Принципи аграрного права. 7 страница

32. Методи і форми регулятивної діяльності державних органів у сільському господарстві.

Збільшення масштабів і ускладнення сільськогосподарського виробництва, якісні зрушення в економіці, і докорінні зміни в організації сільського господарства викликають потребу в системному, комплексному аналізі діяльності державного апарату управління цією сферою. Тому важливо досліджувати суть регулювання нею, розкрити його форми й методи.
Форми безпосередньо відображають дії державних органів щодо регулювання діяльності сільськогосподарських підприємств, їх структуру та основи реалізації ними своїх функцій.
За своїм змістом і спрямованістю форми регулювання різноманітні. Доцільно дотримуватись такої класифікації: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, організаційна.
Усі форми діяльності органів державного регулювання в галузі сільського господарства взаємозалежні. Тому тільки їх комплексне використання дає змогу оптимально розв'язати завдання, які виникають перед сільськогосподарським товаровиробником, раціонально застосовувати наявні юридичні засоби.
Правотворчу діяльність — здійснюють уповноважені органи держави, законодавчої і виконавчої влади щодо видання відповідних правових актів з питань сільського господарства.
Правові акти органів держави спрямовані на удосконалення організації і діяльності галузевого апарата, поліпшення планування, морального і матеріального стимулювання роботи працівників сільського господарства; впровадження в сільськогосподарське виробництво досягнень науки, економічних стимулів господарювання; якнайефективніше використання матеріально-технічних і фінансових засобів; зміцнення законності. За допомогою правових актів визначається порядок здійснення господарської діяльності суб'єктів сільськогосподарського виробництва; основи їхнього правового становища; режим земель сільськогосподарського призначення.
Правотворчість суб'єктів державного регулювання полягає в розробці, обговоренні і прийнятті законодавчих та інших нормативних актів.
Стаття 92 Конституції України констатує, що лише законами визначаються основи використання природних ресурсів, основи соціального захисту, регулювання праці, правові основи і гарантії підприємництва та ін. Суб'єктами правотворчості також є органи виконавчої влади.
Правові норми постійно змінюються відповідно до тих завдань, які стоять перед цією галуззю, наявності матеріальних і фінансових можливостей держави й сільськогосподарського виробництва.
Отже, правотворча діяльність держави та її органів визначається важливістю ролі права в регулюванні суспільних відносин в аграрному секторі економіки України.
Суть правотворчої діяльності полягає в тому, щоб реалізовувати в конкретних життєвих обставинах аграрну політику держави, правові норми. Вона є оперативно-творчою: вимагає ініціативи, активності, цілеспрямованості у розв'язанні завдань, врахування всіх обставин, що складаються в конкретній галузі, у кожному господарстві.
Правозастосовна діяльність дістає своє юридичне відображення в виданні правових актів індивідуального характеру, які містять державно-владні розпорядження стосовно суб'єктивних прав і юридичних обов'язків різних органів, посадових осіб, суб'єктів сільськогосподарського виробництва. Конкретність таких розпоряджень виявляється в тому, що: вони персоніфіковані, тобто їхнім адресатом є певна особа; за їхньою допомогою вирішуються індивідуальні питання, які виникають у сфері державного регулювання; вони є юридичними фактами, що зумовлюють виникнення конкретних відносин. Індивідуальні акти найбільш поширені в практиці державного регулювання сільським господарством, однак головною вимогою щодо них є їх відповідність нормативним актам.
Правоохоронна діяльність, будучи важливою формою державного регулювання, знаходить вияв у перевірці відповідності всієї фактичної діяльності нормам права, в обстоюванні загальнодержавних інтересів, прав сільськогосподарських виробників, працівників галузі. Необхідність правоохоронної діяльності пояснюється наявними фактами порушення правових норм.
Ці порушення мають як активну, так і пасивну форми. Порушення в активній формі виявляються в тому, що окремі особи прямо порушують розпорядження правових норм (розкрадання майна, нехтування нормами законодавства про землю й природокористування, ігнорування агротехнічних і зоотехнічних вимог, здача нестандартної продукції тощо). У пасивній формі порушення правових норм виражаються в бездіяльності, відсутності розумного й твердого розпорядництва, безгосподарності.
Правоохоронна діяльність полягає у здійсненні органами держави контрольно-наглядових повноважень, проведенні перевірок фактичного виконання виконавчо-розпорядчих функцій; прийнятті рішень щодо відновлення порушених прав підприємств і організацій; вживанні заходів з попередження неправомірних дій у майбутньому. При цьому органи держави застосовують кримінально-правові й адміністративно-правові засоби захисту.
