Взаємовідносини у студентський групі неофіційні – відносини, які базуються на інформованості членів колективу один про одного, взаєморозумінні, взаємній симпатії, доброзичливості, допомозі і вимогливості, самостійності та ініціативі, оптимістичному настрої, високій ефективності виховного впливу колективу на особистість, відповідності неофіційної спільної думки колективу офіційній, задоволеності всіх членів колективу офіційними лідерами колективного життя й діяльності (за Д.О.Леонтьєвим).
Внутрішня позиція– система соціальних установок людини, тісно пов’язаних з її потребами, що визначає основний зміст і спрямованість діяльності у той чи інший період життя. (за М.М. Заброцьким).
Вплив - процес і наслідок зміни індивідом поведінки іншої людини, її намірів, уявлень, оцінок тощо, в ході взаємодії з нею. Прийоми впливу розрізняють створюючи і гальмуючи. Перші сприяють формуванню позитивних якостей, а другі - гальмують негативну поведінку. До утворюючих належать переконання, моральна підтримка, організація успіху в діяльності, укріплення віри у власні сили, прохання, прояв довіри та уваги тощо. До гальмуючих - натяк, вияв засмучіння, ласкавий докір, уявна байдужість або недовіра, організація природних наслідків. Найбільш ефективні непрямі прийоми впливу, які не викликають опору і впливають на підсвідомість через оточуюче середовище. Наприклад: іронія, різні види навіювання (авансування позитивних якостей, "вибір без вибору", "вбудована команда", непряме прохання.), "Я-повідомлення", "Розрив стереотипу", зміна діяльності тощо.
ВПЛИВ ПЕДАГОГІЧНИЙ – діяльність педагога в системі єдиного процесу соціальної взаємодії, що призводить до змін якісних аспектів індивідуальності того, хто навчається та виховується, його поведінки і свідомості.
Гра ділова-форма відтворення предметного і соціального змісту професійної діяльності, моделювання систем відношень, характерних для даного виду практики. Проведення ділової гри – це розгортання особливої (ігрової) діяльності учасників на моделі імітаційної, що відтворює умови і динаміку виробництва. Залежно від того, який тип людської практики відтворюється у грі й яка мета в учасників, розрізняються ігри ділові, навчальні, дослідні, управлінські, атестаційні. Мотивація, інтерес та емоційний статус учасників ділової гри обумовлюється широкими можливостями для цілеполагання і цілездійснення, для діалогічного спілкування на матеріалі проблемного змісту ділової гри.
Спеціальні вимоги до організації та проведення ділових ігор під час підготовки майбутніх економістів:
· етапи гри повинні походити на етапи реальної роботи економіста;
· аналіз результатів можливо проводити за рівнями ефективності;
· завдання, які отримують студенти на початку гри, роздаються керівником з урахуванням рівнів інтелектуального розвитку студентів, а також рівнів готовності до професійної діяльності;
для формування високих рівнів розвитку обумовленої готовності, кожний гравець повинен протягом гри та після її проведення проводити свідомий самоаналіз власної діяльності, який потім обговорюється з учасниками і керівником для отримання об’єктивної оцінки діяльності (за В.Д. Стасюк).
Готовність до професійної діяльності вчителя з розвитку творчих здібностей– інтегративна якість особистості вчителя, що проявляється у формах її активності та визначає спроможність обирати ціллю своєї професійної діяльності розвиток творчих здібностей учнів, способи її досягнення, здійснювати самоконтроль за виконанням своїх дій, прогнозувати шляхи та засоби підвищення ефективності роботи в даному напрямку (за А.В. Семеновою).
Готовність майбутніх учителів до формування гуманістичних відносин - цілісне усталене полікомпонентне утворення, що забезпечується позитивною мотивацією, оволодінням сучасними технологіями формування гуманістичних відносин, наявністю гуманістичних якостей майбутніх учителів, їхньою потребою до педагогічної рефлексії.
Готовність майбутнього економіста професійна – інтегративна якість його особистості, що проявляється у формах активності та визначає здібність ставити перед собою професійні цілі, обирати способи їх досягнення, контролювати цей процес, здійснювати самоконтроль за виконанням власних дій і прогнозувати шляхи підвищення продуктивності роботи у професійному напрямку.
Готовність психологічна – складна діалектична структура, яка є якістю особистості, що характеризується сукупністю інтелектуальних, емоційних, мотиваційних та вольових сторін психіки людини щодо їх співвідношення із зовнішніми умовами та майбутніми задачами(за А.В. Семеновою).
Готовність до самореалізації у професійно-педагогічній діяльності – це інтегральна якість особистості, яку можна уявити у вигляді системної цілісності, що визначається предметно-педагогічною спрямованістю на комплексну реалізацію виховної, соціальної та дидактичної функції діяльності та рівнем оволодіння узагальненими професійними вміннями у процесі стандартизації та гуманізації вищої педагогічної освіти як умови вдосконалення підготовки вчителя. Готовність особистості до самореалізації у професійно-педагогічній діяльності складається з двох компонентів: педагогічна, предметна спрямованість особистості майбутнього вчителя; узагальнені професійні вміння (критерії - цінності), що містять знання та уміння (критерії - стандарти). Критеріями готовності до самореалізації в професійно-педагогічній діяльності виступали знання і вміння педагогічної майстерності як стандарти цієї готовності відповідно до функцій професійно-педагогічної діяльності: виховної, соціальної та дидактичної (за В.Г.Орищенко).
ГУМАНІТАРИЗАЦІЯ ОСВІТИ – переорієнтація освіти з предметно-змістового принципу навчання основ наук на вивчення цілісної картини світу й насамперед світу культури, світу людини, на формування у людини гуманітарного й системного мислення; система заходів, спрямованих на пріоритетний розвиток загальнокультурних компонентів у змісті, формах і методах навчання й таким чином на формування особистісної зрілості тих, хто навчається, розвиток їхніх творчих здібностей. Г. о. спрямована на подолання утилітарно-економічного, технократичного підходу до освіти як системи підготовки кадрів і робочої сили з нехтуванням інтересів людини і духовних цінностей. Одним з найважливіших практичних напрямів Г. о. є перегляд змісту навчання, відображення в ньому в доступній формі світової філософської й загальнокультурної спадщин, філософських і етичних концепцій, історії науки. Г. о. передбачає також підвищення в навчальному процесі статусу гуманітарних дисциплін за радикального їх оновлення.
ҐРУНТОВНІСТЬ ЗНАНЬ, УМІНЬ І НАВИЧОК – дидактичний принцип, який означає ґрунтовність засвоєння навчального матеріалу, стійке закріплення його в пам’яті студентів, вільне відтворення й застосування на практиці.
Діагностика конфлікту – діяльність, що спрямована на визначення сутності, виду, особливостей конфлікту на основі його аналізу, а також сукупність методів і принципів вивчення конфліктів (за Г.В.Ложкіним, Н.І.Повякель).
ДИСКУРСИВНЕ МИСЛЕННЯ (від лат. discursus – міркування) – опосередковане попереднім досвідом вербальне логічне мислення людини. Д. м. – послідовний ряд мисленнєвих ланок, кожна з яких залежить від попередньої і визначає наступну. Найбільш конкретно різновиди мислення представлені в логіці. Д. м. може як передувати інтуїтивному процесу, так і слідувати за ним. У першому випадку Д. м. становить процес формулювання проблеми, у другому – систематичний доказ істинності нового знання для тих, хто навчається.
ДИСПЕРСІЙНИЙ АНАЛІЗ У ПЕДАГОГІЦІ (від лат. dispersio – розсіювання) – метод статистичного аналізу впливу якісних незалежних змінних на кількісну змінну, запропонований в 1925 році біологом Р. Фішером. Суть методу – виділення в дисперсії фактора, що досліджується за допомогою декількох незалежних складових, кожен з яких характеризує вплив на перемінні різних факторів, їх варіацій і сполучень, що діагностуються (досліджуються). Розрізняють однофакторний і багатофакторний дисперсійний аналіз. Особливу роль відіграє аналіз середніх величин (медіана, варіаційний розмах, квадратичне відхилення). Дисперсійний аналіз дозволяє планувати складні психолого-педагогічні експерименти й проводити методологічний аналіз ефективності інструментарію (наприклад, вплив на результативність тестування демографічних факторів, вплив обсягу тесту й типу тестових завдань на продуктивність рішень різних груп слухачів (курсантів, студентів, ліцеїстів)).
