамінних галузей промисловості. 3. Він здійснював будівництво залізниць, промислових підприємств, портів тощо. 4. Уряд надавав підтримку розвитку національної промисловості. 5. Створювалися умови для приватної підприємницької діяльності. 6. Були встановлені більш високі митні тарифи, що захищали національну промисловість від іноземної конкуренції. 7. Скасовувалися пільги іноземному капіталові.
Релігійна	1. Іслам перестав бути державною релігією. 2. Було ліквідовано халіфат (1924 p.). 3. Були закриті мусульманські школи. 4. Іслам відокремлювався від держави і школи. 5. Із повноважень духівництва вилучалося судочинство.
Фінансова	1. Створено Центральний республіканський банк. 2. Проведено податкову реформу, якою створено умови для підвищення товарності сільськогосподарської продукції, перш за все тютюну і бавовни.
В галузі освіти	1. Була запроваджена світська освіта. 2. Відмова від арабської абетки і повернення до латинської. 3. Відкривалися середні і вищі навчальні заклади.
В побуті	1. Запроваджено європейське літочислення і календар. 2. Запроваджено європейський стиль одягу і заохочувалося його носіння. 3. Жінки могли з’являтися на вулицях без паранджі. 4. Було відмінено родові титули (“паша”, “бей”, “ефенді”), вводилися прізвища.

Висновки:

1. Реформи Ататюрка привели до значних політичних і соціальних перетворень.

2. Туреччина зміцнила свої позиції в ісламському світі, швидкими темпами здійснювалися в ній прогресивні перетворення.

3. Одначе реформи не змінили країну на західний манер, практично мало торкнулися її внутрішньої суті, проводилися всякі обмеження:

• був запроваджений жорсткий режим у сфері праці, зокрема точна регламентація праці на державних підприємствах;

• були заборонені вільні профспілки, а замість них запроваджені державні;

• була заборонена вільна діяльність опозиційних партій;

• переслідувалася діяльність комуністичної партії, а виступи селян і робітників придушувалися.

