Характеристика здібностей і проблема їх вимірювання

Здібності людини можуть мати різну спрямованість і відповідати різним видам діяльності. Це дає змогу стверджувати про якісну характеристику здібностей. Під кутом зору якості здібності є складним поєднанням різних психічних властивостей і якостей, що взаємно доповнюють одна одну, забезпечують успішне виконання діяльності й допомагають добитися мети різними шляхами. Наприклад, ті самі педагогічні здібності у різних вчителів мають різні складові, що сприяють одержанню однакових результатів. В ансамблі педагогічних здібностей одного вчителя — більша зацікавленість дослідницькою роботою з предмета і менша — особистісними та індивідуально-психологічними якостями учня, а в іншого — великий інтерес до особистості учня, зацікавленість у формуванні його здібностей і менша поінформованість у предметі, який він викладає. Попри те обидва досягають однакового педагогічного ефекту шляхом поєднання різних здібностей.

Якості, з яких складаються здібності, перебувають у постійній динаміці. Дефіцит одних якостей часто посилює розвиток інших. Тому є змога компенсувати одні іншими в процесі розвитку здібностей, наприклад при навчанні людей, позбавлених зору і слуху. Явище компенсації здібностей розширює можливості людини у виборі професії та вдосконаленні в ній.

Якісна характеристика здібностей дає змогу дізнатися, до чого людина здібна, в якій сфері діяльності їй легше виявити себе. Вона тісно пов'язана з кількісною характеристикою, що встановлює, якою мірою розвинута здібність. Перші спроби вимірювати здібності були зроблені наприкінці XIX — на початку XX ст. у працях Дж. Кеттелла, А. Біне, Т. Сімона, англійського психолога Чарльза Спірмена (1863—1945) та ін. Вони були спрямовані на виявлення розумових здібностей дітей до навчання, на встановлення професійної придатності до певних видів діяльності, обіймання посад в армії і керівних на виробництві. Для цього використовували запропонований Дж. Кеттеллом метод тестів. По тому, як людина виконувала відповідно підібрані завдання, яку кількість балів вона набирала, судили про її професійну придатність і здійснювали професійний відбір.

А. Біне і Т. Сімон розробили тести розумової обдарованості для дітей, які вступали до школи. За їх результатами дітей рекомендували до навчання у звичайній школі або в школі для розумово відсталих. В. Штерн запропонував вікову шкалу, досліджував розумовий і хронологічний вік, і на цій основі пізніше почали визначати коефіцієнт розумової обдарованості дитини IQ, вважаючи його кількісною характеристикою здібностей. При цьому мали на увазі, що IQ є незмінним показником. Насправді це не так. Тести визначають наявність певних знань, навичок і вмінь, що не тотожно здібностям.

Для вимірювання здібностей потрібні науково обґрунтовані тести, які б виявляли динаміку оволодіння знаннями, навичками і вміннями. Поки що проблема об'єктивного кількісного вимірювання здібностей не має задовільного вирішення.