У своїй правоохоронній діяльності, органи державного регулювання здійснюють державний контроль за використанням земель, правильною експлуатацією машинно-тракторного парку, застосуванням інших матеріально-технічних засобів, вживають заходів щодо охорони природи, раціонального використання зрошувальних, обводнювальних та інших меліоративних споруджень, охорони поверхневих і підземних вод, полезахисних лісонасаджень, посівів, дотримання правил утримання тварин. Вищі органи держави скасовують або припиняють незаконні акти інших суб'єктів державного регулювання.
Охорону суспільних відносин у сільському господарстві держава забезпечує також залученням винних осіб до кримінальної, адміністративної, цивільної, дисциплінарної відповідальності.
Метою організаційної діяльності державних органів у сільському господарстві є забезпечення чіткої, максимально ефективної діяльності цієї галузі й міцно пов'язаних із нею інших галузей АПК. Природно, що для функціонування сільського господарства велике значення мають зміст і сутність організаційних дій усіх систем органів законодавчої і виконавчої влади. Організаційними формами державного регулювання сільського господарства є — роз'яснення змісту нормативних актів; проведення службових нарад; складання інструктивних листів, узагальнень тощо.
Отже, правотворча, правозастосовна, правоохоронна й організаційна діяльність — це основні форми державного регулювання сільського господарства.
Методам державного регулювання сільського господарства, інших галузей у науковій літературі приділено досить велику увагу. В науковому розумінні метод є сукупністю однорідних засобів, прийомів, які застосовуються систематично під час реалізації функцій державного регулювання.
Застосування того чи іншого методу визначається характером регульованих відносин, специфікою об'єктів регулювання, компетенцією суб'єкта регулюючої діяльності, важливістю регульованого питання, співвідношенням між суб'єктом і об'єктом. Але за будь-яких обставин застосування того чи іншого методу має бути продиктоване не суб'єктивним бажанням суб'єкта регулювання, а зумовлене науковими принципами діяльності з регулювання сільського господарства, передбачатися або дозволятися правовими нормами.
Методи не лишаються незмінними. Поєднання методів державного регулювання сільського господарства, виокремлення з них провідних, визначальних залежить від рівня продуктивних сил і стану виробничих відносин. Оптимальний розвиток суспільних процесів досягається за умов застосування всієї сукупності методів.
Кожний із них своєрідно впливає на учасників суспільного виробництва, діяльність органів державного регулювання сільського господарства, сільськогосподарського товаровиробництва.
Усі методи державного регулювання сільським господарством традиційно поділяються на загальні і спеціальні. До загальних варто віднести економічні й адміністративні. Вони реалізуються на всіх рівнях державного регулювання, спрямовані безпосередньо на виробництво сільськогосподарської продукції, можуть застосовуватися до кожного об'єкта управління.
Спеціальні методи є складовою загальних методів, що їх конкретизують загальні методи, і разом з іншими методами сприяють здійсненню загального регулювання сільського господарства.
Найважливішим серед методів державного регулювання сільського господарства є: переконання, дозволяння, метод прямих вказівок, адміністративний, економічний, метод рекомендацій.
Метод переконання становить комплекс виховних, роз'яснювальних і заохочувальних дій, які здійснюються з метою забезпечення високої організованості й дисципліни, сумлінного виконання та дотримання соціальних і технічних норм.
Це — виховна робота, що сприяє поглибленню працівниками власного досвіду, поширенню досягнень науки й техніки, підвищенню правової культури, моральне й матеріальне заохочування працівників.
У практиці регулювання сільського господарства державні органи дедалі частіше застосовують метод дозволяння. Основа його — посилення самостійності в діяльності господарств, значне підвищення кваліфікованості кадрів, зростання активності сільськогосподарських виробників в управлінні виробництвом. Застосовуючи метод дозволу, державні органи надають право сільськогосподарським підприємствам самим вирішувати те чи інше питання.
Метод прямих вказівок полягає у підготовці актів, в яких визначається конкретне поводження, що не допускає будь-яких відхилень, і якими керується суб'єкт у своїй господарсько-виробничій діяльності.
Метод прямих вказівок, застосовуваний державними органами щодо сільськогосподарських підприємств, має сприяти тому, щоб їхня діяльність відповідала загальнодержавним інтересам. Однак при цьому не повинно бути втручання в організаторську діяльність внутрішньогосподарських органів.