3.Національно-визвольні рухи

Китай з його багатомільйонним населенням і багатотисячною історією хворобливо сприймав утвердження європейського панування. Адже китайці традиційно розглядали свою країну як центр всесвіту, Піднебесну імперію, оточену васалами і варварами. Тим сильнішим був шок, пережитий китайцями після поразок не тільки від європейців, а й від Японії. Китайська держава почала швидко розвалюватися, імператорська влада і конфуціанська мораль були дискредитовані. Серед китайців поширилась ідея про необхідність внутрішніх трансформацій китайського суспільства, без яких збереження цілісності і незалежності Китаю неможливе.
У 1912 р. після Сінхайської революції Китай був проголошений республікою. У країні створено Національно-народну партію Гоміндан, яка поставила собі за мету перетворення Китаю в сильну національну державу у вигляді парламентської республіки. Ідейним керівником партії був Сунь Ятсен, який висловив мету партії в трьох народних принципах: націоналізм, демократизм, процвітання. Реальна влада після ліквідації імператорської влади перейшла в руки місцевих військових угруповань. Пекінський Уряд контролював незначну частину території. Країна залишалась Поділеною між великими державами - Англією, Францією, Японією, США.
У 1919 р. на Паризькій мирній конференції було прийнято рішення про передачу півострова Шаньдун Японії, війська якої захопили цю територію під час Першої світової війни. Це рішення викликало хвилю невдоволення у Китаї. Боротьбу розпочали студенти Пекіна. 4 травня 1919 р. вони вийшли на демонстрації та мітинги з вимогами до уряду повернути Шаньдун, звільнити прояпонські настроєних чиновників і оголосити бойкот японських товарів.
Поліція розігнала демонстрантів і заарештувала їх лідерів. Наступного дня мітинги і демонстрації продовжились. До студентів приєднались учні гімназій, ліцеїв, а згодом робітники і ремісники Шанхаю. Рух підтримала національна буржуазія. Тривав він понад два місяці і закінчився тим, що уряд пішов на деякі поступки: були зняті з посад прояпонські чиновники, звільнені заарештовані студенти, китайська делегація не підписала Версальський мир.
Рух, який отримав назву "Рух 4 травня", сприяв утворенню політичних партій і організацій лівого спрямування, а також консолідації робітничого класу. На хвилі цього руху поширилась й досягла успіху боротьба за "нову культуру", зокрема введення в літературу мови, близької до побутової. Це дало змогу отримати освіту багатьом мільйонам китайців. Рух призвів до радикалізації національно-визвольного руху.
У 1921 р. була утворена Комуністична партія Китаю (КПК), яка вбачала у революції єдиний засіб відродження країни.
Події 1925-1927pp. Національна революція. Визначною подією на шляху до національної єдності і суверенітету стали події 1925-1927 pp., у значній мірі інспіровані СРСР.
Напередодні цих подій у Китаї були три впливові політичні сили, які вели боротьбу за владу: офіційний уряд у Пекіні, Гоміндан на чолі з Сунь Ятсеном і КПК.
У 1921 р. Червона армія, ведучи боротьбу з японською агресією на Далекому Сході, оволоділа територією Зовнішньої Монголії. Тут було проголошено Монгольську Народну Республіку. Розгорівся конфлікт з китайським урядом, який претендував на цю територію.
У 1922 р. до Китаю відбула радянська дипломатична місія. Вона мала узгодити питання взаємовідносин з офіційним урядом у Пекіні, а також одночасно підтримати Гоміндан, центр якого знаходився у Кантоні.
Після провалу переговорів у Пекіні радянська місія відправилась до Кантону, де підписала угоду з Сунь Ятсеном. Угода передбачала створення незалежного, але орієнтованого на радянську Росію, при керівництві Гоміндану, Китаю. Радянська Росія зобов'язувалась надавати фінансову, військову підтримку Гоміндану в боротьбі за владу. З цією метою до Китаю було відряджено групу військових на чолі з В.Блюхером та представника Комінтерну М.Бородіна, який протягом ряду років грав ключову роль у відносинах між КПК і Гомінданом.
Тим часом СРСР підписав угоду з пекінським урядом про взаємовизнання та про збереження контролю з боку СРСР над Китайською Східною залізницею та Зовнішньою Монголією.
За рекомендацією Комінтерну в Гуанчжоу був утворений уряд з представників Гоміндану і КПК. Комуністи діяли спільно з Гомінданом. Очолив уряд Сунь Ятсен. Але напередодні революційних подій 1925 р. він помер.
Поштовхом до революційних подій став розстріл англійськими поліцейськими мирної студентської демонстрації у Шанхаї, яка проходила під гаслом вигнання з країни імперіалістичних держав. ЗО травня 1925 р. на знак протесту у Шанхаї відбулось повстання, підтримане всіма верствами суспільства ("Рух ЗО травня").
Це було стихійне патріотичне піднесення, яке дало поштовх початку національної революції.
Мета революції:
- відновлення суверенітету Китаю;
- ліквідація мілітаристських угруповань;
- об'єднання країни;
- проведення соціально-економічних перетворень з метою
модернізації Китаю.
Особливістю національної революції в Китаї стало те, що в ній переплелися боротьба з імперіалістичними державами, виступи різних прошарків населення за свої права, гостра боротьба за владу і селянська війна.
Уряд в Гуанчжоу оголосив себе національним і почав боротьбу за об'єднання Китаю. Головнокомандуючим армії Гоміндану став Чан Кайши. У жовтні-грудні 1925 р. війська під його командуванням оволоділи провінцією Гуандун, що укріпило базу революційного руху. У липні 1926 р. його армія розпочала "Північний похід", план якого був розроблений радянським радником Блюхером.
У результаті бойових дій військам Чан Кайши вдалось восени 1926 р. взяти Ухань, у лютому 1927 р. - Нанкін, у березні - Шанхай.
Після захоплення Нанкіну Чан Кайши переніс туди столицю і створив національний уряд, який отримав підтримку з боку деяких мілітаристських угруповань Півночі.
Він і його прихильники вважали, що мету досягнуто і що тепер потрібно приступити до реформаторської діяльності. Проте
КПК вважала, що революцію потрібно продовжити і стати н шлях соціалістичного будівництва. У революційному таборі відбувся розкол.
Чан Кайши, маючи авторитет і обтяжений союзом з КПК, що робив його маріонеткою в руках СРСР, вдався до рішучих дій. У квітні 1927 р. Чан Кайши влаштував масові розстріли комуністів у Шанхаї. Тим самим він здійснив переворот, встановивши свою особисту владу.
Завдяки таким діям Чан Кайши вдалось об'єднати Китай під своєю владою. Спроба комуністів підняти повстання в Наньгані зазнала невдачі. Після цього відбувся розрив дипломатичних зв'язків між СРСР і Китаєм. КПК стала на шлях партизанської боротьби проти Гоміндану.Китай.