Особистісно-діяльнісний підхід до розгляду здібностей Здібності визначаються як властивості (або сукупність властивостей) особистості, що впливають на ефективність діяльності. Це загальне визначення застосовується вже кілька десятків років, щоправда, з деякими досить істотними нюансами, що стосуються розшифровки першої його половини: які властивості особистості або її особливості слід включати в здібності. На цей рахунок існує дві думки. Одні автори розглядають у якості здатності небудь окрема властивість, інші - їх сукупність. У ряді випадків дослідники бувають непослідовними, переходячи з однієї позиції на іншу, часто навіть не помічаючи цього, що призводить до неадекватності зроблених висновків. Уявлення про те, що здібності - це сукупність властивостей особистості, характерне для А. Г. Ковальова (1965) і К. К. Платонова (1972). Перший під здібностями розуміє ансамбль або синтез властивостей людської особистості, що відповідають вимогам діяльності, другий - сукупність (структуру) досить стійких, хоча і змінюються під впливом виховання, індивідуально-психологічних якостей особистості, структуру особистості, актуалізує у певному виді діяльності, ступінь відповідності даної особистості в цілому вимогам певної діяльності. В. Н. Мясищева і А. Г. Ковальовим (1960) така постановка питання виражена дуже виразно; автори вважають, що під здібностями треба розуміти ансамбль властивостей, необхідних для успішної діяльності, включаючи систему особистісних відносин, а також емоційні і вольові особливості людини. Однак цілісно-особистісний підхід страждає суттєвими недоліками. По-перше, якщо визнати, що людина володіє декількома яскраво вираженими здібностями, які проявляються в різних за характером видах діяльності, то потрібно буде погодитися, що у нього є і кілька структур особистості. Але як же тоді бути з розумінням таких характеристик останньої, як интеграль-ність і цілісність? Мова скоріше повинна йти при розгляді здібностей не про структуру особистості в цілому, а про подструктурах, блоках, які при виконанні якої-небудь діяльності формуються, по П. К. Анохін, в функціональну систему. Тоді стає можливим вирішувати питання про здібності і обдарованості з позиції системного цілісного підходу, як це зроблено в роботах В. Д. Шадриков-ва (1982). По-друге, цілісно-особистісний підхід переводить розгляд проблеми в іншу площину, коли осмислюються вже не окремі здібності, а обдарованість, талант (Б. М. Теплов говорив про обдарованість як сукупності здібностей). По-третє, як справедливо зазначає Т. І. Артем'єва (1977),... Розгляд здібностей в широкому особистісному плані, а також спроба визначати здатність через особистість... переводить саму проблему здібностей в область проблем особистості... Тут криється відома небезпека «розчинити» здібності в психології особистості, втратити власний предмет дослідження. Далі автор зауважує: Звичайно, зрозуміти здібності можна тільки у зв'язку з вивченням особистості, її особливостей і діяльності. Особистість і здатності мають прямий зв'язок, проте це зовсім не означає, що одне може підмінятися іншим. Кожне з цих понять має свій власний зміст та специфічні особливості (с. 67). Однак і в разі прийняття ухвал, згідно з якими здібності являють собою окремі властивості особистості, залишається багато незрозумілого. Головне, що не вдається вирішити: чи всі особистісні властивості можна вважати здібностями, і якщо не все, то які потрапляють під це визначення, а які - ні. Так, В. С. Мерлін (1970) зараховує до здібностям властивості індивіда й особистості, в тому числі її ставлення до здійснюваної діяльності та індивідуальний стиль такої (ймовірно, тому, що і те і інше впливає на ефективність діяльності). А. Г. Ковальов і В. Н. Мясищев здібностями вважають особистісні відносини, емоційні і вольові особливості людини. К. К. Платонов за здатності приймає, зокрема, моральні і правові відносини особистості і у зв'язку з цим говорить про моральних і правових здібностях. Б. М. Теплов, заперечуючи проти приписування до здібностей будь-якого властивості особистості, встановив деякі кордони: здатністю можна назвати тільки таке особистісне властивість, яка впливає на ефективність діяльності. Однак цілком резонно зауважує К. К. Платонова: а чи існують які-небудь особливості й властивості особистості, які хоча б побічно не впливали на ефективність діяльності? Подібні заперечення висловила і Т. І. Артем'єва (1977): З рівним успіхом в такого роду визначеннях можна слово «здібності» замінити, наприклад, словами «характер» або «емоції». У кінцевому рахунку умовою успішного виконання діяльності є і вся психіка людини в цілому, і його характер, і ті чи інші мотиви, і в значній мірі - емоції людини (с. 71-72). Не дивно, що при розширювальному тлумаченні будь-яка зміна ефективності діяльності приймається за розвиток здібностей, а придбання учнями знань і вмінь створює ілюзію легкого розвитку здібностей у кожної людини. Отже, практично знімається і проблема відбору: навіщо взагалі він потрібен, якщо здібності можна легко розвинути (завдяки виробленню індивідуального стилю, зміни ставлення до роботи, за рахунок придбання знань і умінь)? Помилковість даної точки зору стає очевидною, якщо врахувати, що придбання знань і вироблення стилю діяльності залежать від вираженості у людини тих чи інших здібностей. Наприклад, встановлено, що певний стиль спортивної діяльності вибирається за наявними у спортсменів задаткам, здібностям і якостям. Отже, в особистісно-діяльнісному підході до здібностей залишається нез'ясованим, де ж слід проводити межу, яка відокремить одні особисті властивості, що можуть бути здібностями, від тих, які такими бути не можуть. Наприклад, В. А. Крутецький (1968) не відносить до них характерологічні риси, активне позитивне ставлення до діяльності, психічні стани, знання та навички. Але все ж і у цього автора трактовка здібностей залишається вельми розпливчатою, так як до них він відносить емоційно-вольові процеси, спрямованість особистості на пізнання навколишнього світу, а не тільки психічні процеси. Ще одним недоліком особистісно-діяльнісного підходу до здібностей залишається те, що увага звернена тільки до психічних властивостях і не враховуються фізіологічні і біохімічні, які суттєво впливають на ефективність діяльності. Зупинимося тепер на другому основоположному тезі прихильників даного підходу, а саме - на тісній прив'язці здібностей до діяльності, тобто на уявленнях про виникнення (генезі) здібностей. Ці дослідники розглядають здібності як результат діяльності людини. Ще в 1941 р. Б. М. Теплов писав, що здатність не може виникнути поза відповідною конкретної діяльності. Через 30 років з ним погодився К.