Як можна досягти щастя? Епікурейці, стоїки, скептики, кініки

У 334 р. до н. е. грецьке військо на чолі з Александром Македонським вирушило в похід, який тривав дев’ять років. Тоді греки завоювали, чи еллінізували, Схід. Епоха, що розпочалася з того часу, називається еллінською, або еллінізмом, і разом з епохою Римської імперії, що прийшла їй на зміну, тривала 800 років. Головною її рисою була надзвичайна змінюваність і нестабільність. Увесь старий, звичний і непорушний упродовж віків життєвий лад руйнувався на очах, усе стрімко змінювалося. Прокладали нові торговельні шляхи, утверджувалися нові звичаї, руйнувалися старі й народжувалися нові держави, формувалися нові цінності й релігійні вірування, культура і філософія. Дійсність ставала не звичною, а почасти жорстокою і ворожою до людини, яка, у свою чергу, утрачала впевненість у завтрашньому дні. Розгубленість і ненадійність – відчуття, типові для цієї епохи. А коли втрачаються всі зовнішні гарантії, людина прагне знайти їх. Як вижити й зберегти самовладання у світі, де кожен кинутий напризволяще? Як залишатися спокійним і незворушно споглядати лихо, що коїться довкола? Як ‘залишатися самим собою, незважаючи на жорстоку дійсність?

Зважаючи на реалії життя, філософія еллінізму та Стародавнього Риму насамперед розглядала проблеми людини, а інші питання – буття, пізнання тощо – займали в розмірковуваннях філософів другорядне місце. Головне питання філософської думки того часу – як бути щасливим, як віднайти впевненість, коли в зовнішньому світі нічого подібного знайти вже неможливо? Щастя в перекладі з грецької звучить як “евдемонія”, тому філософія еллінізму може бути названа евдемоністичною (з грец. такою, що шукає щастя). Ця філософія сформувала чотири основні школи, подібні між собою в прагненні обґрунтувати й розробити евдемонізм, проте з різними варіантами шляхів, якими вони пропонували людині досягти щастя.

Засновником однієї з них був Епікур (341– 270 pp. до н. е.) з острова Самос. На його думку, щоб з’ясувати, як можна досягти щастя, треба усунути перешкоди на шляху до нього. Що заважає щастю? Передусім страх, що є вічним супутником людського роду й постійно отруює його існування. З усіх можливих страхів є три головні, яких потрібно позбутися насамперед. Це страх перед богами – істотами вищими й усемогутніми, здатними не лише допомогти нам, а й зашкодити; страх перед смертю – сумним, а головне, абсолютно незбагненним фіналом будь-якого людського життя; страх перед долею – наперед визначеною, яка не залежить від нас, може бути як доброю, так і злою.

Епікур уважав: боги – безсмертні істоти, а отже, й абсолютно блаженні (тобто володіють цілковитим благом, абсолютно щасливі). Уявіть собі того, кому добре: чи буде він до чогось прагнути, чогось уникати, ставити перед собою цілі та завдання і взагалі що-небудь робити? Не буде. Виходить, боги, як абсолютно блаженні, є ще й повністю бездіяльними, а тому ніяк не можуть вплинути на наше життя. Отже, хоча вони й існують, їх не треба боятися.

“Щодо смерті, – говорив Епікур, – то ми чудово знаємо, що все хороше і погане полягає у відчуттях, а смерть – це позбавлення всіх відчуттів, тому після неї немає ні хорошого, ні поганого. Марно ми думаємо, що вона має до нас який-небудь стосунок, якраз навпаки – поки ми є, смерті немає, коли смерть є, нас немає, тобто вона і ми – це абсолютно різні речі, не дотичні, а тому смерті не треба боятися”.

Щодо страху перед долею, якщо наперед існує визначення, отже, існують і вищі сили, які його визначають. Однак щойно ми пересвідчилися, що боги бездіяльні й не впливають на нас. Кому ж тоді визначати наш шлях, у чиїх руках наше життя? У наших власних. Кожна людина – господар своєї долі та коваль свого щастя. На нас ніхто не впливає, окрім нас самих. Доля – це результат наших власних дій, учинків і зусиль, і боятися її – означає боятися себе самих.

