Зміст поняття спілкування

Спілкування – це процес взаємодії і взаємин суб'єктів (особистостей, соціальних груп), під час якого відбувається взаємообмін діяльністю, інформацією, емоціями, оцінками, знаннями, навичками, уміннями, а також вольовий контакт.

П'ять органів чуття, найважливішими з яких є зір і слух, являють собою, так би мовити, вхідні пристрої. За їх допомогою здійснюється зв'язок з зовнішнім світом. Мозок людини має ще і «вихідний пристрій» - органи мовлення. Це, як ми вже говорили, один з найдосконаліших і найскладніших «пристроїв» людського організму, свого роду кодувальний пристрій, за допомогою якого мозок перетворює думки у звукові символи - звуки, склади, слова і речення.

Порівняйте органи мовлення з іншими кодувальними пристроями, наприклад телеграфом, телетайпом, друкарською машинкою, та швидкостями, з якими вони працюють, і вам стане зрозуміло, яку прекрасну «конструкцію» мають органи мовлення. Якщо безперервно говорити цілу годину приблизно на висоті звуку «мі» (тобто 131 коливання в секунду), то голосові зв'язки зроблять за цей час у цілому 470 000 коливань. Віднімемо тепер від загального часу третину на зупинки і глухі приголосні й одержимо 300 000 коливань голосових зв'язок за годину. А якщо жіночий голос звучить приблизно на октаву вище, ніж чоловічий, то кількість коливань голосових зв'язок у жінки дорівнює 600 000 за годину.

При середній швидкості цей кодувальний вихідний пристрій може передати приблизно 600 різних звуків за хвилину, тобто приблизно 30 000 звуків за годину. До того ж, вимовляючи той чи інший звук, органи мовлення щоразу займають інше артикуляційне положення. Спортивний ра­діокоментатор, ведучи репортаж, вимовляє до 50 000 звуків за годину.

Зверніть увагу ще й на те, як цей вихідний пристрій зв'язаний з «ЕОМ» - мозком і яку функцію виконує приймач - вхідний, тобто слуховий, пристрій. Останній приймає звукові сигнали, що надходять від органів мовлення, і передає у центр мовлення, який розшифровує їх. Крім того, людина має ще один вхідний пристрій - органи зору. З їх допомогою вона сприймає світ довкола себе, а також розшифровує інший тип сигналів, якими передається інформація, - письмові символи. Цей другий вхідний пристрій може сприймати сигнали ще з більшою швидкістю, ніж слуховий.

Після розгляду мовлення людини з дещо незвичного погляду вам, мабуть, буде цікаво познайомитися більш-менш детально з органами мовлення, їх функціями та деякими відомостями, що мають велике значення для оволодіння вмінням добре говорити.

Органи мовлення поділяють на:

1) дихальні органи, які утворюють під час вдиху потрібний для мовлення потік повітря;

2) голосові, де утворюється й модулюється голос;

3) артикуляційні, в яких утворюються основні елементи мови, тобто звуки.

Функції дихальних органів необхідно добре знати, оскільки для того, щоб гарно говорити, треба мати правильне дихання. Неправильне дихання може бути серйозною перешкодою для мовлення.

Якщо людина спокійна, вона і дихає спокійно. Під час спокійного дихання вдихи й видихи рівномірні. Натомість під час мовлення виникає потреба економно витрачати повітря, крім того, час видиху - довший, ніж час вдиху. Вдих треба скоротити, зробити більш швидким і посилити. Тоді як у спокійному стані відношення між видихом і вдихом дорівнює приблизно 3:2, під час мовлення воно становить 7:1, 12:1 і навіть більше.

Незнання техніки правильного дихання призводить до того, що деякі люди бояться говорити: наважившись щось сказати, вони заїкаються, ковтають останні склади, дуже хвилюються, що теж негативно позначається на диханні. Легені можуть умістити приблизно 5000 куб. см повітря. При нормальному диханні в них міститься близько 2500 куб. см повітря, а приблизно 500 куб. см замінюється при кожно­му вдихові й видихові.

Як же працюють дихальні органи під час мовлення? Коли людина готується щось сказати, вона робить вдих. Грудна клітка при цьому розширюється. Коли починає говорити, м'язи живота відразу ж злегка скорочуються. Далі скорочуються м'язи між ребрами, які під час вимовлення кожного складу швидко нагнітають повітря в органи мовлення. М'язи живота скорочуються далі невеликими уривчастими рухами, а по закінченні речення розтягуються, уможливлюючи тим самим вдих нової порції повітря для вимовлення наступного речення.

