Тема 9. Права на землю невласників земельних ділянок

1). Алексеева С. Видьі земельньїх сервитутов и их классификация / С. Алексеєва // Підприємництво, господарство і право. - 2005. - № 5. - С. 30-33.

2). Берднїков Є. Трансформація інституту постійного землекористування з прийняттям нового Земельного кодексу України / Є. Берднїков, П. Пастушенко // Право України. - 2004. - № 2. - С. 60-66.

3). Бусуйок Д. Правові засади імплементації понять „емфітевзис" та „суперфіцій" у земельне право України: сучасний стан та перспективи розвитку / Д. Бусуйок // Право України. - 2006. - № 3. - С. 102-104.

4). Ващишин М. ПІДСТАВИ ПРИПИНЕННЯ СУПЕРФІЦІЮ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали XVІ регіональної науково-практичної конференції (8-9 лютого 2010 р.)

Суперфіцій – цс право користування чужою земельною ділянкою для забудови, що хара-

ктеризується довгостроковістю, платністю, відчужуваністю та успадкованістю. Важливою

ознакою суперфшію є цільовий характер використання земельної ділянки, наданої для забудо-

ви – будівництво промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і

будівель. Об’єктом суперфіцію с не завершена будівництвом споруда (будова), а право корис-

тування земельною ділянкою для будівництва певних видів споруд і будівель із правом супе-

рфіціарія набути право власності на них. Таким чином у суперфіціарія виникає абсолютне ре-

чове право на земельну ділянку і право власності на будівлі (споруди) на цій ділянці.

Держкомзем України у своєму роз’ясненні від 2 липня 2008 року зазначив, що проект

землеустрою щодо відведення земельної ділянки для надання її під забудову (суперфіцій) ви-

конується в тому ж порядку, який передбачений для оренди земельної ділянки. У випадку

укладання договорів суперфшію між органами місцевого самоврядування та забудовниками,

земельні ділянки мають надаватися виключно під забудову відповідно до генеральних планів

населених пунктів або іншої містобудівної документації.

Виключно цільовий характер суперфіцію вимагає врахування цільового призначення зе-

мельної ділянки в залежності від категорії земель при встановленні суперфіцію і заборону змі-

ни цільового призначення після надання її у використання. Із цільовим характером суперфіцію

пов’язана наступна важлива його ознака – довгостроковість. адже будівництво та експлуатація

будівель чи споруд потребує тривалого часу, а невикористання земельної ділянки для забудови

протягом трьох років підряд є підставою для припинення суперфіцію.

У договорі про встановлення суперфіцію сторони можуть передбачити не тільки загаль-

ний строк користування чужою земельною ділянкою, але і спеціальний строк для зведення

споруди (будівлі). Однак саме по собі таке незведення в установлений сірок не може бути під-

ставою для припинення суперфіціарних відносин. Правоприпппяючий характер мас «бездія-

льність» суперфіціарія. котрий отримавши земельну ділянку, не розпочинає будівництво впро-

довж трьох років або. розпочавши будівництво, не проводить жодних робіт щодо його

завершення протягом зазначеного періоду часу поспіль.

У земельне законодавство норми щодо суперфіцію були імплементовані 27 квітня 2007

року через доповнення Земельного кодексу України окремою главою 16–1 «Право користуван-

ня чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або забудови» із наступними

змінами і доповненнями від 16 вересня 2008 року. Зміни стосувалися суперфіцію та емфітев-

зису на земельних ділянках державної або комунальної власності. Земельний кодекс України

визнає пріоритет цивільного законодавства у регулюванні суперфіційних відносин.