Звільнившись від страхів, необхідно з’ясувати, що потрібно робити, а що – не варто для того, щоб знайти щастя. Треба, переконував Епікур, вибирати задоволення й уникати страждань. Це його вчення, на перший погляд, має вигляд твердження гедонізму. Гедонізм (від грец. hedone – задоволення) – це культивація задоволень. Проте, більш ретельно ознайомившись з епікурейською теорією задоволення, видно, що охарактеризувати її як гедонізм неможливо. Прагнення до

задоволень, уважав філософ, має бути розумним: треба вміти й відмовитися часом від чогось спокусливого й зазнати, якщо потрібно, певних страждань. Усі задоволення він поділив на три види: 1) природні та необхідні; 2) природні, але не необхідні; 3) неприродні й не необхідні. Із цих трьох видів потрібно вибирати лише перше, задоволення ж другого і третього видів – неприйнятні й шкідливі.

Відсутність страждань, на думку філософа, уже є задоволенням. Щастя полягає не в тому, що поза нами, а в тому, що є в нас самих. І це головне. Адже ні для кого не секрет, що одна і та ж сама подія в різних людей може мати неоднакове сприйняття залежно від їхніх поглядів, оцінок і думок. Один зрадіє чому-небудь, інший перейматиметься через це, третій залишиться байдужим. Щастя не в речах, а в нашому ставленні до них. Отже, якщо ми змінимо свої оцінки того, що відбувається, усе навколо може (для нас) радикально змінитися. Якщо ми інакше поставимося до подій власного життя, то зрозуміло, що наше сприйняття їх стане абсолютно іншим, зможе перетворитися з негативного на позитивне, а відтак – саме від нас цілковито залежить, щоб печалі стали радощами, а тривога змінилася на спокій. На думку Епікура, якщо хтось хоче бути щасливим, він може бути ним, треба лише відкрити джерело щастя в собі самому. А ми, як правило, шукаємо його зовні і, певна річ, не знаходимо.

З усього сказаного бачимо, що Епікур зовсім не закликав до максимального задоволення всіх можливих бажань. Якраз навпаки – він пропонував людині задовольнятися малим і при цьому відчувати не страждання від нестачі, а задоволення від наявності. Навіщо нам багатий стіл і розкішні страви, коли й проста їжа може принести стільки ж задоволення? Не випадково говорять, що голод – найкраща приправа до їжі. Людині, яка хоче їсти, звичайний чорний хліб видасться дуже смачним і принесе чимало позитивних емоцій. Однак того, хто постійно переїдає, не задовольнять і вишукані страви. Навіщо людині, стверджував філософ, м’яка перина і десяток подушок, коли можна чудово виспатися навіть на жорстких дошках, була б можливість поспати протягом ночі, а не змагатися зі сном. Отримувати задоволення від малого – от справжнє життєве мистецтво, – навчав Епікур. Тож зрозуміло, що назвати його вчення гедонізмом неможливо. Як це не дивно, філософ, що закликає прагнути до задоволень, є представником протилежної моделі – аскетизму. Якщо, наприклад, буддійські аскети готові зазнати муки злигоднів, то для Епікура свідоме обмеження власних бажань є засобом задоволення.

У центрі філософії самоського мислителя стоїть людина, будова ж Всесвіту, його закони й способи пізнання не є для Епікура настіль-

ки ж істотними питаннями, як проблема людського щастя. В онтологічній частині своєї філософської системи він повторив, дещо видозмінивши, атомістичну теорію Демокріта.

Другою школою еллінізму була школа стоїків. У Стародавній Греції дуже поширеною архітектурною спорудою були портики – відкриті з декількох або з усіх боків галереї з колонами, які були захищені від сонця і вільні для подихів вітру. В одному з таких афінських портиків філософ Зенон (бл. 336–264 pp. до н. е.) із міста Кіті-она заснував філософську школу, яка отримала назву стоїчна (від грец. Stoa – портик).