У державному регулюванні сільського господарства застосовується також метод рекомендацій. Він полягає в тому, що державні органи пропонують той чи інший варіант рішення, а господарства самі визначають його прийнятність. Рекомендації, на відміну від обов'язкових розпоряджень, виконуються на принципово нових засадах внаслідок своєї авторитетності й наукової обґрунтованості.
Особливість рекомендаційної норми полягає в тому, що вона не має обов'язкового характеру. Рекомендації, навіть якщо вони викладені у формі юридичного акта, містять положення, виконання яких юридичними санкціями не забезпечується. Тому їх не можна вважати правовими настановами; вони позбавлені обов'язковості виконання. Рекомендаційна норма визначає напрями вирішення того чи іншого питання. Якщо її прийнято, вона набуває ознак внутрішньогосподарської і стає регулюючою для даного господарства.
Адміністративний і економічний методи є основними в діяльності державних органів, що регулюють сільське господарство. Вони взаємозумовлені й доповнюють один одного. Протиставляти їх не можна. Оптимальне регулювання сільським господарством досягається за умови нерозривної єдності економічних і адміністративних методів.
Адміністративні методи державного регулювання — способи і прийоми впливу на керуючу й керовану системи, їх окремі елементи із використанням відносин субпідрядності. Особливість цих методів полягає в тому, що за їх допомогою здійснюється прямий вплив на керований об'єкт; визначаються найближчі завдання останнього, порядок і терміни їх виконання, ресурси й умови роботи керованого об'єкта.
Якщо економічні методи спонукають діяти у певному напрямі, то адміністративні змушують до цього. Накази, завдання, постанови, розпорядження, вказівки характеризуються обов'язковістю виконання. Невиконання їх розглядається як пряме порушення дисципліни і супроводжується накладенням на виконавця відповідного стягнення.
Водночас адміністративні методи мають не тільки самостійне значення, а є опосередкованою ланкою для здійснення інших методів, наприклад економічних. Перевага цих методів полягає в тому, що оперативність, гнучкість здійснення рішень забезпечує можливість у найкоротший термін досягти змін у виробничому процесі.
Економічними методами можна вважати таку сукупність засобів впливу, яка ґрунтується на застосуванні системи економічних стимулів (оплата праці, преміювання, ціна, собівартість, госпрозрахунок, прибуток, рентабельність, кредит тощо), які сприяють матеріальній зацікавленості й передбачають матеріальну відповідальність управлінських працівників і колективів.
Методом державного регулювання сільського господарства є й ціноутворення. Міністерство фінансів України розробляє і доводить до сільськогосподарських товаровиробників орієнтовні закупівельні ціни і порядок закупівель та розрахунків за зерно й іншу продукцію щорічно. Відбувається поетапний перехід до паритетних закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, що реалізується за державним контрактом і державним замовленням. Норми прибутку мають забезпечувати сільськогосподарським виробникам оптимальні умови для розширеного відтворення та узгоджуватися із платоспроможним попитом населення.
Відповідно до Закону України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села й АПК у народному господарстві" редакції Закону від 15 травня 1992 р.) провадиться державне інвестування розвитку соціальної сфери села й АПК. Будівництво в сільській місцевості об'єктів освіти, охорони здоров'я, водопроводів, ліній газопостачання, електропостачання тощо здійснюється за рахунок державного й місцевого бюджетів.
Економічним методом є пільгове кредитування. Для підтримки фермерських господарств і створення стабільних умов одержання кредиту банку, використовуються кошти Українського державного фонду підтримки фермерських господарств.
Законом України від 17 грудня 1988 р. "Про фіксований сільськогосподарський податок" визначено механізм сплати фіксованого сільськогосподарського податку, який вноситься сільськогосподарськими товаровиробниками в грошовій формі або у вигляді поставок сільськогосподарської продукції. Цей податок розраховується з одиниці земельної площі.
У сучасних умовах економічні методи є найбільш дієвими засобами впливу на об'єкти державного регулювання, тому що їхнє застосування дозволяє створювати економічні умови, що підштовхують сільськогосподарських виробників діяти в напрямі, потрібному суспільству, вирішувати ті чи інші питання відповідно до загальнодержавних і особистих інтересів. Вони дають змогу зберегти вільний вибір поводження.
Отже, під методами державного регулювання сільського господарства варто розуміти способи, прийоми, що застосовуються в процесі регулятивної діяльності органами законодавчої і виконавчої влади для розв'язання завдань у сфері сільськогосподарського виробництва з метою досягнення певних результатів.