Відповідно до п. 3 ст. 413 цивільного кодексу України право користування чужою земе-

льною ділянкою для забудови (суперфіцій) може бути встановлено на визначений або на не-

визначений строк, тобто є строковим або постійним, а відповідно до п. 4 ст. 102–1 Земельного

кодексу України сірок користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності

для забудови не може перевищувати 50 років. Сплив строку, на який було встановлено право

користування земельною ділянкою є підставою припинення суперфіцію. У випадку припинен-

ня права користування земельною ділянкою, на якій була споруджена будівля (споруда), влас-

ник земельної ділянки та власник цієї будівлі (споруди) визначають правові наслідки такого

припинення У разі недосягнення домовленості між ними власник земельної ділянки мас право

вимагати від суперфіціарія її знесення та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона

була до надання її в користування (ст. 417 ЦК України)

Цивільним кодексом України не передбачено переважного права суперфіціарія на продо-

вження строку користування земельною ділянкою, як і обов’язку власника земельної ділянки

продовжити на вимогу суперфіціарія сірок суперфіцію. Таке право може бути закріплено в до-

говорі або заповіті як підставі встановлення суперфіцію. Як виняток, у разі спору пролонгува-

ти суперфіцій може сул. але лише у тих випадках, якщо знесення будівлі (споруди), шо розмі-

щена на земельній ділянці, заборонено законом (житлові будинки, пам’ятки історії та культури

тощо), або є недоцільним у зв’язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) порівня-

но з вартістю земельної ділянки (п. 2 ст. 417 Цивільного кодексу України).

Переліки підстав припинення суперфіцію закріплені у ст. 416 ЦК України та п 6 ст. 102–

1 ЗК України, вони не є тотожними. Цивільним кодексом передбачено відмову землекористу-

вача від права користування (дерелікцію) як підставу припинення суперфіцію, однак така від-

мова автоматично не тягне припинення права власності на зведені ним споруди (будівлі), оскі-

льки за загальним правилом, землекористувач зобов’язаний привести земельну ділянку до

стану, який передував наданню її в користування. Земельним кодексом України така підстава

припинення суперфіцію не передбачена.

Суперфіцій є відчужуваним речовим правом, однак право користування земельною діля-

нкою державної або комунальної власності не може бути відчужено її землекористувачем ін-

шим особам (крім випадків переходу права власності на будівлі та споруди), внесено до стату-

тного фонду, передано у заставу. Відчуження земельної ділянки одним власником не припиняє

суперфіціарних відносин, а породжує їх для його правонаступника оскільки сама земельна ді-

лянка є обтяжена суперфіцієм.

Підставою припинення суперфіціарних відносин є поєднання в одній особі власника зе-

мельної ділянки та землекористувача. Таке поєднання можливе у випадку переходу права вла-

сності на земельну ділянку до суперфіціарія, або у випадку переходу права власності на зведе-

ну будівлю (споруду) до власника землі. Суперфіцій також припиняється у разі викупу

власником земельної ділянки права користування в землекористувача. У юридичній літературі

висловлюються пропозиції про надання переважного права на придбання будівлі, зведеної зе-

млекористувачем, власнику земельної ділянки. Цим положенням варто доповнити ст. 413 Ци-

вільного кодексу України або цю умову визнати істотною для договору про встановлення су-

перфіцію. В.В. Цюра вважає, що за договором про суперфіцій може бути ділянці і безоплатно

користується нею. наприклад, протягом 50 років, а після цього ця будівля переходить у влас-

ність власника земельної ділянки. Така умова зрівняє вартість зведеної споруди з платою су-

перфіцарія за землю впродовж 50 років.

Визначений перелік підстав припинення суперфіцію не є вичерпним. Оскільки суперфі-

цій є речовим правом, то його припинення можливе і за загальними підставами, визначеними

цивільним законодавством. До таких підстав варто віднести визнання недійсним правочину. в

тому числі заповіту, а також розірвання договору про встановлення суперфіцію.

«Загибель» об’єкта суперфіціарного права вважають підставою для припинення супер-

фіцію якщо земельна ділянка підлягає вилученню (викупу) з мотивів суспільної необхідності

та для суспільних потреб. Така загибель має юридичний характер, бо фактичне (фізичне) зни-

щення земельної ділянки неможливе, на відміну від інших майнових об’єктів. Однак Земель-

ним кодексом України викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю визнаєть-

ся підставою припинення тільки емфітевзису. а не суперфіцію.