Спілкування як процес і продукт життєдіяльності людей має багате минуле, а як результат наукових досліджень – коротку історію. Багато цінного й цікавого про етику та етикет, культуру спілкування та поведінки знаходимо в пам'ятках історії і літератури, зокрема в українських джерелах.

Одним із перших описав спілкування на території нинішньої України ще у V ст. до н. е. Геродот. Він розповідав, як наші пращури спілкувалися при світлі вогнища, "казали казку", "баяли байку".

Цікаві свідчення того, як у далекі часи жили люди, як вони захищали свою землю, як розвивали ремесла і, звичайно, як спілкувалися, дає Велесова книга, або "Скрижалі буття українського народу", – збірка поліських пам'яток V–IX ст. Люди вміли спілкуватися, бо правили п'ятнадцять століть через віче, де будь-хто міг слово сказати – і то було благом. Взагалі слово для людей було вагомою частиною життя, че­рез нього вони доходили згоди й розв'язували свої життєві проблеми.

Уже тоді встановилися певні звичаї та традиції, що регулювали життя членів громади. Повага до старших, взаємодопомога, хоробрість, чесність стали загальноприйнятими нор­мами моралі. Проте перехід до моральних відносин відбу­вався поступово: від найпростіших форм моральності (групових) до вироблення особистістю власних моральних орієнтирів.

Дещо пізніше, коли на території Київської Русі відкрилися перші бібліотеки, школи, набуло розвитку мистецтво, тобто закладалася культура слов'янських народів, з'являються пам'ятки, що підтверджують прагнення тодішнього суспільства вплинути на людину, на її думки та почуття, дати їй Християнські правила, норми поведінки й спілкування. Такими найвідомішими пам'ятками є твори першого митрополита Київської Русі Іларіона та оратора й мислителя Кирила Туровського. Один із тогочасних видатних мислителів-гуманістів Василь Великий виклав справжню програму куль­тури й етики спілкування та поведінки, а також правила етикету: "Будь добрим з другом, ласкавим зі слугою, незлопа­м'ятним до зухвалих, людинолюбним до смиренних, утішай Нещасних, відвідуй хворих, зовсім ні до кого не стався презирливо, вітай з приємністю, відповідай зі світлим обличчям, до всіх будь прихильним, доступним, не хвалися сам, не змушуй інших говорити про тебе, приховуй, скільки можеш, свої Переваги, а в гріхах сам себе звинувачуй та не чекай звинувачень від інших. Не будь тяжким у виговоріннях, звинувачуй не скоро і не з пристрасним рухом, бо це – ознака зарозумілості, не засуджуй за малозначуще, ніби сам ти суворий праведник.”

Справжнім центром формування культурної, філософської та психологічної думки й утвердження етики та етикету, культури спілкування в Україні стала Києво-Могилянська академія. Серед викладачів Києво-Могилянської академії працював учений, письменник, оратор, громадський діяч Феофан Прокопович, який залишив нам учення про три стилі монологічного мовлення та спілкування:

високий стиль має хвилювати людей, для чого треба використовувати сильні емоції, величаві способи викладу своїх почуттів;

квітчастий стиль має приносити насолоду, для чого не­обхідно вживати красиві способи викладу думки;

низький стиль служить для повчання.

Один з учнів академії, філософ і поет Григорій Сковорода, який увійшов до історії як людинознавець, підготував та прочитав курс "християнської доброчинності", який можна назвати "християнським етикетом". Він наголошував, що ритуальні норми та правила приносять користь суспільству та людині тоді, коли вони спираються на доброчесність. Він вважав, що суспільство, де кожен, спілкуючись з іншими, реалізує свої природні обдарування, можна побудувати тільки за допомогою освіти і самопізнання. Видатний український учений М.Драгоманов у своїх спогадах "Два учителі" розповідає про етикет у школі, де він навчався, правила поведінки та спілкування учнів між собою та з учителем. Із вдячністю згадував він учителя, який вмів гуманно й тепло жити з учнями і піднімати їх інтелект і мораль. Спілкування з таким учителем сприяло формуван­ню у М. Драгоманова (як він сам про це пише) вміння спілкуватися з людьми, любові до книги, жадоби до знань, творчого мислення, аналітичного підходу до явищ і, зрештою, націо­нальної самосвідомості.