Людина, уважав філософ, є частинкою Всесвіту. Що більше: частина чи ціле? Звичайно ж, ціле. А що чому підкоряється: частина – цілому чи ж ціле – частині? Звичайно ж, частина підкоряється цілому. Тому кожна людина підкоряється Всесвіту, малим елементом якого вона є. “Було б смішно вважати, – стверджував Зенон, – нібито окрема людина могутніша за світове ціле й може робити з ним що завгодно, як їй лише заманеться. Все якраз навпаки: ніхто не може примусити весь світ підкорятися чиїмось бажанням, однак світове ціле постійно диктує нам свою волю, визначає наше життя, формує наш шлях. Воно є долею, або фатумом, яка від нас не залежить. Воно є тією силою, якій ми не можемо не підкорятися, бо вона веде нас не відомими нікому шляхами. Людське життя подібне на найдрібнішу часточку у величезному смерчі пилу, яка сама по собі нічого не означає і разом із мільйонами інших, не належачи самій собі, мчить у невідомому їй напрямі”. Таке переконання є фаталістичним. Марно чинити опір долі, яка нами керує, уважають стоїки, можна скільки завгодно не погоджуватися з її волею, але наразі все відбудеться так, як заплановано й зумовлено, незалежно від наших бажань.

Формула стоїчної філософії представлена знаменитим висловлюванням – “Охочого доля веде, а неохочого – тягне”. Людина абсолютно скована й цілком перебуває в розпорядженні зовнішніх і не залежних від неї сил. А точніше, свобода полягає в тому, щоб зрозуміти їх задум і добровільно виконувати, підкорятися своїй долі й прямувати за наперед визначеним шляхом. У чому ж тоді полягає стоїчне щастя? Зрозуміло, чим приваблює модель Епікура: кожен вільний і сам розпоряджається своїм життям. Однак що доброго в тому, що від людини нічого не залежить і за неї все вирішено наперед?

Результатом фаталістичного світобачення є цілковита свобода від усякої суєти, марного клопоту і хвилювань. Той, хто вважає,

що все в його владі, обов’язково ставить перед собою певні цілі та завдання, до чогось прагне і чогось уникає, радіє, якщо йому вдається задумане, і засмучується, якщо щось не вдається, а головне, він постійно що-небудь мусить: одне робити, а інше – ні, бути таким, а не іншим, досягати якихось результатів, а відтак – докладати зусиль і перейматися. Той же, хто вважає, що від нього нічого не залежить, не буде ні до чого прагнути і нічого не бажатиме. Його життя абсолютно вільне від хвилювань, турбот і тривог. Якщо людина – усього лише іграшка в руках світової долі і її власні бажання нічого не значать, то чому вона може радіти або засмучуватися, до чого прагнути й чого уникати? Навіщо їй хвилюватися і турбуватися, думати, вирішувати та робити що-небудь, якщо за неї все вже давно вирішено, а сама вона не може нічого змінити? Така людина буде абсолютно спокійна й безтурботна, ні позитивні, ні негативні емоції не зможуть потривожити її душу. Що не відбувалося б навколо, вона дивитиметься на все байдужим поглядом, не оцінюючи те, що діється, мудро мовчатиме й зберігатиме незворушність. Оскільки людина при такому погляді на речі сама собі не належить, тому і життя також їй не належить і з ним можна розлучитися. Однією з основних чеснот стоїків є здатність спокійно й мужньо зустріти власну смерть.

Отже, стоїчне щастя полягає в цілковитій байдужості до всіх мінливостей долі, якими б жахливими вони не були.

Третьою філософською школою еллінізму була скептична. Скептицизм (від грец. skeptikos – недовірливий) – це сумнів, а його

представники – скептики – філософи, що все піддають сумніву. Родоначальником цієї школи був Піррон з Еліди (бл. 360 – бл. 270 pp. до н. е.).

“Для того щоб досягти щастя, – говорив він, – людина повинна відповісти на три запитання: Яка природа речей? Як нам до них ставитися? Що з цього для нас випливає?”

