Тема 4. Земельні правовідносини

1). Адиханоз Ф. X. Соотношение норм гражданского права и норм земельного права в регулировании земельних отношенмй в условиях рьінка земли / Ф. X Адиханов // Государство и право. - 2001. - № 1. - С. 32-39.

2). Аксененок Г. А. Земельньїе правоотношения в СССР / Георгий Александрович Аксєненок - М.: Госюриздат., 1958. - 424 с.

3). Андрейцев В. І. Об'єкти земельних правовідносин за новим Земельним кодексом України / В. І. Андрейцев // Законодавство України, Науково-практичні коментарі. -2002.-№2. -С. 3-19.

4). Бахуринська М Особливості суб'єктного складу земельних концесійних правовідносин /Марія Бахуринська // Юридична Україна. - 2005. - № 8. - С. 49-54.

5). Бондар О, Правове регулювання земельних відносин майнового характеру актуальні проблеми / О. Бондар /7 Право України. - 2000. - № 6. - С, 53-55.

6). Баран О. ПРАВА НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ ЯК САМОСТІЙНИЙ ОБ’ЄКТ ЗЕМЕЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

В УКРАЇНІ. Матеріали ХIІI регіональної науково-практичної конференції (8-9 лютого 2007 р.)

Результатом проведення земельної реформи в Україні є формування принципово нової системи

прав на землю. Основою її розвитку становлять різні форми та види власності.

Внаслідок включення земельних ділянок у сферу ринкового обігу розширилось коло об’єктів

земельних правовідносин. Відповідно до ст.2 Земельного кодексу України (далі ЗК) ними, окрім землі

в межах території України та земельних ділянок є права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Залежно від об’єкта усі земельні права громадян можуть бути поділені на матеріальні (речові

або обмежені речові права – права невласників земельних ділянок) та нематеріальні (зобов’язальні)

права. Нематеріальні права на землі є порівняно новими для земельного права, що вимагає

дослідження їх поняття та ознак, уточнення видів тощо.

Ставлення до цих прав в юридичній літературі неоднозначне. Поки що, нажаль, немає чітких

критеріїв їх розмежування. Тому вивчення нематеріальних (зобов’язальних) прав проводиться лише у

взаємозв’язку з речовими правами у земельному законодавстві.

Співвідношення цих прав можна провести на прикладі права особи на земельну частку (пай),

яке також є видом права власності.

Будь-яке право власності у юридичній літературі розглядають як речове. Речові права дають їх

володільцю можливість безпосередньо впливати на земельну ділянку шляхом панування над нею. На

прикладі дослідження права на земельну частку (пай) можна говорити про певні особливості прав

громадян на земельні ділянки. Вони пов’язані з тим, що особа (громадянин – власник права на

земельну частку (пай)) може реалізувати своє право лише із зверненням вимоги про виділення в натурі

(на місцевості) земельної ділянки.

Суб’єкт цього права не наділений жодною із перелічених у ст. 78 ЗК правомочностей власника.

Положення Указу Президента України „Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи

в сфері сільськогосподарського виробництва” від 10 листопада 1994 р., які наділяли власника

земельної частки (паю) правомочностями розпорядження, скасовано. Варто зазначити, що ЗК ввів

новий вид земельної частки (паю), що повністю виключена із цивільно-правового обігу (ст. 25 ЗК).

Скасування правомочності розпорядження правом на земельну частку (пай) пов’язано з тим, що

практично усі колективні та інші недержавні сільськогосподарські підприємства – суб’єкти права

колективної власності на землю, в результаті їх реформування припинили свою діяльність. ЗК не

передбачає можливості надання земель у колективну власність, а, отже і паювання земель через

механізм їх передачі у колективну власність. Фактично отримані в результаті паювання колективних

земель права на земельні частки (паї) є своєрідним залишком ліквідованого інституту права

колективної власності на землі. З виділенням у натурі (на місцевості) останньої земельної ділянки із

складу земель відповідних сільськогосподарських підприємств у науці земельного права очікується

повне „очищення” земельного законодавства України від інституту права колективної власності на

землю.

Право користування земельною ділянкою, яка належить сільськогосподарському підприємству

на праві власності і розпайована (поділена на умовні частки) між його членами, належить винятково

цьому підприємству як юридичній особі. Тому ні володіти земельною часткою (паєм), ні

користуватися нею власник не може. Наприклад, він не може самостійно господарювати на землі, або

ж передати земельну ділянку в оренду тому, що суб’єкт права не може передати більше прав, ніж має

сам.

Оскільки реалізувати право на земельну частку (пай) без звернення вимоги не можливо ні

юридично, ні фактично, то це право власності не можна відносити до категорії речового. Тому

загальна характеристика речових прав застосовується до прав на землю із урахуванням умов їх

реалізації.

1. Специфіка земельних прав громадян полягає у тому, що не будь-яке право власності є

речовим правом. Право на земельну частку (пай) є правом зобов’язального характеру. Однак його не

можна відносити до загальної системи зобов’язального права, оскільки воно має самостійний

правовий режим і регулюється нормами спеціального земельного та аграрного законодавства.

На жаль, у законодавстві відсутнє визначення зобов’язальних прав. Відповідно до ст. 509 ЦК

зобов’язальним правовідношенням визнається таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник)

зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати

роботу, надати послугу, сплатити певні гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має

право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

У земельно-правовій літературі до зобов’язальних прав найчастіше відносять права на землю,

які виникають в результаті укладення договорів та угод. За земельним законодавством України

найхарактернішими з них є оренда та застава (іпотека) земельних ділянок. Тому права, що випливають

із змісту цих договорів, не можуть бути речовими.

Проте зобов’язання може виникати не лише із приватних правовідносин. Підставами

виникнення зобов’язань є, відповідно до ч.2 ст.509 ЦК, загальні підстави виникнення цивільних прав

та обов’язків, встановлених ст.11 ЦК.

За своєю правовою природою право вимоги також може бути різним. Наприклад, одні

зобов’язальні права вимоги є об’єктами приватних правовідносин, інші – випливають з рішення суду,

ще інші – стосуються вимог про відшкодування шкоди тощо.

Тому до зобов’язальних потрібно віднести як права на здійснення певних дій, які виникають у

результаті укладення договорів та угод, так і права на звернення до контрагента вимоги про

необхідність здійснення ним певних дій, які не випливають із договорів та угод.