Індія.

Перша світова війна призвела до соціально-економічних зрушень, які викликали нове загострення протиріч між індійським народом та англійськими колонізаторами. Під час війни колоніальна влада обіцяла надати Індії самоврядування. Проте сподівання індійців не виправдалися. Це дало новий поштовх до антиколоніальної боротьби. На чолі цієї боротьби стали індійська інтелігенція і національна буржуазія.
Всі невдоволені існуючим ладом стали в опозицію до англійських властей. Проте єдності в опозиційному русі не було.
Англійська колоніальна адміністрація у своїй боротьбі з визвольним рухом знаходила підтримку серед частини індійського суспільства - князів, великих землевласників, активно розпалювала релігійні і кастові суперечності.

Революційний рух в Європі мав величезний вплив на індійське суспільство. Безпосереднім поштовхом до піднесення національно-визвольного руху 1918-1921 pp. були реформи, які закріплювали колоніальне становище Індії. Колоніальна адміністрація тримала надзвичайні повноваження у боротьбі з національно-визвольним рухом.
На чолі національно-визвольного руху продовжував залишавсь ІНК, визнаним лідером якого став М.Ганді. Ідеологією індійського національного руху став гандизм. Він поєднував у собі поетичні, морально-етичні і філософські концепції, які своїми коріннями входили в індійську культуру.
Гандизм, завдяки своїм соціальним ідеям про створення суспільства на засадах справедливості, знаходив відгук у широких прошарках індійського селянства і міських низів. Заслугою Ганді було те, що ідеї боротьби за незалежність і перетворення суспілЛ ства він виклав у доступних і прийнятних для більшої частини населення образах. Його в народі називали Махатмою, що означає "велика душа". Широкою підтримкою користувалися методи боротьби, які запропонував Ганді. Ці методи не передбачали насилля (бойкот, мирні демонстрації, відмова від співробітництва та ін.). Важливим було те, що Ганді протест поєднував з терпимістю до колонізаторів.
В умовах Індії з її багатонаціональним населенням і строкатим релігійним та соціальним складом ненасильні дії були єдиними мирними засобами залучення населення до спільної боротьби. Гандизм об'єднав індійське суспільство і зрештою примусив колонізаторів надати країні незалежність. Ганді та його вчення піддавалися критиці з боку радикально настроєних діячів за те, що він йшов на компроміс з колонізаторами і не реалізовував сповна всі революційні можливості.
З 1918 р. ІНК перетворився у масову загальноіндійську партію. Організовані ним акції мали широку підтримку в населення. Крім ІНК, розгорнула свою діяльність і Мусульманська ліга, яка іноді вдавалась до збройних акцій.
Репресії колоніальних властей посилювали національно-визвольну боротьбу. Післявоєнне піднесення національно-визвольної боротьби розпочалось з масових страйків у великих промислових центрах Бомбеї, Мадрасі, Канпурі, Ахмадабаді.
Англійська колоніальна адміністрація, щоб хоч якось вгамувати стихійний рух, вдалась, за пропозицією міністра в справах Індії Монтегю, до реформи управління країною. У 1919 р. Англійський парламент прийняв закон "Про управління Індією". Він підтверджував колоніальний статус Індії.
Реформа передбачала розширення індійського-представництва в раді при віце-королі Індії і губернаторах провінцій, а також збільшення числа виборців з 1% до 3%. Водночас був прийнятий закон Роулетта, який визначив покарання за антиурядові акцій. Дії колоніальної адміністрації, а особливо закон Роулетта, дали могутній поштовх до розгортання масового руху громадянської непокори.
6 квітня 1919 р. Ганді закликав до згортання будь-якої ділової активності і закриття магазинів на знак протесту проти закону Роулетта.
Відповіддю колонізаторів стало насилля. 13 квітня 1919 р. у м. Амрітсарі, провінція Пенджаб, англійцями було розстріляно мирну демонстрацію. Загинуло понад 1 тис. чол,, 2 тис. було поранено. Ця акція насилля могла спровокувати стихійний бунт, але завдяки Ганді його вдалось уникнути.
Восени 1919 р. на з'їзді ІНК було прийнято рішення про бойкот виборів за законом Монтегю. Бойкот досяг своєї мети.
Події 1919 р. привели Ганді до думки про необхідність чіткого плану подальшої боротьби. Ним була вироблена тактика ненасильницького опору британським колонізаторам. На першому етапі передбачалась кампанія бойкоту колоніальних установ і товарів. На другому - ухилення від сплати податків. Це вже означало відкритий конфлікт з колоніальною адміністрацією.
Кампанія ненасильницького опору розпочалась 1 серпня 1920 р. її очолив ІНК, який на той час нараховував 10 млн. членів, і Мусульманська ліга.
На початку 1922 р. сталися події, які примусили припинити кампанію. У одному селищі натовп селян заживо спалив загнаних у поліцейську дільницю кількох поліцейських. У мусульманських районах почалось повстання. Колонізатори кинули проти повсталих війська. Ганді засудив такі дії і оголосив про припинення акції.

