Розуміння історико-філософського процесу за К.Ясперсом

Цікаві історіософські міркування щодо значущості особистісного фактора в історії висловлює, узагальнюючи досвід розвинених європейських країн, К.Ясперс. У книзі "Сенс та визначення історії" він пише про те, що європейський світ, подібно до інших культур, творить образ всезагального. Проте це всезагальне не кам’яніє тут у догматичній жорстокості непорушних інститутів та уявлень і не призводить до життя, де б панували кастова система чи космічний порядок.

Цей світ не стає стабільним, оскільки рушійні сили його динаміки виростають з "винятків", які проривають тут всезагальне. Завдячуючи цьому виникає багатомірна орієнтація. Це – орієнтація світу, не замкненого на всезагальному, але завжди націленого на нього, світу, де винятки повсякчас спливають на поверхню й отримують визнання як істина, світу, який створив не один пануючий тип людини, а розмаїття протилежних один одному типів.

Така націленість на особистісне розмаїття всезагального, мабуть, і складає, врешті-решт, сенс людської історії.

Філософське осмислення історії як особливого типу реальності, відмежованої від інших реальностей: природи та космосу і такою, яка володіє особливим модусом буття, а, значить, і особливим видом пізнання, Ясперс трактував під впливом подолання "історичного об’єктивізму". Критикуючи історичний об’єктивізм, Ясперс використовував аргументи, які для філософії нашого часу були аж ніяк не новими, але від того не втрачали своєї значущості. Історія не може бути представленою і пізнаною людиною у формі, яка протиставляє їй (людині) зовнішню об’єктивність в якості "об’єкта". Історичний потік не має берегів, виходячи на які людина змогла б бути по відношенню до неї зовні; люди завжди перебувають всередині історії і рухаються разом з нею, а тому історія доступна людському пізнанню тільки зсередини.

Якщо, за Гегелем, філософський розум може осмислювати в історії лише те, що в ній само по собі розумне і необхідне, то для Ясперса обмежити філософське осмислення історії необхідним і закономірним означало б закрити доступ до власне історії. Все історичне одиничне, неповторне і єдине. Але незворотність і унікальність часових станів, притаманна як "історії природи", так і "власне історії", сама по собі ще не складає суті історії. Подолання історичного об’єктивізму, за думкою Ясперса, обов’язково включає також трактування історії як реальності, яка сама себе осмислює і пояснює.

Історія дійсності існує лише разом з її осмисленням; більше того, історія тільки тому і існує, що людське буття осмислює себе і безпосередньо осмисленням впливає на себе (і світ). Історичне буття – це "орієнтаційне самобуття". Більш того, історію не достатньо зрозуміти чи пережити у відчутті; вона повинна бути не лише пережитою, але й (схоже до особистого життя) практично "прожитою" і "зробленою" людиною.

Найбільшу складність для філософії історії, яка конструюється на екзистенціальному фундаменті, становило виявлення основ цілісності і сукупності всесвітнього історичного процесу.

Філософія історії не може осмислювати історію, не передбачуючи в тій чи іншій мірі її завершення, – нехай не зараз і не тут, але в принципі, в якості уявленого і можливого завершення. Початкове твердження Ясперса по відношенню можливого завершення як дійсної історії, так і її осмислення у формі "загальної картини історії" абсолютно прозора і відверто негативна: "... Історія відкрита в минуле і майбутнє. Її не можна обмежувати ні з того, ні з іншого боку, щоб отримати цим замкнуту картину". "Історія для майбутнього фактично нескінченна, в якості минулого вона – відкритий інтерпретації безмежний світ змістових (з ориг. "смысловых") відношень".

По відношенню незавершеності і відкритості історії в проекції на майбутнє, зрозуміле як простір ще не реалізованих можливостей, питань не виникає – тут все зрозуміло. Але і ствердження про незавершеність і відкритість для наступних перетворень історичного можливого при всьому його зовнішньому парадоксалісті все ж таки має підґрунтя. Бо мова йшла зовсім не про те, щоб "зробити минуле неминулим" (чи навпаки). Ще менше малось на увазі практику перманентного переписування історії заново, яка стала нашою вітчизняною традицією.

У формі зовнішньої дійсності минула історія незмінна. Вона змінюється як реальність, яку ми уявляємо, бо ж те, що колись відбулося, може бути витлумачене і сприйняте по-іншому. Історичне минуле – це відкритий інтерпретаціям світ уявних відношень.