2. На відміну від речових прав суб’єктами права приватної власності на землю можуть бути не

лише ті особи, які безпосередньо мають у власності земельні ділянки, але й ті, хто, має законне право

набути у власність земельну ділянку, але фактично його не реалізує в силу певних обставин.

З огляду на це, можна використовувати поняття „суб’єкт права приватної власності на землю” і

„власник земельної ділянки”. Розмежування цих понять в земельно-правовій літературі не є новим – в

свій час це було здійснено О.І. Крассовим та О.С. Колбасовим. Узгоджуючи їх термінологію із чинним

законодавством України, вважаю, що стосовно громадян, які мають право на земельну частку (пай),

можна застосовувати поняття „суб’єкт права приватної власності на землю”, а у випадку виділення

земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) – „власник земельної ділянки”.

Аналіз позицій тих авторів, які проводили розмежування речових і зобов’язальних прав, та

узгоджуючи їх із положеннями сучасного земельного та цивільного законодавства України, можна

виділити певні характерні особливості нематеріальних (зобов’язальних) прав громадян на земельні

ділянки.

1. Перша ознака зобов’язальних прав – це їх об’єкт. Специфіка суб’єктивних прав, в основу

яких покладено об’єкт права, в юридичній літературі досліджена досить детально. Слушною видається

позиція Б.С. Шишкіної, яка відносить до речових прав такі суб’єтивні права, об’єктами яких є речі, а

до зобов’язальних – права на здійснення певних дій або права на звернення до контрагента вимоги про

необхідність здійснення ним певних дій.

Нематеріальні блага не можуть бути об’єктами речових прав. В структурі об’єктів речового

права чітко виділяються матеріальні об’єкти – індивідуалізовані земельні ділянки або їх частини з

установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо них правами (ст.78 ЗК).

Цими земельними ділянками або їх частинами можна фізично володіти.

2. На відміну від речових прав в законодавстві не встановлений перелік зобов’язальних прав.

3. Найчастіше зобов’язальні права виникають на підставі договору, звідси й відповідна назва.

Це друга ознака, що відокремлює зобов’язальні права від речових, які виникають не на договірній

основі, а в силу інших, прямо передбачених законом юридичних фактів.

4. Оскільки особа, яка має зобов’язальне право, може реалізувати свої правомочності щодо

володіння і користування лише у разі передачі таких правомочностей за договором, то наступна

ознака зобов’язальних земельних прав проявляється у відсутності у його володільця можливості

безпосередньо впливати на земельну ділянку шляхом панування над нею, як це має місце при

речовому праві.

5. Зобов’язальні земельні права, на відміну від речових, мають строковий характер, що

визначається в момент їх виникнення.

6. Наступною ознакою зобов’язальних земельних прав є особливий правовий зв’язок між

об’єктом та сторонами зобов’язального правовідношення. Він проявляється через відсутність

можливості у володільця зобов’язального права реалізувати його без звернення вимоги до

зобов’язаної особи.

7. Зобов’язальні права, на відміну від речових, мають відносний характер, оскільки

уповноважена особа реалізує своє право через поведінку конкретної зобов’язаної особи, якій він

вправі пред’явити вимогу. Однак і тут є деяка специфіка земельних правовідносин, яка яскраво

виявляється у праві власності на нематеріальні об’єкти. Теоретично право власності на ці об’єкти

також повинно мати абсолютний характер.

Обґрунтуванням поширення на нематеріальні права власності на землю абсолютного захисту

права власності може стати конструкція „змішаних” правовідносин, які поєднують у собі властивості і

відносних і абсолютних прав.

Дослідження зобов’язальних прав на землі дає можливість розглядати ці права як правовий

інститут, як суб’єктивне право та як правовідношення, правова природа якого визначена у ст.509 ЦК.

Як правовий інститут права на земельні ділянки включають в себе сукупність правових норм,

що визначають підстави виникнення, зміни і припинення прав на землю, права і обов’язки осіб щодо

здійснення відповідного зобов’язального права.

Як суб’єктивне право права на землю можна розглядати як забезпечену законом або договором

можливість здійснення певних дій, а також як право на звернення до контрагента вимоги про

необхідність здійснення ним певних дій.

Оскільки об’єктами зобов’язальних прав на землю є об’єкти, які утворюють категорію

нематеріальних (chooses in action, intangible property), то повноваження суб’єкта будуть залежати

(через диференціацію правових режимів) від того виду об’єкта, на який це право розповсюджується.

Відтак, кожне суб’єктивне зобов’язальне земельне право має свій зміст і межі здійснення.

Отже, як випливає з аналізу правової природи нематеріальних (зобов’язальних) прав громадян

на земельні ділянки, та їх співвідношення із речовими, зобов’язальні права на землю – це забезпечена

законом або договором можливість здійснення певних дій, а також можливість звернення до

контрагента вимоги про необхідність здійснення ним певних дій.

7). Дегтев А. Земля - обьект земельних и гражданских правоотношений / А. Дегтев /і

Право и зкономика. - 2005. - № 8. - С. 54-61.

8). Коваленко Т. Роль правового звичаю в забезпеченні ефективності правового регулювання земельних відносин / Тетяна Коваленко // Право України. - 2010. -№2. -С. 135- 142.

9). Ковальський Д. В. Земельно-процесуальні відносини: монографія / Дмитро Вікторович Ковальський. - К.: Юрікком Інтер, 2009, - 176 с.

10). Т. Ковальчук ДО ПИТАННЯ ЩОДО РОЗМЕЖУВАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН, ОБ’ЄКТАМИ ЯКИХ ВИСТУПАЮТЬ ЗЕМЕЛЬНІ ДІЛЯНКИ ТА НЕРУХОМЕ МАЙНО// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали ХI регіональної науково-практичної конференції (3-4 лютого 2005 р.)

У теорії земельного права земля розглядається як інтегрований та диференційований об’єкт

правового регулювання. Це обумовлено, по-перше, функціями, які виконує земля у життєдіяльності

людини та розвитку суспільства: 1) політичну – земля виступає як територія держави, просторова

межа державної влади, 2) екологічну – як охоронюваний законом природний об’єкт, що існує

незалежно від волі людини; 3) економічну – як матеріальна умова та основний засіб виробництва у

сільському та лісовому господарстві, просторовий операційний базис для розміщення підприємств

промисловості, транспорту, шляхів сполучення тощо; 4) соціальну – як умова життя та діяльності

людини; по-друге, розподілом земельного фонду України за основним цільовим призначенням на 9

категорій: 1) землі сільськогосподарського призначення; 2) землі житлової та громадської забудови;

3) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; 4) землі оздоровчого

призначення; 5) землі рекреаційного призначення; 6) землі історико-культурного призначення;

7) землі лісового фонду; 8) землі водного фонду; 9) землі промисловості, транспорту, зв’язку,

енергетики, оборони та іншого призначення (ст. 19 Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001

року зі змінами та доповненнями (далі – ЗК України)).

