Скільки існує істин? Софісти і Сократ

У V ст. до н. е. в багатьох містах Стародавньої Греції була встановлена демократична форма політичного життя. Це означає, що на різні державні посади людей не призначали, а вибирали шляхом народного голосування. Тому людина, яка викликала симпатії виборців, вдало виступаючи перед ними на народному зібранні, могла посісти яку-небудь відповідальну посаду. Зрозуміло, що тоді особливо почали цінувати ораторське мистецтво й освіту взагалі. Адже успішно виступити перед народом могла тільки освічена людина, що володіла політичним красномовством. Проте широкі знання в різних сферах мали тільки філософи (окремих наук і мистецтв як таких не було, їх замінювала філософія, а філософи були майже єдиними на той час ученими). Тому люди й зверталися до них з проханнями навчити різних премудростей, передусім умінню сперечатися і доводити, спростовувати й переконувати.

Деякі філософи брали гроші за навчання й отримали назву софісти (грец. sophistes – платний учитель філософії, політики, математики

та інших наук), тобто “учителі мудрості”. Вони навчали насамперед риторики (грец. rhetorike – наука красномовства), різних прийомів доведення і спростування, мистецтва вести суперечку й перемагати в ній, впливати за будь-яких обставин на слухача й досягати бажаного ефекту. Для того щоб у всіх інтелектуальних ситуаціях виходити переможцем, треба вміти доводити і спростовувати все що завгодно. Платні вчителі мудрості винайшли різноманітні софізми – позірно правильні докази свідомо помилкових положень. Наприклад, такий софізм: “Чи знаєш ти, хто стоїть під цим покривалом?” – “Не знаю”, – відповідає людина. “Це ж твій батько, – говорять їй, – виходить, ти не знаєш свого батька”. Або ви запитуєте кого-небудь: “Чи знаєш ти, про що я хочу тебе запитати?” – “Не знаю”, – вам відповідають. Тоді ви кажете: “Невже ти не знаєш, що Сонце на сході?” – “Знаю”. – “Ага, – переможно виголошуєте ви, – виходить, ти знаєш, а спочатку сказав, що не знаєш, виходить – ти знаєш те, чого не знаєш”. А ось’хитріший софізм: “Що краще – вічне блаженство чи шматок м’яса на хлібі? Звичайно ж, вічне блаженство. А що може бути краще за вічне блаженство? Ніщо! А шматок м’яса на хлібі кращий, аніж ніщо, отже, він кращий, аніж вічне блаженство”.

Проте для того, щоб перемагати, софізмів замало. У будь-якій суперечці людина має знайти істину. Однак якщо істина єдина для всіх, а той, хто сперечається не на її боці, не може мати рацію. Значить, єдине, що залишається софістові, – це припустити існування не однієї істини, а багатьох. Скільки людей, стільки й думок, кожна людина – сама собі істина.

Знаменитий софіст Протагор Абдерський (480–410 pp. до н. е.) запропонував формулу такого переконання: “Людина є мірою всіх речей”, тобто, як хто вважає, те для нього і є істиною, яка цілком суб’єктивна (залежить від суб’єкта – людини). Нічого спільного й обов’язкового для всіх немає, жодних єдиних принципів або законів не існує. Кожен із нас сам собі встановлює правила й орієнтири свого життя. Будь-яке переконання настільки ж істинне, наскільки й хибне. Все можна і довести, і спростувати, протилежні думки цілком рівносильні. Про все можна сказати: “Це і так, і не так водночас”. І все в цьому контексті залежить тільки від конкретної людини, яка і встановлює критерії правди та брехні. Такий погляд називається суб’єктивізмом (з латин, subjectivus – підметовий). Однак якщо немає нічого загальноприйнятого, тоді ніхто не може володіти абсолютною істиною, ні абсолютно помилятися, точніше, що здається істинним одному, для іншого – помилкове, важливе для когось стає для іншого геть байдужим, смішне для одного видається

сумним іншому і те, що бачиться комусь як добро, інший цілком може оцінити як зло. Отже, ні про що не можна стверджувати безумовно, усе у світі відносне. Із суб’єктивізму софістів випливає релятивізм (з латин, relativus – відносний) – положення про відносність усього сущого і мислимого. Чи можна пізнати світ, у якому немає нічого стійкого й загальнообов’язкового, а все суб’єктивне й відносне? Швидше за все, такий світ непізнанний.