К. Платонов (1972): Поза діяльності їх (способностей. - Є. І.) взагалі не існує... у відомому сенсі здібності можна розуміти як відображення діяльності (с. 117). Таким чином, згідно прихильникам даної точки зору, діяльність виступає як обов'язкова умова формування здібностей, як процес їх утворення. З цього приводу Т. І. Артем'єва зауважує, що проблема здібностей виявилася органічно залежною від постановки проблеми діяльності. І це не випадково. Принцип діяльності був висунутий в радянській психології на противагу «буржуазної» науки з її твердженням про наследуемости і уродженості здібностей. Однак неможливість заперечувати роль уродженості змусила висунути питання про значення діяльності для перетворення вроджених задатків у здібності. Виходить, що прихильники діяльнісного підходу займають єдино правильну позицію, при якій всі крайні точки зору (про уродженості або пріобретаемості здібностей) оголошуються невірними (див., наприклад, книгу Е. А. Голубєва, 1993), а за здібності приймається якийсь сплав вродженого з набутим. Таким шляхом, вважають прихильники даної позиції, долається однобічність биологизаторского шляху і пропонується діалектичне розуміння природи здібностей, вдалий синтез соціального і біологічного в людині. Разом з тим навіть прихильник особистісно-діяльнісного підходу до здібностей К. К. Платонов іронізує над подібними твердженнями, коли пише, що, зайнявши ці позиції, вчені надійно застрахувалися від закидів у «Ломброзо анства»»,«расизмі»» і взагалі в солідарності з поглядами буржуазних психологів, що абсолютизують спадковість здібностей. У дійсності ж це лише видиме розв'язання протиріч, суть яких полягає в співвідношенні між задатками і здібностями. Під задатками найчастіше розуміють анатомо-фізіологічні особливості мозку (Б. М. Теплов). А. Г. Ковальов і В. Н. Мясищев (1960) пояснюють їх як фізіологічні і психологічні особливості людини, зумовлені, зокрема, індивідуальними особливостями будови мозку. Автори пишуть: Можна думати, що особливе значення мають ті поля кори головного мозку, які представляють специфічні і характерні для людини новоутворення. Можна припустити, що клітинну будову цих полів в потиличній, тім'яній, скроневих долях, їх відносний розвиток, тобто багатство клітинними елементами, їх відносний об'єм, співвідношення в них різних клітинних елементів являє морфологічну базу як взагалі нервово-психічних варіацій, так і тих позитивних варіантів, які пов'язані зі здатністю і обдарованістю (с. 78). У своїх більш пізніх роботах Б. М. Теплов включив в число визначальних здатності характеристик типологічні особливості прояву властивостей нервової системи (силу - слабкість, рухливість - інертність, врівноваженість - неврівноваженість). К. К. Платонов відносить до задаткам і психічні процеси, а А. А. Бодальов (1984) - психічні функції, що в принципі одне й те ж. Таким чином, набір вроджених компонентів, що входять в число здібностей, залишається до кінця нез'ясованим. Проте головна перешкода для розуміння сутності здібностей полягає не в складі задатків, а в тому, яким чином ті перетворюються на здібності. У 1940 р. Б. М. Теплов писав: «Зовсім коротко ми можемо сказати: здібності - це задаток у розвитку». Надалі, проте, він розсудливо відмовився від цього формулювання, оскільки виходило, ніби здібності - це розвинені вроджені особливості будови і функціонування мозку, а звідси недалеко і до визнання здібностей вродженими, тобто до змикання з «буржуазною»»психологією. Не випадково вже в 1948 р. дослідник критикував уявлення про уродженості здібностей і писав у зв'язку з цим: Вродженими можуть бути лише задатки, тобто анатомо-фізіологічні особливості, що лежать в основі розвитку здібностей, самі ж здібності завжди є результатом розвитку, осуществляющегося головним чином у процесі виховання та навчання. Далі він зазначав: Не можна розуміти справа так, що здатність існує до того, як почалася відповідна діяльність (с. 431). Виникає, однак, питання: що ж це за загадковий продукт діяльності і розвитку, який, не зводячись, по Б. М. Теплову, до знань і вмінь, називається здатністю? Чіткої відповіді на нього у автора немає, і це послужило приводом для критики його формули здібностей. Так, А. Г. Ковальов і В. Н. Мясищев відзначають: «ніщо» не може розвиватися, повинно бути «щось», підмет розвитку в процесі діяльності, навчання та виховання. Згідно Б. М. Теплову, цим «щось» є те задатки, то самі здібності. Так, в 1941 р. він зазначав, що вродженими можуть бути лише задатки, які лежать в основі розвитку здібностей. Але якщо останні не зводяться до перших, то що ж вони собою являють, яка їхня структура? Не можна не згадати й інше протиріччя у висловлюваннях Б. М. Теплова, яке підмітили А. Г. Ковальов і В. Н. Мясищев. З одного боку, він стверджує, що здібності представляють результат розвитку, а з іншого - пише: Однією з характерних ознак хороших задатків до розвитку небудь здатності є раннє і притому самостійне, тобто не потребує спеціальних педагогічних заходів, прояв цієї здатності (1948, с. 431). Виявляється, що здібності можуть виявлятися спонтанно, самостійно, без спеціально організованого розвитку. До речі, те ж протиріччя, вбрані іншими словами, існує і у Е. А. Голубєвої (1993), яка хоча і заперечує врожденность здібностей, тим не менш підкреслює: Диференціальна психологія в більшій мірі вирішує задачу діагностики та використання готівкових знань, умінь, навичок на рівні поведінки, що, звичайно, необхідно, але не достатньо. У цьому випадку здібності розглядаються як відбулася дійсність у в той час як вони є і можливостями, які на довгі роки, а іноді і назавжди, залишаються прихованими і для самої людини, і для інших. Але якщо вони існують хоча б як можливості, значить, для їх появи діяльність не потрібна. І тоді роль такої зводиться до прояву та розвитку здібностей. Точка зору Б. М. Теплова на пріобретаемость здібностей піддалася критиці, як це не дивно, з боку К. До Платонова. (Згадаймо наведене вище його висловлювання про неодмінною зв'язку здібностей з діяльністю.) Він вважає, що положення про відсутність вроджених здібностей не просто помилково, а методологічно невірно. Воно є, по суті справи, замаскованим і неусвідомленим психофізіологічним паралелізмом. Адже із заперечення уродженості будь-яких здібностей випливає, що у що з'явився на світ людини існують можливості подальшого розвитку тільки нейродинаміки, а можливості психічних явищ виникнуть тільки тоді, коли дитина, народившись, потрапить у нову для нього середовище. Це чи не відгомін «теорії двох факторів»? - Запитує К. К. Платонов. Він вважає, що Б. М. Теплов марно відмовився від тези: здібності - це задатки у розвитку. На його думку, треба було всього лише уточнити, що в задатки входять і елементарні психічні процеси. Проте з цим твердженням К. К. Платонова важко погодитися. Правильний крок Б. М. Теплова, який відмовився від свого раннього погляду, полягає не в тому, що здібності не бувають вродженими, це задатки не можуть виступати в якості єдиного структурного елементу здібностей. Відомо, що задатком гарної пам'яті служить інертність нервових процесів. Включимо те й інше в формулу Б. М. Теплова. Вийде: хороша пам'ять (як здатність) - це інертність нервових процесів у розвитку (тобто ще більша інертність). Навряд чи хто погодиться з подібним визначенням і розумінням пам'яті, і насамперед тому, що основою, наприклад, довготривалої пам'яті є білкові структури, які шляхом свого перетворення закріплюють у мозку інформацію. Інша справа, що перехід короткочасної пам'яті в довготривалу здійснюється тим легше, чим довше зберігаються сліди в першій, а це залежить від інертності нервових процесів. Втім, інертність - це всього лише умова закріплення і зберігання інформації, але вона не підміняє пам'ять як здатність. Крім того, інертність нервових процесів служить задатком не тільки пам'яті, але й інших здібностей. Нарешті, такі обумовлені і іншими задатками. Тому здібності є багатокомпонентними утвореннями, а задатки можуть бути поліфункціопальнимі. Настільки