Особливості міжособистісного спілкування

У житті людини чи не найважливіше місце належить міжособистісному спілкуванню.

Міжособистісне спілкування — комунікація між двома і більше особами, яка спирається на їх психологічний і когнітивний зв'язок, що ґрунтується на особистісно сформованих засадах.

Міжособистісне (інтерперсональне) спілкування характеризується кількісною ознакою (наявність 2—3-х осіб на противагу спілкуванню в малих та великих мовних групах, а також масовому) та якісною (воно має місце лише в тому разі, коли комуніканти сприймають один одного як неповторні особистості, що не залежить від кількості учасників спілкування).

Міжособистісному спілкуванню властиві такі риси:

— неповторність взаємодії в межах комунікативного акту (полягає в тому, що мовленнєва інтеракція не має аналогів серед інших типів особистісних зв'язків людей у суспільстві);

— незамінність іншими типами зв'язків між людьми (виявляється в тому, що кожна особистість для психологічного комфорту й психічного здоров'я повинна «набрати» певну кількість часу мовленнєвого спілкування);

— взаємозалежність учасників міжособистісного спілкування (інколи є обтяжливою, але завжди неповторною і незамінною для конкретної людини та суспільства загалом);

— взаємне з'ясування особистісних стосунків (виявляється в тому, що люди почувають себе комфортніше, якщо мають можливість поділитися думками, почуттями, враженнями тощо);

— пошук спільної вигоди (виникає в якісних міжособистісних аспектах самого процесу спілкування, в якому особистості самостверджуються, вдосконалюючи себе і впливаючи на світогляд інших учасників інтеракції);

— взаємні психологічні орієнтації («відшліфовування» учасниками міжособистісного спілкування своєї психологічної поведінки, психічного стану тощо; черпання психологічної енергії з різних за тривалістю взаємозв'язків);

— наявність спільних знань (особистості спроможні комунікувати лише в тому випадку, коли спираються на спільні знання про світ, самих себе в ньому);

— особистісні засади спілкування (на відміну від усталених типів «безособистісної» комунікації, в основі якої — наперед визначені соціальні «ролі» учасників (викладач — студенти, суддя — підсудний тощо), інтерперсональне спілкування ґрунтується на врахуванні вироблених особистісних засад, які можуть не відповідати формальним соціальним законам і правилам).

Залежно від мети, соціальних і психологічних дистанцій, які виникають між партнерами, виокремлюють кілька рівнів міжособистісного спілкування:

— ритуальний (соціально-рольовий); мета спілкування на цьому рівні — виконання очікуваної ролі, демонстрування знання норм соціального середовища;

— діловий (маніпулятивний); метою є організація спільної діяльності, пошук засобів підвищення ефективності співробітництва тощо;

— інтимно-особистісний; мета — задоволення потреби у розумінні, співчутті, співпереживанні.

За своєю сутністю інтерперсональне спілкування це — трансакційний процес, учасники якого залежать один від одного як творці комунікативного акту, залишаючись при цьому неповторними особистостями.

Відомі сучасні американські психологи П. Вацлавік, Д. Бівін та Д. Джексон у праці «Прагматика людських комунікацій» визначили найважливіші особливості трансакційності міжособистісного спілкування:

1. Неуникність спілкування. Суть цього принципу в тому, що усі мусять комунікувати; комунікація не має свого протичлена «не-комунікації». Навіть якщо особа не хоче спілкуватися з кимось, то все ж вона стає джерелом інформації для інших і тим самим включається поза власною волею в усезагальну комунікацію.

2. Невідворотність спілкування. Полягає в тому, що інформація повідомлень у спілкуванні творить нові ментальні стани тих, хто її сприймає, чи навіть нові ситуації. Невідворотність результатів спілкування виразно підкреслює прислів'я: «Слово не птах: випустиш — не впіймаєш».

3. Двоаспектність спілкування. Значеннєвий аспект спілкування передбачає описування осмисленого учасниками спілкування реального (чи такого, що вважається реальним) світу. Одночасно вони описують існуючі між ними взаємозв'язки: соціально-рольові, психологічні, духовні тощо. Це аспект реляційний. Кожен вчинок стосовно іншої особи є інформаційним у. тому сенсі, що окреслює і модифікує взаємозв'язки між цими особами.

4. Взаємопристосування учасників. Вимагає узгодження систем знаків вербального і невербального кодів комунікантів, які можуть суттєво відрізнятись. Йдеться не лише про різні мови, а й про специфічне використання засобів мовного коду спільної для мовця й слухача ідіоетнічної мови (ідіостилі), зумовлене різними соціальними, віковими, статевими, культурними та іншими чинниками.

5. Пунктуаційність подій. Передбачає внесення кожним з учасників комунікації у спілкування свого бачення послідовності, упорядкованості подій, причин і наслідків, стимулів і реакцій тощо. Усе це може стати причиною різноманітних міжособистісних конфліктів. Вчені стверджують, що природа стосунків залежить від пунктуації комунікативних послідовностей між учасниками спілкування.

6. Симетричність і/або компліментарність. Симетричність ґрунтується на засадах рівності, визнання кожним з учасників спілкування неповторності іншого. Компліментарність спирається на протилежні засади: один з учасників домінує, інший перебуває на позиції залежного, наприклад, викладач — студент, лікар — пацієнт тощо. Усі комунікативні взаємообміни або симетричні, або компліментарні, залежно від того, засновані вони на схожості чи на відмінності.

Отже, особливості міжособистісного спілкування свідчать про його визначальну роль у житті людини і суспільства загалом. Адже сутність людини полягає не тільки в тому, що вона homo sapiens, тобто істота, яка мислить, а й у тому, що вона homo loquen, тобто істота, яка розмовляє, спілкується.