Спілкування як діяльність. Типи спілкування

Спілкування як процес розгортається послідовно, має плин (інколи значний) у часі, здійснюється під контролем свідомості учасників, тобто має всі ознаки діяльності.

Засновники теорії мовленнєвого спілкування — Л. Виготський, О.М. Лєонтьєв, О. Лурія, О.О. Леонтьєв, Т. Ахутіна (Рябова) та інші вважають комунікацію різновидом людської діяльності загалом, мовленнєвою діяльністю (МД) поряд з трудовою, ігровою, пізнавальною та ін. Саме в діяльності відбувається перехід об'єктивного відображуваного в суб'єктивний образ, в ідеальне.

З психологічного погляду будь-яка діяльність певним чином структурована. Л. Виготський і його послідовники вважають, що найважливішими складовими діяльності є:

1. Мотив — причина, поштовх до початку діяльності. Мотиви можуть бути найрізноманітнішими і стосуватись практично всіх сфер людського життя: фізичної, фізіологічної, інтелектуальної, духовної.

2. Мета — усвідомлене уявлення про результат, якого необхідно досягти в процесі діяльності. Мета тісно пов'язана з мотивом діяльності й впливає на її подальший перебіг.

3. Дія — здійснення чого-небудь з конкретною метою, яка випливає із загальної мети.

4. Операція — спосіб здійснення дії. Операції співвідносні з умовами досягнення мети (місцем, часом, оточенням, ситуацією, контекстом, різноманітними внутрішніми та зовнішніми впливами тощо).

Діяльність — динамічна система, у межах якої постійно відбуваються трансформації: акт діяльності може втрачати мотив і перетворюватися на дію, яка реалізує іншу діяльність; і навпаки, дія може набувати самостійної спонукальної сили й стати актом діяльності; дія може трансформуватись в операцію, почати реалізовувати різноманітні типи мети.

Класифікують діяльність за різними ознаками:

— за якісною специфікою (трудову, ігрову, пізнавальну);

— за сферами вияву (зовнішню, або матеріальну, і внутрішню, або теоретичну);

— за результатами (конструктивну і деструктивну);

— за мірою участі творчого начала (творчу, або пошукову, і рутинну, або автоматизовану);

— за участю складових найважливіших сфер вияву людини (когнітивну, психічну, психологічну, духовну, фізичну, фізіологічну та ін.).

Ці та інші типи діяльності можуть трансформуватись один в інший, супроводжувати інші типи тощо.

За цією класифікацією мовленнєва діяльність (МД) належить до внутрішньої, творчої, когнітивно-психічної з різною мірою конструктивності. Вона, як зазначає О. М. Лєонтьєв, є істинною діяльністю, що зберігає загальну структуру людської діяльності, у якій би формі не здійснювалася. Ця діяльність не може бути виключена із суспільного процесу.

Діяльність завжди здійснюється свідомо. Усвідомлення може реалізуватися лише в тому разі, коли предмет постане перед суб'єктом як застиглий образ, тобто своїм ідеальним виявом. Виділення цього вияву первісне відбувається у процесі мовного спілкування, в актах словесного означення; словесне означене і стає усвідомленим, а сама мова стає субстратом (основою) свідомості.

Отже, МД, як і будь-яка інша діяльність, має мотиви, мету (цілі), специфічні дії та операції. Водночас МД — це певна абстракція, не зіставна з іншими видами діяльності, наприклад працею або ж грою, оскільки обслуговує всі види діяльності і є складовою кожного.

МД як спілкування із застосуванням засобів мовного коду є одним із виявів знакової діяльності людей і її основним видом, який логічно й генетично передує решті її видів.

Важливою теоретичною проблемою є співвідношення мовленнєвої діяльності та діяльності спілкування. Оскільки МД — це спеціалізоване використання мовлення, то в такому сенсі — це елемент діяльності спілкування.

На думку деяких дослідників, теорія мовленнєвої діяльності (ТМД) має дві складові: психолінгвістику і комунікативну лінгвістику (теорію мовленнєвої комунікації). До компетенції психолінгвістики належить вивчення внутрішніх, психофізіологічних умов породження і сприйняття мовленнєвого висловлювання. Вона орієнтується на психологію особистості. Комунікативна лінгвістика досліджує психосоціальні умови породження і сприйняття мовленнєвого висловлювання, мовленнєве спілкування особистості, орієнтується, крім психології особистості, і на соціальну психологію, яка оперує поняттєвим апаратом для дослідження особистостей, що спілкуються і взаємодіють. Отже, комунікативну лінгвістику можна вважати соціопсихолінгвістикою.

Мовленнєве спілкування — це передусім соціальна взаємодія, оскільки, як зазначають сучасні російські психолінгвісти Ю. Сорокін, Є. Тарасов і О. Шахнарович, в нього люди вступають не для того, щоб обмінятися інформацією — це завжди лише засіб для досягнення іншої, немовленнєвої мети, яка може і не усвідомлюватися комунікантами... У повсякденній свідомості, що актуалізується в спілкуванні, відображаються соціальні відносини (національні, класові, групові, трудові, між-особистісні та ін).

Типологія спілкування. Існує кілька типологій спілкування за різними критеріями:

1. За участю чи неучастю мови (мовного коду): вербальне (словесне, від лат. verbum — слово) або невербальне спілкування. До засобів невербального спілкування належать міміка, жести, постава, тип одягу, зачіска тощо, а також інтонація, тембр голосу тощо.