Емфітевзис та суперфіцій можуть бути припинені за рішенням суду. Так, примусове при-

пинення прав на землю здійснюється у судовому порядку у разі конфіскації земельної ділянки

або примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов’язаннях власника цієї земе-

льної ділянки.

Кальніченко А. Постійне користування земельними ділянками: законодавчі зміни / А. Кальніченко //Землевпорядний вісник. - 2008. - № 3. - С. 55-61.

Костяшкін і. О. Право загального землекористування громадян: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 „Земельне празо; аграрне право, екологічне право; природноресурсове право" /1 О. Костяшкін. - К., 2005. -20 с.

Марусенко Р. І, Правові аспекти земельних сервітутів в Україні: автореф. дис на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12 00.06 „Земельне право; аграрне право; екологічне право; природноресурсове право" / Р І Марусенко. - К., 2005 -19 с.

5). Мартин В. ВИДИ СЕРВІТУТІВ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали XIV регіональної науково-практичної конференції (6 лютого 2008 р.)

Сервітути є дуже давніми правовими інститутами, які були добре відомі ще

римським юристам, хоч римське право і не знало абстрактного поняття сервітуту,

а визнавало лише типові, точно визначені випадки сервітутного користування –

право ходити чужою земельною ділянкою, право добувати пісок на чужій

земельній ділянці, пішохідний сервітут, право добувати камінь на чужій ділянці,

право перевозу човном через чужу водойму, право пасти тварин на чужій

земельній ділянці та ін.

У процесі свого тривалого історичного розвитку правове регулювання

сервітутного користування зазнало певних змін, проте суть сервітутів

залишається незмінною.

Сервітут – речове право, яке забезпечує особі можливість користати з

чужого майна.

У статті 401 “Поняття користування чужим майном” Цивільний кодекс

України не містить визначення сервітуту, а лише визначає основні умови

встановлення сервітутів та називає їх основні види – земельні та особисті. Однією

із основних відмінностей земельних та особистих сервітутів є те, що земельні

сервітути ніби встановлюють відносини між земельними ділянками, а особисті не

тільки пов’язані із певним майном, а й належать певній особі (6, 322-333)

Земельний сервітут – це право власника або землекористувача земельної

ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною

ділянкою (ділянками) (ч.1 ст. 98 Земельного кодексу України). Земельні

сервітути дозволяють усунути або зменшити природні “недоліки” одних, як

правило, невеликих земельних ділянок за рахунок інших і тим підвищити

можливість їх ефективного використання.

Приблизний, проте далеко не вичерпний перелік найпоширеніших земельних

сервітуту, містить у ст. 99 Земельний кодекс: – право проходу та проїзду на

велосипеді; – право проїзду на транспортному засобі прокладеним шляхом; право

прокладання та експлуатації ліній електропередачі, – зв'язку, трубопроводів, інших

лінійних комунікацій; –право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із

чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; – право відводу води

зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; – право

забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та

право проходу до природної водойми; – право напувати свою худобу із природної

водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до

природної водойми; право прогону худоби наявним шляхом; – право встановлення

будівельних риштувань і складування будівельних матеріалів з метою ремонту

будівель та споруд та ін.

Усі земельні сервітути традиційно прийнято поділяти на сільські, міські,

водні, «судохідні», лісові тощо, проте у законодавстві України спеціальне

правове регулювання отримали лише лісові та водні сервітути.

4

Оскільки право власності на земельну ділянку розповсюджується не лише

на частину земної поверхні, яка має установлені межі та певне місцем

розташування, але і на повітряний простір, що знаходиться над поверхнею

ділянки на висоту, необхідну для зведення житлових, виробничих та інших

будівель і споруд (ст. 79 Земельного кодексу України), то сервітути, які надають

право використовувати лише повітряний простір над земельною ділянкою можна

виділяти у самостійний вид- повітряні сервітути.