докладний аналіз концепції Б. М. Теплова обумовлений тим, що в ній, як у дзеркалі, відбито багато суперечності, притаманні в цілому особистісно-діяль-тельностному підходу до проблеми здібностей. Адже аналогічне розуміння таких і їхнього генезису є й у інших авторів. Наприклад, С. Л. Рубінштейн (1946), торкаючись питання про співвідношення задатків і здібностей, писав: Розвиваючись на основі задатків, здібності є все ж функцією не задатків самих по собі, а розвитку, в яке задатки входять як вихідний момент, як передумова (с. 640). Не включаючи в результат розвитку накопичення досвіду (знань і умінь), він не вказує конкретно, що ж такого специфічного з'являється в процесі, що перетворює, як за помахом чарівної палички, задатки в здібності. Правда, в одній з робіт С. Л. Рубінштейн говорить про подвійність структури здібностей Аналіз складу (і структури) здібностей привів нас до виділення в актуальній здатності двох компонентів: більш-менш злагодженої та відпрацьованої сукупності операцій-способів, якими здійснюється відповідна діяльність, і якості процесів, якими регулюється функціонування цих операцій {Рубінштейн С. Л. Буття і свідомість. М, 1976. С. 229). Костянтин Костянтинович Платонов, доктор психологічних і медичних наук, заслужений діяч науки РРФСР. Народився в 1906 р. у Харкові в родині лікаря. У 15 років він уже працював лаборантом-біологом, а в 20 став автором книги по біології, виданої в якості навчального посібника Наркомпросом України. У ньому він приділив увагу і зоопсихології. З 1926 р. почав дослідження з психології праці, соціальної та юридичної психології. Одночасно навчався в медичному інституті, по закінченні якого працював в Забайкаллі, потім на Горьківському автозаводі, Челябінському тракторному заводі. За проведені там дослідження в 1936 р. отримав вчений ступінь кандидата медичних наук без захисту дисертації. З 1935 р. почав проводити дослідження в галузі авіаційної психології. Опублікував ряд книг по психології льотної праці. У 1949 р. він перший почав читати в МГУ курс «Психологія праці», а по монографії «Питання психології праці» захистив докторську дисертацію в області психології. З 1960 р. був співробітником сектора психології Інституту філософії АН СРСР, потім - співробітником Інституту психології АН СРСР. Автор книг з психології здібностей, психології особистості. Їм розроблена концепція динамічної функціональної структури особистості. Велику увагу приділяв популяризації психології. Його книга «Цікава психологія» переведена на 18 мов. Помер К. К. Платонов 5 вересня 1984. Але тут автор суперечить самому собі і тому визначенню здібностей, яке дано їм раніше. Адже сукупність операцій і є вміння, а воно, за визначенням самого дослідника, не повинно включатися в здібності. Суперечить він собі, кажучи, що кожен психічний процес, стаючи стереотипним, перетворюється в здатність. Але стереотипізація означає набуття людиною досвіду, формування досвіду задіяння тієї чи іншої психічної функції. Подібні уявлення про здібності можна виявити також у М. С. Лей-тесу (1970). Автор пише, що вони формуються з узагальнених умінь (отже, ті повинні входити до складу здібностей). Але тут же стверджує: здатності всього лише залежать від знань і умінь, але не зводяться до них. З його точки зору, вони формуються і розвиваються повільніше, ніж здобуваються знання та вміння. Але якщо це так, що ж додається до останніх, щоб виникла здатність? Про те, що здібності утворюються в процесі діяльності, писав Б. Г. Ананьєв (1956): Задатки стають реальними здібностями, реалізуються, перетворюються в дійсність тільки через діяльність (с. 124). Отже, підіб'ємо деякі підсумки розгляду проблеми здібностей з позиції особистісно-діяльнісного підходу. Безумовно позитивною є прив'язка здібностей до діяльності як способом їх реалізації та розвитку, перетворення на якості (хоча автори про це й не пишуть, всі наведені вище цитати свідчать, що здібності розуміються як наявний рівень прояву тих можливостей людини, які обумовлені не тільки задатками, але і знаннями й уміннями). В свій час ця позиція відіграла позитивну роль у боротьбі проти уявлень про здібності як застиглому і незмінному психологічному феномені. Однак зараз настільки тісне пов'язування виявилося гальмуючим розуміння. Уявлення, що без діяльності немає здібностей, вступає в очевидне протиріччя з наявними фактами. Прийнявши цю точку зору, слід відмовитися від ряду очевидних істин. 1. Повисає питання про наявність здібностей у тварин (адже вони не проявляють активності у перетворенні навколишнього середовища, що прийнято називати діяльністю). Тим часом відмінності в прояві тих чи інших рухових і психічних функцій виявляються у різних тварин вельми виразно: гострота зору орла, нюх собаки, координований-ність мавпи, швидкість бігу і стрибучість багатьох хижаків і т. д. Хіба це не доказ наявності здібностей і у тварин? 2. Стає незрозумілим, коли з'являються здібності у дітей: тільки з того моменту, коли вони починають здійснювати якусь діяльність (вчитися, займатися спортом і т. д.)? 3. При такому підході людина перестає бути носієм здібностей від народження, він виявляється лише мають задатки (адже здатності з'являються тільки в процесі діяльності!). Отже, занадто пряме слідування того тезі, що без діяльності немає здібностей, заводить проблему у глухий кут; тим більше, зовсім не розкривається головне питання: як фізіологічне (задатки) перетворюється на психологічне (здатності). Формула: здатність = задатки + загадковий X, набуття у процесі діяльності або розвитку, - не діє. Не маючи уявлення про Ху психологи залишають голі задатки. Ті стають як би листям без дерева. Очевидно, хиткість цього положення розуміють і прихильники особистісно-діяль-тельностного підходу. Так, К. К. Платонов говорить про потенційних і актуальних здібностях і відводить діяльності роль засобу по перетворенню перших у другі (тобто засоби реалізації потенційних здібностей). Своєрідне «загравання» з вродженим фактором у здібностях призводить авторів до явних суперечностей. З одного боку, визнається, що одна і та ж середу може різне вплив на людей, а природні особливості людини - впливати на рівень досягнень в якій-небудь сфері діяльності. З іншого, стверджується: вирішальне значення має діяльність як фактор формування здібностей; відповідно вплив природних факторів можна практично не враховувати, оскільки вплив середовища, виховання сильніше. Останню тезу, широко висловлюються в підручниках з психології для педагогічних навчальних закладів, повинен впровадити в голови педагогів досить просту, але небезпечну думка: все в їх владі. В той же час визнання здібностей вродженими, навпаки, призводить нібито до усвідомлення ними свого безсилля перед природою. У реальності ж нерозуміння природи здібностей тільки шкодить педагогу: не знаючи справжнього стану справ, вчитель може подумати, що він поганий педагог, якщо не домагається від учня бажаного результату. Без знання природної основи здібностей викладачеві важко оцінити справжні можливості учнів, оскільки результат, показуваний здатним людиною, може бути більшим, якщо до того пред'являти великі вимоги. Зі сказаного стає ясним, наскільки велике практичне значення розуміння генезису здібностей, їх структури та сутності, бо різне тлумачення призводить і до різних практичних дій (правильним чи неправильним).