Велика кількість історичних процесів, які розпочалися в минулому, до цього часу ще не завершилися, і ще в майбутньому виявляться їх віддалені наслідки, історичні ролі і значення. А так як основна цікавість щодо історичного розуміння сконцентрована не на фіксації подійно-фактичного історичного ряду, а на виявленні історичних змістів минулого, які формуються в актах відкритої двосторонньої комунікації сучасності з ним, так і нова сучасність в перспективі створить нові комунікаційні можливості і породить нові суті історично минулого. Тому Ясперс мав підстави стверджувати, що в історії не тільки більш попереднє визначає більш наступне, а й навпаки "більш наступне визначає більш попереднє".

Основний опонент Ясперса в філософії історії – Гегель, з його безмежним пізнавальним оптимізмом і глибокою впевненістю в тому, що розум керує світом. Віра в історичний розум, за переконанням Ясперса, всупереч гегелівським запевненням, перетворює людину в "полоненого історії", а зовсім не в її володаря. Ясперс не приймає філософський універсалізм Гегеля, його поривання осмислити історію як завершену внутрішню цілісність, в результаті чого замість визнання відкритої комунікації Гегель "завершує усе".

Таке ж критичне відношення Ясперса і до гегелівського трактування історико-філософського процесу, – чи йде мова про його загальну реконструкцію і методологію історико-філософського дослідження, чи про інтерпретацію окремих філософських вчень.

За Гегелем, істина є ціле, яке включає процес її набуття, і все всередині історії філософії набуває значення і змісту тільки по відношенню до цілісності. Тим не менше, для Ясперса Гегель залишається (при всій гостроті полеміки з ним) величним і недосяжним прикладом.

Подібно до більшості критиків гегелівської філософії, Ясперс в полеміці з ним опирався на спадщину Канта. І по відношенню до історії Ясперс, по суті, відтворював позицію та аргументацію Канта: історія як ціле в досліді нам не дана і даною бути не може і, відповідно, вона не може стати предметом науково-теоретичного пізнання. Але в той же час (теж в узгодженості з Кантом) він був переконаний, що необхідність в філософському осягненні її цілісності є для людини справжньою потребою, яка так чи інакше обов’язково здійснюється.

Всяке розуміння нами цілісності історії всього лиш "сумнівне тональне знання". "Але якщо ми не хочемо, щоб історія розпалася для нас на ряд випадковостей, на зникнення і появу без мети, на безліч неправильних шляхів, які нікуди не ведуть, то від ідеї сукупності (единства) в історії відмовитися не можна. Питання... в тому, як осягнути цю сукупність".

Це спільне для Ясперса і Канта формулювання початкової антиномії філософії історії: філософія історії обов’язково повинна передбачити цілісність історичного процесу (інакше вона неможлива) і в той же час вона не може цього робити, тому що історії самій по собі цілісність не властива. На протязі всіх роздумів пор філософію історії Ясперс свідомо залишається в колі цієї антиномії, не виходячи за його межі. З одного боку, він переконаний, що історії не притаманна цілісність, а з іншого – основну задачу вбачав саме у тому, щоб продовжити схему цілісності історичної картини всесвітньої історії і створити "цілісну концепцію філософії історії...".

Далі – очевидні відмінності. Кант аргументував можливість розгляду історії як цілого в контексті телеологічної можливості роздуму, яка володіла б не науково-теоретичною і навіть не емпіричною, а лише регулятивною достовірністю, достатньою для того, щоб люди могли свідомо сприяти реалізації цілей історії.

Історичному процесу "самому по собі" ні цілі, ні цілісність не властиві (тому вони і не можуть бути пізнаними), а філософське осмислення історії такої, "коли б" вона розвивалася би згідно з цілями, є лише суб’єктивним способом нашого розгляду. Тим не менше "придумані нами" до історії цілі, суть і її образ, як образ цілісності, є необхідним і загально значним для всіх людей спосіб філософствування про історію; точніше, за Кантом таких змістів навіть два: цілі історії, розглядуваної "по плану природи", і цілі історії "згідно з цілями свободи". Ясперс проголосив принципіальний плюралізм можливих способів розуміння цілісності і змісту історії.

Значиме і відношення Ясперса (теж в порівнянні з Кантом) до проблематики телеології історії. Кант прагнув показати, що проблематика суті (в тому числі і суті історії) на відміну від причинного науково-теоретичного пояснення завжди телеологічна, тобто зводиться до питань: "для чого?", "з якою метою?". В книзі "Витоки історії і її мета" (де проблематика цілісності і змісту історії розвинена Ясперсом більш основано і саме в співвідношенні з метою історії) є немало формулювань, в яких поняття цілісності, суті і цілі історії представлені як такі, що взаємно визначаються і конкретизуються одне через одне.