Враховуючи незамінність та величезну значимість землі у життєдіяльності людини та розвитку

суспільства ст. 14 Конституції України закріпила надзвичайно важливу норму про те, що земля в

Україні (у тому числі всі категорії земель – авт.) є основним національним багатством, що перебуває

під особливою охороною держави. При цьому доцільно зазначити, що аналіз змісту Конституцій таких

країн як США, Російська Федерація, а також таких європейських країн як Федеративна Республіка

Німеччина, Фінляндія, Франція, Швеція, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Чехія свідчить

про відсутність аналогічної норми у конституціях зазначених країн.

Конституційна новація України про те, що земля є основним національним багатством, що

перебуває під особливою охороною держави, має певні юридичні ознаки, на які звертали увагу у своїх

працях такі науковці як Андрейцев В.І., Титова Н.І., Носік В.В. тощо. Це, зокрема: 1) пріоритетність в

правовому регулюванні землі як основного національного багатства серед інших об’єктів

національного багатства; 2) підпорядкованість правового регулювання режиму цих об’єктів

правовому режиму землі як основної матеріальної цінності і національної святині, що належить на

праві власності Українському народу та підлягає особливій охороні державою; 3) самостійність

правового регулювання відносин, у яких земля виступає в якості самостійного об’єкта.

Практична реалізація даних положень має проявлятися, зокрема, в тому, що:

1) відносини у сфері використання, відтворення та охорони земель, у сфері управління мають бути

врегульовані спеціальним законодавством (земельним та екологічним);

2) в чинному законодавстві має бути чітке розмежування правового регулювання відносин у

зазначеній сфері та правового регулювання відносин у сфері використання та охорони інших

об’єктів, у тому числі і нерухомого майна.

На сьогодні в України відносини щодо використання, відтворення, охорони земель, а також

щодо управління у зазначеній сфері врегульовані цілою системою законодавчих та підзаконних актів,

які є джерелами в основному земельного, екологічного, частково аграрного права. Лише серед законів

можна назвати, зокрема: Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року, закони України «Про

охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року зі змінами та

доповненнями, «Про меліорацію земель» від 14 січня 2000 року, «Про Загальнодержавну програму

формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» від 21 вересня 2000 року,

«Про землеустрій» від 22 травня 2003 року, «Про охорону земель» від 19 червня 2003 року, «Про

державний контроль за використанням та охороною земель» від 19 червня 2003 року, «Про оренду

землі» в новій редакції від 2 жовтня 2003 року [26], «Про державну експертизу землевпорядної

документації» від 17 червня 2004 року, «Про екологічну мережу» від 24 червня 2004 року тощо.

Разом з цим норми Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року (ч. 1 ст. 181), норми

Законів України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року, «Про іпотеку» від 5 червня

2003 року (ст. 1), «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 1

липня 2004 року (ст. 2), Національний стандарт № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав»,

затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 року № 1440 (п. 3)

визнають земельні ділянки нерухомою річчю, нерухомим майном, що перебуває у правовому обігу,

тобто фактично землі, земельні ділянки як основне національне багатство визнаються зазначеними

нормативними актами звичайним нерухомим майном.

Такі приписи названого законодавства не узгоджуються з положеннями Конституції України,

земельним, екологічним законодавством, оскільки порушують пріоритет встановлення правового

режиму земель та земельних ділянок, об’єднуючи в єдиний об’єкт правової регламентації земельні

ділянки та нерухоме майно.

Як зазначалось вище в теорії земельного та екологічного права земля (земельна ділянка)

розглядається як матеріальний об’єкт природного походження, яка з точки зору еколого-економічної

оцінки належить до природних ресурсів, а не до категорії речей як об’єктів матеріального

виробництва, що виступають у той же час як об’єкти цивільних правовідносин, зокрема, речового

обміну й відповідно правового регулювання.

Практично це означає, що: 1) землі, земельні ділянки, є складовою навколишнього природного

середовища, а відтак існують об’єктивно; 2) оскільки земельні ділянки не створюються працею

людини, вони не мають балансової вартості, а тому оцінка земель здійснюється за штучно створеними

методиками, в основі яких лежить капіталізована рента.

В земельно-правовій літературі названі також такі відмінності правового режиму земельних

ділянок від правового режиму нерухомого майна як: 1) наявність спеціальної плати за їх

використання, яка регулюється спеціальним законом і має дві специфічні форми: земельний податок і

орендна плата; 2) наявність специфічних підстав для примусового припинення прав на земельну

ділянку тощо.

До таких відмінностей доцільно також додати здійснення управління у сфері використання,

відтворення та охорони земель, яке проявляється у здійсненні спеціально уповноваженими органами

таких восьми функцій як: 1) розподіл та перерозподіл земель різних категорій, 2) планування

використання земель; 3) ведення державного земельного кадастру, 4) здійснення контролю за

додержанням законодавства у сфері ефективного використання, відтворення та охорони земель,

5) здійснення моніторингу земель; 6) проведення агрохімічної паспортизації земель

сільськогосподарського призначення; 7) здійснення землеустрою; 8) розгляд земельних спорів

органами місцевого самоврядування та органами управління, що не притаманне у сфері використання

та охорони нерухомого майна.

Отже, вище зазначене свідчить про те, що земельні ділянки і нерухоме майно, не можна

об’єднувати в єдиний об’єкт правової регламентації, а відтак виникає потреба внести зміни до чинного

законодавства, зокрема, Цивільного кодексу України, Законів України «Про виконавче провадження»,

«Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» тощо в частині

вилучення норм, які, по-перше, відносять земельні ділянки до нерухомого майна, по-друге, регулюють

відносини у сфері використання та охорони земельних ділянок.

При цьому доцільно зазначити, що даний процес вже частково започаткований – відповідно до

п.3 Прикінцевих положень Закону України «Про оцінку земель» від 11 грудня 2003 року до Закону

України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» були внесені

зміни, згідно яких серед майна, яке може оцінюватись вилучено земельні ділянки (абзац 2 ч. 2 ст. 3).

Аналогічні зміни мають бути внесені і до Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна

і майнових прав», який був прийнятий відповідно до зазначеного закону.