Особисті сервітути – це права, які управнюють конкретну особу на

безпосереднє користування чужим майном, надають їй можливість задовольняти

певні потреби використовуючи чуже майно. Вони призначені забезпечити права

окремим категоріям осіб, які вони, як правило, не можуть набути у інший спосіб.

Особисті сервітути нерозривно пов’язані з особою сервітуарія і тому не можуть

існувати після його смерті. Смерть сервітуарія є підставою їх припинення.

У римському праві особисті сервітути було прийнято поділяти на два види:

usus та ususfructus. Узуфруктом вважали речове право особистого користування

чужою річчю, з правом отримання з неї природних плодів без зміни при цьому

сутності самої речі та без можливості юридичного розпорядження річчю.

Об’єктом такого користування могла бути лише неспоживна річ. Usus за своїм

змістом був набагато вужчим ususfructus, оскільки надавав лише право

користування “без права на плоди речі”.

Варто відзначити, що уже за римським правом користування чужою річчю з

правом отримання з неї плодів (доходів) могло бути встановлено і щодо res

incorporales.

Аналіз змісту та правової природи ususfructus і usus свідчить про істотні

відмінності між цими сервітутами та доцільність надання їм самостійного

законодавчого регулювання, як це пропонувалося у проекті Цивільного кодексу

України від 25 серпня 1996 року.

Серед особистих сервітутів, які отримали закріплення у чинному

законодавстві України особливо слід виділити право дитини – члена сім’ї наймача

або власника житлового приміщення користуватися займаним приміщенням

(ст. 18 Закону України “Про охорону дитинства”), право користування житловим

приміщенням членів сім’ї власників житлових будинків (квартир), які не є

співвласниками (ст. 405 ЦК України), права члена ЖБК та членів його сім’ї.

Оскільки земельні та особисті сервітути як інститути цивільного права

мають різне призначення та істотно відрізняються за своєї структурою та

змістом, то у ЦК України їм треба надати самостійне правове регулювання.

У результаті встановлення сервітуту власник не позбавляється права

власності, проте, на належне йому майно покладається “обтяження”. В результаті

цього зміст суб’єктивного права власника звужується і вартість його майна, як

правило, зменшується. Тому при встановлені сервітуту власник службової

земельної ділянки може вимагати надання йому належної компенсації.

Право на отримання власником оплати за сервітутне використання його

майна передбачають Цивільний та Земельний кодекси України. Так, відповідно

до ч. 3 ст. 403 ЦК, особа, яка користується сервітутом, зобов’язана вносити плату

за користування чужим майном, якщо інше не встановлено договором, законом,

заповітом або рішенням суду. Стаття 101 ЗК України надає власнику та

землекористувачеві службової земельної ділянки право вимагати від осіб, в

інтересах яких встановлений сервітут плату за його встановлення. Тобто, оплатне

сервітутне користування може встановлюватися з покладенням на сервітуарія

обов’язку одноразово оплатити власнику обтяженого сервітутом майна певну

грошову суму «за встановлення сервітуту» чи вносити плату за сервітутне

користування майном частинами.

Отже відносини сервітутного користування можуть набувати ознак,

прикметних для договору купівлі-продажу або найму, а сервітути за ознакою

відплатності можна поділяти на оплатні та безоплатні.

Допустимість купівлі-продажі майнових прав прямо передбачена ст. 656 ЦК

України, згідно з положеннями якої до таких договорів купівлі-продажу

застосовують загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із

змісту або характеру цих прав. Проте треба пам’ятати, що за ч. 1 ст. 401 ЦК

сервітут може бути встановлений в тому разі, коли потреби певної особи “не

можуть бути задоволені іншим способом”.

Питання оплати при встановленні сервітутів не отримали належної

деталізації ні у ЦК України, ні у інших законодавчих актах. У зв’язку з цим

слушною є думка авторів, які вважають, що при визначенні розмірів сервітутних

платежів слід враховувати не лише незручності, які змушений терпіти власник

при реалізації своїх прав, але і вигоди, які отримує сервітуарій.