Заслуга філософської софістики в тому, що вона приділила значну увагу проблемі пізнання. Архаїчні філософи від Фалеса до Демокріта не сумнівалися в пізнанні світу, тому їх більше непокоїли питання його будови – космологічні та походження – космогонічні. Софісти ж вважали, що перед тим, як міркувати про світобудову, спочатку треба з’ясувати, чи ми можемо про неї взагалі що-небудь дізнатися, чи ж наша доля – залишатися в цілковитому незнанні, уважаючи істинним те, що видається нам таким. Відповідаючи на це запитання, вони схилялися до другого, а тому характерною рисою їхнього учення є також агностицизм (від грец. agnostos – недоступний для пізнання) – твердження про непізнаванність світу або ж скептицизм (від грец. skeptikos – сумніваюся) – сумнів у можливості його пізнати. Так, наприклад, софіст Горгій Леонтійський (483–375 pp. до н. е.), якому належить твір – “Про те, що не існує, або Про природу”, сформулював свої погляди, написавши три положення: по-перше, нічого немає; по-друге, якби щось і було, то воно було б непізнаванним; по-третє, якби хтось і зміг би що-небудь пізнати, то не зумів би передати це знання іншому.

Софістам протистоїть знаменитий грецький філософ Сократ Афінський (469–399 pp. до н. е.). На відміну від них він уважав, що істина, так само як сонце, що всім світить і всіх зігріває, може бути тільки одна. Вона єдина для всіх, загальнообов’язкова й об’єктивна, тобто існує поза нами й незалежно від наших бажань. Не ми її вигадали і не нам її скасовувати. Ця істина була до нас і буде завжди. Де б не жила і ким би не була людина, вона не може не підкорятися їй. Усі люди єдині, і немає поміж ними відмінностей перед однією істиною, що перебуває в усьому, яка все освітлює і пульсує в кожній людській душі. Якщо хтось і надумається стверджувати, що він не підкоряється їй, не визнає її, що має власну індивідуальну істину, це буде самообманом, спробою відвернутися від неминучого. Ніхто не може, уважав Сократ, відмовитися від цієї загальної

для всіх істини, як не можна відмовитися від того, наприклад, що ти людина, як не можна відмовитися від власних очей, рук і ніг, серця і розуму.

Що ж це за істина? Де вона? У чому вона полягає? Відповідаючи на ці запитання, Сократ говорив, що було б занадто самовпевнено, якби хто-не-будь зі смертних став думати, ніби він напевно знає цю істину. Єдине, що ми можемо стверджувати, – це те, що така істина існує. Однак говорити, що вона є чимось уже визначеним, цілком відомим, раз і назавжди знайденим і встановленим, неможливо, адже йдеться про абсолютну істину, а людина, як істота недосконала, ніколи не може досягти абсолюту. Радше навіть навпаки, єдине, про що ми знаємо точно, – це про власне незнання, про труднощі, які постають перед нами при спробах що-небудь пізнати, і як сказав Сократ, “я знаю тільки те, що нічого не знаю”. Проте наше невідання істини зовсім не означає, що її немає. Невідомо, яка вона, і завданням кожної людини якраз* і є пошук тієї, реально існуючої, єдиної для всіх, але невідомої істини. Причому шукати її кожен має самостійно, адже жоден авторитет, яким би шанованим він не був, не може точно знати, якою є істина, і на цій підставі вести за собою інших. А самостійний пошук завжди обтяжений сумнівами, суперечностями й тривалими роздумами. Лише таким шляхом – тернистим і багатотрудним – людина може якщо не знайти істину, то хоча б наблизитися до неї. Цей метод отримав назву евристика (від грец. heurisko – знаходжу). Філософ, уважав Сократ, повинен сприяти тому, хто шукає, у його починаннях: не пропонуючи готових відповідей, він усього лише допомагає шукачу зорієнтуватися в неосяжній стихії думок та ідей, у яку вступає охочий знайти що-небудь істинне. Сократівський метод також є майєвтикою (від грец. maieutike – повивальний): філософ надає допомогу народженню істини. Однак його участь у цьому не вирішальна, адже вона все ж таки має народжуватися самостійними зусиллями людини. Цей метод

він створив на основі повивальної практики своєї матері. У цьому зв’язку він говорив, що його мати допомагала народжуватися людині фізично, а він сприяв духовному народженню людини.