Психофізіологічна природа здібностей
Здатність до тривалої циклічної роботи (біг, плавання, їзда на велосипеді і т. п.), тобто аеробна витривалість, багато в чому визначається рівнем кисневого забезпечення організму (МПК), який, як показано В. М. Зациорский і Л. П. Сергієнко, В. Б. Шварцем і ін, генетично обумовлений. Крім того, в числі задатків, що зумовлюють рухові здібності, входять не тільки типологічні особливості властивостей нервової системи (тобто фізіологічні характеристики протікання нервових процесів), але і морфо-функціональні особливості будови м'язів, зокрема співвідношення в них швидких і повільних м'язових волокон, яке теж генетично обумовлено. Функціонально-генетичний підхід до здібностей має ряд привілеїв:
- Немає необхідності пояснювати, яким чином задатки (фізіологічне) перетворюється в здатності (психологічне), оскільки здібності розуміються як цілісне інтегральне психофізіологічний освіту;
- Немає необхідності прив'язувати здатності тільки до діяльності: стає очевидним, що вони можуть проявлятися й розвиватися і в життєдіяльності (у побуті), і в грі;
- Одна і та сама здібність може розвиватися в різних сферах і видах діяльності (тому, наприклад, і можлива професійна підготовка засобами фізичної культури або шляхом розвитку здібностей у психотренинге);
- Функціонально-генетичний підхід усуває прірву, що утворилася між можливостями людини і тварин в результаті пов'язання здібностей тільки з діяльністю людей. Тварини володіють більшістю функцій і психічних процесів, притаманних і людині. У них є ті ж, що і у нього, задатки (зокрема, типологічні особливості властивостей нервової системи). Отже, є підстави говорити і про здібності тварин;
- Прив'язка здібностей до функцій (психічним і психомоторним) обмежує сферу практичного задіяння цього поняття, відкриваючи шлях для диференційованого розгляду і розвитку можливостей людини. Наприклад, для педагогіки має істотне значення, що в даному випадку проявляється в учня - досвід, набутий раніше, або здібності, від чого залежать оцінки учня, прогноз його майбутніх успіхів.
Визнання уродженості і генотипической природи здібностей не означає фатальної зумовленості професійних успіхів або неуспіхів людини. Здібності становлять тільки частину його можливостей, а успіх визначається і вольовими якостями, мотивацією, соціальним середовищем. Але і недооцінювати роль здібностей не слід. Можна погодитися з академіком Д. К. Бєляєвим, помічають, що вроджені відмінності у здібностях людей є реально, незалежно від нашої свідомості існуючий факт.

