Італія після війни

Із Першої світової війни Італія, яка воювала на боці Антанти, вийшла серед держав-переможниць. Участь у ній дорого коштувала країні: 635 тис.загиблих, 450 тис. покалічених, 1 млн поранених і понад 1,5 млн полонених. Видатки на війну досягли третини національного багатства. Внутрішній державний борг становив 49,9 млрд лір. Італія одним з основних боржників своїх союзників, переважно США та Великої Британії. Зовнішні позички досягли 19,2 млрд лір.

Надзвичайно важким було економічне становище країни. Катастрофічно зросли ціни на продукти харчування, а заробітна плата неперевищувала 76 % довоєнної. У результаті інфляції ліра постійно знецінювалася, її вартість на кінець 1920 р. зменшилася в п’ять разів порівняно з довоєнною. Кількість безробітних у країні перевищила 2 млн осіб. Значна кількість демобілізованих з армії солдатів ще більше погіршила ситуацію.

Війна завершилася, але Італія не досягла мети, задля якої брала у ній участь. На Паризькій мирній конференції держави-переможниці оцінили її внесок у війну як занадто низький і відмовилися від повного задоволення обіцяного італійцям напередодні вступу у війну. Італія отримала лише Південний Тіроль і порт Трієст в Адріатиці. Ситуацію влучно характеризував поширений тоді вислів, що Італія стала «переможеною серед переможців».

Складне економічне становище й зовнішньополітичні прорахунки сприяли зростанню незадоволення серед італійців. Країну охопив масовий страйковий рух. У 1919 р. кількість його учасників у чотири рази перевищила найвищі довоєнні показники. В історії Італії 1919—1920 рр. дістали назву «червоного дворіччя». Головними центрами страйкового руху стали промислові міста Північної Італії — Генуя, Мілан, Турин та ін. Серед робітників мали популярність радикальні течії, набуло поширення гасло «Зробити, як у Росії!». Страйки супроводжувалися захопленням робітниками підприємств і створенням фабрично-заводських рад, які брали на себе функції місцевої влади. Загальна кількість страйкуючих досягла 1,7 млн осіб. Результатом масового робітничого руху стало укладення з ініціативи уряду представниками профспілок і підприємцями угоди про встановлення 8-годинного робочого дня. Робітники також домоглися ряду надбавок до заробітної плати, що певною мірою компенсували зростання цін. На півдні Італії, де переважало сільське господарство, у цей період страйкували наймані сільськогосподарські працівники, що вимагали врегулювання умов найму й використання робочої сили. Батрацькі ліги примусили уряд створювати більш сприятливі для сільськогосподарських робітників умови найму. Зростання незадоволення в країні сприяло втраті популярності традиційних партій. У 1921 р. з Італійської соціалістичної партії виокремилися прибічники більшовизму й утворили Комуністичну партію Італії (КПІ).