Принцип диспозитивності характеризує динаміку, рух цивільного судочинства. Він означає,що: цивільні процесуальні правовідносини, як правова форма цивільного судочинства, виникають, розвиваються та закінчуються по волі і ініціативі сторін правового спору в результаті розпорядження своїми матеріальними та процесуальними правами. «Немає судді без позивача», «Ніхто не може бути примушений до пред'явлення позову проти своєї волі» – це ті процесуальні аксіоми, на яких по суті будується судовий процес у сфері цивільної юрисдикції, і які віддзеркалюють сутність принципу диспозитивності.
Принцип диспозитивностізакріплений у нормах цивільного процесуального права, що передбачають право на звернення до суду (ст. 3 ЦПК), право на визначення предмету і підстави позову, зміну позовних вимог, право позивача відмовитися від позову, а відповідача визнати позов, право сторони укласти мирову угоду (ст. 31 ЦПК) тощо.
У цих статтях кодексу закріплюються специфічні права - права на односторонні процесуальні дії, які генералізують специфічний механізм правового регулювання у сфері цивільного судочинства, і складають його особливості.
Як правило, принцип диспозитивності цивільного судочинства тлумачать як похідний від принципу диспозитивності цивільного права. Традиційно вважається, що принцип диспозитивності обумовлений природою цивілістичних прав (цивільних, сімейних, трудових тощо), які є об'єктом судового захисту і характеризуються автономією, оскільки за визначенням від суб’єкта цих прав залежать форми їхньої реалізації, у тому числі і шляхом звернення до суду. Таке уявлення про природу принципу диспозитивності цивільного процесу призводить до того висновку, що цей принцип обумовлений принципом диспозитивності в матеріальному праві.
Дійсно, начало особистої автономії сторін, їхньої ініціативи в суді при захисті своїх порушених, невизнаних чи оспорюваних прав або законних інтересів випливає із суті цивільних прав, але тією мірою, якою право на захист є елементом суб’єктивного матеріального цивільного права.
В основі цивільних прав лежать дві ознаки:
1) свобода
2)винятковість.
Ця ознака полягає в тому, що ніхто не може бути примушеним користуватися чи не користуватися своїм суб'єктивним правом, та сам суб’єкт визначає спосіб його реалізації.
Тільки носій, суб'єкт цього права може користуватися своїм правом, ніхто інший без його згоди не може цього робити.
Основна логіка такого підходу до походження принципу диспозитивності цивільного судочинства зводиться до того, що, оскільки цивільний процес є процесуальною формою захисту суб’єктивних цивільних прав, право осіб цивільних правовідносин вільно розпоряджатися своїми правами має трансформуватися у процедурах цивільного судочинства через законодавче закріплення можливості зацікавленим особам такої ж можливості розпорядження матеріальними правами та процесуальними засобами їх здійснення.
Таке трактування походження принципу диспозитивності є обмеженим та не відбиває його дійсної природи, не пояснює той факт, що принцип диспозитивності притаманний не лише цивільному, господарському судочинству, але й адміністративному судочинству та іншим, несудовим цивільним юрисдикціям (арбітраж, медіація, нотаріальний процес тощо). Особливо симптоматично - він притаманний адміністративному судочинству і певним чином проникає у кримінальне судочинство, яке є формою захисту не приватних, а публічних прав чи держаних інтересів, інтересів суспільства.
Висновки
(які можна зробити,якщо до уваги брати зазначені вище обставини)
1) В основі принципу диспозитивності лежить автономія волі суб’єкта любих суб’єктивних прав – як приватно правового, так і публічно правового характеру безвідносно до їх галузевої належності. І тому очевидно, що походження принципу диспозитивності цивільного процесу не можна пов’язувати лише з суб’єктивними цивільними правами та виводити його із співвідношення цивільного матеріального та процесуального права. Природа цього принципу визначається характером правосуб’єктності як базової передумови правообладання та реалізації тих и інших прав, свобод, правомочностей суб’єкта права. Це стосується такої функції правосуб’єктності у галузях не лише приватного, але й публічного права.
2) Оскільки суб’єкти права можуть мати як приватні, так і публічні суб’єктивні права і зацікавлені у їх судовому захисті, принцип диспозитивності за своїм походженням ґрунтується на заінтересованості, інтересі суб’єкта права не лише у тій чи інший сфері матеріальних правовідносин, але і у сфері процесуального права при реалізації заінтересованими суб’єктами права на судовий захист як права процесуального. У такому контексті цивільне судочинство, про що вже йшлася мова, має приватно - правову природу.
Диспозитивність цивільного судочинства має будуватися на правових механізмах, які відбивають цей суттєвий чинник, і належному процесуальному інструментарії - сукупності певних процесуальних процедур та процесуальних прав заінтересованих у розгляді справи осіб. Універсальною судовою процедурою є цивільне судочинство у формі позовного провадження, яке базується на рівності сторін судового процесу та системі їхніх специфічних прав, які відбивають, так би мовити, свободу сторін розпоряджатися об’єктом процесу (матеріальними правами) та процесуальними правами, які забезпечують їх реалізацію.
Не можна не помітити ще і такий момент, що принцип диспозитивності у цивільному судочинстві обумовлюється не лише автономією суб’єктів права, але й пріоритетністю прав людини та гарантіями їх судового захисту, що притаманно сучасним процесуальним та правовим системам. Не випадково, що в більшості конституцій у тій чи іншій формі закріплюється право на судовий захист як право конституційне. Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини захищаються судом. Стаття 3 ЦПК певним чином конкретизує це право, передбачаючи, що кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Як раз це лежить у основі певної еволюції модернізації та змін у регламентації принципу диспозитивності. І тому диспозитивність у цивільному судочинстві визначається природою самого судочинства, як заснованого на рівності сторін при розгляді судової справи, можливості користуватися процесуальними правами, розпоряджатися процесуальними засобами захисту та об’єктами судового процесу.