2. За формою реалізації засобів мовного коду: усне спілкування (сприяє швидкому реагуванню сторін, що спілкуються, передає всі нюанси розмови); письмове (більш формалізоване, може бути розірване в часі й просторі (наприклад, листування)); співрозмовниками можуть бути незнайомі люди (наприклад, художня комунікація, ділове спілкування тощо); друковане (характеризується уніфікаційними особливостями). Окремо виділяти його запропонував представник Празького лінгвістичного гуртка (20—30-ті роки XX ст.) чеський мовознавець Йожеф Вахек (1909—1996).

3. За темою спілкування: політичне, наукове, побутове, релігійне (фідеїстичне), філософське, навчально-педагогічне, виховне та ін. Теми, які порушуються в спілкуванні, мають вплив на його перебіг.

4. За метою спілкування: ділове спілкування (переслідує конкретну предметну або інформаційну мету); розважальне (проведення часу в спілкуванні).

5. За мірою офіційності: офіційне спілкування (відбувається у формальних комунікативних ситуаціях: начальник — підлеглий, колега — колега, покупець — продавець тощо); неофіційне (відбувається в неформальних комунікативних ситуаціях, без необхідності обов'язкового підтримання статусних норм комунікації; це спілкування друзів, приятелів, закоханих тощо).

6. За мірою контрольованості: формальне спілкування (відбувається в офіційних ситуаціях, які контролюються і регламентуються (наприклад, переговори)); неформальне (відбувається у ситуаціях з невимушеністю розмови (бесіда друзів)).

7. За кількістю співрозмовників: внутрішнє (кому-нікант спілкується сам із собою); міжособистісне (спілкуються двоє); комунікація в межах малої мовної групи (3-5 комунікантів); публічне (20-30 і більше). Його різновиди: активний промовець і пасивна аудиторія; учасники пов'язані спільним виконанням обов'язків — ієрархічна комунікація; масова комунікація (1000 і більше учасників). Пов'язана зі спілкуванням за допомогою газет, журналів, телебачення, радіо, Ін-тернету тощо; міжнародна та міжкультурна комунікації (відбувається між представниками різних етносів,

народів, рас тощо. Однією з її форм є телевізійні мости, учасниками яких можуть бути мільйони глядачів і слухачів).

8. За соціальними чинниками: особистісно зорієнтоване (скероване на встановлення особистісних стосунків, передусім духовних, товариських) і соціальна зорієнтоване (скероване на встановлення статусних, рольових, ієрархічних тощо стосунків, наприклад начальник — підлеглий).

9. За формою спілкування: закрите спілкування (спілкування, за якого зміст розмови перебуває ніби на задньому плані, а на передньому — сам процес спілкування, його форма і правила (світське спілкування, розмови на загальні теми)); відкрите (у ньому порушуються будь-які теми, висловлюється власна точка зору (ділова розмова, розмова друзів, закоханих)); змішане спілкування (має в собі елементи обох типів спілкування: викладач — студент, лікар — пацієнт тощо).

10. За свободою вибору партнера: ініціативне спілкування (співбесідники мають змогу вибирати своїх партнерів по комунікації, уникати спілкування з неприємними людьми); вимушене спілкування (людина вступає у нього незалежно від своїх бажань (розмова з начальником)).

11. За скерованістю стосовно адресанта, адресата і об'єкта комунікації: активна гетерокомунікація (мовець і адресат є одночасно суб'єктом щодо себе і суб'єктом щодо іншого та об'єктом щодо себе та об'єктом щодо іншого; це звичайна діалогова система); аутокомуні-кація, або інтрасуб'єктивна квазікомунікація (суб'єкт одночасно є адресантом і адресатом (внутрішній діалог), тобто є об'єктом щодо себе безпосередньо); пасивна псевдоадресація (суб'єкт має фіктивного адресата, репрезентуючи природну знаковість); і псевдомовлення (суб'єкт є псевдомовцем в акті простих фізичних дій). Разом з тим, факт відсутності конкретного адресата не завжди перетворює описову ситуацію на квазімовленнє-вий акт, оскільки потребує активної роботи читача; псевдоспілкування («розмови» з тваринами, рослинами, неживими об'єктами тощо).

12. За тривалістю: постійне (переважає у колективах і сім'ях); періодичне (у випадку кількаразових зустрічей, наприклад з лікарем); короткотривале (спілкування з попутниками в транспорті, в черзі); довготривале (з друзями тощо).

У межах соціальної психології виділяють типи спілкування з урахуванням соціальних характеристик його учасників. Ними можуть бути: індивіди (І), соціальні групи (Г) (множини людей зі спільними соціальними ознаками: сім'я, родичі, друзі тощо) і масові сукупності людей (М) (множини випадково зібраних людей: натовп, пасажири транспорту тощо). Види комунікативної діяльності, активними суб'єктами котрих виступають І або Г, або М, називають мікрокомунікацією, мідікому-нікацією, макрокомунікацією. У межах цих типів комунікації спілкування може виявлятись як наслідування (н), діалог (д), управління (у).

Зв'язки між видами комунікації формують рівні комунікації. Співвідношення видів та рівнів комунікації подано у табл. 2.1.

Таблиця 2.1 Співвідношення видів та рівнів комунікації

Останніми роками комунікацію розглядають на предмет істинності — неістинності інформації. З урахуванням інтенції (задум, прагнення, намір) мовця та інтер-претанти (пояснення, трактування) виділяють такі типи комунікації:

— псевдоінформування (подання відомої інформації як нової);

— дезінформування (повідомлення інформації, яка не відповідає дійсності);

— параінформування (асоціативні натяки, латентні (приховані) смисли));

— метаінформування (обман, мотивована брехня).

Отже, комунікативна лінгвістика розглядає процес мовленнєвого спілкування як соціальну міжособистісну інтеракцію із специфічними складовими, типами і законами.