Японія.

У роки Першої світової; війни Японія, виступивши на боці країн Антанти, обмежилась окупацією німецьких колоній на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. Японія максимально використала ситуацію, яка склалася, для нарощування свого воєнного потенціалу, особливо флоту. Нарощування воєнної могутності йшло за рахунок населення. У серпні-вересні 1918 р. по країні прокотились "рисові бунти" - стихійні виступи населення проти зростання цін на основні продукти харчування. Не встиг уряд придушити ці виступи, як у 1919 р. країну охопив страйковий рух робітників, а у головній колонії Японії - Кореї вибухнуло антияпонське повстання.
Післявоєнна нестабільність вилилась у гостру політичну боротьбу. Праві сили вбачали вихід із ситуації на шляхах територіальної експансії, ліві - на шляху революції, демократичних реформ. До цих негараздів додалась економічна криза 1920-1921 pp., землетрус 1923 p., який вщент зруйнував столицю Токіо, при цьому загинуло 150 тис. осіб.
Повоєнна економічна криза 1920-1921 pp. завдала удару по економіці Японії, яка була повністю залежною від зовнішніх ринків. Криза викликала загострення протиріч. Серйозною причиною демократичного піднесення були зміни в економіці і соціальній структурі країни. В Японії зросла доля кваліфікованих робітників, особливо у важкій промисловості.
Репресії проти страйкарів підштовхнули робітників до створення профспілок. Профспілки почали висувати не тільки економічні вимоги, а й політичні гасла. Зростання робітничих організацій і утворення в 1920 р. єдиного профспілкового центру вимагали об'єднання соціалістичних організацій Японії. У кінці 1920 р. була утворена Соціалістична ліга - штучне об'єднання ідеологічно різних груп соціалістів, комуністів, анархістів. Незважаючи на відсутність єдності і сильний вплив анархізму та синдикалізму, уряд бачив в Лізі небезпечну організацію, і в травні 1921 р. вона була розпущена.
У січні - лютому 1922 р. у Москві проходив з'їзд, на якому були присутні Сен Катаяма, Токуда Кюіті та інші відомі японські революціонери. Делегати з'їзду висловились за необхідність об'єднання всіх революційних сил Японії. Влітку 1922 р. в Токіо представники соціалістичних груп проголосили утворення Комуністичної партії Японії. Незабаром був створений японський комуністичний союз молоді.
Розгортання демократичного руху сприяло становленню багатопартійності і парламентської системи. У 1925 р. демократичні сили домоглись введення в країні загального виборчого права для чоловіків, системи соціального забезпечення. Зростання агресивності Японії і домінування у правлячих колах шовіністичних настроїв не дали змоги розвинутися демократичним процесам, які були повністю припинені наприкінці 30-х років.

