Збирання і підготовку усього фактичного і доказового матеріалу, необхідного для вирішення спорів між сторонами, закон покладає на суд.
Збирання і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони.
Суд зобов'язаний за своєю ініціативою виявляти усі факти, що як підтверджують позовні вимоги позивача, так і підтверджуючі заперечення відповідача; суд зобов'язаний також збирати всі необхідні докази підтвердження вірогідності цих фактів.
Суд зобов'язаний при цьому вирішити спір на підставі та у відповідності з тим фактичним матеріалом, що підготували і надали сторони; суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам ніяких фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Сторони не є суб'єктами процесу, вони не користуються процесуальними правами, не беруть участь у дослідженні обставин справи. У такому процесі сторони розцінюються лише як є джерела доказів.
Сторони в процесі змагальності є суб'єктами доказової діяльності і користуються комплексом процесуальних прав.
У національних законодавствах закріплюються різні моделі змагальності в залежності від ролі сторін і суду у формуванні доказового матеріалу.
К.Малишев розглядав змагальність як принцип, згідно з яким різні дії суду в процесі залежать від вимог сторін, від їх ініціативи і спірні відносини обговорюються лише на фактах, які повідомлені суду.
Є.В. Васьковський вважав, що змагальний процес є самодіяльністю сторін при пасивному становищі суду, до функцій якого входить лише оцінка наданого сторонами матеріалу, а відповідальність за повноту та достовірність доказів несуть сторони.
Основним елементом змагальності є: право та обов’язок сторін вказувати на факти, що обґрунтовують їх вимоги та заперечення, надавати докази з метою підтвердження цих фактів, брати участь у дослідженні доказів.
Елементи принципу змагальності:
1.Участь у процесі.
2.Обґрунтування вимог і заперечень.
3.Надання доказів суб'єктами, на яких розподілений тягар доведення.
4.Заява клопотань.
5.Надання нових і додаткових матеріалів у суді апеляційної, касаційної інстанціїтощо.
Право сторін на участь в провадженні по справі носить багатоаспектний характер і містить наступні основні складові:
1)право сторони бути повідомленою про вимоги і заперечення протилежної сторони;
2)право сторони брати участь у провадженні по справі особисто або через представника;
3)право сторони знайомитися з матеріалами справи;
4)право сторони бути повідомленою про час і місце судового засідання і повідомленою про акти суду, ухвалені у судовому засіданні;
5)право сторони брати участь у судових дебатах;
6)право сторони на оскарження дій суду, спрямованих на розвиток і закінчення процесу.
Принцип змагальності за предметом регулювання відбиває: не лише статусні аспекти правового положення сторін цивільного судочинства, але і, так би мовити, форму судочинства як змагальну у розумінні такого порядку організації судового процесу, порядку проведення судових засідань, в якому здійснюється обмін аргументами, відстоювання своєї позиції кожною стороною тощо. У цьому відношенні можна говорити про змагальну форму судочинства як певну складову принципу змагальності, як механізм дослідження матеріалів справи та тактику поведінки сторін у судочинстві.
За своєю природою змагальність судочинства, в тому числі цивільного, засновується, як відмічалось, на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, - правомочностей головних суб’єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства – суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об’єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов’язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що слід особливо підкреслити, - з принципом незалежності суду. Він зневільовує можливість для суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом та стає перешкодою для можливої суддівської упередженості. Тобто у цьому відношенні сторони є “господарями” процесу, сторони у цивільному судочинстві відповідно до принципу змагальності становляться більш “сильними”, ніж суд і це є гарантією ефективного судового захисту їх прав завдяки реалізації ними права на судовий захист.
У зв’язку з прийняттям чинного цивільного процесуального законодавства дійсно постало питання щодо наявності у цивільному процесі принципу об’єктивної істини.
Деякі вчені виходять з того, що у зв’язку з посиленням змагальних начал судочинства принципу об’єктивної істина не існує. Інші, навпаки, стверджують, що встановлення об’єктивної істини як мети процесу залишається, але змінилися лише методи її досягнення.
Аналіз ЦПК 1963 р.