ДИФЕРЕНЦІЙОВАНИЙ ПІДХІД У ВИХОВНІЙ РОБОТІ – метод, який вимагає всебічного урахування особливостей об’єкта і суб’єкта виховання, умов, змісту і форм виховного впливу.
ДІАГНОСТИКА ВИХОВАНОСТІ – різноманітні прояви (а також відхилення від загальноприйнятих норм) вихованості студентів як інтегративного результату цілеспрямованих педагогічних зусиль і соціогенних впливів, а також виховних можливостей усіх учасників (суб’єктів виховання) і факторів педагогічного процесу.
ДІАЛОГ У НАВЧАННІ – форма педагогічної суб’єкт-об’єктної, суб’єкт-суб’єктної взаємодії учасників навчального процесу в умовах навчальної ситуації, під час якої відбувається інформаційний обмін, взаємний вплив і регулюються відносини. Специфіка навчального діалогу визначається цілями, умовами та обставинами взаємодії.
ДІЯЛЬНІСНО-ОСОБИСТІСНА КОНЦЕПЦІЯ НАВЧАННЯ – ґрунтується на приматі суб’єктивності того, хто навчається, визнанні за ним права на самовизначення і самореалізацію в пізнанні через опанування способів навчальної роботи. Концепція ґрунтується на дослідженнях відомих психологів як то К. О. Абульханова-Славська, О. Г. Асмолов, Г. О. Балл, І. Д. Бех, В. В. Давидов, В. О. Моляко та ін. У 70–90-х роках ХХ ст. проблему особистісного підходу порушували В. О. Сухомлинський, І. С. Кон, Б. О. Федоришин. Філософсько-педагогічні аспекти особистісно орієнтованого навчання у вітчизняній педагогічній науці обґрунтували С. У. Гончаренко, І. А. Зязюн, О. В. Киричук, В. Г. Кремень, В. А. Семиченко, С. О. Сисоєва, О. М. Пехота та ін.
ДОСВІД ПЕДАГОГІЧНИЙ – сукупність знань і навичок, набутих на основі й у процесі педагогічної діяльності; форма засвоєння педагогом раціональних здобутків минулої педагогічної діяльності. Передовий педагогічний досвід збагачує практику навчання й виховання, сприяє розвитку педагогічної думки і служить найбільш надійним критерієм істинності вироблених педагогікою теоретичних положень, принципів, правил, методів і організаційних форм навчання й виховання.
ЕВРИСТИЧНА БЕСІДА – форма навчання, за якої педагог не дає тим, хто навчається, готових знань, а вміло ставить такі запитання, які не містять прямої відповіді, змушуючи тих, хто навчається, на підґрунті знань, запасу уявлень, понять, спостережень, особистого життєвого і педагогічного досвіду самостійно робити висновки, розуміти правила і закономірності.
ЕЛЕМЕНТИ ПЕДАГОГІЧНОЇ СИТУАЦІЇ – мета навчання або виховання, об’єкти педагогічного впливу і відповідні суб’єкти, які рухають педагогічну ситуацію, трансформують її в педагогічну задачу з метою її вирішення.
ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ – складова частина виховного процесу, спрямована на формування й виховання естетичних почуттів, смаків, суджень, художніх здібностей особистості студента, на розвиток її здатності сприймати й перетворювати дійсність за законами краси в усіх сферах її діяльності. Е.в. спрямоване насамперед на виховання в людини гуманістичних якостей, інтересів і любові до життя в його різноманітних проявах.
Етапи розвитку студентської групи в колектив, апробовані А.Лутошкіним і Л.Уманським. За основу вони брали ділові стосунки, виділяючи офіційні, що визначаються доручіннями; неофіційні ділові; психологічну єдність у діях колективу. На підставі цього виділено етапи: 1) номінальна група, тобто формально існуюча; 2) група-асоціація (спільна мета, офіційна структура, діяльність кожного індивідуальна); 3) група-кооперація (спільна мета, єдність дій, психологічна сумісність не існує); 4) колектив. Перший етап – визначення спільних та індивідуальних завдань і цілей, складання програми дій, розподіл функцій, вибори керівництва для регуляції виділеними видами діяльності за участю викладача. Програма дій і цілі охоплюють вимоги до всіх та кожного. Основним є авторитарний підхід до управління. Другий етап – формування товариських, колективістських стосунків у процесі організованих основних видів творчої діяльності (пізнавальної, ігрової, трудової, педагогічної, соціально-економічної, художньо-естетичної, фізкультурно-оздоровчої, управлінської тощо). Функціонує співуправління (викладач коригує діяльність колективу, орієнтуючись на самостійність і організованість, творчу активність, товариські відносини). Провідними є відносини співробітництва, обов’язку, відповідальності. Третій етап – самостійне виконання запрограмованих завдань, які охоплюють усі боки життя колективу з урахуванням процесу розвитку всіх. Функціонує самоврядування, відносини співробітництва. Четвертий етап – усі справи вирішуються самостійно й організовано, здійснюється допомога іншим групам. Постійно формуються перспективні цілі. Функціонує самоуправління, взаємини дружби, поваги і любові, довір’я, взаємної вимогливості тощо (за Т.Ю.Осиповою).
ЕТНОПЕДАГОГІКА (від грец. έθνος – плем’я, народ і педагогіка) – наука про народну педагогіку. Е. досліджує досвід народу, з’ясовує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній діяльності, досліджує способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ народного життя і з’ясовує їх відповідність чи невідповідність сучасним завданням виховання.
ЗАСОБИ ВИХОВАННЯ – сукупність матеріальних і духовних елементів, умов суспільного життя (умов службової діяльності), необхідних для здійснення процесу виховання, розвитку свідомості студентів, формування їх активного ставлення до службової і громадської діяльності
ЗДІБНОСТІ ПЕДАГОГІЧНІ – сукупність психологічних рис особистості студента, необхідних для успішного оволодіння педагогічною діяльністю, її ефективного здійснення. З. п. насамперед передбачають відповідну спрямованість особистості (світоглядну, політичну, моральну); ділові якості (спеціальні педагогічні уміння, навички, досвід); риси характеру (вміння спілкуватися, емоційна врівноваженість). Важливими складовими З. п. є:
соціальна орієнтація – вміння врегульовувати складні міжособистісні стосунки членів навчальної групи, визначати місце й роль кожного студента у діловій і соціально-психологічній структурах;
особистий приклад педагога (майстра виробничого навчання);
вміння організовувати роботу одночасно з навчальною групою і кожним її членом;
педагогічне чуття – здатність знаходити для кожного студента відповідну роль у спільній діяльності, знання індивідуальних якостей тих, хто навчається;
психологічна культура – здатність тонко відчувати настрій, переживання окремих студентів тощо.
З. п. ґрунтуються на відповідних схильностях до педагогічної діяльності, формуються і вдосконалюються в ході педагогічної практики. З. п. є передумовою для вибору особистістю педагогічної професії.
ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ ПРОЦЕСУ НАВЧАННЯ – організація навчально-виховного процесу, за якого вибір способів, прийомів, темпу навчання враховує індивідуальні особливості студентів, рівень розвитку їхніх здібностей до навчання. Мета І. п. н. полягає в тому, щоб забезпечити максимальну продуктивність роботи тих, хто навчається. Мета має бути реалізована на всіх етапах навчання, особливо під час засвоєння нових знань. Однією з форм І. п. н. є програмоване навчання, яке дозволяє активізувати пізнавальну діяльність тих, хто навчається.