Проте чи будуть люди займатися пошуком якоїсь невідомої і далекої істини, якщо повсякденне життя зрозуміле їм і для неї зовсім не вимагається жодних особливих роздумів? Припустимо, людина заробляє достатньо грошей, щоб існувати безбідно, має шану та повагу в суспільстві, звичні заняття й упевненість у завтрашньому дні. Вона вранці йде на роботу, увечері повертається до свого родинного вогнища, де на неї чекають затишок і насолода відпочинку. Що ще потрібно? Навіщо роздумувати про якесь не зовсім зрозуміле безсмертя, сенс життя, своє призначення у світі, про обов’язок, чесноти і ще невідомо про що, якщо все і так цілком добре? Увесь сенс у тому, що звичне коло життя відволікає людину від цих думок, тоді як вони, може, і є головними, а все повсякденне – суєта й ілюзія життя – несправжність існування.

Сократ уважав за необхідне постійно нагадувати людям, що, крім звичних справ, є турботи вищого порядку, інакше людина остаточно погрузне в земній рутині й забуде про справжнє, істинне та нетлінне, тим самим змарнувавши право називатися людиною – істотою розумною, яка не може не міркувати про глобальне і вічне. Він порівнював себе з ґедзем, який боляче жалить коня, що спокійно пасеться на лузі, не даючи йому стояти на місці, поволі гладшати й пропадати марно.

У своїх бесідах афінський мислитель тонко підводив слухачів до розуміння того, що ніхто не може бути цілком задоволений своїм життям і самим собою, що немає меж запитанням, сумнівам і прагненню до більш досконалого. При цьому він використовував прийоми і методи, до яких часто вдавалися софісти: ставив людину в інтелектуально складне становище, спантеличував її суперечностями, примушував засумніватися в очевидному та припустити неможливе. Відмінність у тому, що софістика ставила за мету збентежити людський розум, збити його з пантелику, щоб показати відносність і суб’єктивність усього. Сократ же чинив те ж саме для того, щоб через сумніви та розумову безвихідь підштовхнути людину до пошуку об’єктивної та вічної істини.

Головною метою його філософії було відновлення авторитету знання, підірваного софістами, які нехтували істиною. Сократівський шлях пізнання проліг від тези “Я знаю тільки те, що я нічого не знаю” до народження істини через самопізнання та зведення до принципу вислову, написаного на храмі в Дельфах, “Пізнай самого себе”.

Сократівські бесіди мали глибокий морально-етичний зміст, а отже, не всім були до вподоби. І афіняни вирішили позбутися неспокійного філософа, який своїми питаннями “псував” людям безтурботне життя. Проти Сократа організували судовий процес, звинувативши його в нечестивості: ніби він не шанував державних богів, не поважав традицій і розбещував юнацтво. Його жорстоко засудили – Сократ випив чашу з отрутою. Після страти філософа його співгромадяни розкаялися і почали віддавати йому всілякі почесті, як часто буває в подібних випадках.

Сократ не залишив після себе творів, тож ми дізнаємося про нього з праць його сучасників, а також зі свідчень учнів і послідовників. Мислитель принципово нічого не записував, висловлював свої переконання усно, кажучи, що книжка – це стільки, скільки в ній є записано, її ні про що не запитаєш, із нею не посперечаєшся і жоден текст ніколи не замінить живого людського спілкування.

Однак не тільки бесіди, а й усе його життя було філософією, найяскравішим утіленням його поглядів, через що він став свого роду символом філософії, її вічним пафосом.

) апитання і)авдання

1. Що сприяло появі софістики?

2. Хто такі софісти? Чим відрізняються поняття мудрець, філософ і софіст?

3. Що таке софізм? Наведіть приклади будь-яких софізмів.

4. Які основні філософські ідеї софістів? Розкрийте зміст понять суб’єктивізм, релятивізм, агностицизм, скептицизм.

5. Які основні філософські ідеї Сократа? У чому полягає його протистояння софістиці?

6. Що таке майєвтика? Чому Сократа часто порівнювали із софістами? Що спільного між їхніми вченнями?

7. Відомий софіст Протагор написав твір “Про богів”, головною думкою якого було твердження: “Про богів я нічого не можу знати: ні того, що вони існують, ні того, що вони не існують; надто багато того, що перешкоджає мені пізнати це, і передусім – темнота предмета і стислість людського життя”. Який принцип софістичної філософії взято за основу цього твердження?

8. Філософська класика. Прочитайте уривок із праці Платона “Діалоги (після смертного вироку)” та охарактеризуйте моральні якості Сократа.