Модерн та постмодерн як типи культури

Терміни модерн (36) та постмодерн з’явилися в другій половині 20-го ст. Культура розвивалася так: антична культура, середньовіччя, доба відродження, новий час (новоєвропейська культура). В другій половині 20-го ст. запропоновано іншу періодизацію: премодерн, модерн, постмодерн. Відрізняються системою цінностей, світобаченням і образом і місцем в світі людини.

Премодерн – до нового часу (5-15 ст) – особливо середньовіччя. Характерні риси світогляду премодерну є теоцентризм та антропоцентризм. Теоцентризм – віра в бога посідає центральне місце в житті людини і суспільства, вся культура зосереджена навколо ідеї бога. Людина має релігійну віру і ця віра є тим через що сприймається соціальний світ (світ людського буття) і природа. Характерна риса цієї доби – віра в бога це основне. Розум, знання, наука, філософія – другорядні. Антропоцентризм (в центрі стоїть людина) – бога творять по образу і подобі людини, християнство говорить що людина створена богом по своєму образу і подобі і людина стоїть в центрі світу а все інше повинне слугувати людині. Ось такий собі теологічний антропоцентризм. Як світ влаштований так треба його сприймати. Світ вважався надійним і стабільним завдяки богу. Але це відчуття зникає бо сама віра починає хитатися. Поряд з релігійним світоглядом виникає інший світогляд який спрямований на дещо більш мирське. Особливо це проявляється в добу просвітництва. На перший план виходить активність людини спрямована на життя яке є навколо людини а не на потойбічне життя. Треба оволодіти тим світом який людину оточує.

Модерн – 17-19 ст, але торкається і першої половини 20-го ст. Виникає наука (Бекон і Декарт). Проголошується гасло що людина повинна підкорити собі природу за допомогою пізнання. Людина повинна бути володарем суспільних відносин. Людина відчуває себе вільною і здатною змінити світ. Місце віри в бога займає розум і наука. Спираючись на цю віру людина ставиться до соціального світу і природи. Віра в бога залишається, хоча деякі мислителі заперечують бога взагалі. Віра в бога не є універсальною, вона є приватною справою. Релігія розглядається як приватна справа довільної людини. Релігія стала справою не держави а приватною справою кожної людини. В ісламських державах дуже важко йде процес свободи віри. Соціальний гносеологічний оптимізм – віра в те, що спираючись на розум і науку людина може вирішити всі проблеми людського буття. Людина може створити світ в якому буде панувати благо і добро. Доба модерну – доба НТР, індустріалізації Європи. Доба модерну призвела до виникнення Європейської парламентської демократії, виникає ідея правової держави, громадянського суспільства прав і свобод людини. Модерн – це епоха безмірної довіри до людського розуму. Раціоцентризм – в центрі людський розум. Діючи у відповідності з розумом людина може безмежно вдосконалювати світ. Ідеалом стає суспільство розвиток якого спирається на 4 фактори: природознавство, техніка, індустрія, парламентська демократія. Ідея безмежного розвитку стосується всього і людини також – з часом людина змінюється і стане іншою і кращою завдяки науці і знанням. Просвітництво – треба дати людям освіту і вони будуть щасливі, будуть по іншому будувати своє життя. Природознавство дає можливість побудувати нову техніку, що теж змінює людину. Людина покладається на розум. На початку модерну антропоцентризм ставиться під загрозу (Галілей, Дж. Бруно, Дарвін). Згодом людина знаходить підґрунтя знаходитись в центрі всесвіту в своєму розумі – вона може завдяки техніці опанувати світом. Але доба модерну виявила серйозні протиріччя в розвитку людства таким шляхом. Маркс критикує буржуазне суспільство що воно не здатне реалізувати ідеали модерна, і для їх реалізації треба знищити буржуазне суспільство. В такий спосіб можна реалізувати ідеали модерну.

Некласична філософія – це критика ідеалів модерну (Шопенгауер, Ніцше, К’єркегор). Філософи помітили протиріччя між ідеалом модерну і життям, вони помітили що життя людини трагічне. Людина істота суперечлива, не розум є основою силою яка керує людиною. В людині є багато ірраціонального. В 20му столітті куча катастроф і йде заперечення філософії яка була пов’язана з добою модерну. Філософія модерну признана неадекватною. Виник

Постмодернізм. Ця течія філософії поставила під сумнів всю раціоналістичну позицію філософію модерну. Вона стверджує що ідеали просвітництва виявились утопією. Те що було в Освенцені – яскравий приклад. Все це зумовлено тим що проект просвітництва виявився нездійсненим. Постмодерн є як доба Європейської історії (особливий умонастрій який поширений в усіх сферах людської діяльності) Здійснюється критичне осмислення цінностей доби модерну. Воно пов’язано з глобальними проблемами перед якими постало людство. Необхідно переглянути всю стратегію нашою цивілізації. Основні ознаки:

1. занепокоєність інтелектуальної спільноти глобальними негативними наслідками 300 річного здійснення проекту просвітництва (2 світові війни, знищення величезних мас людей під час голодоморів, забруднення, озонні дірки, глобальне потепління, вичерпання енергоджерел, расизм, націоналізм, снід і таке інше);

2. розчарування в колективних прагненнях і сподіваннях яки були пробудженні просвітництвом;

3. критика європоцентризму – скептичне ставлення до прояву європоцентризму, інші цивілізації теж треба враховувати;

4. скептіз до філософських вчень модерну, особливо до філософії Гегеля (абсолютизація розуму і можливостей людського духу);

5. гетерогенність світу – наявність різних культур і різних традицій і навіть різних цивілізацій;

6. нова наука (останні десятиріччя 20-го ст.), наука модерну говорила про те що світ створений за мірками розуму, він логічний; сучасна картина світу говорить про те що в світі існує хаос, нестабільність, випадковість; ідея спонтанного розвитку ідея хаосу, момент нестабільності світу.