Вивченням спілкування до початку XX ст. наука не займалася, розглядалися і досліджувалися лише окремі скла­дові цього феномену. Популярними стали поради американського спеціаліста Д. Карнегі про те, як поліпшувати спілкування та завойовувати собі друзів. Однак, як вважає Е. Шостром, нерідко поради Д. Карнегі призводять до мані­пулювання людьми, а це суперечить вимогам гуманістичної етики та психології. На жаль, лише небагато людей, на думку Е. Шострома, насправді спілкуються на високому рівні культури. Він описує актуалізатора – людину, яка має гуманні мотиви спілкування й ставиться до партнера як до рівної собі особистості.

До спілкування як наукової проблеми активно підійшли спеціалісти з етики, психології, філософії та інших галузей науки у 20—30-ті роки XX століття. У їхніх працях зазнача­лося, що моральні цінності та норми формуються під впливом вищих, зокрема релігійних, цінностей або відповідають традиціям, звичаям і ритуалам свого суспільства.

На Заході у 30-ті роки минулого століття зародилася школа "людських відносин". Її прибічники, розроблюючи складні економічні, фінансові питання, почали звертатися до етики, психології та соціології – наук про людську поведінку.

Останні 30 років XX століття характеризуються появою низки праць, де спілкування розглядається під різними кутами зору. Нерідко в них по-різному розкривається зміст основних характеристик феномену спілкування, іноді неоднозначно трактуються категорії. Вже у 1969 р. американський психолог Д. Депс нарахував 96 дефініцій спілкування

Поряд з підручниками, науковими розробками про спілку­вання написано багато науково-популярної літератури. Варто відзначити доробок зарубіжних авторів, присвячений проблемі сім'ї, попередженню й розв'язанню конфліктів, прове­денню переговорів і поліпшенню міжособистісних взаємин. Спілкування тепер вивчають у взаємозв'язку з різними видами діяльності. У дослідженнях як вітчизняних, так і зарубіжних учених найбільш детально описано ділове спілкування. Спрямованість цих досліджень практична: досягти ефективності у професійній діяльності.

Несподіваним для багатьох відкриттям "організаційної культури", як важливого інструменту управління господар­ством, ознаменувалися 80-ті роки XX століття. Багато зарубіж­них теоретиків назвали культуру, і передусім культуру спілкування, важливою складовою в боротьбі за успіх у бізнесі. Відомий американський спеціаліст у галузі управління Лі Якокка в монографії "Кар'єра менеджера" зазначає, що психологія була для нього найціннішою з усіх університетських дисциплін. Працюючи у сфері управління, він у спілкуванні з різними людьми частіше використовував знання з психології та етики, особливо етики спілкування, ніж інженерні та економічні знання. Спілкування він вважає найкращим способом спря­мувати енергію людей на досягнення поставленої мети.

У різні часи підходи до вивчення спілкування були не однаковими. Якщо, наприклад, у психології в 20-60-ті роки XX століття його досліджували в контексті масових процесів, а потім — в онтогенезі, у взаємозв'язку з мовленням і вищими психічними функціями, то наприкінці 60-х - на початку 70-х років минулого століття наука вивчала, як змінюється поведінка людей в різних ситуаціях безпосереднього спілкування, аналізувала різні засоби, зокрема невербальні характеристики та їхнє значення для сприймання однієї людини іншою, розглядала прикладні аспекти спілкування як цілеспрямований вплив.

Сьогодні культуру спілкування вивчають як комплексний феномен філософи, соціологи, етики, психолінгвісти та ін. У роботах філософів, як правило, феномен "культури" і "спілкування" тісно пов'язані. Так, М. Бахтін вважає, що спілкування як феномен культури є формою такої "Я-свідомості", яка водночас і в тому ж відношенні є "Ти-свідомістю". Це сприяє діалогові та духовному розвиткові людей. Водночас дані соціологічних досліджень свідчать, що нині збільшується кількість індивідуальних взірців споживання культури (телебачення, радіо, відео, комп'ютери та ін.) та зменшується кількість тих, що її сприймають (відвідувачів виставок, лекцій, кіно та ін.). А це також означає, що зменшується участь людей у малих групах, дружніх і сусідських взаєминах. Соціологи стверджують, що така динаміка веде до індивідуалізації культурного життя людей, до їх роз'єднання у контексті безпосереднього спілкування.

Для етики нині людське.спілкування постає як методологічна парадигма дослідження широкого спектру проблем. Так, німецький філософ К.-О. Апель вводить поняття комунікативної етики, в основу якої покладає принцип "ідеальної комунікативної спільноти" як контролюючої інстанції, що має забезпечити умови згоди і осмисленості при обговоренні й прийнятті будь-яких моральних норм. Він зазначає, що така етика "...передбачає не дедукцію з якогось єдиного правильного положення, істинність якого засвідчує монологічний розум, а процедуру спілкування – обговорення, дискусу, всі учасники якого рівноправні і вільні від жодного примусу кращого аргументу".