ІНДИВІДУАЛЬНА ВИХОВНА РОБОТА – цілеспрямована система вивчення особистості студента і соціально-педагогічного впливу на нього (взаємодії з ним) для забезпечення ефективності його всебічного розвитку з урахуванням можливостей цієї людини і вимог майбутньої професії.
ІНДИВІДУАЛЬНИЙ ПІДХІД – принцип навчання і виховання студентів, який передбачає організацію педагогічного впливу з урахуванням індивідуальних особливостей особистості, умов життя та інших факторів.
ІННОВАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПЕДАГОГА – участь педагога в діяльності щодо створення, засвоєння та використання нових педагогічних досягнень у практиці навчання та виховання студентів, створення в навчальному закладі певного інноваційного середовища. Сучасна вища військова школа України накопичила багатий педагогічний досвід, який має бути реалізований у конкретній викладацькій діяльності.
ІНТЕНСИФІКАЦІЯ НАВЧАННЯ – процес підвищення якості навчання студентів завдяки напруженню їх пізнавальної діяльності.
ІНФОРМАЦІЙНО–ОСВІТНЄ СЕРЕДОВИЩЕ – багатоаспектна цілісна, соціально-психологічна реальність, що є сукупністю необхідних психолого-педагогічних умов, сучасних технологій і програмно-методичних засобів навчання, які ґрунтуються на основі сучасних інформаційних технологій і забезпечують супроводження пізнавальної діяльності та доступу до інформаційних ресурсів.
КОНКРЕТНА МЕТОДИКА НАВЧАННЯ – педагогічна дисципліна, яка вивчає специфіку організації навчання з окремого навчального предмета.
Конфлікт вертикальний – це специфічний тип дії, що спрямований уздовж осі політичної або організаційно-управлінської ієрархії, дозвіл якого може призвести або до компромісу, або до зміни стилю керівництва, або до зміни останнього, або до придушення ініціаторів конфлікту і його учасників (за Є. М.Бабосовим).
Конфлікт внутрішньогруповий - тип конфліктного протиборства, що виникає усередині соціальної групи внаслідок боротьби окремих індивідів і їх спільностей за групове домінування, за кращі умови і більш високий ступінь винагороди діяльності в групі, за престиж, авторитет і т.ін., а також ситуаційної і психологічної несумісності двох або більшого числа членів даної групи, їх особистої ворожнечі (за Є.М.Бабосовим).
Конфлікт горизонтальний - специфічний тип конфліктного протиборства, що розгортається уздовж горизонтальної осі взаємодії рівноправних партнерів. Частіше усього завершується пошуками компромісу, взаємними поступками, але іноді необхідно удавати і до втручання зовні (за Є. М.Бабосовим).
Конфлікт конструктивний - тип конфліктної взаємодії, у процесі і результаті розгортання якого відбувається усунення недоліків у функціонуванні соціальної системи, групи, організації; підвищується ефективність виконуємих нею функцій, адаптація до умов внутрішнього і зовнішнього середовища, що змінюються, посилюється згуртованість їх членів і їх єдність (за Є. М.Бабосовим).
Конфлікт соціальний - тип соціальної взаємодії, що характеризується протиборством соціальних суб'єктів (індивідів, груп, спільностей, прямувань, країн), обумовленим протиріччям їх потреб, інтересів, цілей, а також соціальних статусів, ролей, функцій і орієнтованим на досягнення винагороди шляхом нав'язування своєї волі, підкорення, ослаблення, усунення, знищення суперника, що прагне досягнути такоїж винагороди (за Є. М.Бабосовим).
Конфлікт хибний - особливий випадок конфліктної взаємодії, коли в дійсності реальної причини для нього не існує, вона є тільки результатом уяви конфліктерів або думки, навіяної третьою стороною, що не бере участь у конфлікті (за Є.М.Бабосовим).
Конфліктна ситуація - специфічний стан соціальної системи, спільності, групи або взаємодій між ними, у якому виявляються протиріччя інтересів, цілей, мотивів поведінки, життєвих установок, усвідомлення цього протиріччя, що супроводжується негативними емоціями, які спонукають потенційних конфликтерів шукати привід для конфліктної дії, виробляти стратегію, тактику і технологію майбутньої конфліктної боротьби (за Є. М.Бабосовим).
Конфліктність особистості - риса характеру і особистісна властивість, що припускає частоту ескалації і вступу особистості в конфлікт. Визначається комплексною дією чинників: психологічних (темперамент, агресивність, ригідність, низька саморегуляция, актуальний емоційний стан, соціально-психологічної установки і цінності, відношення до опонента, компетентність у спілкуванні) і соціальних (умови життя і діяльності, середовище і соціальне оточення, загальний рівень культури) (за Г.В.Ложкіним, Н.І.Повякель).
Конфліктогени - слова, жести, оцінки, судження, дії або бездіяльність однієї або обох взаємодіючих сторін, що спроможні призвести до виникнення конфліктної ситуації і до ії переростання в реальний конфлікт (за Є. М.Бабосовим).
Конфліктологія - нова галузь наукового знання, що швидко розвивається, та спирається на синтез філософських, соціологічних, психологічних, педагогічних, політологічних, юридичних знань, об'єктом якої є вивчення причин, особливостей, тенденцій, закономірностей виникнення, розвитку, функціонування конфліктів, методів і засобів їх дозволу і запобігання, подолання їх негативних наслідків і використання конструктивних їх функцій із метою удосконалення відповідних соціальних систем, спільностей, організацій, інститутів, підвищення ефективності їх діяльності (за Є. М.Бабосовим).
Конформізм – зміна поведінки або переконань у результаті реальної напруги групи (за Д. Майерсом).
КОНЦЕПЦІЯ ПЕДАГОГІЧНА – (від лат. conceptio – сукупність, система) – система поглядів на те чи інше педагогічне явище, процес, спосіб розуміння, тлумачення якихось педагогічних явищ, подій; провідна ідея педагогічної теорії. К. п. вказує на спосіб побудови системи заходів навчання і виховання на основі цілісного розуміння сутності педагогічного процесу. У К. п. особлива увага приділяється принципам, як орієнтирам для розроблення стратегії педагогічної діяльності. У сучасній педагогічній практиці широко впровадженні такі концепції як: проблемно-діяльнісного навчання, програмованого навчання, розвивального навчання, самоактуалізації А. Маслоу, екологічного виховання тощо.
КРИТЕРІЇ СТАТИСТИЧНІ (від грец. κριτήριον – засіб переконання, мірило) – показники, які поєднують у собі методи розрахунку, теоретичну модель розподілу і правила прийняття рішення про правдоподібність нульової або однієї з альтернативних гіпотез. К. с. зазвичай поділяють на параметричні й непараметричні. У перших передбачається обов’язковою наявність гіпотези про форму розподілу результатів у генеральній сукупності, в той час як непараметричні критерії такого припущення не вимагають. К. с. використовують для перевірки гіпотез: про приналежність вибірки генеральній сукупності, про достовірність (або відсутність) відмінностей між вибірковими середніми арифметичними, дисперсіями, про зв’язки між ознаками, які вивчаються, про достовірність впливу. Як теоретичні моделі в педагогіці і психології найчастіше використовують розподіли Стьюдента (X2 – критерій) і Фішера (F – критерій), які ґрунтуються на так званому нормальному розподілі. З непараметричних критеріїв широко використовуються критерії Колмогорова–Смірнова, Вілкоксона, критерій знаків тощо. Вони застосовуються для швидкої оцінки достовірності відмінностей у контрольній і експериментальній групах. Рангові кореляції за Спірменом і Кендалом використовують для оцінки зв’язку між ознаками, які вивчаються, поданими в порядковій шкалі.
МЕТОДИ ВИХОВАННЯ – способи та прийоми спільної взаємопов’язаної діяльності вихователів і вихованців, яка спрямована на оволодіння духовними та професійними знаннями, навичками та вміннями, нормами і правилами гідної поведінки, різнобічний розвиток особистості; формування у студентів загальнолюдських, національних і професійних якостей, що визначені цілями виховання та необхідні для виконання службових обов’язків.