Відповідаючи на перше запитання, Піррон стверджував, що природа речей непізнанна. Те, що ми бачимо, і те, що є насправді, не одне і те ж саме. Речі самі по собі нам недоступні, а відомим може бути лише те, як вони себе виявляють, те, що нам здається, те, як ми їх сприймаємо, тобто нам доступні тільки явища (з грец. феномени)

речей, а не самі речі. І тому світ ніби подвоюється, поділяючись на реальний – той, що існує сам по собі, і феноменальний – видимий або сприйманий нами, причому перший – справжній, другий – ілюзорний. Знання про другий можливе, про перший же – ні. Ми ніколи не зможемо сказати: “Це так”, а тільки: “Мені здається, що це так”.

Відповідь на друге запитання така: якщо речі непізнанні, то всі думки про них, як ствердні, так і заперечні, є й істинними, і хибними водночас. Усе можна довести й спростувати. Жодне з протилежних положень не може бути більш (або менш) достовірним, аніж інше. Таку ситуацію Піррон називає ізостенією (від грец. iso – рівний, stheneia – сила), тобто рівносиллям різних висловлювань. Унаслідок цього всі думки про речі нічого не означають і тому від них треба утриматися або відмовитися. Безмовність – ось найбільш правильна філософія, уважали скептики.

Якою ж буде відповідь на третє, найголовніше, запитання? “Оскільки ми нічого не знаємо, – говорив Піррон, – то ми, зокрема, не знаємо, що є добрим, а що – поганим, чому потрібно радіти, а чому – засмучуватися, а отже, не можемо відчувати ні позитивних, ні негативних емоцій. Можна сказати й інакше: оскільки нам доступний лише феноменальний світ (див. відповідь на перше запитання. – Авт.), який є несправжнім, то виникає резонне запитання: чи варто з приводу несправжнього світу відчувати справжні емоції, тобто по-справжньому радіти й засмучуватися? Звичайна людина скаже собі з приводу якої-небудь події: “Це погано”, – і перейматиметься через те. Скептик же скаже: “Мені здається, що це погано, але ж це лише здається “. Як же він зможе турбуватися через цю подію, якщо він навіть не знає, яка вона насправді – погана чи добра?”

Відсутність позитивних і негативних емоцій, цілковиту незворушність душі, байдужість до всього, що відбувається, називають атараксією (грец. ataraxia – спокій). Саме вона є безперечним щастям і результатом скептичної філософії.

З тих часів до нас дійшов опис такого епізоду. Одного разу корабель, на якому плив Піррон, потрапив у сильну бурю, серед його супутників зчинилася паніка. Філософ показав тим, які панікували, порося, яке, незважаючи на все, що коїлося, спокійно продовжувало поїдати свій корм, і виголосив знамениті згодом слова: “Ось у якій атараксії повинен перебувати мудрець”. Як бачимо, результат скептичного умонастрою значний: якщо навколо закиплять пристрасті, почнуться катастрофи і стане гинути світ, скептик до цього ставитиметься байдуже, він зберігатиме цілковиту незворушність навіть перед перспективою власної смерті.

І нарешті, ще одна не менш відома школа еллінізму – кінічна, заснована філософом Анті-сфеном Афінським (бл. 435–370 pp. до н. е.). Насамперед він ставить питання про перешкоди, які заважають досягненню щастя. Адже передусім їх треба усунути на шляху до нього.

Першою і найголовнішою перешкодою, на думку Антісфена, є майно або приватна власність. Здавалося б, що поганого в тому, якщо хтось чим-небудь володіє? Якраз майно більшістю людей уважається незаперечним благом. Насправді ж воно – найбільше на світі нещастя з усіх можливих. Той, у кого нічого немає, по-перше, заздрить тому, у кого є, а заздрість – почуття, безсумнівно, страждальне; по-друге, незаможний щосили прагне щось придбати й при цьому напружується, проводячи свої дні у вічній гонитві та боротьбі, а отже – у стражданні. Той, хто володіє яким-небудь майном, боїться його втратити, і життя його перетворюється на страх – почуття дуже неприємне. Якщо ж він і втратить своє багатство, то страждає ще сильніше, бо, звикнувши до одного, він навряд чи зможе привчити себе задовольнятися меншим. Незаможні заздрять, заможні бояться, перші готові вчинити замах на других, які, у свою чергу, прагнуть захистити себе від свавілля перших. Заздрість і страх породжують ненависть і ворожнечу, на землі постійно відбуваються сутички, і люди зазнають лиха.