У практично спрямованих дослідженнях частіше вивчаються питання, як спілкуються та взаємодіють суб'єкти, а не те, щодо чого вони спілкуються. У різних концептуальних системах (біхевіоризм, гештальтпсихологія, неофрейдизм) аналізується спілкування за допомогою основних положень цих систем. А тому складові спілкування часто вивчають окремо: або обмін інформацією, або взаємодію, або процес сприймання одне одного. Раніше етика і психо­логія спілкування також вивчалися окремо, хоч у діловому житті вони виступають в єдності. В останні роки досліджен­ня проблеми спілкування і культури набуває принципово нових ознак. Вивчення цих феноменів набуває системного характеру.

Можна виділити наступні функції спілкування:

1) контактна функція – встановлення контакту як стану обопільної готовності до прийому й передачі повідомлень і підтримки взаємозв'язку у вигляді постійної взаємоорієнтованості;

2) інформаційна функція – обмін повідомленнями, думками, задумами, рішеннями;

3) спонукальна функція – стимуляція активності партнера, щоб направити його на виконання певних дій;

4) координаційна функція – взаємне орієнтування й узгодження дій при організації спільної діяльності;

5) функція розуміння – адекватне сприйняття й розуміння змісту повідомлення і взаємне розуміння намірів, настанов, переживань, станів;

6) емоційна функція – формування у партнера потрібних емоційних переживань, а також зміна з його допомогою своїх переживань і станів;

7) функція встановлення відносин – усвідомлення і фіксація свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв'язків співтовариства, у якому діє індивід;

8) функція здійснення впливу – зміна стану, поведінки.

У залежності від того, чим спілкування опосередковане, що є його засобом чи знаряддям здійснення, виділяють різні види спілкування.

1. Матеріальний вид спілкування, сферою прояву якого є матеріальне виробництво, розподіл, обмін та споживання.

2. Духовне спілкування у вигляді знаково-символічної діяльності (мовне, жести, міміка, пантоміміка). Сфера його прояву – духовне життя суспільства, діяльність і, насамперед, суспільна свідомість.

За характером професійної діяльності, наприклад, можна визначити як вид спілкування педагогічне спілкування.

Розрізняють міжособистісний і масовий рівні спілкування, що відповідають ієрархії соціальних суб'єктів; від характеру відношень, що склалися між суб’ктами спілкування – соціальний, діловий, духовний.

Міжособистісне спілкування зорієнтоване переважно на індивідуалізованих комунікатора і реципієнта; воно служить механізмом групоутворення, утворення міжгрупових відносин.

Масове спілкування служить механізмом взаємодії на рівні су­спільства, нації, класу, прошарку, а також механізмом розвитку соціаль­них відносин (консолідації, боротьби, співробітництва). У масовому спілкуванні індивіди беруть участь насамперед як соціальні типи, як носії соціальних ролей.

Соціальний рівень реалізує спілкування, в процесі якого суб'єкти ставляться один до одного згідно з соціальними нормами.

Діловий рівень характеризується змістом конкретної ситуації спілкування.

Духовний рівень спілкування – це співпереживання і взаємопроникнення суб'єктів спілкування у внутрішній світ один одного.

За рівнем спілкування може бути офіційним (формальним) або неофіційним (неформальним). Перше регламентується службовими функціями. Друге – обслуговує зовні не регламентовані (міжособистісні) стосунки між людьми.

Стилі спілкування — характерні способи встановлення і розвитку контактів. Найвиразнішими серед них є: демократичний, авторитарний і суперечливий.

Демократичний стиль будується на мовних і немовних засобах, які викликають у співбесідника позитивне ставлення до змісту повідомлення. Він ґрунтується на гуманному ставленні до людини, супроводжується високою оцінкою партнера, орієнтацією на його сильні сторони. Це складна тактика спілкування, яка далеко не завжди дає негайний позитивний ефект. Це, швидше, мистецтво переходу від ділового до духовного рівня спілкування. Для оволодіння цим мистецтвом потрібне виховання, а то й психологічна допомога.