33. Задачі та функції Міністерства аграрної політики та продовольства України.

Центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення в життя державної політики у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової, переробної, виноробної промисловості та рибного господарства, є Міністерство аграрної політики України, якому підпорядковані Комітет харчової промисловості України і Комітет з питань садівництва, виноградарства та виноробної промисловості України.
До складу Міністерства входять також добровільні формування, підприємства, установи та організації: Українська державна насіннєва інспекція, Головна державна інспекція з карантину рослин, Державна комісія України по випробуванню та охороні сортів рослин, Українська аграрна біржа, ДАК «Хліб України» та ін.
Склад функцій, структура і діяльність апарату управління Держагропрому визначаються Положенням про Міністерство аграрної політики України, затвердженим Указом Президента України (2000 р.).
Основними завданнями Мінагрополітики є:
— забезпечення здійснення державного управління у сфері АПК, організація і забезпечення аграрної реформи та її моніторингу, структурної перебудови галузей агропромислового виробництва, сприяння реалізації державної політики щодо розвитку підприємництва;
— участь у формуванні та реалізації соціальної політики у сільській місцевості, координація діяльності органів виконавчої влади з питань аграрної та соціальної політики на селі, збезпечення продовольчої безпеки держави;
— розроблення і реалізація загальнодержавних регіональних програм та поточних планів економічного і соціального розвитку АПК і соціальної сфери села;
— здійснення науково-технічної і технологічної політики, координація науково-дослідних робіт та впровадження у виробництво завершених наукових розробок, розробка пропозицій щодо оптимального територіального розміщення сільськогосподарського виробництва, збереження та якісного оновлення наявного ресурсного потенціалу АПК, подолання безробіття та інших негативних явищ кризового характеру;
— здійснення заходів щодо державної підтримки товарови-робників усіх форм власності і господарювання, організація продовольчого ринку, розвиток маркетингових процесів, активізація зовнішньоекономічної діяльності, залучення іноземних інвестицій та міжнародної технічної допомоги;
— організація роботи державних служб з питань насінництва і розсадництва, сортовипробування і захисту рослин, ветеринарної медицини, племінної справи, заготівлі та якості продукції, стандартизації, карантинного контролю, охорони праці, техніки безпеки, нагляду за технічним станом машин іобладнання;
— організація наукового і кадрового забезпечення, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації фахівців та робітничих кадрів, реалізація державної політики щодо підбору і розстановки кадрів центрального апарату, керівників підприємств, установ і організацій, що належать до АПК.

34. Органи державного управління сільського господарства та їхні повноваження.

1. Центральним органом управління сільським господарством є Міністерство агропромислового комплексу України як орган виконавчої влади. Міністерство забезпечує проведення в життя державної політики у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової, переробної та виноробної промисловості, здійсненні заходів для ґарантування продовольчої безпеки держави. Мінагропрому України підпорядковані Комітет харчової промисловості України і Комітет з питань садівництва, виноградарства та виноробної промисловості України.

Правове становище та його правомочності визначаються Положенням про Міністерство агропромислового комплексу України, що затверджено

Державно-правове регулювання сільського господарства

Указом Президента України від 15 листопада 1997 р. Цим актом визначено основні правомочності Мінагропрому як суб’єкта адміністративного права.