1. Розробити систему добору персоналу рекрутингової компанії, яка спеціалізується на пошуку управлінців вищої, середньої та нижчої ланок.

Професійний відбір ефективний при дотриманні ряду важливих умов:
1) знання вимог трудового поста і конкретного робочого місця, яке інтегровано у професіограмі (неефективний відбір «взагалі»);
2) розробка кількісних критеріїв відбору: з одного боку, професійно важливих якостей працівника (концентровано виражених в псіхограмма), з іншого - норм відбору по еквівалентним шкалами психодіагностичних методик (відбір без об'єктивних критеріїв профпридатності неможливий);
3) забезпечення психометричних вимог до психодіагностичного інструментарію (надійності, валідності психологічних тестів і методик, психометричних норм відбору, адаптованих до умов даної організації) (недосконалість інструментарію, значні систематичні помилки і промахи в організації вимірювання різко знижують прогностичність висновків).

Зміст праці
Рекрутер - людина, що займається на професійній основі пошуком і найманням персоналу. Рекрутери працюють, в основному, у кадрових агентствах, хоча менеджери з персоналу, співробітники відділу кадрів також займаються найманням і відбором персоналу. Це становить приблизно 10-15% їх робочого часу. Специфіка посади полягає в тому, що рекрутер за замовленням сторонньої організації знаходить співробітника на вакантну посаду, при цьому йому доводиться витримувати величезну кількість дзвінків на день, переглядати велику кількість резюме. Зазвичай рекрутери спеціалізуються по якомусь одному напрямку: підбір технічних фахівців, працівників сфери маркетингу, PR, реклами, виробництва і т.д. Рекрутер, в якого достатньо досвіду і є зв'язку в певній галузі, може в майбутньому виконувати роботу по executive search - прямому пошуку персоналу TOP-рівня і висококваліфікованих співробітників. Крім безпосередньо пошуку персоналу, досить вагому частину роботи рекрутерів складає робота з клієнтами (замовниками). Суть роботи рекрутера полягає в тому, щоб зістикувати кваліфікацію і прагнення кандидата із запитами і побажаннями замовника. Саме цьому підпорядковується вся робота: пошук клієнтів, укладення договорів з замовниками, розміщення рекламних оголошень, перегляд резюме, прийом телефонних дзвінків потенційних кандидатів, проведення аналізу і оцінки професійних та особистих якостей кандидатів. Основна функція рекрутера - це пошук необхідних працівників для замовника та оформлення відповідних документів. Крім цього, рекрутер консультує роботодавця про ситуацію на ринку праці (в цікавлять галузях), з приводу вимог, що пред'являються працівникам, про те, співробітник якої кваліфікації більше відповідає посаді і т.д. Вважається, що найкраще для даної професії підходить освіту менеджера з продажу тому в процесі роботи рекрутер здійснює «продаж» 3 рази: «продає» послугу з пошуку персоналу клієнту, «продає» вакансію кандидату, «продає» кандидата роботодавцю. Головною умовою роботи є не тільки дотримання чіткому алгоритму дії з пошуку та відбору персоналу, а й уміння застосовувати нестандартні прийоми. Велику роль відіграє обізнаність рекрутера про те, які події відбуваються і які тенденції проявляються в країні і в світі.

Повинен знати
Правові та нормативні документи, що регламентують трудові відносини; психологію (загальну, вікову, особистісну, соціальну, праці); управління персоналом; інформаційні технології в роботі з персоналом; джерела та способи роботи з інформацією; докладне знання галузі, яка є спеціалізацією рекрутера.
Професійно важливі якості
високі аналітичні здібності;
спостережливість, уважність (обсяг, розподіл і переключення уваги);
довгострокова і короткочасна зорова і логічна пам'ять;
комунікабельність, доброзичливе ставлення до людей;
природна інтуїція;
управлінські навички;
цілеспрямованість; впевненість у собі;
здатність захопитися справою;
креативність;
стресостійкість;
здатність не зупинятися під натиском невдач.
Медичні протипоказання
нервової системи;
органів слуху, зору;
серцево-судинної системи;
гіпертонічною хворобою;
шлунково-кишкового тракту важкої форми.
Шляхи отримання професії
Спеціальної освіти з даної професії не дає ні один з навчальних закладів. Але необхідну кваліфікацію і навички можна придбати на гуманітарних факультетах. Багато агентства беруть співробітників з вищою психологічною освітою.
Споріднені професії
Начальник відділу кадрів, менеджер по персоналу, психолог, менеджер з продажу.

Виходячи із пофесіограми рекрут ера ми підбираємо необхідні діагностичні методики. В даному випадку це методики для дослідження уваги,креативності,рівня стресостійкості,професійної мотивації.

1. Психологія хворих з психічними розладами (епілепсія, шизофренія, алкоголізм, наркоманія).

Психічний розлад (психічне захворювання; душевна хвороба) - в широкому сенсі - стан психіки, відмінне від нормального, здорового. Протилежністю цього терміна є Психічне здоров'я. Однак він може мати більш приватне значення в таких областях, як юриспруденція, психіатрія та психологія.
Для скринінгу і попередньої діагностики різних психічних розладів застосовуються спеціальні діагностичні тести [1]. Діагностичні опитувальники самооцінки (діагностичні тести) (англ. Self-report inventory); - це вид психологічних опитувальників, розроблених для скринінгу різних психічних розладів, таких як депресія, тривожні розлади та ін Пункти цих виду психологічних тестів задають питання, що стосуються різних симптомів того розлади, в скринінгу якого воно використовується. Ці питання відображають різні психологічні та поведінкові зміни. Відповіді на питання, як правило, бувають стандартизовані у форми шкали Ликерта і відображаються частоту або ступінь вираженості симптомів психічного розладу [1].
Депресія:
Шкала 3анга для самооцінки депресії
Шкала депресії Бека
Тривожні і фобічні розлади:
Шкала Занга для самооцінки тривоги
Обсесивно-компульсивний розлад (невроз нав'язливих станів):
Обсесивно-компульсивная шкала Єля-Брауна
Анорексія і булімія:
Тест ставлення до прийому їжі
Види психічних розладів
Екзогенні види психічних розладів. Причинні фактори спрямовані ззовні, наприклад: алкоголь, промислові отрути, наркотичні речовини, токсичні речовини, радіація, віруси, мікроби, черепно-мозкові травми, психо-травми.
Ендогенні види психічних розладів. Внутрішні причинні фактори. Приклад: хромосомні аберації (порушення), генні захворювання, захворювання з спадковою схильністю (можуть передаватися через кілька поколінь; через травмованого гена).

Епіле́псія (грец. έπιληψία від έπιλαμβάνω «нападаю, схоплюю») — психічне захворювання з хронічним перебігом, яке характеризується приступами розладів свідомості, що здебільшого супроводжуються загальними судомами.

Епілептичний припадок починається раптово, іноді у хворого виникає передчуття його (т.зв. епілептична аура), головний біль, дратівливість тощо.

Розрізняють генуїнну епілепсію (природжена, істинна, або епілептична хвороба) і симптоматичну (спричинювану захворюваннями головного мозку — пухлинами, травмами, хронічним алкоголізмом, інфекційними захворюваннями тощо).

При епілепсії порушується діяльність нервової системи, змінюється психіка, знижуються розумові здібності.

Т.зв. великий епілептичний припадок супроводжується судомами всієї мускулатури, можуть припинитися дихання (обличчя стає синюшним, з рота витікає піна), настати мимовільні сечовипускання й дефекація. Після припадку хворий засинає.