Авторитарному (від фр. аиіогіїаіге – владний) стилю, поширеному в недемократичному суспільстві, притаманне вибіркове і, здебільшого, негативне ставлення до партнера, людини взагалі. Він будується на усереднюванні її індивідуально-психологічних особливостей, урахуванні вразливих місць, застосуванні засобів, що нав'язують певну точку зору. Власне, це спілкування за зразком суб'єкт-об'єктних стосунків, коли партнера розглядають лише як засіб досягнення власної мети.

Суперечливий стиль – нестійка тактика спілкування, яка припускає елементи різних стилів. Це залежить не стільки від мети і змісту спілкування, скільки від стану суб'єкта.

З огляду на складність спілкування має сенс позначити його структуру. Найпоширенішою є модель, відповідно до якої структура будь-якого акту спілкування включає три взаємозалежні аспекти: комунікативну, інтерактивну і перцептивну.

Комунікативний аспект спілкування, чи комунікація у вузькому розумінні слова, складається з обміну інформацією між індивідами, що спілкуються.

Інтерактивний аспект полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються, тобто в обміні не тільки знаннями й уміннями, але і діями. Це-взаємодія людей, що припускає певну форму організації спільної діяльності (згода, пристосування, конкуренція чи конфлікт).

Перцептивний аспект спілкування означає процес сприйняття один одного партнерами і встановлення на цій основі взаєморозуміння. Перцептивні навички виявляються в уміннях визначати контекст спілкування, розуміти настрій партнера за його вербальною і невербальною поведінкою.

На поведінку людей та їхні взаємини з іншими, на характер і культуру спілкування помітно впливають моральні цінності: добра, морального обов'язку, відповідальності, справедливості, честі й гідності людини, совісті. Якщо співрозмовники, наприклад, під час розв'язання конфлікту демонструють свою відповідальність за стан справи, вміння бути справедливими щодо опонента, бажають не лише собі, а й співрозмовнику добра, то є багато шансів, що вони досягнуть злагоди, а спілкування відбуватиметься на високому мораль­ному рівні.

Відомий експерт з питань моральних цінностей М. Рокіч поділяє їх на такі, які представляють мету або стан, якого ба­жано досягти (термінальні), та такі, які представляють метод або засоби досягнення мети (інструментальні). До першої групи він відносить мирне, комфортне та цікаве життя, злагоду в родині, щиру дружбу, внутрішню гармонію, щастя, кохання, мудрість, громадське визнання, свободу, рівноправність та ін. До другої групи – широкий кругозір, честолюбство, здібності, життєрадісність, хоробрість, охайність, вміння прощати, бажання допомогти, ввічливість, чесність, відвертість, творчу уяву, розум, незалежність, відповідальність.

Нижче подано типи особистостей відповідно до їх ста­влення до моральних цінностей, а, отже, до спілкування та його культури.

1. "Споживацький" тип. Мораль у його уяві – це утвердження себе серед інших. Мотивом поведінки та спілкуван­ня такої людини є та користь, яку вона матиме від усього, що робить. Найбільша для неї цінність — потяг до особистого щастя. Ця людина – індивідуаліст, вважає, що спочатку має бути добре їй, а потім іншим, довіряє лише собі.

2. "Конформістський" тип. Людина цього типу, навпаки, дуже поєднана з середовищем, з оточенням. Її прагнення мають колективістський характер. Головний мотив поведінки – бути, як усі. Спілкуватися з такою людиною легко, але вона не терпить біля себе людей, не схожих на неї. Людина цього типу може порушувати правила, але не загальноприйняті норми.

3. "Аристократичний" тип. Це яскрава особистість, яка плекає почуття власної гідності й підкреслює це під час спілку­вання з іншими. Її мораль не завжди схожа із загальноприй­нятою. Люди цього типу обожнюють створений ними власний світ і діють відповідно до своїх уявлень, не думаючи про наслідки, дбають лише про себе і зверхньо ставляться до інших. Спілкуватися з такими людьми нелегко.

4. "Героїчний" тип. Людина цього типу завжди з чимось бореться. Веде себе у спілкуванні активно й наступально, не сприймає світу та інших людей такими, якими вони є, і хоче їх змінити. Як правило, "герої" — це люди соціально орієн­товані, у них розвинене почуття обов'язку, справедливості, але вони не характеризуються терпимістю до інших і не зав­жди використовують моральні засоби для досягнення мети.

5. "Релігійний" тип. До цього типу належать люди, для яких головна цінність – сенс життя, а джерело моралі не в людині й суспільстві, а поза ними. Мотивом поведінки і спілкування з іншими є любов до ближнього і почуття єдності з людьми та світом. Дії людини такого типу не приносять йому особисто ніякої користі.