Положенням визначаються основні завдання Мінагропрому, з яких видно той великий обсяг організаційно-управлінського розвитку, що його має здійснювати це міністерство. На Мінагропром покладають такі завдання:

1.
розроблення пропозицій щодо основних напрямів аграрної політики, реалізація державної політики з питань розвитку сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової, переробної та виноробної промисловості;

2.
організація виконання актів аграрного законодавства з питань агропромислового комплексу і контроль за їх реалізацією;

3.
розроблення та координація виконання загальнодержавних, реґіональних програм, поточних планів економічного і соціального розвитку галузей агропромислового комплексу, соціальної сфери села;

4.
здійснення науково-технічної та технологічної політики в галузях аграрно-промислового комплексу;

5.
розроблення пропозицій щодо оптимізації територіального розміщення сільськогосподарського виробництва;

6.
розроблення та реалізація заходів щодо впровадження сучасних механізмів вираження функціональних питань галузевого і міжгалузевого характеру, структурної перебудови галузей агропромислового комплексу, реформування майнових і земельних відносин на основі збереження та якісного оновлення наявного ресурсного потенціалу, подолання неґативних явищ кризового характеру;

7.
організація продовольчого ринку, маркетинґу в сфері матеріально-технічного постачання, активізація зовнішньоекономічної діяльності;

8.
здійснення заходів щодо державної підтримки вітчизняних товаровиробників, цільового використання бюджетних коштів, створення рівних умов для розвитку цих форм власності та господарювання;

9.
організація роботи державних служб з питань насінництва і розсадництва, сортовипробування і захисту рослин, ветеринарної медицини, племінної справи, заготівлі та якості продукції, наукового і кадрового забезпечення стандартизації, карантинного режиму, охорони праці, техніки безпеки, нагляду за технічним станом машин і обладнання.

Мінагропром спрямовує свою діяльність на реалізацію цих основних завдань через систему підрозділів у вигляді головних управлінь, управлінь, відділів та органів контролю, спеціалізованих інспекцій, структуру якого складають:

1. Головні управління:

·
Головне управління економіки.

Державно-правове регулювання сільського господарства

·
Головне управління фінансово-кредитної та податкової політики.

·
Головне управління виробництва і маркетинґу продукції тваринництва з державною племінною інспекцією.

·
Головне управління зовнішніх економічних зв’язків.

·
Головне управління технічної політики, енергетики, балансів і маркетинґу матеріально-технічних ресурсів.

·
Головне управління кадрової політики та аграрної освіти.

·
Головне управління реформування відносин власності та нових форм господарювання.

·
Головне управління землеробства і маркетинґу продукції рослинництва.

·
Головне управління ринкових відносин, маркетинґу та балансів продовольчих ресурсів.

·
Головне управління іноземних кредитів, інвестицій та лізингу.

·
Головне управління інвестиційної політики в капітальному будівництві.

У своїй діяльності Мінагропром керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України та Положенням про міністерство.

Мінагропром вирішує питання про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на державній власності. Він затверджує статути (положення) підприємств, контролює їх додержання та приймає рішення у разі повернення статутів (положень), а також виконує інші функції, передбачені чинним законодавством.

Місцевими органами управління сільським господарством області є обласні управління агропромисловим комплексом. Правомочності цього управління визначені Типовим положенням про управління агропромислового комплексу обласної, Севастопольської міської державної адміністрації. Цей акт затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1998 р. Воно підпорядковане голові адміністрації та Мінагропрому України. Обласне управління є юридичною особою і має самостійний баланс і рахунки в установах банків.

Свою управлінську діяльність управління здійснює відповідно до завдання та компетенції, визначених Типовим положенням. Державне управління землями в межах області здійснює обласне управління земельних ресурсів. Його повноваження визначаються Положенням про обласне управління земельних ресурсів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. № 930. Згідно з цим Положенням основним завданням цього управління є координація проведення земельної

Державно-правове регулювання сільського господарства

реформи, створення умов для рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання; організація робіт, пов’язаних із роздержавленням і приватизацією землі; здійснення державного контролю за використанням і охороною земель, а також заходів щодо економічного стимулювання раціонального використання і охорони земельних ресурсів та інші завдання.

Цим Положенням окреслена компетенція управління земельними ресурсами. Зокрема, управління бере участь у передачі земельних ділянок у власність і надання у користування, в тому числі – в оренду. Управління здійснює державний контроль за раціональним використанням і охороною земельних ресурсів; воно виявляє землі, що використовуються не за цільовим призначенням, з порушенням установлених вимог або нераціонально, з метою створення їх запасу для наступного перерозподілу та ін.

^ Органи державного контролю та інспекції в сільському господарстві

У системі Мінагропрому на виконання Закону “Про карантин рослин” функціонує державна служба з карантину рослин. Ця служба провадить свою діяльність на підставі Статуту державної служби з карантину рослин України, який Кабінет Міністрів затвердив своєю постановою від 28 жовтня 1993 р. На цю державну службу покладено обов’язок здійснювати систему державних заходів, спрямованих на захист рослин, продукції їх перероблення, сировини, окремих вантажів тощо від карантинних об’єктів.