Африка

На початку XX ст. вся територія Північної Африки була поділена між європейськими державами. Алжир, Туніс, Марокко належали Франції, Лівія - Італії, Єгипет, Судан - Англії, частина Марокко - Іспанії. На території Африки залишилось лише дві незалежні держави: Ефіопія, яка відстояла свою незалежність у боротьбі з Італією, і Ліберія, що була заснована у XIX ст. неграми з США, які поверталися на свою історичну батьківщину.
Оскільки розділ Тропічної і Південної Африки проходив при відсутності там відносно стабільних державних утворень, то він був здійснений європейськими державами довільно; кордони колоній не збігалися ні з етнічними кордонами, ні з географічними. Це спричинило роз'єднання багатьох народів.
Соціально-економічний розвиток. Міжвоєнні роки були для більшості африканських країн часом економічного піднесення. Це було пов'язано із зростанням виробництва сільськогосподарських товарів, збільшенням видобутку мінеральної сировини на експорт. З іншого боку, це призводило до тісного прив'язування економік африканських країн до світового ринку і залежності від його коливань. Найбільшого економічного піднесення зазнали регіони, де проживали значні європейські общини: Південно-Африканський союз, Родезія, окремі регіони Бельгійського Конго, Танзанії, Нігерії, Анголи. Тут створювались значні добувні підприємства, будувались електростанції, системи комунікацій.
Розвиток економіки африканських країн зумовив формування відповідних прошарків суспільства підприємців, найманих робітників.
Важливим для африканських країн стало формування еліт з місцевого населення. Потреба колоніальних адміністрацій у місцевих кадрах спонукала колонізаторів до створення шкіл та інших навчальних закладів, які готували дрібних чиновників, вчителів, підприємців. Ці люди згодом стали тим середовищем, в якому формувались ідеї національно-визвольної боротьби та її лідери.
Національно-визвольний рух. Різниця у характері колонізації призвела і до відмінностей у характері визвольного руху.
У Північній Африці він набув форми відновлення незалежності держав, що раніше тут існували. У XX ст. ці вимоги, як правило, поєднувались з програмами модернізації держав за європейському зразком. Яскравим прикладом стала національно-визвольна боротьба у Марокко, де населення підняло повстання і утворило Республіку Ріф, що проіснувала б років (1920-1926 pp.). Повсталим вдалося розгромити під Анвалем іспанську армію.
Після об'єднання зусиль Іспанії і Франції, застосувавши танки і залучивши на свій бік частину марокканців, колонізаторам вдалося відновити колоніальне панування.
У Центральній і Південній Африці опір колонізаторам мав характер періодичних збройних виступів під керівництвом місцевих вождів. Враховуючи перевагу європейців у озброєнні і ворожнечу між різними племенами, вони не були небезпечними для колонізаторів.
Перша світова війна не внесла суттєвих змін у життя африканців. Значних бойових дій на їх території не було. Німецькі колонії порівняно легко захопили війська країн Антанти. Єдиний значний фронт виник для захисту Суецького каналу. В бойові дії на боці Антанти був втягнутий Єгипет. Своєрідною віддякою за це стало надання йому у 1922 р. незалежності. Проте англійські війська залишились у країні, Суецький канал теж знаходився в їхніх руках. Таке становище було закріплено договором 1936 р.
Колишні німецькі колонії були оголошені підмандатними територіями. Формально це означало контроль над ними з боку Ліги націй. Оскільки головну роль у Лізі націй відігравали колоніальні держави (Англія, Франція), то вони нічого не змінили у системі управління колоніями. Змінилась лише метрополія. Камерун і Того були передані в управління Франції, Намібія і Танзанія - Великобританії, Руанда - Бельгії.
Найбільш розвиненою країною Африки був Південно-Африканський Союз - англійський домініон, створений у 1910 р. після об'єднання бурських республік і англійських колоній на півдні Африки. Наявність значних природних ресурсів дала можливість провести тут індустріалізацію і тим самим зміцнити економічну самостійність. Домінування бурів серед білого населення ПАС зумовило витіснення англійців з бізнесу і державного апарату. Це мало значні наслідки для корінного чорношкірого населення. Бури виступали проти надання африканцям будь-яких прав. Вони встановили в ПАС режим расової дискримінації, сегрегації.
Організованих форм набула боротьба небілого населення ПАС у 1920-х роках. Ініціатором руху стала індійська община, яка, використовуючи тактику ненасильницьких дій, досягла значних успіхів.
Приклад індійців успадкували африканці і в 1923 р. Утворили Африканський національний конгрес. Поступово АНК переріс у масову організацію.

Контрольні питання

1.З чим пов′язана загроза територіальної цілісності Туреччини після Першої світової війни?

2.Яку роль в долі Туреччини відіграв М.Кемаль?

3.Які сильні і слабкі сторони реформ Ататюрка?

4.В чому особливість національно-визвольного руху в Індії?

5.Чим викликаний національний рух в Японії?

6.Яким був характер визвольного руху в країнах Африки?