Вміння розпізнати моральний тип людини, з якою доведеться мати справу і спілкуватися, допоможе зорієнтуватися і вибрати відповідну лінію поведінки для досягнення успіху.

Моральні цінності регламентуються в усіх сферах життя людини моральними нормами і принципами. Моральні норми і принципи — це певні вимоги та заборони, що регулюють діяльність, поведінку людей, їхню взаємодію та спілкування. Ці норми та принципи, встановлені людьми в суспільстві на певному етапі його розвитку, є взірцем поведінки та обов'язкові для виконання.

Якщо говорити про співвідношення категорій “спілкування” та “комунікація”, то комунікація – це не спілкування в усьому його комплексі та багатогранності, а лише складова спілкування.

Сам термін “комунікація” з’явився в науковій літературі на початку ХХ століття і походить від латинського “communicated om communicare”, що означає: “робити загальним, повідомляти, зв’язувати, узагальнювати”. В таких науках як соціологія, філософія, теорія інформації термін “комунікація” має три значення:

1. Це спосіб зв’язку будь-яких об’єктів матеріального і духовного світу.

2. Це спілкування, передача інформації від людини до людини.

3. Це вид соціальної комунікації - спілкування і обмін інформацією в суспільстві.

Комунікативний процес – це обмін інформацією між двома і більше особами. При цьому ставиться мета забезпечити розуміння отримувачем інформації, яка є предметом обміну.

Комунікаційна мережа – це сукупність індивідів, які постійно взаємодіють між собою на основі створених та функціонуючих інформаційних каналів.

У процесі комунікації утворюється комунікативне співтовариство. Воно характеризується відносинами єдності, взаємозв'язку, обміну, взаємодії, взаєморозуміння та ін. Саме таке співтовариство правомірне визначати людей, що перебувають у стані комунікації.

А це означає наявність ще деяких граней комунікації: 1) координація з приводу прийняття й передачі інформації; 2) узгодження цінностей, оцінок і процесів розуміння; 3) організація процесу зв'язку між індивідами.

Таким чином, комунікація як акт спілкування має свої особливості. У більш вузькому, соціально-психологічному розумінні комунікація – це процес передачі інформації від відправника до одержувача. Її складовими є:

1) комунікант — відправник повідомлення (особа, яка генерує ідею або збирає, опрацьовує інформацію та передає її).

2) комунікат — повідомлення (фіксована чи нефіксована інформація, закодована певним чином за допомогою символів, знаків, кодів).

3) канал (спосіб передачі інформації).

4) реципієнт — отримувач повідомлення (особа, якій призначена інформація і яка певним чином інтерпретує її, реагує на неї).

5) зворотний зв'язок – реакція реципієнта на отримане наукове повідомлення.

При обміні інформацією відправник та адресат здійснюють свої дії реалізацією кількох взаємозв'язаних етапів, що є складним процесом: кожний з етапів є точкою, вякій суть повідомлення може бути викривлена або повністю втрачена. Ці етапи в теорії управління формулюються так: зародження ідеї; кодування і вибір каналу; передача та декодування (див. рис. 3.1).

Зародження ідеї. Обмін інформацією розпочинається з формування або відбору інформації. Відправник вирішує, яку значну ідею або повідомлення слід зробити предметом обміну. На жаль, значна кількість спроб обміну інформацією завершується на цьому етапі, оскільки відправник не витрачає достатньо часу на обдумування ідеї.

Рис. 3.1 Модель процесу комунікації

Важливо, що спочатку ідея не трансформована у слова або не набуває такої форми, в якій вона буде слугувати обміну інформацією.

Відправник лише вирішує, яку саме концепцію він хоче зробити предметом обміну інформацією. Щоб здійснити обмін ефективно, він повинен врахувати багато факторів. Наприклад, керівник, який бажає обмінятися інформацією про оцінку результатів роботи, повинен чітко розуміти, що ідея полягає в тому, щоб повідомити підлеглим конкретну інформацію про їх сильні і слабкі сторони і про те, яким чином можна покращити досягнуті результати. Ідея не може бути спрямована лише на загальне розхвалювання або критику поведінки підлеглих.

Кодування і вибір каналу. Перш ніж передавати ідею, відправник повинен за допомогою символів закодувати її, використовуючи для цього слова, інтонації і жести (мову тіла). Таке кодування перетворює ідею у повідомлення.

Відправнику необхідно також вибрати канал, сумісний з типом символів, які використовуються для кодування.