Виявляється, що незалежно від того, чи притаманний зміст всесвітній історії самій по собі, чи він приноситься людьми, цей зміст осягається нами тільки для історії, осмисленої як цілісність; він підвладний цілісності. Шукана єдність історії, не будучи фактичною повинністю, похідна від мети, до якої рухається історія і яка надає значення всьому, що в ній відбувається. Але тут же йдуть обмовки, які багато в чому відміняють вище сказане. Ясперсу хотілося би отримати "єдину, основну мету історії" і осмислити її "єдиний всеохоплюючий зміст". Та все ж таки всі попередні спроби отримати таку абсолютну єдність мети історії і універсальний зміст, які здійснювалися в "тотальних інтерпретаціях історії" (він називав християнську філософію історії, Гегеля, Маркса і Канта) виявилися недосконалими не тільки фактично, але й і за кінцевим змістом.

Подібно до Канта, Ясперс трактував суть і мету історії тільки як способи нашого суб’єктивного розгляду її. Але його не влаштовувало, що в телеологічних конструкціях філософії історії, включаючи кантівську, передбачається одна-єдина "остання ціль" чи "кінцева мета" історії, в результаті чого цілісність історії виявляється моністичною і завершеною, а не плюралістичною і не відкритою. Крім того, при можливості абсолютної мети історичного процесу все, що перебуває і відбувається всередині нього, в тому числі історичний стан і люди, є лише засобами для виконання мети, яка може і не бути їх власною метою.

Заборона відноситися до іншої людини і в її образі до всього людства "тільки як до засобу" і відповідна вимога відноситься до неї "так само, як і до цілі", ввійшли в зміст кантівського формулювання морального категоричного імперативу. Здавалося б, це пункт максимального зближення позицій Канта і екзистенціальної філософії, яка так само утверджувала ідею самоцінності і власної мети людської екзистенції. Але в даному контексті важливіші відмінності. Справа не тільки втому, що людина як носій всезагального (однакового для всіх розумних істот) практичного розуму, за Кантом, не схожа на унікальну в своїй неповторності і однині екзистенцію.

Кантівський рецепт відноситися до іншого як до мети здавалося лише відношенням до людини як моральної істоти, що зовсім не заважало Канту розглядати людину (індивідів і цілі покоління) в історичному часі і просторі в якості всього лише засобів здійснення мети історії. Екзистенціальне положення в цьому пункті виявилось більш безкомпромісним, причому не тільки по відношенню до мети історії, яка, як правило, не є власною метою окремої людини. Якщо людина сама виробила особисту життєву мету і скеровує своє життя на її досягнення, цим самим вона перетворює себе в засіб реалізації цієї мети і втрачає справжній екзистенціальний спосіб існування.

Отже, за Ясперсом, ціле історії (як і її початок та кінець) не дано нам, воно "ніколи не стає наявним", і не може стати доступним нашому пізнанню. Для нас воно може явитися лише в формі ідеї цілісності, яка розпадається і конкретизується в суб’єктивних варіативних образах історичного процесу.

Представлення Ясперсом універсальної історії як "знання про можливе" виглядає парадоксальним і протирічним звичним уявленням про історичну реальність і історичне знання. Фантазувати про історію: "як могло би бути інакше, ніж це було", – в істориків вважається поганим тоном. Та, все ж, у Ясперса мова йде не про те, як історія могла б реально відбуватися іншим чином, ніж вона відбулася, а про історію як відкритті різних уявлюваних нами можливостей для нас, "як нашої власної можливості".

Розглянемо ще одну думку Карла Ясперса, яка стосується існування людини в історії. Людина, згідно з Ясперсом, є тим, чим вона є, лише разом із своїм минулим; історія – її єдина основа, і вже через це людина історична (В філософії історії Ясперса йшла мова про "екзистенціальну історичність", в якій відкритість, незавершеність, "граничність" стали початковими і головними). Головна ж відмінність людини від усіх інших істот в тому, що вона "нескінченно відкрита за своїми можливостями, незавершена і незавершувана...".

Людина настільки ж незавершена, як і історія, і в цьому розумінні "незавершеність людини і його історичність – одне й те ж". Більше того, саме "історія перетворила людину в істоту, яка прагне вийти за свої межі". Людина, згідно з Ясперсом, є тим, чим вона є, лише разом із своїм минулим; історія – її єдина основа, саме "історія перетворила людину в істоту, яка прагне вийти за свої межі".

В екзистенціальній філософії історичність була інтерпретована і якості фундаментальної характеристики екзистенції як глибинного способу буття людини в її унікальності. Хайдеггер вважав, що саме історичністю було сконструйоване екзистенціальне буття людини. Подібно до Хайдеггер Ясперс вважав найважливішим параметром історичності тимчасовість людського існування: екзистенція існує тільки в часі і вкорінена у всіх вимірах часу. Буття того, що не має внутрішнього відношення до часу, чиє існування байдуже до часу і просто тягнеться, не володіє історичністю.