Речовина без ідеї – ніщо”. Платон і Арістотель

Знаменитим учнем Сократа був філософ Платон Афінський (427–347 pp. до н. е.). Справжнє його ім’я – Арістокл, а додане – Платон, з яким він увійшов в історію, – прізвисько, яке перекладається з грецької як “широкий”. Він одержав його чи то за міцність статури, чи за широкий лоб, чи за широту думки. Якщо Сократ нічого не писав, то Платон залишив багато тво-pjB, частина з яких видана українською мовою. Його праці, як правило, написані у формі діалогів, головною дійовою особою яких є Сократ, який веде діалог із філософами на різні теми.

Одним з основних міркувань Платона є відоме твердження про те, що видиме – нереальне: якщо ми щось бачимо, то це зовсім не означає, що воно існує саме так, як нами сприймається. Ця думка – одна з вічних у філософії. Пригадаймо, елейські філософи говорили, що ми бачимо навколо себе рух і зміну, але ж насправді ніщо не рухається і не змінюється. Геракліт стверджував, що коли ми щось бачимо незмінним, то це не означає, що воно дійсно таке, просто ніхто не помічає загальний і безперервний рух. “Ви думаєте, – говорив мілетський філософ Анаксімен, – що навколою нас –різніречі, нічого подібного – усе, що здається різним, насправді – одна й та ж сама речовина – повітря, тільки в різних своїх станах”. “Ми бачимо гори і дерева, луги й озера, зірки та планети, – стверджував Демокріт, – і зовсім не розуміємо, що немає ні того, ні іншого, ні третього, а є тільки набір невидимих нам атомів, які рухаються в порожнечі”.

Цілком можливо, що ми бачимо одне, а насправді існує зовсім інше.

Щоб краще зрозуміти теорію Платона, уявімо собі таку картину. Припустимо, що перед нами лежить яблуко, груша і слива. Вони абсолютно різні й не подібні. Проте є в них щось спільне, подібне, таке, що робить їх відмінними від інших плодів та об’єднує в одну групу. Це спільне ми називаємо словом “фрукт”. Виникає запитання: чи існує

фрукт у реальності як річ, у якій були б зібрані всі можливі фрукти землі, як предмет, який можна було б роздивитися або доторкнутись? Ні, не існує. “Фрукт” – це всього лише поняття, термін, назва, якою ми позначаємо групу подібних між собою речей. Насправді існують самі лише ці предмети, а їх назви реально у світі не існують. Як поняття або ідеї, вони перебувають тільки в нашій свідомості. Можна припустити, що все відбувається навпаки. Реально і спочатку існують ідеї або поняття речей і не у свідомості, а самі собою, поза нами, тільки в особливому, вищому, недоступному світі, а всі речі, які нас оточують, усього лише породження цієї первинної сутності – ідей і є їх віддзеркаленнями або тінями, а тому реально не існують. Ця думка – головна в ученні Платона. “Мм думаємо, – говорив він, – що світ єдиний – той, який ми бачимо довкола себе, насправді ж світів два: один – вищий і невидимий – світ ідей, інший – нижчий і чуттєво осяжний – світ речей. Перший породжує другий. Існує, наприклад, у вищому світі ідея коня, вона й обумовлює кожного конкретного коня, який перебуває на землі. І саме завдяки цій ідеї земний кінь залишається конем і не перетворюється на будь-який інший предмет, тобто речі, що чуттєво сприймаються, знаходять зміст, реальність, стійкість, незмінність якраз завдяки причетності до вічних і незмінних ідей. Якби цього стабілізуючого світового початку – ідей – не було, то будь-яка річ постійно переходила б у будь-який інший стан: мурашка могла б перетворитися на слона, або гору, або квітку, а планета могла б стати трикутником, або хмарою, або краплиною роси... Отже, світ ідей – це ніби смисловий “каркас” чуттєво осяжного або фізичного світу, невидимий оку, але доступний умоглядному мисленню”.

Однак наш світ не є нижчим, тому що нижче від нього перебуває матерія. Ідеальний світ Платон називає буттям, матерію – небуттям. Матерія – ніщо, але вона є, уважав Платон. Як це розуміти? Якщо перемішати всі різноманітні речі нашого світу до стану однорідної маси, вийде світове місиво, у якому не буде ні конкретних предметів, ні їх властивостей. Що можна буде сказати про цю масу? Нічого. Яка вона? Єдина можлива відповідь – ніяка. Саме в цьому сенсі вона – ніщо, небуття. Знайомий нам за чуттєвими сприйняттями світ виникає якраз на межі матерії й ідеального світу: яка-небудь вища сутність – ідея з безформної частинки матерії творить нормальну, сприйману нами річ. Тому предмети фізичного або чуттєвого світу все ж таки досконаліші порівняно з ніякою матерією, оскільки в їх появі вирішальну роль відіграють вічні та незмінні ідеї, що існують насправді.