Вибір засобів повідомлення не повинен обмежуватися єдиним каналом. Бажано використовувати два або більше засобів комунікації у поєднанні. При цьому процес ускладнюється, оскільки відправник змушений встановлювати послідовність використання засобів і визначити погодинні інтервали у передачі інформації.

Практика показує, що одночасне використання засобів обміну усною і письмовою інформацією ефективніше, ніж лише обмін письмовою інформацією.

Передача. На третьому етапі відправник використовує канал для доставки повідомлення (закодованої ідеї або сукупності ідей) до одержувача. Мова йде про фізичну передачу повідомлення, яку багато хто помилково сприймає як сам процес обміну інформацією. В той же час передача є лише одним із важливих етапів, через який необхідно пройти, щоб донести ідею до іншої особи.

Декодування. Після передачі повідомлення відправником одержувач декодує його. Декодування – це перетворення символів відправникана думки одержувача. Якщо символи, які вибрав відправник, мають точно таке ж значення і для одержувача, останній буде знати, що саме мав на увазі відправник, коли формувалась його ідея. Якщо реакції на ідею не потрібно, то процес обміну інформацією на цьому повинен завершитися.

Однак, через ряд причин, про які мова піде далі, одержувач може надати дещо іншого значення повідомленню, ніж відправник. Обмін інформацією слід вважати ефективним, якщо одержувач продемонстрував розуміння ідеї, здійснивши дію, на яку чекав від нього відправник.

Зворотний зв’язок. Значною мірою блокувати шуми дозволяє зворотний зв’язок. При його наявності відправник і одержувач обмінюються комунікативними ролями. Одержувач стає відправником і проходить через всі етапи обміну інформацією для передачі свого повідомлення відправнику, який тепер виконує роль одержувача.

Рівень спілкування між адресатами значною мірою залежить від використання словесного матеріалу. Багата синоніміка засобів мови потребує вмілого вибору варіантів слів у конкретній ситуації. Наприклад, вживання архаїзмів створює атмосферу, яка особливо впливає на адресата (“діва”, “очі”). Певний настрій викликає вживання слів іншомовного походження, мало асимільованих нашою мовою (“консенсус”, “ембарго”).

Комунікація може обслуговуватися і немовними засобами:

- оптико-кінетичні – жести, міміка, пантоміміка;

- паралінгвістичні – якість голосу, його діапазони, тональність;

- екстралінгвістичні – паузи, плач, сміх, теми мовлення;

- засоби просторово-часові – взаємне розміщення партнерів, часова затримка початку повідомлення.

Комунікацію класифікують за кількістю співрозмовників і типом відносин між учасниками:

– внутрішня комунікація;

– міжособистісна комунікація;

– комунікація в малих групах;

– публічна (20–30 чоловік) комунікація. Наприклад, виступ перед аудиторією, де є функціональний розподіл: активний промовець і пасивна аудиторія;

– організаційна (100 і більше чоловік) комунікація. Коли люди працюють в одній організації, вони пов’язані багатьма комунікаційними ситуаціями, які загалом і формують соціально-психологічний клімат колективу. Тут з’являється ієрархічна комунікація, виникають розбіжності між формальним (призначеним) та справжнім лідером.

– масова (1000 і більше чоловік) комунікація, яка включає газети, журнали, телебачення, радіо.

Для умов ПТНЗ характерним є масовість комунікації, оскільки в ній бере участь велика кількість викладачів і студентів. У попередній схемі нами розглянуто модель комунікації, яка є певною мірою глобалізованою і може включати також технічні пристрої. Виходячи з цього, необхідно також розглянути моделі з акцентом на соціальну складову, в яких відбувається взаємодія безпосередньо. У тих випадках, коли у комунікації бере участь більше двох осіб, прийом та передачу інформації потрібно упорядкувати. Таким чином виникають комунікаційні мережі. Структуру комунікаційної мережі можна задати формально, але частіше за все вона виникає мимовільно. Виділяють такі формальні види комунікативних мереж: а) ланцюг; б) мережа Y; в) зірка; г) колесо; д) кільце та інші. Ефективність перебігу інформації та ступінь особистого задоволення учасників комунікації в різних видах комунікаційних мереж значно різниться.

Так, наприклад, у ”мережі Y” кожен, хто приймає участь у процесі комунікації, взаємодіє з одним, двома чи трьома іншими учасниками в залежності від свого положення у структурі мережі. Людина, яка займає положення у середині структури, є найбільш вагомою у цій структурі. Ця структура забезпечує найбільшу точність у передачі інформації.