Шизофренія (від др.-греч. Σχίζω - розколювати і φρήν - розум, розум), раніше лат. Dementia praecox («передчасне слабоумство») - поліморфну ​​психічний розлад або група психічних розладів [1], пов'язане з розпадом процесів мислення і емоційних реакцій [2]. Шизофренічні розлади в цілому відрізняються характерними фундаментальними розладами мислення і сприйняття, а також неадекватним або зниженим афектом. Найбільш частими проявами хвороби є слухові галюцинації, параноїдний або фантастичне марення або дезорганізованість мови і мислення на тлі значної соціальної дисфункції, порушення працездатності.

Ознаки та симптоми захворювання
В даний час виділяють наступні ознаки шизофренії:

продуктивну симптоматику (найчастіше марення і галюцинації),

негативну симптоматику (зниження енергетичного потенціалу, апатію, безвілля),

когнітивні порушення (розлади мислення, сприйняття, уваги та ін.)
У людини, хворої на шизофренію, можуть відзначатися дезорганізація мислення і мовлення, їх незвичайність, слухові галюцинації, маячні ідеї. У силу ряду причин захворювання часто супроводжується соціальною ізоляцією, йому супроводжують порушення соціального пізнання та параноїдальна симптоматика, пов'язана з маренням і галюцинаціями, а також негативні симптоми: апатія і абулія. У рідкісних випадках пацієнт може зберігати мовчання, застигаючи в дивних позах або, навпаки, впадати у стан безцільного збудження: це ознаки кататонії. Ні одна з ознак, узятий окремо, не є достатнім для діагностики шизофренії, так як всі вони можуть супроводжувати іншим патологічним станам. Відповідно до існуючої класифікації психозів, симптоми шизофреноподібних психозу повинні бути присутніми як мінімум протягом місяця на тлі розладу функціонування, що триває не менше півроку; менш тривалі епізоди відносять до шізофреноформному розладу.
Найчастіше шизофренія починається в пізньому підлітковому віці або в початковому періоді дорослого життя, нерідко завдаючи серйозної шкоди особистості людини на найважливішому етапі соціального і професійного розвитку. В останні роки проводиться обширна дослідна робота по ранній діагностиці пред-дебютних (продромних) ознак захворювання з метою мінімізації його шкідливої ​​дії. Показано, що до 30 місяців до появи явних симптомів, а в деяких випадках і раніше, можливе виявлення продрома. У цьому періоді у майбутніх хворих можуть виявлятися неспецифічні ознаки - соціальна ізоляція, дратівливість і дисфорія. У міру наближення психозу у них виникають транзиторні (короткочасні) або обмежені психотичні симптоми.

Позитивні та негативні симптоми
Симптоми шизофренії часто поділяють на позитивні (продуктивні) і негативні (дефіцітарние) [26]. До продуктивним відносять марення, слухові галюцинації і розлади мислення - все це прояви, зазвичай свідчать про наявність психозу. У свою чергу, про втрату або відсутності нормальних рис характеру і здібностей людини говорять негативні симптоми: зниження яскравості пережитих емоцій і емоційних реакцій - зниження афекту, бідність мови (алогія), нездатність отримувати задоволення - ангедонія, втрата мотивації. Недавні дослідження, однак, говорять про те, що незважаючи на зовнішню втрату афекту, хворі на шизофренію часто здатні до емоційних переживань на нормальному або навіть підвищеному рівні, в особливості при стресових або негативних подіях. [27] Часто з продуктивною групи виділяють третю групу симптомів, так званий синдром дезорганізації, що включає в себе хаотичну мова, хаотичні мислення і поведінку. Існують і інші симптоматичні класифікації [28].

Алкоголизм - заболевание, разновидность токсикомании, характеризующееся болезненными пристрастием к алкоголю (этиловом спирте), с психической и физической зависимостью от него. Негативные последствия алкоголизма могут выражаться психического и физическими расстройствами, а также нарушениями социальных отношений лица, страдающего этим заболеванием.

Етіологія (походження захворювання)
Виникнення і розвиток алкоголізму залежить від обсягу і частоти вживання алкоголю, а також індивідуальних чинників і особливостей організму. Деякі люди більш схильні до ризику розвитку алкоголізму зважаючи специфічного соціально-економічного оточення, емоційної і / або психічної схильності, а також спадкових причин. Встановлено залежність випадків гострого алкогольного психозу від різновиду гена hSERT (кодує білок переносника серотоніна). Однак до теперішнього часу не виявлено специфічних механізмів реалізації адиктивних властивостей алкоголю.

Стадії хвороби
Алкоголізм характеризується сильною психічною та фізичною залежністю від алкоголю (алкогольна залежність). Алкоголізм як патологія проходить кілька етапів розвитку, які характеризуються поступовим збільшенням алкогольної залежності, зменшенням можливості самоконтролю щодо вживання спиртних напоїв, а також прогресивним розвитком різних соматичних порушень, викликаних хронічною інтоксикацією алкоголем.