11). Мілімко Л. Особливості земельних відносин за Земельним кодексом України / Л. Мілімко // Право України. - 2007. - № 2. - С. 60-62.

12). Мірошниченко А. М. Колізії в правовому регулюванні земельних відносин в Україні / Анатолій Миколайович Мірошниченко. - [2-ге вид., перероб. і допов.). - К.: Алеута; КНТ; ЦУЛ, 2010. - 270 с.

13). Мірошниченко А. Колізії між приписами земельного та цивільного законодавства:

перспективи усунення та рекомендації щодо вирішення /Анатолій Мірошниченко // Право України. - 2009. - № 3. -С. 126-131.

14). Мірошниченко А. М. Нормування як засіб правового регулювання земельних відносин: атореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 „Земельне право; аграрне право; екологічне право; природноресурсове право" /А. М. Мірошниченко. - К., 2004. - 19 с.

15). Сьіродоев Н. А. Земля как обьект гражданского оборота / Н. А. Сьіродоев //

Государство и право. - 2003. - № 8. - С. 27-34.

16). Титова Н. Землі як об'єкт правового регулювання / Н. Титова // Право України. -1998.-№ 4. -С. 10-15.

17). В. Федорович МЕТОДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У ЗЕМЕЛЬНОМУ ПРАВІ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали Х регіональної науково-практичної конференції (5-6 лютого 2004 р.)

Для характеристики галузі права взагалі і земельного права зокрема, поряд із предметом,

важливо виділяти і особливості методу правового регулювання земельних відносин. Під методом

галузі права розуміють спосіб впливу норм даної галузі права на поведінку учасників суспільних,

тобто земельних відносин.

Метод правового регулювання поряд із предметом визнається критерієм розмежування норм

права по галузях, хоч в теоретико-правовій літературі проблема методу правового регулювання носить

дискусійний характер. Одні вчені відносять метод правового регулювання до основних критеріїв

галузі права, інші – до додаткових. Загальновизнаним є факт, що метод правового регулювання

характеризується низкою юридичних ознак, до яких відносять:

– юридичні факти, необхідні для виникнення правовідносин;

– юридичне становище учасників правовідношення;

– характер прав та обов’язків учасників правовідношення та як вони розподілені між ними;

– види санкцій – державно-примусових заходів за порушення вимог норм права та порядок їх

застосування.

Щодо методу земельного права, то, встановлюючи права та обов’язки учасників відносин у

вигляді надання їм можливості вчиняти певні дії або заборони на їх здійснення, земельно-правові

норми визначають тим самим модель поведінки учасників земельних відносин.

Прикладом того, як закріплюються права суб’єктів земельних відносин, є стаття 91 Земельного

кодексу України, в якій визначаються основні права власників земельних ділянок: відчужувати

земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на землі;

використовувати наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини і т.ін.

Прикладом зобов’язання вчиняти певні дії можуть бути положення ст.91 Земельного кодексу

України, які передбачають обов’язок власників земельних ділянок використовувати їх за цільовим

призначенням; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші користі властивості землі; своєчасно

сплачувати земельний податок і т.ін.

В той же час земельне законодавство передбачає обов’язки у вигляді заборон – не порушувати

прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів (ст.91 Земельного кодексу України).

Регулювання земельних відносин шляхом встановлення певного поєднання прав та обов’язків

можливе лише при добровільному виконанні земельно-правових норм. У випадку їх порушення

застосовуються заходи державного примусу, щоб привести земельні відносини відповідно до моделі

поведінки, закріпленої в нормі права. Державний примус до дотримання норм земельного

законодавства виражається в притягненні до відповідальності правопорушників або в примусовому

приведенні суспільних відносин у стан, що відповідає вимогам права. Наприклад, відповідно до ст.152

Земельного кодексу України порушені земельні права підлягають відновленню, а заподіяні збитки –

відшкодуванню в повному обсязі.

Земельне законодавство встановлює також певну ієрархію співвідношення прав та обов’язків

суб’єктів земельних відносин. Це співвідношення виражено у визначенні сфер застосування таких

класичних методів правового регулювання, як імперативний і диспозитивний методи. Поєднання двох

вказаних методів правового регулювання є основною ознакою методу правового регулювання

земельних відносин. Характер такого поєднання обумовлюється сучасним станом земельних відносин,

тими процесами, що відбуваються сьогодні в процесі здійснення земельної реформи в Україні.

Для радянського земельного права характерним було застосування переважно імперативного

методу, тобто методу підпорядкування, що було обумовлено передусім виключною власністю

держави на землю. В особі держави поєднувалися повноваження власника земель і суверена, який

користується правом територіального верховенства та політичного панування на землі в межах

кордонів. По суті для всіх земельних відносин того періоду був характерним владний характер.

В сучасному земельному праві, яке базується на засадах плюралізму форм власності та

використання земель, включення їх у цивільно-правовий обіг, коли застосовуються обидва згадані

методи правового регулювання. говорити про перевагу одного з них досить складно, оскільки їх

співвідношення може змінюватися під впливом змін у законодавстві та практики його застосування.

Кардинальна зміна відносин власності на земельні ділянки, можливість вчинення з ними

цивільно-правових угод абсолютно не означає, що на зміну імперативному методу повністю прийшов

диспозитивний. Треба враховувати досить складний і багатогранний характер предмету правового

регулювання – земельних відносин. який випливає із положення землі, яка є з одного боку об’єктом

власності, нерухомим майном, а з другого боку – частиною навколишнього природного середовища.

Врахування дії об’єктивних законів природи, економічних законів суспільства зумовлює

необхідність збереження імперативного методу стосовно правового регулювання певних сфер

земельних відносин, в яких найбільше проявляються публічні інтереси.

Імперативний метод правового регулювання застосовується передусім щодо відносин у сфері

державного управління використанням та охороною земель. Об’єктивна необхідність управління

землями випливає з їх економічної ролі в житті суспільства, їх обмеженості та незамінимості як засобу

виробництва у сільському та лісовому господарстві, інтересів екологічної безпеки.

Застосування імперативного методу має місце у сфері здійснення основних функцій державного

управління: ведення державного земельного кадастру, землеустрою, моніторингу земель, планування

використання земель, надання та вилучення земель державної та комунальної власності та ін.

Особливо слід підкреслити необхідність владного впливу на відносини у сфері охорони земель.

Проте адміністративно-правовий метод як спосіб регулювання суспільних відносин не можна

ототожнювати з адмініструванням як чисто управлінською діяльністю.