Прийоми виховання – це своєрідна частина, деталь методу виховання, необхідна для більш ефективного його застосування в умовах конкретної педагогічної ситуації. Будь-який метод виховання – певна сукупність однорідних прийомів і способів виховного впливу. Способи виховання – це конкретні форми організації життєдіяльності особового складу, які мають виховне забарвлення і виховне навантаження. М. в. Студентів ПТНЗ можна класифікувати на такі групи: методи безпосереднього виховного впливу; методи опосередкованого виховного впливу; методи самовиховання.
МЕТОДИ НАВЧАННЯ (від лат. methodos, що означає дослідження, спосіб, шлях наближення до істини) спосіб спільної діяльності суб’єктів і об’єктів навчання, що спрямована на оволодіння знаннями, навичками та уміннями, різнобічний розвиток розумових і фізичних здібностей студентів, формування у них якостей, необхідних для виконання майбутніх професійних обов’язків.
Узагальнюючи класифікацію методів навчання, беручи до уваги активні методи навчання і можливості їх використання у навчально-пізнавальній діяльності студентів та враховуючи зміст і особливості дидактичного процесу в ПТНЗ, можна запропонувати таку класифікацію методів навчання:
1) Усне викладання навчального матеріалу, яке поділяється на словесно-інформаційне; словесно-евристичне; словесно-проблемне; сло-весно-дослідницьке. Усне викладання охоплює різні види розповідей, пояснення, оповідання, лекції;
2) Обговорення матеріалу, який вивчається, поділяється на словесно-інформаційне; словесно-евристичне; словесно-проблемне; словесно-дослідницьке. До обговорень увійшли: бесіда, семінарське заняття, дискусія, мозкова атака, інтелектуальна розминка, аналіз конкретної ситуації тощо;
3) Демонстрація, яка поділяється на наочно-інформаційну; наочно-практичну; наочно-евристичну; наочно-проблемну; наочно-дослідницьку. Демонстрація містить ілюстрацію; спостереження у формі особистого пояснення підлеглим тих або інших прийомів; дії окремих студентів; натуральні і образні засоби наочності; перегляд фільмів та ін.;
4) Практичні методи поділяють на практично-репродуктивні; практично-евристичні; практично-дослідницькі (проблемні). Це практичні заняття, групові вправи, лабораторні роботи, вправи, обслуговування техніки;
5) Самостійна робота об’єктів навчання, яка поділяється на словесну, наочну, практичну, інформаційну. Вона об’єднує роботу з друкованими джерелами; самостійне вивчення техніки; самостійне тренування; самостійний перегляд кінофільмів, телепередач та ін.;
6) Методи контролю та самоконтролю передбачають індивідуальну контрольну співбесіду; опитування; письмові роботи; тестування; контрольні роботи; машинний контроль; самоконтроль; іспит; залік тощо.
МЕТОДИКА РОЗВИВАЮЧОГО НАВЧАННЯ орієнтує дидактичний процес на потенційні можливості людини та їх реалізацію. Розвиваюче нав-чання досліджували такі видатні педагоги: І. Г. Песталоцці, А. Дистервег, К. Д. Ушинський та інші вітчизняні і закордонні науковці. Експери-ментальне обґрунтування і подальший науковий розвиток М. р. н. отрима-ло в роботах Л. В. Занкова, Д. Б. Ельконіна, В. В. Давидова, Н. О. Мен-чинської та ін. У М. р. н. навчання, виховання і розвиток розглядають як єдиний взаємопов’язаний дидактичний процес.
Розвиваюче навчання відрізняється від традиційного характером викладання. Основне завдання суб’єкта навчання спрямоване на формування пізнавальної самостійності, всебічного розвитку здібностей, ідейних і моральних переконань, активної життєвої позиції. Це навчання здійснюється у формі залучіння об’єктів навчання до різних видів діяльності, використання у навчально-виховному процесі дидактичних ігор, дискусій, а також інших методів навчання, що спрямовані на збагачення творчого мислення, пам’яті тощо.
Основою навчання є зв’язок “мета – засіб – контроль”, а центральною ланкою – самостійна навчально-пізнавальна діяльність об’єктів навчання, в основу якої покладено здібності щодо врегулювання дій тих, хто навчається відповідно усвідомлених цілей. Отже, сутність розвиваючого навчання полягає у тому, що об’єкт навчання не тільки засвоює конкретні знання, навички та вміння, але й опановує способи дій. В учінні розрізняють навчально-пізнавальну діяльність (у процесі якої відбувається засвоєння матеріалу) і власне засвоєння як основний зміст цієї діяльності. Специфічними для М. р. н. є орієнтація на опанування об’єктами навчання способів діяльності, які у процесі їх конструювання розвиваються.
МЕТОДИЧНА СИСТЕМА НАВЧАННЯ – сукупність взаємопов’язаних і взаємообумовлених методів, форм і засобів планування, підготовки студентів, контролю, аналізу і корегування навчального процесу в ПТНЗ.
МОДЕЛЮВАННЯ – науково-теоретичне обґрунтування провідної ідеї розвитку навчально-виховного процесу; пошук, вибір і дослідження оптимальних варіантів розв’язання конкретних педагогічних завдань та розв’язання педагогічних ситуацій.
НАВИЧКИ В НАВЧАННІ – свідомі дії, які набувають внаслідок багаторазового виконання автоматизованого характеру. Між уміннями і навичками існує взаємозв’язок. Уміння – це готовність до свідомих і точних дій, а навички – автоматичні ланки цієї діяльності. Елементи умінь часто трансформуються в навички. Н. виробляються в усіх видах діяльності. Специфічним методом формування Н. є вправи.
НАОЧНІСТЬ НАВЧАННЯ – один із принципів дидактики, який передбачає демонстрацію тих чи інших об’єктів, їх відображень, формування в свідомості студентів їх образів, уявлень про них.
НОВАТОРСТВО ПЕДАГОГІЧНЕ – термін, який вживається для позначення діяльності науково–педагогічних працівників, спрямований на поліпшення навчально-виховного процесу, його раціоналізацію. Н. п. може стосуватися змін у завданнях, методах і прийомах навчання, а також у формах організації процесу навчання й виховання. Н. п. може здійснюватися у вигляді діяльності експериментальних, пілотних, авторських шкіл.
ОПОСЕРЕДКОВАНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ВПЛИВ – вплив на студента через колектив, залучіння його до активної громадської діяльності, створення конкретних умов діяльності, побуту, розпорядку дня.
ОПТИМІЗАЦІЯ ПРОЦЕСУ ВИХОВАННЯ – забезпечення цілісного циклу виховного процесу, що містить діагностування рівня вихованості студентів й формулювання мети, планування та організацію діяльності, контроль і регулювання діяльності й відносин, аналіз виховних результатів.
ОПТИМІЗАЦІЯ ПРОЦЕСУ НАВЧАННЯ – вид управління навчальним процесом, що забезпечує оптимальне (найкраще, найдоцільніше за даних умов) функціонування навчально-виховної системи. О. п. н. – вибір оптимального варіанта процесу навчання в конкретній педагогічній ситуації. Основні критерії О. п. н.: результативність і якість вирішення навчально-виховних завдань; витрати часу й зусиль педагогів та учнів на вирішення цих завдань.
ОРГАНІЗАЦІЙНА ФОРМА НАВЧАННЯ характеризує зовнішню сторону дидактичного процесу і тісно пов’язана з кількістю об’єктів навчання, часом і місцем проведення та порядком його організації. Організаційні форми навчання і методи навчання студентів перебувають у діалектичному взаємозв’язку. В О. ф. н. органічно поєднуються мета, зміст, методи навчання. У ПНТЗ використовують як індивідуальні, так і колективні форми навчання студентів. Наприклад, у вищих навчальних закладах України передбачені такі форми організації навчання: навчальні заняття, виконання індивідуальних завдань, практична підготовка, самостійна робота (самостійні заняття) студентів, контрольні заходи.