У розвитку алкоголізму розрізняють продром і три основні стадії:
Продромальная стадія
«Продром» вважається «нульовою» стадією алкоголізму - на цьому етапі ще немає хвороби, але присутній «побутове пияцтво». Людина вживає спиртні напої «по ситуації», як правило, з друзями, але рідко напивається до втрати пам'яті або до інших тяжких наслідків. Поки стадія «продрома» не перейшла в алкоголізм, людина зможе без шкоди для своєї психіки припинити вживання алкогольних напоїв на будь-який час. При продроме людина в більшості випадків байдуже ставиться до того, чи буде найближчим часом випивка або не буде. Випивши в компанії, людина, як правило, не вимагає продовження і не випиває потім самостійно. Проте при щоденному пияцтві, як правило, стадія продрома закономірно переходить в першу стадію алкоголізму через 6-12 місяців для чоловіка, і 3-6 місяців для жінки. [16] При вживанні «раз на тиждень» на це піде близько 16-24 місяців для обох статей.
Перша стадія
На першій стадії алкоголізму хворий часто відчуває труднопреодолимое бажання вжити алкоголь. При неможливості вживання спиртного почуття потягу на час проходить, однак у випадку вживання алкоголю контроль по відношенню до кількості випитого різко падає. На цій стадії захворювання стан сп'яніння нерідко супроводжується надмірною дратівливістю, агресивністю і навіть випадками втрати пам'яті в стані сп'яніння. У алкоголіка пропадає критичне ставлення до пияцтва і з'являється тенденція виправдати кожен випадок споживання алкоголю. В кінці першої стадії починається зростання толерантності (переносимості алкоголю). Перша стадія алкоголізму поступово переходить у другу.
Друга стадія
На другій стадії алкоголізму значно зростає витривалість (толерантність) до спиртного. Відзначається абстинентний синдром. Потяг до спиртного стає сильнішим, а самоконтроль слабшає. Після вживання навіть малих доз спиртного хворий втрачає здатність контролювати кількість випитого. У п'яному стані він, як правило, веде себе непередбачувано і часом небезпечно для оточуючих. Виникає алкогольний психоз, у людини з'являються галюцинації.
Третя стадія
Стадія соматичних змін. На третій стадії алкоголізму витривалість до алкоголю падає, а споживання алкоголю стає практично щоденним (необов'язково). Спостерігається значна деградація особистості хворого з незворотними змінами психіки. Порушення з боку внутрішніх органів наростають і стають незворотними (алкогольний гепатит, алкогольна енцефалопатія та ін). Також виникають незворотні зміни в нервовій системі, що призводять до полінейропатії, до хронічний галюциноз.

Наркоманія (від грецьких слів narke — заціпеніння, сон, і mania — божевілля, пристрасть, потяг) — група хвороб, що виникає внаслідок систематичного, у наростаючій кількості вживання речовин, які включені до затвердженого на офіційному рівні списку наркотиків (такий поділ передумовлений передовсім правовими, а не медичними чинниками, - адже з клінічних позицій наркоманії та токсикоманії патогенетично досить схожі). Проявами наркоманії є психічна і фізична залежність від цих речовин, а також розвиток абстиненції внаслідок припинення їх прийому.

Опис

«Непереборий потяг» пов'язаний з психічною (психологічною), а інколи фізичною (фізіологічною) залежністю від наркотиків. Розрізняють позитивну прихильність — прийом наркотику для досягнення приємного ефекту (ейфорія, відчуття бадьорості, підвищений настрій) і негативну прихильність — прийом наркотику для того, щоб позбутися поганого самопочуття. Фізична залежність означає тяжкі і навіть болючі відчуття, хворобливий стан при перерві постійного прийому наркотиків (т.зв. абстинентний синдром, ломка). Від цих відчуттів рятує поновлення прийому наркотиків.

Список речовин, здатних викликати токсикоманії дуже великий і розширюється по мірі синтезу нових лікарських препаратів.

Найпоширенішими видами наркоманії є алкоголізм (пристрасть до напоїв, що містять етиловий спирт) і тютюнопаління (пристрасть до нікотину).

Також поширене вживання наркотиків на основі конопель (гашиш, маріхуана), маку (опіум, морфін, героїн), коки (кокаїн) та багатьох інших.

З погляду соціології наркоманія є однією з форм девіантної поведінки, тобто поведінки, що відхиляється від загальновизнаних моральних норм.

Серед причин виникнення й розвитку наркоманії найчастіше називають особливості характеру, психічні і фізичні розлади, вплив різних соціальних чинників. Нерідкими є також випадки виникнення наркоманії серед хворих, змушених тривалий час приймати наркотичні речовини в медичних цілях. Багато лікарських засобів, які застосовуються в офіційній медицині (в основному снодійні, заспокійливі і знеболюючі), можуть викликати важкі форми наркотичної залежності, що є серйозної проблемою їх застосування. В деяких країнах вживання наркотиків пов'язано з певними релігійними і культурними традиціями (жування індіанцями листя коки, паління гашишу в мусульманських країнах). В Європі та Америці наркоманія набула широкого поширення під час молодіжної культурної революції 1960-х рр. Саме з цього часу це явище стало серйозною соціальною проблемою.

Лікування наркоманії в більшості випадків не приносить успіху. Застосовувані в спеціалізованих клініках методики дійові лише при активній позиції самого хворого. Але й у таких випадках після одужання частими є рецидиви. Також були марними всі зусилля по боротьбі з виробництвом і збутом наркотиків.

Етапи розвитку
Для наркотичної залежності характерно фазну течію з наявністю у своїй структурі кількох поетапно формуються синдромів:

синдром зміненої реактивності,
синдром психічної залежності,
синдром фізичної залежності, ці три синдрому об'єднуються в загальний наркотичний синдром,
синдром наслідків хронічної наркотизації.

Залежність
Різні наркотики викликають різну залежність. Одні наркотики викликають сильну психологічну залежність, але не викликають фізичної залежності. Інші ж, навпаки, викликають сильну фізичну залежність. Багато наркотики викликають і фізичну, і психологічну залежність.
Непереборний потяг пов'язане з психічною (психологічною), а інколи і фізичної (фізіологічної) залежністю від наркотиків. Розрізняють позитивну прихильність - прийом наркотику для досягнення приємного ефекту (ейфорія, відчуття бадьорості, підвищений настрій) і негативну прихильність - прийом наркотику для того, щоб позбутися від напруги і поганого самопочуття. Фізична залежність означає тяжкі, і навіть болісні відчуття, хворобливий стан при перерві в постійному прийомі наркотиків (т. н.абстінентний синдром, ломка). Від цих відчуттів тимчасово позбавляє поновлення прийому наркотиків.
Схильність до формування залежності може мати генетичну природу, пов'язану із спадкуванням структурних особливостей мозку.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 14

ПИТАННЯ (ЗАВДАННЯ):