З розвитком недержавної власності на землю в Україні значно розширяється сфера

застосування протилежного за змістом до імперативного методу правового регулювання –

диспозитивного. Суть цього методу полягає у закріпленні нормами права лише меж поведінки

учасників суспільних відносин і наданні їм можливості вільно і самостійно врегульовувати свої

взаємовідносини у встановлених межах. Сфера застосування диспозитивного методу дозволяє

виділити приватну частину земельного права.

В земельно-правовій літературі виділяють три види диспозитивного методу правового

регулювання земельних відносин: рекомендаційний, санкціонуючий та делегуючий.

Рекомендаційний метод полягає у наданні можливості альтернативної поведінки суб’єкта

земельних правовідносин, коли йому надається можливість самому обирати спосіб своєї поведінки

залежно від поставленої мети.

Санкціонуючий метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх земельних повноважень

суб’єкт земельного правовідношення приймає самостійно, але воно набуває юридичної сили після

його затвердження відповідним компетентним органом.

Делегуючий метод полягає в наданні прав і свобод суб’єктам земельних правовідносин з того

чи іншого кола правомочностей. Наприклад, права самостійно господарювати на землі, право

власника заповідати належну йому земельну ділянку і т.ін.

Застосування диспозитивного методу правового регулювання земельних відносин найбільш

характерне для цивільно-правових угод із земельними ділянками, де свобода волевиявлення суб’єктів

правовідносин є найбільшою.

Деякі види земельних правовідносин вимагають застосування і диспозитивного, і

імперативного методів правового регулювання. У таких випадках часто йдеться про так званий

змішаний метод правового регулювання. Проте, видається, що твердження про існування такого

змішаного методу є не зовсім обґрунтованим. В таких випадках можна вести мову лише про

використання для регулювання однорідної групи суспільних відносин щодо конкретних ситуацій

різних методів, але не про їх змішання в якийсь один метод.

Співвідношення диспозитивного та імперативного методів правового регулювання земельних

відносин не є сталим. Сьогодні імперативний метод хоч і зберігся, але значною мірою

використовується і диспозитивний метод. Особливо в сучасний період, коли на земельні відносини

значно поширилося цивільно-правове регулювання.

Все вище сказане дозволяє дійти висновку, що при регулюванні земельних відносин можуть

застосовуватися різні методи правового регулювання, які враховують специфіку земельних відносин.

Домінуючими серед них є диспозитивний та імперативний методи правового регулювання.

18). Федорович В. І. Земля як об'єкт земельних відносин / В. І. Федорович // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2006. - Випуск 43. - С. 249-254.

ЗЕМЛЯ ЯК ОБ’ЄКТ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН

У статті охарактеризовано основні ознаки земель як загального об’єкта земельних

відносин і земельної ділянки як безпосереднього об’єкта земельних відносин.

Ключові слова: об’єкт відносин, земля, землі, земельна ділянка.

Проведення земельної реформи в Україні привело до суттєвих змін змісту

суспільних відносин з приводу землі. З огляду на це постала проблема

переосмислення основних категорій та понять земельного права, його місця в системі

права України. Найкардинальніші зміни стосуються предмета правового

регулювання земельного права.

Земельні відносини, що регулюються нормами права, мають свою специфіку.

Але якщо колись в умовах виключної власності держави на землі і повного

вилучення їх із сфери цивільного-правового обігу, ця специфіка визначалася

переважно суб’єктним складом права власності на землю, то сьогодні вона головно

зумовлена особливостями об’єкта земельних відносин – землі.

Характеристиці земель як об’єкта правового регулювання, з огляду на актуальність

цього питання сьогодні, присвятили своїй праці чимало відомих вчених-правознавців:

Н.І. Титова [1; 2, с. 10–25], М.В. Шульга [3, с. 9–25], В.І. Андрейцев [4, с. 194–206],

І.А. Іконицька [5, с. 20–33] та ін. Незважаючи на різноманітність підходів у зазначених

наукових дослідженнях до визначення основних ознак землі як об’єкта земельних

відносин, усіх їх переважно об’єднує спільний висновок про те, що земля є

специфічним об’єктом правового регулювання, і відносини з її використання та

охорони повинні регулюватися нормами окремої галузі – земельним правом.

Проте сьогодні, коли земельне законодавство розглядає землі не як об’єкт

адміністрування, а як господарську цінність [6, с. 13], змінюється предмет і завдання

земельного права, відчувається деяка недостатність наукових досліджень у цій сфері.

Динамічність земельного законодавства України надає проблемі об’єкта правового

регулювання земельного права особливої актуальності.

Широке коло суспільних відносин з приводу використання і охорони земель і

пов’язаних з нею об’єктів, які мають природне (надра, ліси, води) і штучне

походження (будівлі, споруди), розглядають переважно як сфера земельних відносин.

В умовах ринкової економіки, як слушно зазначає О.І. Крассов, значення земельних

відносин постійно зростає, оскільки земля є нерухомим майном, товаром і перебуває

в цивільно-правовому обігу [7, с. 5].

Проте відсутність в українському законодавстві понять „земля”, „землі” значно

ускладнює визначення предмета земельного права, і, відповідно, основних напрямів

розвитку земельного законодавства. Даючи у ст. 2 перелік об’єктів земельних

відносин, до яких віднесено землі в межах території України, земельні ділянки та

права на них, в тому числі на земельні частки (паї), Земельний кодекс України (далі –

ЗК) [8], водночас, на відміну від інших поресурсових законів (Лісовий та Водний

кодекси України, Кодекс України про надра, Закон України „Про рослинний світ”,

„Про тваринний світ”), не містить визначення основного загального об’єкту – землі.

Поняття „земля” як поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими

природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею,

наведене у Законі України „Про охорону земель” [9], характеризує землю тільки з

боку її природних властивостей, як об’єкта одного з видів земельних відносин – у

сфері охорони земель.

Термін „земля” – багатозначний. Різні форми зв’язку людини із землею

зумовлюють і різноманітність функцій, які виконує земля: екологічну (як природний

об’єкт), соціальну (як місце і умова життя й діяльності людини), політичну (як

просторові межі поширення державної влади), економічну (як об’єкт

господарювання), просторову (як базис для розташування будівель, споруд, об’єктів

транспорту) тощо. Тому відносини з приводу використання земель можуть

регулюватися нормами різних галузей права: екологічними, конституційними,

цивільними, земельними.

