Продуктивність і оплата праці

Надзвичайно складними стали проблеми економіки сільськогоспо­дарської праці. Відставання вітчизняного аграрного виробництва за рівня­ми продуктивності та оплати праці значно поглибилося протягом 90-х ро­ків минулого століття. Водночас внаслідок скорочення виробництва велика кількість селян позбулися роботи в сільгосппідприємствах. Оплата праці тут стала найнижчою серед усіх галузей економіки країни. Все це спричи­няє масове безробіття на селі, відплив найбільш кваліфікованих і працезда­тних робітників із сільського господарства, у тому числі й за кордон.

Соціально-трудові проблеми села не можуть бути вирішені в корот­кий строк. Однак складність їх вирішення вимагає посиленої уваги до них. Не можна визнати правильним те, що після 2000 року із звітної інформації вилучена більша частина показників, які дозволяють аналізувати продук­тивність і оплату праці. Актуальним завданням стає організація системати­чного моніторингу ситуації з продуктивністю праці та робочими місцями, причому на всіх рівнях - починаючи від села до центральних органів. Є потреба і в довготерміновій програмі підвищення ефективності сільського­сподарської праці.

Продуктивність праці завжди була і буде визначальною характерис­тикою ефективності економіки, могутності держави, рівня життя в країні, доходів громадян. Низька продуктивність праці в наших господарствах -головна причина того, що оплата праці в них вже не досягає і половини тієї величини, яку мають працівники промисловості, будівництва, транспорту. Якщо виявляти справжню турботу про доходи наших сільських трудівни­ків, то маємо перш за все говорити про мобілізацію резервів підвищення продуктивності праці по всіх її факторах. Обмежені матеріальні та фінан­сові ресурси не дозволяють поки що розраховувати на масове впроваджен­ня досягнень науково-технічного прогресу, які зрештою стануть вирішаль­ним засобом подолання відставання вітчизняного сільського господарства. Однак є всі можливості досягти значних успіхів за рахунок факторів, які не вимагають скільки-небудь істотних додаткових витрат. Насамперед це ре­зерви людського фактору, які будуть задіяні завдяки демократизації госпо­дарського життя, матеріального і морального стимулювання ефективної праці, а також досконала організація праці та виробництва. Причина незадовільної результативності і в недопустимо низькому рівні врожайності, особливо продуктивності тваринництва. Доведено, що інтенсифікація виробництва, забезпечувана раціональними додатковими вкладеннями, є одним з найдієвіших факторів підвищення продуктивності пращ. Вигідніше зосередити ресурси на відносно менших площах, зате вести виробництво

інтенсивно. Потрібно визнати, що у процесі реформувань не було врахова­но того, що подрібнення виробництва, виділення часток землі та майна в натурі неминуче знизять можливості господарств, підвищать трудоміст­кість продукції. Втрачено переваги вітчизняного сільського господарства, яке воно мало завдяки тому, що було одним із найбільш концентрованих у світі.

Протягом трьох десятиліть після 1960 року продуктивність праці в сільгосппідприємствах зросла в 5 разів. Однак внаслідок занепаду госпо­дарств в наступні роки тепер вона вдвічі нижча, як у 1990 році. У 2001-2002 роках продуктивність праці зростала високими темпами, але в 2003-2004 роках залишилася майже на попередньому рівні. Розрахунки показу­ють, що є можливість у нинішньому десятилітті підвищувати продуктив­ність праці в сільгосппідприємствах щороку на 7,6% у рослинництві та 9,7% у тваринництві. При цьому до 2011-2012 років вдасться повернутися до того рівня, який мали в 1988-1990 рр. Якщо не забезпечимо таких тем­пів, то безповоротно відстанемо від світових досягнень, залишимося краї­ною з відсталим сільським господарством, поступимося іноземним вироб­никам не тільки на світових, а значною мірою і вітчизняному ринку. На­скільки гостра ця проблема, видно з того, що, за різними оцінками, маємо продуктивність праці в сільському господарстві в 5-7 разів нижчу порів­няно з розвинутими економіками.

Рівень безробіття на селі став вищим, як у місті. При цьому кількість працівників сільгосппідприємств щороку зменшувалася, а зайнятість у го­сподарствах' населення зросла втричі. Переміщення значної частини виро­бництва в особистий сектор сприяло пом'якшенню проблем безробіття і доходів селян. Однак такі зміни були результатом переходу на малопроду­ктивну немеханізовану працю в дрібному виробництві. Поступово віднос­на вигідність роботи в особистих господарствах зменшуватиметься, буде нижчою також частка господарств населення у валовій продукції. Завдяки відновленню виробництва сільгосппідприємств у ближчі роки можна збі-

льшити чисельність їх персоналу на 30-40%. У подальшому внаслідок зро­стання продуктивності праці, як засвідчує світова практика, значно змен­шиться потреба галузі у робочій силі. Скоротиться персонал підприємств, а присадибне господарювання втратить роль основного джерела доходів для багатьох працівників. Проблема сільського безробіття неминуче загос­трюватиметься. Треба вже тепер дбати про створення несільськогосподар-ських робочих місць як безпосередньо на сільських територіях, так і в на­вколишніх містах і селищах міського типу. Сільське населення повинно бути враховане в заявленій В. Ющенком програмі п'ятимільйонного збі­льшення кількості робочих місць у країні.