Речі тілесного світу є їх проекціями, контурами, блідими подобами або тінями. Для ілюстрації своїх переконань Платон пропонував таку алегорію. Уявіть собі, що ми сидимо в печері спиною До входу і дивимося на її стіну. За нами в сонячних променях проходять якісь тварини, пролітають птахи, ростуть квіти. Ми ж бачимо на стіні печери тіні цих предметів, але оскільки сидимо спиною до входу, то не знаємо про їх існування. Нам здається, що тіні, за якими ми спостерігаємо, і є самі предмети і що це – єдина можлива реальність. Проте хтось озирнувся й побачив сам предмет, який, звичайно ж, у тисячу разів досконаліший за свою тінь. Той, хто побачив, розуміє, що він сприймав тінь за саму річ, порівнює одне з іншим – і його подиву немає меж. Він усвідомлює, що справжній світ зовсім не такий, яким він його раніше бачив, захоплюється і вже більше ніколи не дивитиметься на жалюгідні тіні, а всі свої сили спрямує на споглядання самих предметів. Більше того, він вийде з печери, щоб побачити те, що знаходиться за її низьким склепінням, сірими, похмурими стінами – широкі зелені рівнини, чудові луки, свіжий простір, безмежне блакитне небо, на якому сяє сонце. Так само і в нашому житті: ми бачимо навколо себе різні предмети й маємо їх за реальні та єдино сущі, не розуміючи, що вони всього лише нікчемні віддзеркалення, недосконалі подоби або бліді тіні ідей – сутностей світу дійсного й надзвичайно справжнього, але недоступного й невидимого. Якби комусь із нас удалося побачити за фізичними речами їх справжній початок – ідеї, він знехтував би той матеріальний, тілесний світ, нам близький, зрозумілий і звичний, у якому ми живемо, уважаючи його єдино можливим світом ідей.

Відтак завдання кожного, учив Платон, – за несправжнім побачити справжнє, за нереальним – дійсне, за матеріальним – ідеальне, за контуром – справжні контури, дійсне буття. Як це зробити? Лк> дина не повністю належить світу речей. Вона має душу – вічну сутність, яка пов’язує її з невидимим світом. Після смерті тіла душа вирушає саме туди, перебуває там якийсь час і при цьому споглядає ідеї та долучається до вищого знання. Потім вона спускається в матеріальний світ і, уселяючись у яке-небудь тіло, забуває про свої знання. Проте забути не означає не знати зовсім, бо в забуванні є можливість пригадати. Виходить, що людина при народженні вже все знає, але тільки потенційно. їй не треба пізнавати з нуля і крок за кроком набувати знань. Вона має всього лише виявити їх у собі, пригадати забуте. Тому пізнання, за Платоном, – це пригадування душі. Пізніше це переконання одержало назву теорія природжених ідей. Попри всі зусилля, ми все ж таки не зможемо цілком осягнути ідеальний світ, добре, якщо нам відкриється хоч би його маленький

елемент або фрагмент. Адже ми – хочемо того чи ні – перебуваємо переважно у світі тілесному, суперечливому й недосконалому. Та якщо нам відомо про буття чудове, то чому й не спробувати земне життя ушляхетнити й вивищити за його взірцем, зробити гармонійнішим, доброчеснішим і щасливішим?

Душа людини, згідно з ученням Платона, складається з трьох частин: розумної, емоційної та інстинктивної. Це поєднання в кожному випадку нерівномірне. Якщо переважає розумна частина душі, то людина – філософ, якщо емоційна – воїн, а якщо інстинктивна, то – землероб або ремісник. Виходить, що рід людський поділяється на три стани, кожен з яких має займатися тим, до чого зумовлений своєю природою: філософи, як люди всезнаючі й мудрі, повинні керувати державою; хоробрі, сильні й мужні воїни мають її захищати; а ті, хто добре знає, як обробляти землю, хто уміє вирощувати врожай і виготовляти ремісничі вироби, повинні працювати й годувати державу. Кожен займатиметься своєю справою і приноситиме максимальну користь суспільству, через це нас чекає процвітання. Якщо ж кожна верства робитиме те, чого не вміє, користі не буде жодній, а громадське життя стане безладом.

Перший принцип, за яким повинна будуватися ідеальна держава, – розподіл праці між станами, з якого випливає заперечення демократії. Адже суть її у виборності керівників держави. Як можна вибирати керівника? Адже керувати повинен той, хто вміє це робити, а не той, хто подобається нам і якого ми за те й вибираємо, щоб він нами керував.