Особливе значення земля для держави та суспільства отримало своє закріплення

передусім в Конституції України [10] (ст. 14), в якій сказано, що земля є основним

національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Це

положення відтворено у ст. 1 Земельного кодексу України. Визначення для землі

правового режиму національного багатства полягає у її багатозначності для людей і

суспільства загалом.

Відомо, що у Цивільному кодексі України [11] земля належить до нерухомих

речей. Водночас, поширюючи сферу цивільно-правового регулювання і на земельні

відносини, Цивільний кодекс абсолютно не враховує їх суттєвої специфіки як

природного об’єкта не створеною працею людини.

Проф. Н.І. Титова детально проаналізувала особливості земель як об’єкта

правового регулювання [1; 2], вона зазначає, що „землі існують об’єктивно, вони не

створюються працею людини. Тобто, це природний об’єкт, який існує без впливу

людини на його виникнення та існування, на відміну від майна в широкому

цивілістичному розумінні. З цієї ж причини їх не можна „відтворити”, створити

штучно, вони не можуть бути „новоствореною” річчю” [1, с. 11].

Людина використовує землі головно з двоякою метою: як просторову базу для

розміщення різних об’єктів та як засіб виробництва, особливо у сфері сільського та

лісового господарства. Проте треба мати на увазі, що на відміну від інших засобів

виробництва, корисні властивості яких в процесі їх експлуатації зменшуються, якість

землі у разі правильного поводження з нею може значно поліпшуватися.

До найхарактерніших особливостей землі порівняно з іншими засобами

виробництва, належать її просторова обмеженість, постійність місцезнаходження і

незамінність [12, с. 5]. При цьому просторова обмеженість земель означає не

обмеженість її продуктивних можливостей, а обмеження її кількості (площ) в

природі.

У земельному законодавстві, особливо у Земельному кодексі інколи не зовсім

правильно використовується поняття „земля”, суть якого в деяких випадках має

самостійне значення, а в інших зведене до поняття земельної ділянки. І хоч ч. 3 ст. 2

ЗК України називає серед об’єктів земельних відносин землю, треба мати на увазі,

що не земля загалом як об’єкт природи чи господарський ресурс є об’єктом відносин,

а земельна ділянка – певна індивідуалізована у встановлену порядку частина

поверхні землі.

Стаття 79 ЗК України визначає земельну ділянку як частину земної поверхні з

визначеними межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї

правами. Отож, індивідуалізацію земельної ділянки здійснюють за трьома основними

ознаками:

1. визначення меж;

2. певне місце розташування;

3. надання прав щодо земельної ділянки.

Межі земельної ділянки визначають територіальну і просторову сферу

здійснення прав і виконання обов’язків їх власниками чи іншими особами, які

використовують земельні ділянки на законних підставах (наприклад на умовах

договору оренди). Встановлення меж земельної ділянки є одним із правових засобів її

індивідуалізації як об’єкта права власності чи інших прав.

Відповідно до ст. 55 Закону України "Про землеустрій" [14], встановлення меж

земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-

геодезичних і картографічних матеріалів. Межі земельної ділянки в натурі (на

місцевості) закріплюються межовими знаками встановленого зразка.

У разі, якщо межі земельних ділянок в натурі (на місцевості) збігаються з

природними та штучними лінійними спорудами і рубежами (річками, струмками,

каналами, лісосмугами, шляхами, шляховими спорудами, парками, огорожами,

фасадами будівель та іншими лінійними спорудами та рубежами тощо), межові знаки

можуть не встановлюватися.

Інколи об’єктом земельних відносин може бути частина земельної ділянки, хоч

ЗК України і не згадує її у переліку об’єктів земельних відносин.

Відповідно до ст. 377 Цивільного кодексу України, якщо договором про

відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не

визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної

ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею, або спорудою, та на частину

земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

Законодавство допускає поділ земельної ділянки, оскільки потреба в цьому

нерідко виникає на практиці, особливо у відносинах спільної власності на земельну

ділянку. Зокрема у п. 4 ст. 88 ЗК України зазначено, що учасник спільної часткової

власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння,

користування частини спільної власності земельної ділянки, що відповідає розміру

належної йому частки.

Отже, законодавство визначає, що земельна ділянка може бути подільною і

неподільною. Подільною є земельна ділянка, яка може бути поділена на частини,

кожна з яких після поділу утворить самостійну земельну ділянку, використання якої

може здійснюватися без переводу її до складу земель іншої категорії. Тому, зазвичай,

результатом виділення частини земельної ділянки є формування самостійної, окремої

ділянки землі.

Поряд з поняттями „земельна ділянка” у законодавстві використовують поняття

„угіддя”. Наприклад, п. 2 с. 22 ЗК України поділяє землі сільськогосподарського

призначення на сільськогосподарські та несільськогосподарські угіддя. Термін

„угіддя” є і в іншому земельному законодавстві. Проаналізувавши його можна дійти

висновку, що віднесення земель до певних видів угідь характеризує передусім спосіб

господарського використання земель. Це поняття відображає певний вид

функціонального використання земельної ділянки, зумовленого її природними

властивостями і наявністю на ній певних природних ресурсів. За допомогою цього

терміна уточнюється правовий режим окремих земельних ділянок.

Головна відмінність поняття „угіддя” від поняття „земельна ділянка” полягає в

тому, що угіддя не індивідуалізується шляхом визначення його місцезнаходження і

меж в тому ж порядку, як земельна ділянка. Більше того, зазвичай, угіддя є частиною

самостійної земельної ділянки. Тому індивідуалізація угіддя відбувається через

індивідуалізацію всієї земельної ділянки [13, с. 14–15].

Характеристика поняття „земельна ділянка” буде неповною без визначення

понять „сусідня земельна ділянка” і „суміжна земельна ділянка”, які часто

кореспондують одне одному. Це зумовлено тим, що з допомогою цих понять

земельна ділянка індивідуалізується. Поняття „сусідня земельна ділянка” і „суміжна

земельна ділянка” треба розрізняти, хоч у ЗК України вони майже тотожні.

Наприклад, у ст. ст. 91, 96 ЗК закріплено обов’язок власників земельних ділянок та

землекористувачів не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та

землекористувачів. Стаття100 ЗК встановлює, що земельний сервітут встановлюється

між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням

суду. Терміни "сусідня земельна ділянка" та "суміжна земельна ділянка" широко

застосовують у разі закріплення правил добросусідства (Гл. 17 ЗК).