Статут державної служби визначає такі основні завдання з карантину рослин, як:

1.
охорона території країни від занесення або самостійного проникнення з-за кордону або з карантинної зони карантинних об’єктів;

2.
своєчасне виявлення, локалізація і ліквідація карантинних об’єктів, а також запобігання проникненню їх до регіонів країни, де вони відсутні;

3.
здійснення державного контролю за додержанням особливого карантинного режиму і проведенням заходів щодо карантину рослин під час вирощування, заготівлі, вивезення, ввезення, перевезення, зберігання, перероблення, реалізації та використання підкарантинних матеріалів та об’єктів.

Цим самим Статутом визначено компетенцію органів державної служби з карантину рослин. До її повноважень віднесено, зокрема:

1.
проведення експертизи підкарантинних матеріалів та об’єктів;

2.
видача карантинних документів на імпорт насін­ня, рослин і продукції рослинного походження;

3.
внесення подання до Кабінету Міністрів України про запровадження особливого карантинного режиму, здійснення контролю за додержанням законодавства з карантину рослин, у тому числі – під час укладання договорів (контрактів) на завезення з-за кордону продукції рослинного походження; державний контроль за проведенням

Державно-правове регулювання сільського господарства

карантинних заходів підприємствами, установами, організаціями та громадянами. Ці органи повноважні вживати відповідно до законодавства термінових заходів для локалізації та ліквідації карантинних об’єктів, запобігання їх поширенню.

Карантинна перевірка насіння і посадкового матеріалу проводиться відповідно до Положення про порядок карантинної перевірки імпортного насіннєвого і посадкового матеріалів на території України, що затверджується Мінагропромом України. Статут державної служби з карантину рослин містить у собі права та обов’язки посадових осіб державної служби з карантину рослин та професійні вимоги до спеціалістів в галузі карантину рослин.

У системі державно-правового реґулювання сільського господарства істотне місце належить ветеринарній справі, яка потребує спеціального державного управління. Таким самостійним органом центрального апарату Мінагропрому є Державний департамент ветеринарної медицини.

Правове становище і правомочності цього органу затвер­джено постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. № 1277.

Відповідно до цього положення основними завданнями Державного департаменту визначено такі напрямки діяльності, як:

1.
профілактика, діагностика, лікування інфекційних, незаразних хвороб свійських тварин і дикої фауни;

2.
контроль за виробництвом і випуском для реалізації доброякісних у ветеринарному і санітарному відношенні сировини і продуктів тваринного походження;

3.
захист населення від хвороб, спільних для тварин і людей;

4.
охорона території України від занесення інфекційних хвороб тварин з території інших держав;

5.
контроль за якістю виробництва лікарських, діагностичних, профілактичних засобів і кормових добавок, призначених для ветеринарної медицини;

6.
радіологічний і токсикологічний контроль продуктів тваринного і рослинного походження на ринках, м’ясокомбінатах, холодильниках і базах заготівлі, зберігання і реалізації продуктів тощо;

7.
проведення незалежної ветеринарно-санітарної експертизи тварин, сировини і продуктів тваринного і рослинного походження, кормів і препаратів, призначених для цілей ветеринарної медицини, в разі їх експорту та імпорту;

8.
визначення основних напрямів і координація проведення заходів, пов’язаних із міжнародним співробітництвом з питань ветеринарної медицини;

9.
упровадження до практики досягнень ветеринарної науки.

Державно-правове регулювання сільського господарства

Цим Положенням окреслена компетенція Державного департаменту і підпорядкованих йому органів і установ. Ними здійснюється ветеринарний контроль за виконанням актів законодавства з ветеринарної медицини.

Різновидом державної служби є державні інспекції в сільському господарстві. Термін “інспекція” в перекладі з латинської мови означає огляд, розгляд і вживається в сучасний період для найменування державного або громадського органу, який покликаний здійснювати державно-наглядову функцію із специфічних питань у сфері сільськогосподарського виробництва і пов’язаних з ним виробничо-технологічних і соціальних проблем (охорона навколишнього середовища, охорона здоров’я людини, захищеність флори і фауни та ін.).