Класичний та некласичний типи філософування:порівняльний аналіз

Для класичної філософії вихідною можна вважати ідею єдності буття. Ще з часів Арістотеля це розуміли як єдність у множинності, з одного боку, і таке загальне, яке само по собі виступає як множинність, і отже, як тотожність собі, – з іншого. Ця філософія уявляла світ як цілісність. Єдність світу – необхідна умова раціонального пізнання. Результатом такого пізнання є об’єктивно істинне знання. З цих позицій уявлялося, що на основі загальних принципів, універсальних методів можна пізнавати речі і явища такими, якими вони є, або принаймні виробити раціональні моделі світу і відповідно до них орієнтуватися у ньому. Типовим зразком моделювання світу є натурфілософія. Дедукція уможливлювала одиничні особливості зіставляти із загальними поняттями і нехтувала тим, що не вкладалося в раціональні схеми. У некла­сичній філософії буття постає як внутрішньо релятивне. Його не можна відобразити універсальними дедуктивними засобами пізнання. Адекватні моделі чогось загального і цілісного неможливі. Замість моделювання світу як самодостатнього і цілісного завданням філософії стає його інтерпретація. Філософію єдності буття представники некласичної філософії піддають критиці, вважаючи її суперечливою від самого початку.

Класична філософія відзначається диференціацією напрямів і їх розмежу­ванням. Проблематика окремих галузей філософського знання: онтології, гносеології, філософської антропології, аксіології, філософії історії, історії філософії, соціальної філософії істотно відрізнялася і не змішувалася. У некла­сичній філософії ця різниця була пом’якшена, дослідження здійснювалися у межових ділянках, на стиках традиційних галузей філософського знання.

Для мислення класичної філософії характерне надання логосу універ­сального значення і розуміння його як трансцендентної основи буття універсуму. Завдяки цьому раціональним шляхом пізнаються єдині закони і загальні взаємозв’язки усього існуючого. Метафізика постає основним ученням і методом філософування. У некласичній філософії спостерігаємо критичний підхід до метафізичного стилю мислення. Представники некласичної філософії піддають сумніву здатність метафізики адекватно осмислювати світ і людське буття. Значного поширення набуває діалектичний метод, його застосовують у різних ділянках філософського знання.

У класичній філософії ідеалом поставала гармонія світобудови, людини і світу, людських відносин у суспільстві. Гармонізація основних типів взаємозв’язків у природі і суспільстві була джерелом головних цінностей класичної культури, що істотно спиралася на античні зразки. Для некласичної філософії основні типи взаємозв’язків постають як суперечності. Осмислення суперечностей є істотною складовою діалектичного методу. Їх розглядають як основу змін і розвитку, як іманентну характеристику буття.

Істотною засадою класичного філософствування виступає співвід­ношення суб’єкта та об’єкта. Це відношення було стрижневим для будь-яких кла­сичних філософських побудов і систем. Некласична філософія не від­мовляється від суб’єкт-об’єктного позиціонування, проте різке розрізнення суб’єкта і об’єкта вже не має такого фундаментального значення, як у класич­ному філософському мисленні. Для некласичного типу філософствування дуже важко зберігати визначеність і непорушність меж цього відношення.

Для класичної філософії характерні понятійна форма мислення, виз­начення (дефініції) понять і категорій, логічна коректність їх змісту, намагання свідомо застосовувати закони і правила логіки, а також ґрунтовність і системність філософських творів. У некласичній філософії стабільність і тра­диційність категоріального апарата, стилю викладу, жанрів філософської ро­боти не вважаються обов’язковими. Представники некласичної філософії інколи демонстративно обирають незвичні форми висловлювання своїх думок, популярною стає афористичність стилю. З’являються нові жанри філософських творів: філософська поезія, філософські есе, філософське кіно і живопис.

У соціальній філософії класичного періоду пануючою парадигмою був реалізм, а в некласичній відбувається зміна парадигми. У класичній філософії людину розглядали як носія свідомості, як розум у контексті пізнання. У некласичній філософії сфера філософського осмислення значно розширюється: предметами дослідження стають позарозумні чинники, проблеми буття людини в соціокультурному середовищі, фізіологічні і психічні основи людського життя (феномени сексуальності, смерті, хвороби, божевілля тощо).

Зазначені відмінності не вичерпують усього, що відрізняє класичну і некласичну філософії. Некласична філософія була значною мірою розривом з попередньою традицією і у багатьох питаннях її орієнтація мала протилежне спрямування, ніж у класичну добу.

28 Некласична методологія пізнання історії філософії в XIX - XX ст.

Некласична наука відкидає об'єктивізм класичної науки, відкидає уявлення реальності як чогось не залежного від засобів її пізнання, суб'єктивного фактора. Вона осмислює зв'язки між знаннями об'єкта і характером засобів і операцій діяльності суб'єкта. Експлікація цих зв'язків розглядається в якості умов об'єктивно-істинного опису та пояснення світу. З некласичної наукою пов'язана парадигма відносності, дискретності, квантування, ймовірно, додатковості.

Становлення некласичного типу філософствування пов'язане з сумнівом в метафізичному стилі мислення. Некласичний тип раціональності відрізняється від класичного тим, що принцип об'єктивності знання доповнюється в ньому принципом урахування позиції суб'єкта пізнання: позиції як власне когнітивної, так і позиції соціокультурної - в широкому сенсі цього слова.

В некласичному типі філософствування, суб'єкт-об'єктна опозиція в значній мірі втрачає свій основоположний статус: некласична філософія задає семантико-аксіологічний вектор філософствування, перебуваючи усередині якого практично неможливо поставити жорстку подвійність суб'єкта та об'єкта.

у філософії некласичного типу: у філософській традиції конституюються такі некласичні жанри, як есеїстика, філософська поезія і (як найбільш радикальний і епатажний відмова від традиції, характерний для модернізму) - вневербальние форми філософствування, починаючи від моделювання можливих світів в сфері живопису модерну і закінчуючи феноменом "філософського кінематографа". Некласичний відрізняється від класичного тим, що принцип об'єктивності знання доповнюється в ньому принципом урахування позиції суб'єкта пізнання: позиції як власне когнітивної (що сходить до гносеології Копенгагенської школи і, далі, - до принципу додатковості Н. Бора), так і позиції соціокультурної - в широкому сенсі цього слова (що сходить до класичного марксизму з його презумпцією розуміння суб'єкта пізнання як соціально артикульованого). Еволюція некласичної філософії деформує традиційно-класичне розуміння суб'єкта як носія чистої когнітивної раціональності: монолітність суб'єкта розхитується в некласичної філософії процессуальностью протистояння "Воно" і "Над-Я" в класичному фрейдизмі, перманентним марксистським трансцензусамі до абстракції суспільства, фокусуванням феноменологією уваги на інтенціональності свідомості, структуралістських перенесенням центру ваги з особистого суб'єкта на безособовий текст і ін.

29 Філософія мови В.Гумбольдта. «Про завдання історика»

Гумбольдт займає в науці про мову особливе місце. Він висунув оригінальну концепцію природи мови і підняв ряд фундаментальних проблем, які і в даний час знаходяться в центрі жвавих дискусій. Гумбольдт є засновником загального мовознавства і філософії мови. В руслі його філософсько-лінгвістичної програми сформувалося гумбольдтіанство (сукупність поглядів на мову і способи його вивчення). Теоретико-методологічну базу цієї програми становить антропологічний підхід до мови, відповідно з яким адекватне вивчення мови має здійснюватися у тісному зв'язку зі свідомістю і мисленням людини, її культурою і духовним життям.