Розмежування зазначених понять має не тільки теоретичне, а й практичне

значення. У земельно-правовій літературі поняття „сусідня земельна ділянка”

трактується як не лише прилегла (суміжна) земельна ділянка, а й інші земельні

ділянки, власникам або користувачам яких можуть бути заподіяні незручності

власником або користувачем даної земельної ділянки [15, с. 350]. Водночас у

законодавстві такі терміни інколи використовуються без врахування цієї відмінності.

Прикладом цього може бути ст. 108 ЗК України, відповідно до якої у випадках, коли

сусідні земельні ділянки відокремлені рослинною смугою, стежкою, рівчаком,

каналом, стіною, парканом або іншою спорудою, то власники цих ділянок мають

право на їх спільне використання. Замість терміна „сусідня земельна ділянка” тут

варто було б використати термін „суміжна земельна ділянка”.

У земельному законодавстві широко вживають термін "землі". Нерідко

однозначне визначення земельних відносин лише як земельна ділянка буває

недостатньо точним. Часто йдеться про землі окремих категорій, які займають значні

площі, про землі, що зайняті лінійними спорудами великої протяжності.

Прикладом можуть бути землі лісового фонду, які займають великі площі і

перебувають у власності держави (за незначними винятками). Поняття „земельна

ділянка” до цих земель не зовсім точне, хоч вони теж мають певні межі.

Професор Н.І. Титова підкреслює, що ЗК України не є послідовним стосовно

юридичної чистоти застосування термінів "земля" і "землі". На їхню думку, термін

"земля" через багатозначність не зовсім правильно відображає суть об’єкта

земельних відносин як предмета земельного права, оскільки має переважно

майновий, цивільно-правовий характер [див. 2, с. 11–12].

„Зовсім інше юридичне смислове навантаження несе термін „землі” – зазначає

проф. Н.І. Титова. – Під ним необхідно розуміти саме природний компонент, не

вилучений з довкілля, а органічно в нього вплетений, взаємодіючий з водами, лісами

та іншими природними ресурсами. Земельні відносини мають на увазі саме такий

об’єкт правової регламентації” [1, с. 10–11]. З цим важко не погодитися.

Тому, основними поняттями, які найбільш повно і змістовно відображають суть

об’єкта земельних відносин є „землі” та „земельна ділянка”. Цим об’єктам характерні

як загальні риси правового режиму всіх земель, так і ознаки диференційованого

правового режиму. Крім того, диференціація правового режиму найбільш характерна

для земель різних категорій.

З огляду на це слушно зазначає проф. В.І. Андрейцев, що „земля може

розглядатися як інтегрований та диференційований об’єкт, що обумовлює

необхідність її правової регламентації” [4, с. 205; 16, с. 8]. Він виокремлює окремі

узагальнені ознаки поняття землі, які характеризують землю і як частину довкілля,

базу для формування, розвитку і поширення рослинності, водних об’єктів та інших

природних компонентів і як матеріальну основу територіальної цілісності,

суверенітету і національної безпеки держави, місцевого самоврядування, засіб

виробництва тощо.

На основі цього В.І. Андрейцев наводить її визначення, в якому враховані

практично всі вказані та інші ознаки земель як об’єкта земельного права

[див. 4, с. 206]. Втім, можна погодитися із М.В. Шульгою який зазначає, що

законодавче закріплення такого розгорнутого і детального визначення поняття землі

не є необхідним, і підкреслює, що в законі достатньо вказати, що землею як об’єктом

земельних відносин є найважливіша домінуюча складова частина навколишнього

природного середовища, частина поверхні земної кори, що виступає просторовою

основою ландшафту, розташована над надрами і використовується як засіб

виробництва у сільському та лісовому господарстві, або є місцем розселення і

розташування різноманітних об’єктів [3, с. 16–17].

Стаття 168 ЗК України об’єктом особливої охорони визнає ґрунти, визначення

яких подано у Законі України „Про охорону земель” як „природно-історичне органо-

мінеральне тіло, що утворилося на поверхні земної кори і є осередком найбільшої

концентрації поживних речовин, основою життя та розвитку людства завдяки

найціннішій своїй властивості – родючості” [9]. Ґрунти визнані самостійним

об’єктом правовідносин, зокрема охоронних [2, ст. 14–15].

Усе вищезазначене дає змогу зробити такі висновки:

1. Земельне право має свою специфіку, зумовлену тим, що об’єктом земельних

відносин є земля.

2. Земля є особливим об’єктом земельних відносин через своє природне

походження та її значення в житті людини і суспільства.

3. Земля є інтегрованим та диференційованим об’єктом земельних відносин.

4. Найпоширенішими видами об’єктів земельних відносин потрібно визнати землі

як загальний та земельну ділянку як безпосередній об’єкт земельних відносин.

5. У законодавстві варто визначити поняття „земля” з урахуванням усіх її суттєвих

ознак як специфічного об’єкта правового регулювання.

––––––––––––––––––––

1. Титова Н.І. Землі як об’єкт правового регулювання // Право України. – 1998. – № 4. –

с. 11–15.

2. Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України. Наук. –навч.

посібн. / За ред. д-ра. юрид. наук, проф. Н.І. Титової. – Львів: ПАІС, 2005. – 368 с.

3. Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных

условиях. – Харьков: Фирма „Консум”, 1998 р. – 224 с.

4. Андрейцев В.І. та ін. Екологічне право: Особлива частина: Підр. для студ. юрид. вузів

і ф-тів.: Повний акад. курс / За ред. акад. АпрН В.І. Андрейцева. – К.: Істина, 2001. –

544 с.

5. Иконицкая И.А. Земельное право Российской Федерации: Теория и тенденции

развития. – М., 1999. – 127 с.

6. Земельное право: Учебник. 2-е изд., испр. и доп. / Отв. ред. проф. В.Х. Улюкаев – М:

Былина, 2000. – 388 с.

7. Крассов О.И. Комментарий земельного законодательства. – М: Издательско-торговая

корпорация. „Дашков и К0” – 2004. – 744 с.

8. Відомості Верховної Ради України, – 2002 – № 3–4, ст. 27.

9. Відомості Верховної Ради України, – 2003 – № 39, ст. 349.

10. Конституція України (із змінами і доп.). – К.: Атіка, 2006.

11. Цивільний кодекс України. – К.: Атіка, 2003.

12. Земельне право России / Под. ред. В.В. Петрова. М.; 1995. – 300 с.