ОСВІТНЄ СЕРЕДОВИЩЕ – багатоаспектна, цілісна, соціально-психологічна реальність, яка надає людині матеріальні і духовні умови для освітньої діяльності, забезпечує сукупність необхідних психолого-педагогічних умов для доступу до цілеспрямовано підготовленої інформації і способів її презентації, до всебічного розвитку особистості студента.
ОСОБИСТІСНИЙ ПІДХІД – ставлення педагога до студента як до особистості, свідомого відповідального суб’єкта розвитку, суб’єкта взаємодії. О. п. – базова ціннісна орієнтація педагога, яка визначає його позицію у взаємодії з студентом і навчальною групою. О. п. передбачає допомогу підлеглому в усвідомленні себе особистістю, у виявленні, розкритті можливостей, становленні самосвідомості, самореалізації та самоствердження.
ПЕДАГОГІЧНА ДІЯ – а) елемент педагогічної діяльності; б) педагогічно доцільний, спланований чи імпровізований вчинок педагога, що спричиняє зміну педагогічної ситуації або особистісні зміни.
ПЕДАГОГІЧНА ЕРУДИЦІЯ – один з компонентів педагогічної культури педагога ПТНЗ, який проявляється у вільному володінні науковими засадами психології і педагогіки; уміння здійснювати психолого-педагогічний аналіз причини, факту, явища, визначати конкретні заходи педагогічного впливу; форми, методи, засоби, прийоми навчально-виховної роботи.
ПЕДАГОГІЧНА ІНТУЇЦІЯ – специфічна діяльність педагога, вміння передбачати схильності, поведінку, вчинки за певних умов у відповідному середовищі. Наука розглядає інтуїцію як необхідний, внутрішньо зумовлений природою творчості момент виходу за межі сталих стереотипів, логічних програм пошуку рішень. П. і. неможлива без значного досвіду, творчості, глибоких знань військового педагога про студента та зовнішній світ.
ПЕДАГОГІЧНА КУЛЬТУРА – набуття педагогом педагогічного досвіду людства, вдосконалення його педагогічної діяльності, досягнення рівня розвитку як педагога. Напрям у педагогічній діяльності, який розглядає процес навчання як зустріч людської особистості з об’єктивними цінностями (здобутками) культури, їх інтеріоризацію і як результат – збагачення духовних сил людини й творення нових цінностей. Згідно з концепцією П. к., освітня діяльність пов’язана зі світом обов’язків людини та її здібностей.
ПЕДАГОГІЧНА МАЙСТЕРНІСТЬ – це комплекс властивостей особистості педагога, що забезпечує високий рівень самоорганізації його професійної діяльності на рефлексивній основі, тобто характеристика високого рівня педагогічної діяльності. Складовими компонентами П. м. є гуманістична спрямованість, професійна компетентність, педагогічна техніка, здібності до педагогічної діяльності. Критеріями П. м. педагога є такі ознаки його діяльності як гуманність, науковість, педагогічна доцільність, оптимальний характер, результативність, демократичність, творчість (оригінальність). П. м. ґрунтується на високому фаховому рівні педагога, його загальній культурі та педагогічному досвіді.
ПЕДАГОГІЧНА ТАКТОВНІСТЬ – складна професійна якість педагога, яка характеризується педагогічно доцільною мірою його відносин із студентами і впливом на них.
ПЕДАГОГІЧНА ТЕХНІКА – використання різних засобів і прийомів впливу на студентів і навчальну аудиторію з метою ефективного досягнення поставленої мети.
Педагогічна технологія – (від англ. pedagogical technology) – сукупність психолого-педагогічних установок, що становлять спеціальний підбір та компонування форм, методів, засобів, прийомів, які забезпечують можливість досягнути ефективного результату в засвоєнні студентами знань, умінь, навичок, у розвитку особистих та моральних якостей. П. т. визначається як мистецтво використання результатів наукових досліджень у сфері освіти; проект педагогічної системи, яка реалізується на практиці; сукупність засобів і методів навчально-виховного процесу, що гарантовано забезпечують запланований результат; процес цілеутворення та об’єктивного контролювання отриманих результатів; системний метод створення, використання і призначення всього процесу викладання і засвоєння знань з урахуванням технічних і людських ресурсів у їх взаємодії.
В основу поняття “педагогічна технологія” покладено процеси конструювання, моделювання, прогнозування, проектування, програмування, тобто процеси упорядкування педагогічного середовища. П. т. реалізується в технологічних процесах, тому логічно розмежувати її в технологічному підході до складових освіти на “технологію навчання” і “технологію виховання”. Метою “технології навчання” є підвищення ефективності процесу навчання завдяки плануванню, програмуванню діяльності педагога і студентів; забезпеченню максимальної організованості для досягнення необхідного результату; відтворенню процесу навчання і його результатів на основі блочної побудови; перенесенню акценту в навчанні з викладання на визначення структури і змісту навчально-пізнавальної діяльності студента; структурування змісту навчання, яке обумовлює його гнучкість, тобто можливість оновлення відповідно до соціального замовлення суспільства.
ПЕДАГОГІЧНИЙ АНАЛІЗ – розкриття сутності конкретних педагогічних явищ з метою отримання інформації для дослідження шляхів вирішення педагогічних задач.
ПЕДАГОГІЧНИЙ ЕТИКЕТ – це сукупність правил і моделей моральної поведінки педагога в типових ситуаціях та обставинах педагогічної діяльності. П. е. характеризує зовнішні прояви ставлення педагога до викладацької діяльності, студентів і колег, до себе, системи професійної освіти держави та України.
ПЕДАГОГІЧНІ ЗДІБНОСТІ – сукупність психічних рис особистості, необхідних для успішного оволодіння педагогічною діяльністю, її ефективного здійснення. П. з. насамперед передбачають відповідну спрямованість особистості (світоглядну, політичну, моральну); ділові якості (спеціальні педагогічні уміння, навички, досвід); риси характеру (комунікативність, емоційна врівноваженість). Важливими складовими П. з. є вміння організовувати роботу одночасно з навчальною групою і кожним студентом; педагогічне чуття, психологічна культура. П. з. ґрунтуються на відповідних схильностях до педагогічної діяльності, що формуються і вдосконалюються під час педагогічної практики. П. з. є передумовою для вибору особистістю педагогічної професії.
ПЕРЕВИХОВАННЯ – цілеспрямований та організований процес спільної специфічної діяльності тих, хто виховує і тих, кого виховують, спрямований на виявлення і викорінення у студентів негативних (небажаних) якостей та формування позитивних якостей, прагнення особистості до самовиправлення.
ПЕРЕДОВИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ДОСВІД – ідеалізація реального педагогічного процесу: абстрагування від випадкових, неістотних елементів і конкретних умов педагогічної діяльності й виділення в ньому суттєвого – провідної педагогічної ідеї чи методичної системи в чистому вигляді, що зумовлює високу ефективність навчально-виховної діяльності.
ПЕРЕКОНАННЯ – 1) Метод активного впливу на свідомість студента з метою формування в нього позитивних морально-психологічних рис. Метод спонукає до суспільно корисної діяльності або подолання негативної поведінки. П. базується на ґрунтовних знаннях, які становлять зміст діяльності, впливають на мислення і дії, зумовлюють лінію поведінки, формують установки студента. 2) Основна моральна настанова, яка визначає мету вчинків людини; тверда впевненість у чомусь, що базується на певних ідеях чи світогляді.
ПОЯСНЮВАЛЬНО-ІЛЮСТРАТИВНЕ (ТРАДИЦІЙНЕ) НАВЧАННЯ – тип навчання, при якому пізнавальна діяльність має продуктивний характер: педагог передає “готові” знання, використовуючи пояснення, доведення із застосуванням різного роду ілюстрацій, що забезпечують наочність їх сприйняття; свідоме запам’ятовування; продуктивне відтворення знань; практичне застосування знань відбувається за зразком, за готовою інструкцією; ґрунтується переважно на ідеях І. Ф. Гербарта і характеризується такими поняттями, як управління, регламентація, правила, розпорядження, керівна роль педагога. Цілями навчання згідно з І. Ф. Гер-бартом є формування інтелектуальних умінь, уявлень, понять, теоретичних знань. Логіку навчання він розумів як послідовність наступних дій: пояснення, осмислення, узагальнення і використання на практиці. Але ця система недосконала, адже відірвана від інтересів, потреб об’єкта навчання та життя; не сприяє активізації розумових дій того, хто навчається; придушує його самостійність, ініціативність і творчість.
ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ – форма навчального заняття, при якому педагог організовує детальний розгляд студентами окремих теоретичних положень певного предмета й формує в них уміння та навички практичного застосування шляхом індивідуального практичного виконання відповідно до сформульованих завдань.
ПРИКЛАД У ВИХОВАННІ – метод виховання студентів, який базується на цілеспрямованому і систематичному впливі педагогів ПТНЗ на особистість студента силою позитивних особистих дій як зразка для наслідування, стимулу в змаганні і основи для формування високого ідеалу поведінки і життя.
ПРИНЦИПИ НАВЧАННЯ – це керівні положення, нормативні вимоги до організації та здійснення дидактичного процесу, які мають характер загальних вказівок, правил і норм та випливають із закономірностей процесу навчання. Узагальнюючи особистісно-діяльнісний та управлінський підходи до обґрунтування сучасної системи принципів навчання і враховуючи особливості процесу навчання в умовах ПТНЗ України, можна запропонувати наступну систему принципів навчання студентів: принцип розвивального і виховного характеру навчання студентів; принцип науковості змісту і методів навчального процесу; вчити тому, що необхідно в майбутніх професійній діяльності; принцип мотивації навчальної діяльності; принцип системності та послідовності навчання; принцип свідомості, творчої активності та самостійності тих, хто навчається; принцип наочності навчання; принцип колективізму та індивідуального підходу в навчанні; принцип демократизації навчання; принцип доступності та дохідливості викладання; принцип оптимізації процесу навчання; принцип гуманізації та гуманітаризації процесу навчання; принцип ефективності навчання чи міцності засвоєння знань, формування навичок і вмінь.
ПРОБЛЕМНЕ НАВЧАННЯ – активний тип навчання, який базується на організації пошукової діяльності, виявленні і розв’язанні реальних життєвих або дидактичних суперечностей. Суть П. н. – у наведенні викладачем відомих науці і практиці істин, фактів і явищ, але презентація їх відбувається у проблемному стилі. Тобто слухачі (курсанти) мають отримати не механічну проекцію наукового знання, а творчо, у динаміці і розвитку здобути його, “відкрити” самостійно, послідовно “проходячи” створений викладачем ланцюжок проблемних ситуацій (задач), які характеризуються як сукупність параметрів ситуативного стану слухача, який у конкретний момент залучений до об’єктивного навчального процесу. Інакше кажучи, педагогічна ситуація – це характеристика об’єкта та його оточення, яке задається і формується викладачем (суб’єктом навчання).
ПРОГНОЗУВАННЯ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНИХ ПРОЦЕСІВ – своєрідне науково-педагогічне дослідження, яке має логіку пізнання і практичної дії. Йому притаманні всі структурні елементи наукового пошуку: формулювання проблеми; вибір об’єкта і предмета прогнозування; визначення його мети, задач, логіки їх реалізації на різних етапах і стадіях прогностичного процесу; зміст прогностичних висновків; методи розробки прогнозів; визначення форм існування і реалізації висновків прогностичного дослідження.
ПРОГРАМОВАНЕ НАВЧАННЯ – метод навчання людини з використанням програм управління процесом засвоєння знань, умінь та навичок, який побудовано таким чином, що на кожному рівні навчального процесу чітко обумовлюють ті знання, уміння й навички, які мають бути засвоєні, до того ж контролюють процес їх засвоєння. Для реалізації програм управління використовують програмовані підручники й навчальні машини. Основним поняттям методу є навчальна програма, під якою розуміють алгоритм пізнавальних дій – послідовних мікроетапів щодо опанування одиницею знань або дій. Алгоритм утворено з трьох частин: інформації про предмет, який вивчається; завдання щодо роботи з інформацією та її засвоєння; контрольних завдань і вказівок щодо повторення вправи або переходу до наступного етапу.
ПРОЕКТУВАННЯ ПЕДАГОГІЧНЕ – інтелектуальна діяльність, основне призначення якої – дослідження, прогнозування, оцінювання наслідків реалізації тих чи інших задумів; створення інтелектуальних засобів трансформації задумів у проекти нових технологій, засобів, систем людської діяльності. Серед різноманітних підходів до визначення сутності педагогічного проектування можна виділити: 1) функціональний підхід (Н. В. Кузьміна, О. І. Щербаков, Л. Ф. Спірін), завдяки якому розглянуто педагогічне проектування змісту конструктивних умінь; 2) управлінський підхід як етап управлінської діяльності (В. О. Сластьонін, Г. С. Сухобська, Т. О. Дмитренко); 3) системний підхід (В. С. Безрукова, О. А. Дубасенюк, О. В. Киричук, В. В. Краєвський, А. О. Лігоцький, О. М. Коберник). Отже, незважаючи на різні підходи до проблеми педагогічного проектування, їх прихильники мають єдину думку щодо комплексного та інтегративного явища, від якого залежить ефективність педагогічної діяльності. Одна з головних його функцій – функція зв’язку педагогічної теорії з практикою, адже головним завданням педагогічного проектування є формування уявлень про педагогічну діяльність та створення її проектів. Проектування процесу виховання студентів у ПТНЗ розглянуто як системне явище, сукупність взаємопов’язаних компонентів. Згідно з теорією систем, проектування виховного процесу є підсистемою іншої, вищої за ієрархією, системи. Отже, в системі управління процесом виховання студентів у ПТНЗ проектування – одна із форм (різновидів, етапів) передбачення, яке є одним із компонентів управління виховним процесом.
Профорієнтація– комплекс психолого-педагогічних і методичних заходів, спрямованих на оптимізацію процесу працевлаштування молоді згідно з її бажанням, нахилами, здібностями та з урахуванням потреби в спеціалістах суспільства в цілому і певих галузях народного господарства. П. допомагає молоді у виборі професії. Профорієнтаційна робота має такі етапи: професійна інформація, професійна діагностика, професійна консультація, професійний відбір, професійна адаптація (за З.Н.Курлянд).
ПРОФЕСІЙНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ПЕДАГОГА – складне індивідуально-психологічне утворення на основі інтеграції досвіду, теоретичних знань, практичних вмінь і значимих особистісних властивостей, які обумовлюють готовність до актуального виконання педагогічної діяльності.
ПРЯМИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ВПЛИВ – вплив педагога на студента на основі особистого прикладу, слова, заохочення, стягнення.
Психодрама – один з найбільш ефективних методів стимулювання різноманітних форм самовиховання (запозичений із групової психотерапії), що полягає в розігруванні учасниками тренінгу спілкування різноманітних життєвих сцен, відтворюючих моральні та конфліктні ситуації. Цінність методу полягає в можливості індивідуального, групового, вільного моделювання, вільного реагування на них (за О.М. Яцієм).
ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ ЗНАННЯ – розуміння психології людини і її розвитку в умовах навчання у ПТНЗ, а також закономірності педагогічного процесу; сутність навчання і виховання студентв; принципи, методи і засоби педагогічного впливу.
РЕПРОДУКТИВНІ МЕТОДИКИ НАВЧАННЯ – (репродукція – відтворення) методики навчання, що ґрунтуються на репродуктивному мисленні студентів. Репродуктивними є вербальні, наочні і практичні методи (розповідь, лекція, бесіда, вправи, практичні завдання) у випадках, коли зміст навчального матеріалу: а) інформативний; б) є описом способів практичних дій; в) є принципово новим чи доволі складним для самостійного засвоєння студентами й подається у готовому вигляді. На Р. м. н. побудоване програмне навчання.