Відповідно до ст. 2 ЦПК 1963 р. завдання цивільного судочинства формулювались як охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством. Кодекс певним чином регламентував принцип змагальності, але він кінець-кінцем виходив з монополії та домінування суду у встановленні об’єктивної істини та фактично тягар доказування перекладав зі сторін на суд. Відповідно до ст. 30 ЦПК 1963 р. кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Поряд з цим у цій статті містилася норма про обов’язок суду збирати докази за своєю ініціативою, якщо поданих сторонами доказів недостатньо. Крім того, на суд покладався обов’язок не обмежуватися поданими матеріалами та поясненнями, вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного і об’єктивного з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін (ч.1 ст. 15 ЦПК). На основі даних правил суд здійснював оцінку доказів на основі всебічного, повного й об’єктивного розгляду у судовому засіданні всіх обставин справи (ч.1 ст.62 ЦПК), що означало і тих, які зібрані самим судом.
«Відступ» від принципу об’єктивної істини визначився у 1996 р. Відповідно до ст. 15 ЦПК 1963 р. в редакції Закону N 27/96-ВР від 02.02.96 розгляд і вирішення цивільних справ у судах проводиться на засадах змагальності. Суд зобов'язаний вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи, роз'ясняти особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки та сприяти у здійсненні їх прав. Ця стаття закріпила засади змагальності цивільного судочинства. Попередня назва статті та її зміст виходили з того, що в основі цивільного судочинства лежить не змагальність, а принцип об'єктивної істини. Стаття 15 ЦПК називалась «З'ясування судом дійсних обставин справ, прав та обов'язків сторін», а суд був зобов'язаний, не обмежуючись поданими матеріалами та поясненнями, вживати всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного і об'єктивного з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін. Редакційні і сутнісні зміни статті засвідчили про намагання законодавця поглибити змагальність судочинства і «пом'якшити» офіційну діяльність суду у формуванні доказового матеріалу.
Таким чином, якщо раніше судочинство носило формально змагальний характер та обов’язок встановити усі обставини справи покладалася на суд, то зараз змагальність за своїм новим змістом не є процесуальним інструментом встановлення істини. Суд не зобов’язаний здійснювати заходи по з’ясуванню усіх обставин цивільної справи, прав та обов’язків сторін.
Виходячи з того, що суд не зобов’язаний збирати докази та розглядає справу лише у межах заявлених вимог та заперечень сторін, ухвалює рішення на підставі лише доказів, які представлені сторонами, очевидно, що принцип об’єктивної істини втрачає характер базовості, яку у свій час він мав, коли він дійсно відтворював мету цивільного судочинства.
Порушення принципу об’єктивної істини визначалося тим, що суд офіційно не забезпечив збір усіх доказів по справі, тим самим не з’ясував усіх обставин справи та не дав їм належну правову оцінку. Як видно, визначальним у кваліфікації об’єктивної істини як принципу цивільного процесу був обов’язок суду збирати докази по справі за своєю ініціативою та здійснювати правозахисну діяльність. Правильна оцінка доказів по справі та застосування норм права для ухвалення рішення носило похідний характер.
Отже, у сучасному цивільному процесі суттєво змінено співвідношення повноти та всесторонності розгляду справи та втрачається їх зв’язок та тлумачення у контексті принципу об’єктивної істини. І тому правильне застосування судом норми права при розгляді справи, оцінка наявних доказів по справі, як висновок щодо підтвердження вимог та заперечень сторін, охоплюється принципом законності.
studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования(0.007 с)...
1.Участь у процесі.
2.Обґрунтування вимог і заперечень.
3.Надання доказів суб'єктами, на яких розподілений тягар доведення.
4.Заява клопотань.
5.Надання нових і додаткових матеріалів у суді апеляційної, касаційної інстанціїтощо.
Отже, у сучасному цивільному процесі суттєво змінено співвідношення повноти та всесторонності розгляду справи та втрачається їх зв’язок та тлумачення у контексті принципу об’єктивної істини. І тому правильне застосування судом норми права при розгляді справи, оцінка наявних доказів по справі, як висновок щодо підтвердження вимог та заперечень сторін, охоплюється принципом законності.