Важливою ознакою, яка характеризує правову природу речових прав,

зокрема і більшості сервітутів, є їх безстроковий і навіть довічний характер. У

тривалому існуванні речових прав, як відзначав С. Дністрянського, «лежить їх

головна сила і головна мета».

У римському праві, земельні сервітути не обмежувалися строками, а

особисті сервітути, як правило, були довічними або встановлювалися на строк

існування юридичної особи.

У п. 2 ст. 403 ЦК України передбачена можливість встановлення

сервітутного користування “на певний строк або без визначення строку“, а у ч.2

ст.98 Земельного кодексу України зазначається, що “земельні сервітути можуть

бути постійними і строковими”.

Можливість встановлення за сучасним законодавством строкових

земельних сервітутів є певним відступом від традиційний положень речового

права, проте заперечувати доцільність встановлення строкових речових прав,

зокрема і встановлення на визначений строк сервітутів немає достатніх підстав.

За змістом та способом здійснення сервітутного користування сервітути

можна поділяти на постійні та тимчасові (непостійні).

До постійних сервітутів відносять, наприклад, сервітути при яких службова

земельна ділянка (або інше нерухоме майно) постійно (безперервно) обслуговує

іншу-панівну ділянку і у такий спосіб створює чи покращує умови для її

ефективного використання.

Непостійні сервітути проявляються у використанні чужого майна

сервітуарієм періодично (непостійно).

Використання чужого майна за такими сервітутами, як правило, фізично не

може здійснюватись безперервно, хоча сервітути і надають управненому

можливість здійснювати належне йому право у будь-який час (право проходу,

проїзду, право встановлення рештування на сусідній земельній ділянці для

проведення ремонту будівлі тощо).

За ЦК України сервітут може надавати особі лише право користуватись

чужим майном. Проте за римським правом сервітут міг не лише надавати право

користування чужим майном, а й обтяжувати чуже майно іншим способом,

наприклад, забороняти власникові обтяженої нерухомості здійснювати певні

види використання свого майна. Негативний сервітут покладав на власника

нерухомості обов’язок не використовувати своє майно певним чином. Ядро

такого негативного сервітуту складало не право сервітуарія на вчинення певних

дій (право користуватися чужим майном), а право на бездіяльність власника

обтяженого майна і відповідний обов’язок останнього.

Згідно із ст. 103 (Зміст добросусідства) Земельного кодексу України

власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи

використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при

яких власникам (землекористувачам) сусідніх земельних ділянок завдається

найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове

забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов’язані

не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам

(землекористувачам) сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим

призначенням. Обтяження, яке покладає згадана стаття на власників та

землекористувачів земельних ділянок, треба розглядати негативним, неявним

земельним сервітутом, зміст якого полягає у тому, що власник земельної ділянки

має право вимагати від власників сусідніх ділянок не вчиняти дій, в результаті

яких відбувається неприпустимий вплив на панівну земельну ділянку.

Зобов’язаними особами у цьому правовідношенні виступають лише власники

сусідніх земельних ділянок, а його підставою є фактичне, сусідське

розташування земельних ділянок.

За суб’єктним складом та структурою міжсуб’єктних зв’язків сервітути

можна поділяти на приватні та публічні.

Приватними називають сервітути, які надають право користуватись чужим

майном одній чи декільком чітко визначеним особам, а публічними ті, які

закріпляють таке право за невизначемим колом осіб, тобто «за усіма та кожним».

У ч.2 ст 402 ЦК України передбачено, що земельний сервітут може бути

встановлений між чітко визначеними особами, проте у законодавстві України

передбачені випадки встановлення і публічних сервітутів.

Так, згідно із ст. 333 ЦК України, особа, яка зібрала ягоди, лікарські

рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їх власником,

якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу

власника відповідної земельної ділянки. Ця норма закріплена у Главі 24 “Набуття

права власності”, проте йдеться у ній про здійснення особливого виду права

користування – узуфрукту, яке надає узуфруктарію право користати з чужого

майна шляхом привласнення плодів, які воно приносить. Юридичними

підставами права збирати ягоди та лікарські рослини, ловити рибу або здобути

інші речі у лісі, водоймі може бути не лише закон, але і місцевий звичай та

загальний дозвіл власника відповідної земельної ділянки.