Ми ж не вибираємо керманича на корабель – ним керує той, хто вміє це робити, а якщо ми посадимо на корму просто симпатичну нам або шановану людину, яка, проте, не тямить у навігації, вона потопить корабель упродовж перших же хвилин плавання.

Другим принципом ідеального суспільного ладу має бути відсутність приватної власності, оскільки вона – джерело всіх лих. Якщо всі рівні, то кому спаде на думку позаздрити ближньому через те, що він має чогось більше, і кому треба буде боятися сусіда, який може що-небудь відібрати. Рівність виключає і заздрість, і страх, і ворожнечу. Навіщо людям сваритися й ображатися одне на одного, якщо всі однакові за своїм майновим становищем? Суспільство і держава, побудовані на природному розподілі праці й відсутності приватної власності, будуть процвітаючими і щасливими.

Створена Платоном картина – ідеал, до якого він прагнув і за яким пропонував змінювати життя. Учення про ідеальне суспільство називається утопією (з грец. “и” – не, topos – місце, букв. – неіснуюче місце), адже досягнення ідеалу на практиці здійснити

неможливо. Як бачимо, Платону належить перша в історії людства розгорнена соціальна (суспільна) утопія.

Так мало б бути в ідеальній державі Платона, але насправді часто бувало таке, що людина робить не свою справу. Керівники не вміють управляти, створюючи для народу страждання, воїци погано захищають його, а землероби не трудяться. Кожен дбає передусім про власний інтерес, розколюючи суспільну єдність; усі ворогують з усіма, як наслідок – на землі множаться лиха й нещастя.

Проте в утопії Платона є чимало позитивного, зокрема, він уважав, що правителі є вельми вищими в трьох відношеннях – у родовому, в освітньому й у своєму масштабі цінностей. Відтак маємо сформовані вимоги до правителя стосовно його освіти та моральних якостей.

У священному гаю поблизу Афін, у якому, за переказами, був похований міфічний герой Академ, Платон заснував свою філософську школу, що отримала назву академія. У цій платонівській школі навчався згодом його знаменитий учень Арістотель Стагиріт (384–322 pp. до н. е.), який є останнім представником класичного періоду античної грецької філософії.

Арістотель не сприймав теорію Платона. “Як, – запитував він, – речі можуть існувати окремо від ідей, що їх породжують? Як тіні та предмети можуть перебувати в абсолютно різних місцях?” На думку Арістотеля, Платон надто протиставив світ ідей і світ речей. Він уважав, необхідно припустити, що предмет і його ідея існують разом, у єдності. Замість платонівського поняття “ідея” Арістотель використовує поняття “форма”, яким позначає ідеальну сутність, вічну й незмінну. Форма Арістотеля – це майже те ж саме, що ідея Платона. Крім форм, існує також матерія, яка, будучи позбавленою властивостей, якостей або ознак, є ніякою, тобто нічим. У погляді на матерію як на небуття Арістотель цілком погоджується з Платоном. І ось яка-небудь вища сутність – форма – уселяється в безформний шматок матерії, і виходить нормальна, чуттєво осяжна річ фізичного світу, яка має розмір, колір, запах та інші якості. Наприклад, форма коня (або ідея коня, як сказав би Платон) уселяється в якийсь шматок матерії, і з’являється тілесний кінь, якого ми бачимо перед собою. А форма, скажімо, квітки вбудовується в іншу частинку матерії, котра ще є нічим, і робить із неї квітку, що має певну будову, колір, аромат та інші властивості. Тут можна провести таку аналогію. Припустимо, перед нами лежить

77’

пластилін, а в нашій свідомості є уявлення або образ, наприклад, дерева. Якщо ми цей розумовий образ перенесемо на пластилін або наділимо його цим образом, тобто виліпимо з цього матеріалу дерево, то безформний шматок пластиліну перетвориться на нормальний предмет, у якого є стовбур, гілки, коріння і т. д. Поки матеріал був безформним, ми нічого не могли про нього сказати, він був нічим. Проте наділений за допомогою наших рук і свідомості певною формою, він перетворився на річ, про яку тепер можна щось говорити, тобто він став чимось.

Те ж саме спостерігаємо і в навколишньому світі: усі речі – це матерія, перетворена ідеальною сутністю – формами. Основу вчення про буття (онтології) Арістотеля становить: категоріальний аналіз сущого. Він розумів під категоріями родові висловлювання про буття, а “оскільки одні висловлювання позначають сутність речі, другі – якість, треті – кількість, четверті – “де”, п’яті – “коли”, то відповідно до кожного з них ті самі значення має і буття”. Перелічуючи категорії, Арістотель вдається до розділового “або”: “Зі сказаного без будь-якого зв’язку кожне позначає або сутність, або “скільки”, або “яке”...” – і в такий спосіб перебирає десять відомих категорій (форм, понять).