Представники постмодернізму – здебільшого французи: Ліотар, Дельоз, М. Фуко, Барт, Дерріда, американець Р. Рорті. Їх філософія сильно відрізняється від класичної. Вони критично поставились до метафізики, як величезні побудови яка стає загрозою для орієнтації людини в світі. Спосіб підходу до філософії – посилаються на традиції закладені Ніцше і Хайдегером. Хайдегер заклав підстави “деструкції” філософії – це не руйнація а нове прочитання, переосмислення філософських текстів.

Жан Француа Леотар (1924-1998). Застосував поняття постмодернізм для сучасної філософії. Одна з праць “Постмодерниська ситуація”. Книга “Розбрат”, “Могила інтелектуала” 1984. Дискурс (сукупність текстів, низка розумів які скупчуються навколо певної теми), наратив (оповідь, подання певних абстрактних образів та ідей через певний знаковий текст), генератор наративів – наратор. Сам термін “наратив” вживався в літературознавстві. У культурі наративи поділяються на легітимні і нелегітимні. Всю реформацію в культурі можна розглядати як зміну наративів, філософські системи можна розглядати як наративи. Гранднаратив – наратив який посідає домінуюче становище в культурі і який вважається легітимним і певним чином таким що має бути визнаним всіма. Леотар вважає що відмінність між модерном і постмодерном в тому що наративи доби модерну принципово відрізняються від наративів доби постмодерну оскільки в добу модерну деякі наративи набували статусу гранднаративів і одержували привієльований статус. В постмодерні йде відмова від привелійованого статусу довільного наративу. Постмодерн заперечує прагнення довільного наративу зайняти панівне становище в культурі. Необхідний новий спосіб легітимації наративів. В культуру вносяться міфи, сфера психічного життя, особисте знання кожної людини. Леотар зробив концепцію наративістики в якій виклав вчення про фунцінювання та походження наративів. Гранднаративи втрачають довіру і не здатні слугувати надійним способом легітимації соціальних інститутів, суспільних практик, законодавства, способів мислення, моральних норм і так далі. Підкреслюється принциповий плюралізм сучасного світу і сучасної культури. До кожного наративу можна поставитись іронічно і скептично. Можна казати про гранднаративи, наративи і потікнаративи (частинні наративи для якоїсь області чи групи людей). Теорія агоністики: в добу науки домінував принцип консенсусу (згоди, усунення відмінностей), пошук загальновизнаних ідей і принципів; характерна риса сучасності орієнтація на поглиблення розбіжностей, дисенсусу, суперечності. Агоністика – це плюральність і різноголосся потікнаративів. Мовна гра – різні типи життя вимагають різних мовних ігор. Мовна агоністика – універсум мовних ігор (дискурсивних практик) нагадує собою не гомогенну монолітну систему, гармонію, а огон (арена на якій здійснюється боротьба) – арена на якій стикаються рівноправні автономні агенти (суб’єкти).

Жиль Дельоз. Починав з психоаналітики. Є концепція позасвідоме і бажання. Він вважає що бажання – це екзестенціал людського життя. Бажання бувають зовсім різні. Культура – це певна репресивна система, вона обмежує людину, примушує рухатися у визначених напрямах. Існує незліченна багатоманітність стихійних потоків бажання, а культура прагне їх деспотично регулювати. Творча особистість має протиставити репресивному впливу культури діяльність яка долає коди культури. Йдеться про інтелектуальні бажання.

Треба замислитись про ситуацію в якій опинилося людство. Філософський постмодернізм заперечує раціоналістичну традицію, заперечує культурне надбання. Навіть науку вони критикують. Час коли наука домінувала вже минув. Головна роль духовного розвитку людства переходить до літератури і мистецтва. Російські філософи оцінюють так ситуацію: один із витоків критики Європейської цивілізації засновано на тому що цінності цивілізації лише частково реалізовані чи не реалізовані. Розрив між цінностями і імперічною ситуацією зростає. Філософський постмодернізм виходить з критики світського ідеалу просвітництва. Світський гуманізм зустрічається з великими труднощами на шляху його реалізації. Тенденція до відмови від втілення ідеалів і від самих ідеалів. Концепція постмодернізму – необхідно приймати світ та людину такими якими вони є. Головний мотив діяльності – власний інтерес, себелюбство, домінування над людьми. Завжди будуть людські конфлікти. Культивування високих гуманістичних ідеалів, спроби подолати пригнічення, несправедливість на практиці означає лише спроби втілення утопій. Популярна сьогодні філософії постмодернізму виходить з того що традиційний гуманізм себе дескредитував і від нього сьогодні треба відмовитись. Всі традиції і цінності модернізму втратили свій авторитет і не можуть вважатися беззаперечними.

Оскільки важко реалізувати ідеї модернізму, треба просто відкинути все це і вважати утопією. Постмодерністська філософія призводить до повного відкидання високих культурних цінностей модернізму. Віддавати життя за ідеали – дурниці, хіба що заради грошей. Ця концепція більшістю культурного людства не сприймається.

З точки зору М. Фуко відношення влади пронизує все людське життя. Він розглядає як ці відношення влади впливає на людей і на само поняття істини.