Оскільки цивільний процес ведеться від імені сторін, а процесуальні дії сторін входять до юридико-фактичного складу цивільних процесуальних правовідносин, дії сторін по реалізації диспозитивних правомочностей є юридичними фактами у фактичному юридичному складі цивільних процесуальних правовідносин, і впливають на виникнення, розвиток і закінчення цивільного процесу в цілому.
Визначально принцип диспозитивності проявляється у двох аспектах:
1) Суд може відкрити провадження у справі лише за заявою сторони;
2) Предмет судового провадження, його подальша модифікація визначається тільки стороною.
Елементи диспозитивності (відносно самостійні):
1) Матеріальна диспозитивність.
2) Формальна диспозитивність.
Матеріальна диспозитивність відбивається у праві сторін розпоряджатися своїми правами щодо предмету судового спору. І тому до складу диспозитивності відносяться правомочності щодо:
1)визначення характеру та об’єму позовних вимог чи заперечень, їх зміни, тобто збільшення чи зменшення,
2)підстав позовних вимог чи заперечень, їх зміни,
3)розпорядженню матеріальними правами та процесуальними засобами їх захисту (відмова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди).
Диспозитивність у формальному аспекті означає:право сторін розпоряджатися процесуальними правами при розгляді справи.
Реалізація формальної диспозитивності відбивається у власному розсуді сторін щодо разпорядження процесуальними засобами захисту своїх прав і має різноплановий характер.
По-перше, реалізація формальної диспозитивності може впливати на рух цивільної справи.
По-друге, реалізація формальної диспозитивності може бути спрямована на створення, виходячи з розсуду сторони, процесуальних умов найбільш ефективного здійснення судочинства.
До формальної диспозитивності, що впливає на рух справи, відносяться:
-права сторін на вибір процесуальних форм захисту, в тому числі процедур захисту в межах існуючих проваджень цивільного судочинства (ст. 11, ч.3 ст. 15 ЦПК),
-право на пред’явлення позову, заяви (ст.3 ЦПК),
-право апеляційного, касаційного оскарження (ст. 13 ЦПК),
-право на подачу заяви про перегляд судових рішень за новивоявленими обставинами (ст. 362 ЦПК),
-право на порушення провадження у зв’язку з виконанням судового рішення (ст. 383 ЦПК) тощо.
Реалізація диспозитивності у такому аспекті означає: наявність специфічних процесуальних прав - прав на односторонні волевиявлення, як особливого різновиду процесуальних правомочностей сторін.
Перш за все це – процесуальні правомочності на односторонні волевиявлення, тобто такі, що реалізуються ініціативно лише управомоченою особою, та мають правоутворюючу природу з точки зору правових наслідків. Крім того, такі процесуальні правомочності впливають на права та обов’язки інших суб’єктів процесуальних правовідносин (суду, осіб, що беруть участь у справі, інших учасників цивільного судочинства).
І головне - реалізація цих процесуальних правомочностей уповноваженими суб’єктами призводить до динаміки цивільного судочинства, його розвитку в межах окремих проваджень цивільного судочинства та в межах інстанційних циклів вертикально інтегрованих проваджень цивільного судочинства.
До формальної диспозитивності, що не впливає на рух справи, але має значення для ефективного здійснення судочинства, відноситься більш значна кількість процесуальних прав:
-на відводи (ст. 20 ЦПК),
-вибір та зміну підсудності (ст.110, п.1-2 ч.1 ст.116 ЦПК),
-згоду на залучення відповідача (ст.33 ЦПК),
-на вступ у справу як третьої особи (ст.34, ч.4 ст.36 ЦПК),
-про поновлення процесуальних строків (ст. 73 ЦПК),
-з’єднання декількох вимог (ч.2 ст. 118 ЦПК),
-забезпечення позову (ст. 151 ЦПК),
- забезпечення доказів (ст. 133 ЦПК),
-подачу заяв роз’яснення рішення (ст. 221 ЦПК),
-постановлення додаткового рішення (ст. 220 ЦПК),тощо.
До принципу диспозитивності не відносяться:
Оскільки основний зміст диспозитивності – це право сторін розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами. При чому до змісту диспозитивності входять тільки ті правомочності сторін, що пов'язані з «рухом», динамікою цивільного процесу. Реалізація інших складає зміст відповідних принципів цивільного процесуального права.
Н: До принципу диспозитивності не відносятьсятакі права осіб, що беруть участь у справі, як їхнє право представляти докази, знайомитися з матеріалами справи, робити з них виписки, знімати копії тощо.
Крім сутнісної характеристики, диспозитивність визначається і колом суб’єктів процесуальної діяльності. Відповідно до ч. 2 ст. 3 ЦПК у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Так, відповідно до ст. 45 ЦПК звернутися до суду і тим самим порушити цивільну справу можуть Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади та інших осіб, які за законом управомочені захищати права та інтереси інших осіб.
На цій підставі деякі автори стверджують, що складовою принципу диспозитивності є також процесуальні права тих суб’єктів процесуальної діяльності, які впливають на рух та динаміку цивільного судочинства.
studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования(0.007 с)...
-право на порушення провадження у зв’язку з виконанням судового рішення (ст. 383 ЦПК) тощо.