13. Крассов О.И. Комментарий земельного законодательства. – М.: Издательско-торговая

корпорация "Дашков и К0" 2004. – 744 с.

14. Відомості Верховної Ради України, 2003, № 36, ст. 282.

15. Земельний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. В.І. Семчика. –

К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре””, 2004. – 748 с.

16. Андрейцев В.І. Правові засади земельної реформи і приватизації земель в Україні:

Навч. –практ. посібн. – К.: Істина, 1999. – 320 с.

19). В. Федорович ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ЗЕМЕЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали VII регіональної науково-практичної конференції (13-14 лютого 2001 р.)

Істотне оновлення земельного законодавства в результаті проведення земельної реформи

потребує нових підходів до основних інститутів земельного права, його теоретичних понять та

категорій. Найістотніші з них – це питання про поняття, структуру та види земельних правовідносин.

Дослідження проблеми цього інституту має надзвичайно важливе значення як для теорії земельного

права, так і для законодавчої практики. Такої ж позиції дотримується і Б.В.Єрофєєв.

Питання земельних правовідносин безпосередньо стосується більш загальної проблеми

визначення предмета земельного права. Суть поняття земельних правовідносин випливає із визначення

поняття предмета земельного права як певного кола суспільних відносин, урегульованих нормами

земельного права і які тому називаються земельними правовідносинами. Важливим завданням науки

земельного права є виявлення всіх специфічних особливостей земельних правовідносин, визначення їх

ролі та місця в механізмі правового регулювання.

Будучи кінцевим результатом функціонування механізму земельного права, земельні

правовідносини є правовою формою опосередкування (упорядкування) земельно-правовими нормами

відносини з приводу землі. Вони виникають, здійснюються та припиняються на основі приписів норм

земельного права.

У радянському земельному праві основу правовідносин становили такі основні засади, як право

виключної власності держави на землю та вилучення її з цивільно-правового обігу. Відтак видова

різноманітність земельних правовідносин не видавалася значною.

Зовсім іншою є ситуація в сучасний період, коли основою земельного ладу є різні форми та види

власності. Через те значно збільшилася кількість критеріїв, за якими можна класифікувати земельні

правовідносини.

Проблемі класифікації земельних правовідносин у літературі приділено багато уваги. Одна з

перших їх класифікацій була дана Г.А. Аксеньонком, який відзначив, що земельні правовідносини в

СРСР поділяються на два види: відносини земельної власності і відносини користування землею.

Сучасні класифікації є різноманітнішими. Так О.І.Крассов виділяє земельні правовідносини з

приводу прав на землю, яка є похідними від права власності, земельні правовідносини у сфері

управління використанням та охороною земель, охоронні земельні правовідносини.

Залежно від суб’єкта земельного правовідношення (носія прав та обов’язків), його об’єкта та

змісту (структурних елементів земельних правовідносин), можна розрізняти низку видів, підвидів та

різновидів земельних правовідносин. Відповідно до цього їх можна класифікувати, що дає змогу

з’ясувати їхню систему, загальні та особливі риси їх різних видів, які випливають із норм земельного

права. Найважливіше значення в земельному праві мають дві основні класифікації земельних

правовідносин, запропоновані Г.А.Аксеньонком: за основними інститутами земельного права і залежно

від матеріального та процесуального характеру правовідносин.

До першої групи земельних правовідносин можна віднести чотири основні їх види:

правовідносини власності на землю, в сфері держаного управління землями, в галузі використання

земель та охорони земельних прав.

Правовідносини власності на землю є визначальними для змісту всього земельного права.

Демонополізація власності держави на землю і включення її в систему ринкових відносин значною

мірою урізноманітнили відносини власності на землю. Земельний кодекс України в редакції від

13 березня 1992 р. закріпив державну, колективну та приватну форми власності на землю в Україні.

Виходячи із змісту ст. 142 Конституції України та Закону України “Про місцеве самоврядування”, як

самостійну форму власності на землю, можна виділити і комунальну власність як власність особливих

суб’єктів – територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах.

Характер права власності на землю, можливість існування приватної власності поряд з

публічною визначають зміст земельних правовідносин, які виникають на їхній основі, особливості

правового режиму відповідних ділянок землі.

Залежно від форми земельної власності правовідносини поділяються на правовідносини

приватної, комунальної, державної власності. Що ж до колективної власності, то у зв’язку із паюванням

земель можна говорити про її перетворення у спільну часткову власність.

Не вдаючись детально до характеристики окремих форм земельної власності, видається за

доцільне виділити її загальні специфічні риси:

по-перше, власність на землю сьогодні набула чітко вираженого аграрного характеру. За

Земельним кодексом України, передача земель у власність для ведення сільськогосподарського

виробництва має пріоритетний характер;

по-друге, серед суб’єктів права власності на землю домінуючу роль почали відігравати

громадяни;

по-третє, власність на землю в Україні характеризується встановленими законодавством

численними обмеженнями як постійного, так і тимчасового характеру: за суб’єктним складом;

об’єктами права власності; змістом суб’єктивних юридичних прав та обов’язків учасників

правовідносин.

Земельні правовідносини в сфері управління використанням та охороною земель мають

адміністративно-правовий характер і є особливим правовим інститутом. Об’єктивна необхідність

державного управління землями випливає як з характерних властивостей земель як об’єкта правового

регулювання (їх просторова обмеженість, незамінність у процесі сільськогосподарського виробництва,

постійність місцезнаходження), так з права територіального верховенства держави як елементу

суверенітету.

Зміст державного управління землями становлять певні його функції, відповідно до яких

правовідносини у сфері використання та охорони земель можна класифікувати так: правовідносини з

ведення державного земельного кадастру; територіального планування використання і охорони земель;

надання та вилучення земель; ведення державного контролю за використанням та охороною земель;

моніторингу земель; вирішенню земельних спорів; землеустрою.

Залежно від територіального характеру правовідносин у сфері державного управління землями

можуть бути загальнодержавного та місцевого рівнів.

Земельні відносини у сфері землекористування за своїм характером є похідними від

правовідносин власності на землю. За цим критерієм вони поділяються на відносини безпосереднього

та похідного землекористування. Перші з них – коли користування здійснюється безпосередньо

власником землі, другі – коли використання землі здійснюють землекористувачі, орендарі.

Класифікація земельних правовідносин такого виду може здійснюватися також залежно від того,

до складу якої категорії земель належить земельна ділянка. Відтак виділяються земельні

правовідносини стосовно використання земель сільськогосподарського призначення, земель