Безумовно, що в найближчий час необхідно подолати велике відста­вання сільського господарства від інших галузей економіки за рівнем оплати праці, яке до цього часу все зростає. Якщо не вдасться вирішити це завдання, сільське господарство і далі втрачатиме найбільш цінні кадри, а ефективність усіх соціальних програм буде незначною. Тепер, коли міні­мальний розмір пенсій уже підвищено до мінімального споживчого бю­джету для непрацездатних, невідкладно треба здійснювати таке ж підви­щення оплати праці зайнятого населення. Виходячи з офіційних оцінок прожиткового мінімуму, потрібно середню оплату години роботи підви­щити у 2006 р. хоча б до 3,7 грн. Це в два з половиною рази більше порів­няно з рівнем оплати праці в сільгосппідприємствах у 2003 році.

Підвищення рівня заробітків працівників сільгосппідприємств може досягатися, по-перше, завдяки зростанню продуктивності праці; по-друге, в результаті збільшення частки оплати в структурі собівартості і, по-третє, при необхідності, шляхом підтримки з бюджетів.

В нинішніх умовах зростання оплати повинно бути швидшим за тем^ пи підвищення продуктивності праці, які також мають бути високими. Вц» рішальне значення тепер матиме раціоналізація структури виробничих ви»-трат. У другій половині семидесятих років у собівартості колгоспної про» дукції оплата праці займала 34,0%, у 2003-2004 роках в сільгосппідприєм-

ствах вона знизилася до рівня 15%. Прогнозні розрахунки показують, що вже в 2005-2006 рр. питома вага оплати праці може піднятися в середньо­му до 26,2% від прямих виробничих витрат. Для цього потрібно і в плано­ву і в фактичну собівартість закладати гарантовану оплату праці приблиз­но на вказаному рівні. Не можна далі погоджуватися з тим, що зарплата в переважній частині господарств формується за залишковим принципом. І "арантоване збільшення фонду оплати праці зумовить відповідне зростан­ня собівартості, яке повинно бути компенсоване обгрунтованими цінами реалізації сільськогосподарської продукції.

Можливість оплачувати працю на тому чи іншому рівні визначається розміром валового доходу з розрахунку на одиницю трудових затрат. За результатами останніх років, виробництва зерна, соняшнику, м'яса птиці забезпечували дохідність у розмірі 12-13 грн. на годину прямих затрат праці. Цього достатньо для того, щоб підняти оплату до вказаного рівня. Однак по інших видах товарної продукції дохідність низька, а при вироб­ництві м'яса (крім пташиного) і вовни виражається від'ємними числами. Таким чином можливість господарства оплачувати працю залежить насам­перед від спеціалізації, структури виробництва.

Розрахунки показують, що при встановленні реалізаційних цін на всі продукти виходячи із їх обгрунтованої собівартості і забезпечення норма­льного відтворення виробництва від реалізації продукції господарства по­винні одержувати на 3—4 млрд. грн. більше порівняно з виручкою за ціна­ми 2003 року. Очевидно, що більша частина цієї надбавки буде забезпече­на зростанням по всій системі цін протягом двох років. Інша частина - до двох мільярдів гривень на рік виробники повинні одержати як спеціальну дотацію на підвищення оплати праці. При цьому виплачувати її треба тіль­ки сільгосппідприємствам, які відроджують і розвивають тваринництво. Підтримка тваринництва матиме значення і для розв'язання проблем сіль­ського безробіття. Тваринницьке виробництво створює значно більше ро­бочих місць порівняно з рослинницькими галузями. Важливо й те, що на

фермах зайнятість постійна, рівномірна, без сезонних піків. У тваринницт­ві знаходить широке застосування жіноча праця, а це теж важливо, оскіль­ки тепер кількість зайнятих у господарствах чоловіків явно переважає.

Можливості окремих господарств дуже відрізняються. У кожному з них треба виконати аналізи резервів підвищення продуктивності праці, оп-тимізації штатів, збільшення дохідності. Реальну ситуацію покажуть бала­нси грошових надходжень і витрат, у яких кошти на оплату праці будуть чітко визначеними сумами.

Раніш оплата праці жорстко регламентувалася на державному, зага­льносоюзному рівні. Тепер всі права і обов'язки передано підприємствам, які поки шо не виявляють активності в реформуванні зарплати з метою за­безпечення її активної мотиваційної функції. Завдання для керівників і спеціалістів господарств - знайти відповідні умовам кожного підрозділу форми і системи оплати праці, використовуючи для цього досвід кращих господарств і рекомендації науки.