Майно – корінь усіх людських бід. Який злочин – від малого до великого – не був породжений корисливими мотивами? “Проклята жадоба золота”, за словами стародавніх римлян, усі п’ять тисяч років людської історії штовхала людей на злочини. Інстинкт приватної власності змушував їх здійснювати найганебніші вчинки й забувати часом про свою людську природу.

Другою перешкодою до досягнення щастя є залежність кожного з нас від стереотипів, правил, норм і умовностей, нав’язаних нам суспільством. Усі ми з дитинства чудово знаємо, що одне вважається добрим, а інше – поганим, щось обов’язково заохочується, а інше неодмінно засуджується і навіть підлягає покаранню. Кожен повинен постійно притлумлювати свої бажання і робити не те, що хочеться, а те, що наказано. Самообмеження штучними суспільними настановами, часом дурними й безглуздими, викликає в нас, поза сумнівом, негативні емоції.

Для того щоб бути щасливою, людині необхідно звільнитися від усього, що заважає цьому. По-перше, потрібно зробити себе вільним

від усякого майна, а по-друге, знайти свободу від суспільних стереотипів і норм, робити завжди так, як хочеться, бути в гармонії із самим собою і не погоджуватися з думками інших людей. Той, хто виконає ці вимоги, стане істотою, яка живе абсолютно природно, тобто в цілковитій згоді з природою, а також гранично вільно, а відтак – щасливо. Проте таке життя подібне до існування тварин, чого Антісфен анітрохи не заперечував. Навпаки, він наголошував, що тварини, перебуваючи в єдності з навколишнім світом, живуть надзвичайно просто, нічого не маючи і нікого не соромлячись. Не знаючи ні каяття, ні сподівань, ні зневіри, вони не відають наших пристрастей і вільні від наших страждань, а тому завжди спокійні та безтурботні.

За цей заклик уподібнитися до тварин сучасники прозвали Антісфена і його послідовників собаками. Школу стали називати кгнічною, а її представників – кініками (собакуючими філософами). Латинською мовою звучить як циніки. Тепер ми називаємо цим словом нахабу, який нехтує нормами моралі, однак, як бачимо, сучасний зміст цього поняття дуже далекий від його первинного змісту.

Кінізм – це філософія, у якій ідеться про досконалість і гармонію природи та згубну недосконалість цивілізації, закликає повернутися до природного стану й проповідує аскетизм – обмеження потреб і анархізм – безумовну особисту свободу людини від усього нав’язаного їй ззовні. Ця філософія за своїм змістом дуже близька до деяких давньоіндійських даршан.

Одним із найвідоміших кініків був філософ Діоген Синопський, якого ми згадували в § 1. Його тезка, Діоген Лаертський, розповідав: “Одного разу Александр (Македонський. – Авт.) підійшов до нього

і сказав: “Я великий цар Александр”. – “А я, – відповів йому Діоген, – собака Діоген”. І на запитання, за що його називають собакою, сказав: “Хто кине шматок, – тому виляю, хто не кине – обгавкую, хто є злою людиною – кусаю””.

Цей діалог досить яскраво розкриває спосіб філософствування кініків. Розповідають також, що коли Александр підійшов до бочки, у якій жив Діоген, і запитав: “Що я можу зробити для тебе?” Діоген відповів: “Відійди і не заступай мені сонце”. Цим він підтвердив вірність своїм поглядам, які не бажав проміняти на милість могутнього правителя. Проте сонце античної філософії вже заходило за небокрай.

Останнім бастіоном античної філософії був неоплатонізм (III–VI ст.). Він став реакцією філософів на реалії життя в Римській імперії, спробою захистити внутрішній спокій людини від катастроф і потрясінь історії. Засновником неоплатонізму був Аммоній Саккас (175–242), який жив в м. Александрії, що було на той час найбільшим центром освіти і науки.