У його тлумаченні категорії – це висловлювання, які відображають такі загальні (родові) властивості буття, за допомогою яких воно поділяється в мові й знанні на рубрики, що не зводяться одна до одної. Всесвіт – це оформлена речовина. Будь-яка річ має і матерію, і форму, а їх нерозривна єдність і є цією річчю.

Отже, якщо в ученні Платона світ ідей і світ речей існують окремо один від одного; то, за переконанням Арістотеля, світ форм і світ матерії утворюють єдине ціле, яким і є все, що нас оточує. Проте вирішальна роль у всьому сущому належить саме формам. Без них матерія ніщо, вони приводять її до стану впорядкованості, правильності та світової гармонії. “Матерія, – стверджував Арістотель, – є всього лише можливістю буття, форма ж із цієї потенції створює дійсність. Низька матерія – будівельний матеріал, сутність речей, форма ж із цієї основи створює справжнє існування. За видимим матеріальним стоїть невидиме ідеальне, за чуттєвим – безтілесне, за недосконалим і мінливим – довершене й незмінне. Проте одне не можна відокремити від іншого, бо вони збігаються в рамках того світу, у якому ми живемо, утворюють єдність”. Немає матерії поза й окрім форми, уважав Арістотель, як немає і форми без матерії. І лише одна-єдина форма існує сама собою, ні від чого не залежить і є гранично автономною. Це Розум – першодвйгун, причина і початок усього. Його Арістотель також називає богом.

Погляди Арістотеля на взаємодію матеріального й ідеального зумовили його концепцію пізнання. Якщо Платон уважав за непотрібне вивчати речі навколишнього світу, оскільки вони – усього, лише тіні, а пізнавальне завдання, на його думку, полягає у виведенні знання з людського розуму, у якому воно вже початково міститься, то Арістотель наполягав, що тільки через дослідження окремих речей ми можемо збагнути форми. Пізнання, на його думку, має полягати в дослідженні зовнішнього світу та накопиченні фактів, збагаченні нашого досвіду. Знання виводиться не з розуму, а з вивчення навколишньої дійсності.

З усіх античних мислителів середньовічна теїстична філософія (християнська – на Заході і мусульманська – на Сході) визнала насамперед Арістотеля. Причому не тільки визнала, а й возвеличила його як незаперечний авторитет в духовному житті епохи Середньовіччя. Тоді утвердилася знаменита фраза: “Сам сказав!” (латин. “Ipse dixit!”). Якщо комусь з учасників суперечки вдавалося довести, що обстоювані ним положення висловлював свого часу Арістотель, то він виголошував ці заповітні слова, і суперечку вважали закінченою. Продовжувати суперечку тоді означало вести полеміку з най-видатнішим філософом попередніх епох, учення якого визнавалося в середньовіччі безумовною істиною.

апитання і а^ авдання

1. У чому полягає головна думка платонівського вчення?

2. Чому Платон порівнював наш світ із печерою, а чуттєво осяжні предмети – з тінями?

3. Як ви вважаєте, які ідеї Сократа – учителя Платона – вплинули на становлення платонівського вчення?

4. Звідки ми знаємо, за Платоном, про світ ідей, якщо він надчуттєвий? Що пов’язує нас із цим світом?

5. Що таке утопія? Які принципи покладені Платоном у вчення про ідеальне суспільство та державу?

6. У чому полягає подібність і відмінність платонівського й арістоте-лівського вчень?

7. Чи можна стверджувати, що система Арістотеля, як і вчення Платона, є варіантом філософського ідеалізму? Аргументуйте свою відповідь.

8. Філософ Антісфен, критикуючи платонівську теорію ідей, сказав її творцеві: “Я бачив величезну кількість коней, Платоне, але я ніколи не бачив ідею коня, про якого ти так наполегливо говориш”. Платон відповів йому: “У тебе, Антісфене, є очі, щоб побачити кожного

конкретного коня, але, мабуть, тобі бракує розуму, за допомогою якого ти міг би угледіти ідею коня”.

Прокоментуйте ці платонівські слова- Яка основна думка виражена в його вченні?

Філософська класика. Прочитайте уривки з роботи Арістотеля “Категорії філософії, їх зміст і функції” і дайте відповідь на запитання: що таке первісна сутність? Як Арістотель визначає поняття сутність, кількість?