У мережі “зірка” людина, яка займає центральне місце, взаємодіє з усіма учасниками процесу комунікації, тоді як останні не зв’язані між собою. Вся інформація, яка передається до центру і від центру, виходить по кінцівкам “зірки”. Цей різновид комунікаційної мережі досить широко використовується у керівників усіх рівнів (прийняття доповідей та віддача розпоряджень під час наради). Як недолік, слід відзначити високу залежність стійкості передачі та точності інформації від однієї її ланки (центру). Структурні схеми комунікаційних мереж типу “зірка”, “мережі Y” та ланцюгової мережі зображені на рисунку 3.2.

В практиці навчальної діяльності інженера-педагога досить часто використовується ланцюгова схема передачі інформації, як правило, рух інформації відбувається “зверху до низу”, що призводить до значного її викривлення і створює ефект "зіпсованого телефону".

Б) Мережа зірка

А) Мережа Y

В) Ланцюгова мережа

Рис. 3.2 Структурні схеми комунікативних мереж

Це пов'язане, передусім, з тим, що далеко не завжди ясна і зро­зуміла тому, хто говорить, думка легко сприймається іншою людиною. І на це є причини. Психологічні дослідження показують, що задумане повідомлення в процесі викладення значно викривляється. Якщо прийняти задумане за 100%, то висловлене містить 70% первинної інформації. У чер­говій фазі процесу сприймання почуте складає 80% від висловленого, а це складає 56% від первинної інформації. На етапі розуміння залишається 70% від почутого, що складає 39% від первинної інформації. Запам’ятовується ж лише 60% від зрозумілого. Таким чином, лише біля 24% первинної інформації "осідає" в пам'яті співрозмовника. І якщо тепер прийняти цей обсяг за 100%, то при переказі знову відбудеться втрата 30%. Таким чином, від первинної інформації залишається біля 16%, тобто є приблизно одна шоста частина.

Знаючи це, можна вже без особливого гумору поставитися до переказаних чуток студентів. Адже зрозуміло, як часто в умовах студентської субкультури ми зіштовхуємося з подібними викривленнями. Про це завжди повинен пам’ятати інженер-педагог, використовуючи ту, чи іншу модель комунікації.

Інженер-педагог – це завжди керівник, так званий «батько» або «матір». Розгляд питання комунікації і керівництва підлеглими є першочерговою умовою вивчення всіх інших складових його професійної діяльності. Саме в інтересах вдосконалення управління навчально-пізнавальною діяльністю студентів організовуються і проводяться всі інші види діяльності: виховання, спілкування тощо. Тому розгляд всіх психолого-педагогічних аспектів діяльності інженера-педагога передбачає, передусім, вивчення і функціонування у структурі управління інформаційно-комунікативних процесів.

Використання комунікативних технологій в повсякденній діяльності інженера-педагога, забезпечення перебігу протікання інформаційних процесів за необхідними комунікативними моделями дають потенційну можливість повною мірою використати основні властивості інформації та добиватися її позитивного виховного та управлінського впливу на студентів. Але повнота реалізації цих можливостей в значній мірі залежить від особистої комунікативної компетентності самого інженера-педагога, від його культури мислення, культури сприйняття, культури спілкування.

Мистецтво спілкування є органічною складовою професіоналізму інженера-педагога но­вого типу, який повинен мати нестандартний погляд на речі, володіти самостійним аналітичним мисленням, відзна­чатися високою етикою у спілкуванні, вміти брати відповідальність на себе, гнучко розподіляти завдання, во­лодіти вмінням подобати­ся підлеглим, надихати їх, вести за собою не тільки силою наказу чи влади, а, переважно, силою аргументів та переконуючого слова.

Практичні потреби визначаються в майстерному во­лодінні монологом, діалогом, полілогом в усіх сферах комунікації: правильно й переконливо виступати на зборах, нарадах, мітингах; вести дискусію; проводити інструктажі; писати ділові листи; складати документи; швидко засвоювати об'ємну інформацію; раціонально корис­туватися інформаційними системами; створювати позитивне ставлення; ефективно проводити індивідуальні та групові заходи виховного та інформаційно-пропагандистського впливу на навчальну групу.

Ораторське мистецтво інженера-педагога - це володіння живим, усним, переконуючим словом як засобом багато­манітного й різноспрямованого впливу на студентів. Ораторське мистецтво ґрунтується на культурі мислення, глибокому знанні предмета мовлення, доскона­лому володінні ним, знанні невербальних засобів ораторського мистецтва, культурі та етиці спілкування.