Відомий неоплатоніст Плотін (204–269) уважав, що “філософія – найголовніше”. Основний зміст його філософії становило вчення про божественну тріаду – Єдине, Дух, або космічний Розум, і Світову Душу. Єдине – це першопочаток усього існуючого, що містить абсолютну повноту чистого буття і є самодостатнім. Цим Єдиним, як зазначав Плотін, є Бог – єдиний розум усього. Він перебуває в самому собі та наділяє буття Духом, який є подобою Отця, як світло є подобою сонця. Досконалий Дух народжує Душу, якою “закінчується світ високих божеств”:

апитання і авдання

1. Що таке еллінізація й еллінізм?

2. У чому полягає подібність усіх філософських учень еллінізму? Розкрийте зміст поняття евдемонізм.

3. Які основні ідеї епікурейського вчення?

4. Чому можна стверджувати, що вчення Епікура про задоволення є радше аскетизмом, аніж гедонізмом?

5. Спробуйте визначити, які задоволення, з погляду Епікура, є природними та необхідними, які – природними, але не необхідними, і які – неприродними і не необхідними.

6. Розкрийте основні ідеї філософського учення стоїків. У чому полягає стоїчне щастя?

7. Розкрийте основні філософські ідеї скептицизму. Що є скептичним щастям? Чим відрізняється стоїчна незворушність душі від скептичної?

8. Хто такі кініки і що таке кінізм? Розкрийте основні положення кініч-ної філософії.

9. Що спільного і в чому відмінність між античними кініками і сучасними нам циніками?

10. У одному з творів Епікура є таке міркування: “...коли ми говоримо,
що задоволення – це кінцева мета, то розуміємо не задоволення
розпусників і не задоволення, що полягають у чуттєвій насолоді,
як думають деякі... ми розуміємо свободу від тілесних страждань
і від душевних тривог. Ні, не пиятики і гульня безперервні, не вті
шання жінками, не насолода від усяких страв, які дає розкішний
стіл, народжують приємне життя, а тверезий роздум, що дослі-

‘ джує причини всякого вибору й уникнення і виганяє брехливі думки, які коять у душі найбільше сум’яття”.

У чому полягає специфіка епікурейського вчення про задоволення (незвичність епікурейського розуміння задоволень)?

11. Як ви розумієте відоме твердження стоїка Сенеки: “Сильніший за всіх той, хто володіє самим собою”?

12. Філософська класика. Скептичний мислитель Секст Емпірик пропонував таку класифікацію філософів: “Тим, хто шукає яку-не-будь річ, доводиться або знайти її, або дійти до заперечення знаходження і визнати її неприйнятність, або затято шукати. Тому, можливо, відносно речей, що їх розшукують у філософії, одні говорили, що вони знайшли істину, інші висловлювалися, що сприйняти її неможливо, треті ще шукають”.

Чи згодні ви з такою класифікацією? Як ви вважаєте, до якого типу філософів зараховували себе скептики?

13. Кажучи про бажану позицію, яку людина повинна зайняти в ставленні до суспільства, Епікур висунув девіз: “Проживи непомітно!” Як така позиція філософа була обумовлена історичними умовами епохи еллінізму? Порівняйте цей суспільний ідеал Епікура із соціальною позицією Платона.

14. Чиє етичне вчення – епікурейське, стоїчне, скептичне або кініч-не – найбільш вам близьке? Чому?

15. Розкрийте суть неоплатонізму.

‘‘|)апам’ятайте

/ Антична філософія, натурфілософія, першооснова, буття, небуття, логос, атоми і порожнеча, софістика, суб’єктивізм, релятивізм, агностицизм, ідея, матерія, форма, утопія, гедонізм, атараксія, Дух, Єдине, стоїцизм, кініки, неоплатонізм.

\ загальнення

У III розділі ми ознайомилися із стародавньою філософією, яка поширювалася на теренах сучасної Європи. її називають античною, вона охоплює період, що відноситься до історії Стародавніх Греції і Риму. У своєму розвитку антична філософія пройшла три етапи:

 архаїчний, або досократичний, період (VII–VI ст. до н. е.);

 класичний (V-IV ст. до н. е.);

 елліністичний (IV ст. до н. е. – III ст. н. е.).

Розділ IV