Рефлексія - розуміння людиною самої себе, усвідомлення й оцінка власних дій і вчинків(за С. С. Єрмаковою); самопізнання у вигляді роздумів над власними переживаннями, відчуттями і думками (за М.М. Заброцьким) Поняття “рефлексія” виникло у філософії та означало процес роздумів, міркувань індивіда про те, що відбувається. Р.Декарт ототожнював рефлексію зі здібністю людини зосереджуватися на змісті своїх думок. Д.Локк розділив відчуття і рефлексію, трактуючи останню як особливе джерело знань – внутрішній досвід (за С.Ю.Головіним); розуміння, аналіз себе і своїх вчинків, з’ясування того, як люди, що оточують, розуміють тебе, твої особистісні якості, емоційні реакції та когнітивні уявлення. У тому випадку, коли змістом цих уявлень виступає предмет спільної діяльності, розвиваються предметно-рефлексивні відносини. Природа рефлексії тісно пов’язана з емпатією, тобто розумінням емоційного стану, здатності співпереживати, співчувати розуміння (за В.Д. Стасюк).
РОЗВИВАЛЬНЕ НАВЧАННЯ – спрямованість принципів, методів і прийомів навчання на досягнення найбільшої ефективності розвитку пізнавальних можливостей тих, хто навчається: сприймання, мислення, пам’яті, уяви тощо. Р. н. орієнтує дидактичний процес на потенційні можливості людини та їх реалізацію. Сутність Р. н. полягає у тому, що об’єкт навчання не тільки засвоює конкретні знання, навички та вміння, але й опановує способи дії. Основою в структурі такого навчання є зв’язок “мета – засіб – контроль”, а центральною ланкою – самостійна навчально-пізнавальна діяльність об’єктів навчання, яка заснована на здатності регулювати дії відповідно до встановлених цілей. В Р. н. розрізняють навчально-пізнавальну діяльність (у процесі якої відбувається засвоєння) і власне засвоєння як основний зміст цієї діяльності.
РОЗВИТОК – цілеспрямований процес удосконалення розумової і фізичної діяльності студента відповідно до задач, що розв’язуються, а також умов навчально-виховного процесу ПТНЗ.
Розвиток особистісно-професійний педагога– це процес формування особистості, орієнтованої на високі професійні досягнення та здобуття вищих рівнів професіоналізму в сфері освітніх послуг, що здійснюється через її саморозвиток, а також педагогічне пізнання, спілкування й діяльність (за О.С.Цокур).
Розвиток особистості - закономірні, позитивно спрямовані, якісні зміни рис, властивостей, характеристик особистості, що відбуваються внаслідок внутрішніх суперечностей, які виникають під впливом зовнішніх обставин(за К.В. Недялковою).
Рольові та ділові ігри - групові вправи, які спрямовані на вироблення рішень щодо завдань, які поставлені в штучно створених умовах, але імітують реальні обставини (за В.Д. Стасюк).
Самоактуалізація– процес саморозвитку потенційних можливостей людини та повна їх реалізація у життєвій реальності, безперервний процес особистісного росту та реалізації власного творчого потенціалу (за А.В. Семеновою).
Самоаналіз моральний – аналіз власної поведінки, мотивів вчинків, власних думок та почуттів з метою їх моральної оцінки. Уявне розкладення моральних феноменів на частини, елементи або ознаки, їх зіставлення та послідовне само вивчення з метою виявлення суттєвих та визначальних властивостей. Будь-який аналіз та самоаналіз може бути: елементарним – розкладення складного явища на частини; структурним – дослідження великої кількості елементів та під структур складної системи; функціональним – виявлення співвідношень та залежностей між окремими частинами; гнетичним – дослідження наслідкового зв’язку між явищами та їх властивостями (за О.М. Яцієм).
Самоверифікація – стратегія самопрезентації, спрямована на становлення зворотного зв’язку з навколишнім середовищем з метою уточнення адекватності „Я - концепції”.
Форми самоверифікації:
- вибіркове ставлення до підтвердження інформації;
- вибіркове ставлення до людей;
- підтвердження адекватності „Я - концепції”;
- поведінка, що спрямована на підтвердження адекватності „Я - концепції”.;
- зворотній зв’язок з іншими людьми.
Потреба у самоверифікації обумовлена необхідністю забезпечення адекватності у взаємовідношеннях з іншими людьми, а також уявлення про самих себе (за У. Сванн)
Самовиховання професійне - свідома діяльність, яка спрямована на власну особистість з метою формування у неї професійно значущих якостей, вмінь та навичок. Одним із головних моментів професійного самовиховання є моральне самовиховання майбутнього спеціаліста (за О.М. Яцієм).
Самоврядування студентське – форма організації самими студентами цікавої для них і різноманітної життєдіяльності колективу, що передбачає делегування обраним колективом особам право планувати суспільну життєдіяльність, розподіляти доручіння, оцінювати якість їх виконання та ін. Діяльність органів студентського самоврядування покликана на удосконалення навчально-виховного процесу, спрямованого на якісне навчання, виховання духовності і культури студентів, зростання у студентської молоді соціальної активності та відповідальності за доручену справу
САМОВИХОВАННЯ – цілеспрямована, систематична й свідома діяльність студента, щодо удосконалення і формування бажаних фізичних якостей, позитивних рис характеру, які необхідні для успішного виконання майбутніх професійних обов’язків, а також усунення негативних звичок.
САМОКОНТРОЛЬ – усвідомлена регуляція особистістю поведінки і спонукань для забезпечення відповідності результатів поставленим цілям, вимогам, нормам, правилам тощо. Мета С. – запобігання помилковим діям чи операціям та виправлення помилок. Є дві форми самоконтролю: індивідуальна і групова. Індивідуальний самоконтроль – самостійне визначення успіхів щодо опанування знаннями, навичками та вміннями; з’ясування недоліків і планування шляхів їх усунення. Колективний (груповий) самоконтроль передбачає оцінювання навчальною групою навчальної діяльності та визначення в ній успіхів і недоліків.
САМООСВІТА – освіта, яку здобувають у процесі самостійної роботи, без вивчення систематичного курсу в навчальному закладі. Є невід’ємною частиною навчання, сприяє поглибленню, розширенню і більш ґрунтовному засвоєнню знань.
САМООЦІНКА – судження людини про наявність у неї тих чи інших якостей чи властивостей у співвідношенні з певним еталоном, зразком. С. – вияв оцінного ставлення людини до себе. С. є результатом передусім розумових операцій – аналізу, порівняння, синтезу.
СВІДОМІСТЬ У НАВЧАННІ – дидактичний принцип, який виражає необхідність такої організації навчання, за якої студенти розуміють мету навчання, свідомо сприймають, засвоюють і застосовують знання. Цей принцип органічно пов’язаний з активністю, ініціативністю й самостійністю студентів.
СИСТЕМНІСТЬ І ПОСЛІДОВНІСТЬ У НАВЧАННІ – один з дидактичних принципів, який передбачає засвоєння знань, навичок і вмінь у певному логічному взаємозв’язку, коли провідне значення мають знання як сукупність, цілісне утворення, система. Поняття послідовності в навчанні вказує на те, що наступне спирається на попереднє і логічно визначає подальший рівень у пізнавальній роботі.
Соціалізація – процес залучіння індивіда до системи суспільних відносин, формування його соціального досвіду, становлення й розвитку як цілісної особистості. С. передбачає взаємодію людини з соціальним оточенням, яке впливає на формування її певних соціальних рис та якостей, на активне засвоєння та відтворення нею системи суспільних зв’язків (за З.Н.Курлянд).
СОЦІАЛЬНІ ФАКТОРИ ВИХОВАННЯ – сукупність об’єктивних і суб’єктивних чинників, що визначають процес виховання.
СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА КОМПЕНСАЦІЯ – педагогічний процес перебудови психічних особливостей особистості (знань, навичок і умінь, установок і стереотипів, звичок і поведінки) у разі їх невідповідності обставинам життєдіяльності людини; а також, коли особистість втрачає психічні особливості внаслідок дії певних факторів об’єктивного або суб’єктивного порядку.
СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОФІЛАКТИКА – специфічний і організований процес профілактичних впливів і взаємодій вихователів і вихованців, спрямований на швидке і найбільш повне відновлення соціальної зрілості, вихованості студента; повернення його до усталених моральних і соціальних норм.
СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ – система педагогічних заходів, спрямованих на швидке і найбільш повне відновлення соціальної зрілості, виховання студента, повернення його до усталених моральних і соціальних норм.
СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА СИСТЕМА ПТНЗ – цілісний, системний та інтегрований соціально-педагогічний об’єкт, до якого належать конкретні студенти і студентські колективи, їх зв’язки, стосунки, педагогічні процеси, а також різноманітні структурні компоненти.
СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОСОБИСТОСТІ – особливості, які сформувались в особистості під впливом середовища, життєдіяльності, цілеспрямованого виховання і самовдосконалення на підставі індивідуально-психологічних відмінностей.
Спеціальність - категорія, що характеризує: у сфері освіти - спрямованість і зміст навчання при підготовці фахівця (визначається через об’єкт діяльності фахівця і відображає, насамперед, вид його діяльності і сферу застосування його праці); у сфері праці - особливості спрямованості і специфіку роботи в межах професії (зміст задач професійної діяльності). Навчання за спеціальністю освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавр, спеціаліст або магістр передбачає вивчення узагальненого об’єкта діяльності фахівця, виробничих функцій та типових складових структури професійної діяльності таких, що задовольняють вимогам сфери праці до спеціальності. Навчання за спеціальністю освітньо-кваліфікаційного рівня молодший спеціаліст передбачає вивчення виробничих функцій та типових складових структури професійної діяльності (за В.Є.Воловник, В.О.Ройлян).
Спеціалізація спеціальності - категорія, що характеризує відміни окремих задач діяльності фахівця за ознаками різниці засобів, або(та) продуктів, або(та) умов діяльності в межах спеціальності. Ці окремі задачі характерні для відносно невеликих груп фахівців в межах спеціальності (за Воловник В.Є., Ройлян В.О.).
Співробітництво – інтерес один до одного, взаємна довіра у спілкуванні, партнерські стосунки у спільній діяльності (за Е.К. Економовою); діяльність спільно з ким не будь, співпраця. Щоб співробітництво стало можливим, необхідно, щоб зміст і форми організації тієї або іншої роботи дозволяли (як мінімум), припускали і вимагали (як максимум) співробітництва людей. У педагогічній професії співробітництво – одне з найважливіших умов ефективності роботи і задоволеності нею. Тому розвинена потреба у співробітництві – важлива передумова успіху професійної діяльності і задоволеності нею (за М.Д.Касьяненко).
Спілкування– універсальна форма активності суб’єкта; встановлення й розвиток взаємодії та взаємовпливу суб’єктів, міжособистісні відношення у процесі яких відбувається взаємосприйняття та взаємообмін інформацією. Особливістю спілкування є те, що в цьому процесі активність однієї особистості зустрічається з активністю іншої особистості, частіше всього кількох або багатьох людей водночас. При цьому суб’єкт не тільки розуміє себе, але й розуміє інших, а також те, як вони розуміють його. (за А.В. Семеновою).
Спілкування гуманістичне – це взаємодія між людьми у процесі якої розвиваються, виявляються і формуються їхні міжособистісні відносини (за І.В.Бужиною).
Спілкування професійне-діяльність, що включає у себе спілкування і його частину комунікацію, тобто діяльність, яка спрямована насмислове сприйняття іншими людьми. За допомогою комунікації здійснюються керівництво, виховання тощо. Ефективному спілкуванню сприяють: уміння соціальної перцепції (розуміння невербальної мови), емпатія (здатність співчувати), толерантність (розуміння і терпиме відношення до чужих думок, точок зору, поглядів, інтересів), самопрезентація (уміння виявляти свої кращі професійні якості у необхідний час), достатній обсяг уваги та пам'яті (обличчя, імена, якості), оперативність формулювання думок, дотепність, культура і техніка мовлення, володіння прийомами емпатичного та наполегливого спілкування. Спілкування емпатичне (розуміюче) - цілеспрямована взаємодія, орієнтована на встановлення контакту, позитивних взаємовідносин, з'ясування точки зору співрозмовника. До прийомів емпатичного спілкування належать: уважне слухання, прояв розуміння, утримання від оцінок, тактовне Поясненнядумок, почуттів., мотивів співрозмовника; реагування не тільки на зміст мови, але й на емоції; перефразування думок партнера, моральна підтримка, співчуття. Спілкування наполегливе (директивне) спрямоване на досягнення мети, впливів на партнерів, але воно виключає агресивність, образи. Прийоми: щире ясне висловлення своєї позиції, відверта відмова виконувати неприйнятні дії, рішучий захист від агресивної поведінки партнера, аргументоване пояснення мети своєї діяльності, повідомлення про наслідки негативної поведінки співрозмовника, активні цілеспрямовані дії по виконанню своїх обіцянок, урахування значущих потреб партнера, по спілкуванню (за А.А. Леонтьєвим, П.А. Лунєвим, В.А. Сосніним, П.С. Тарановим).
ТВОРЧІСТЬ ПЕДАГОГІЧНА – оригінальний і високоефективний підхід педагога ПТНЗ до навчально-виховних завдань, збагачення теорії і практики виховання й навчання. Досягнення творчого результату забезпечується систематичними цілеспрямованими спостереженнями, застосуванням педагогічного експерименту, критичним використанням передового педагогічного досвіду. Т. п. стосується різних аспектів діяльності педагога – проведення навчальних занять, роботи над організацією колективу (підрозділу, навчальної групи), вироблення стратегії і тактики педагогічної діяльності з метою оптимального виконання завдань всебічного розвитку особистості студента.
ТЕХНІЧНІ ЗАСОБИ НАВЧАННЯ – обладнання й апаратура, що застосовуються в навчальному процесі з метою підвищення його ефективності. Т. з. н. поділяють на технічні засоби зберігання й подачі навчальної інформації та засоби контролю знань. До Т. з. н. належать дидактична техніка (мультимедійні проектори, кінопроектори, діапроектори, епіпроектори, графопроектори, телевізори, магнітофони, відеомагнітофони; лінгафонне обладнання, контролюючі та навчальні прилади) та носії навчальної інформації – аудіовізуальні (від лат. audio – слухаю, vidio – бачу), або екранно-звукові засоби навчання: кінофільми, навчальні радіо- й телепередачі відеозаписи, фонозаписи та ін. Застосовують Т. з. н. як окремо, так і в комплексі – одночасно або послідовно поєднують різні за навчальними й виховними можливостями засоби перед поясненням, під час пояснення чи повторення навчального матеріалу.
ТЕХНОЛОГІЯ ІНДИВІДУАЛЬНО-ВИХОВНОЇ РОБОТИ – сукупність форм, методів і засобів, за допомогою яких реалізуються основні функції – навчання студента з метою визначення найбільш ефективного впливу на нього, а саме: планування та організація навчально-виховного процесу; проведення виховних заходів та контроль за їх виконанням.
УМІННЯ – здатність належним чином виконувати певні дії. Ґрунтується на високій теоретичній і практичній підготовці і дозволяє творчо використовувати здобуті знання і навички в різних умовах навчальної та виробничої діяльності. Набуття навичок є складним процесом аналітико-синтетичної діяльності кори півкуль головного мозку, під час якого створюються й закріплюються асоціації між завданням, необхідними для його виконання знаннями та застосуванням знань на практиці. Формування У. відбувається протягом кількох стадій: ознайомлення; усвідомлення смислу; початкове оволодіння У.; самостійне й дедалі точніше виконання практичних завдань. Вивчення кожного навчального предмета, виконання вправ і самостійних робіт виробляє у студентів У. застосовувати знання.
Умови педагогічні – (від англ. pedagogical conditions) – обставини, за яких відбувається цілісний продуктивний педагогічний процес професійної підготовки ф
studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования(0.007 с)...