Видима публічних сервітутів, які отримали закріплення у Водному кодексі

України є, зокрема, право громадян здійснювати безкоштовно, без закріплення

водних об’єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів для

задоволення їх потреб «загальне водокористування» -купання, плавання на

човнах, любительське і спортивне рибальство, водопій тварин, забір води з

водних об’єктів без застосування споруд або технічних пристроїв та з криниць

(ст..47), право «користування водними об’єктами для потреб повітряного

транспорту», яке відповідно до ст. 53 цього кодексу здійснюється безкоштовно та

без надання відповідного дозволу, але у разі необхідності може бути частково

або повністю заборонено Верховною Радою Автономної Республіки Крим,

обласними, Київською та Севастопольською міськими Радами за поданням

відповідних державних органів водного господарства або охорони

навколишнього природного середовища згідно з законодавством тощо. Право

сервітутного користування чужою земельною лісовою ділянкою за невизначеним

колом осіб закріплює у ст. 23 Лісовий кодекс України. Тому публічні сервітутів

треба закріпити як особливий вид у України та врегулювати у главі 32 ЦК

особливості їх встановлення та здійснення.

6). Михайлів М. ВСТАНОВЛЕННЯ СЕРВІТУТУ НА ПІДСТАВІ РІШЕННЯ СУДУ//ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали ХIІI регіональної науково-практичної конференції (8-9 лютого 2007 р.)

Одним із видів речових прав на чуже майно є право користування – сервітут. Таке право бере

свій початок ще з часів Стародавнього Риму, окремі положення щодо якого містилися в Законах Х11

таблиць. Положення Римського права щодо права на чужі речі стали основою для створення правових

норм в законодавстві держав. Такі норми на сьогодні знайшли своє відображення і в законодавстві

України, а саме в Цивільному кодексі України, Земельному кодексі України, Законі України “Про

власність”, Законі України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх

обмежень” тощо.

Сервітут в перекладі з латинської мови означає обов’язок, зобов’язання, повинність. А саме під

сервітутом необхідно розуміти певний обов’язок, зобов’язання власника майна надати іншій особі – не

власнику право користування певним його майном з метою задоволення власних потреб та інтересів, у

випадку, якщо в інший спосіб такі потреби та інтереси не можуть бути задоволені.

Цивільний кодекс виділяє два види сервітутів особистий сервітут та земельний. Особистий

сервітут – це право певної особи не власника користуватися чужим майном з метою задоволення

певних потреб. Об’єктом такого користування в даному випадку є нерухоме майно, крім земельних

ділянок та природних ресурсів, оскільки останні є об’єктами на які встановлюється земельний

сервітут.

Відповідно до ч.2 ст.401 ЦК сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої

земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Отже суб’єктом

права вимоги щодо встановлення сервітуту може бути власник сусідньої земельної ділянки,

володілець сусідньої земельної ділянки, інші особи, яким встановлення сервітуту необхідне для

задоволення особистих потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом тощо. Зміст, види,

порядок встановлення, дія та припинення сервітуту передбачені Цивільним кодексом України

(ст.ст.402-406) та Земельним кодексом України (ст.ст.98-102).

Особа власник або користувач чи інші особи мають право вимагати встановлення сервітуту для:

проходу і проїзду на велосипеді; проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; прокладання і

експлуатації ліній електропередачі, зв’язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; прокладання

на свою земельну ділянку водопроводу від чужої природної водойми чи через чужу земельну ділянку;

відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню чи через сусідню земельну ділянку; забору води з

природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, і право проходу до природної

водойми; напувати свою худобу з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, і

право прогону худоби до природної водойми; прогону худоби по наявному шляху; встановлення

будівельних риштувань і складування будівельних матеріалів з метою ремонту будинків і споруд; інші

сервітути. Відповідно перелік встановлення сервітутів не є вичерпним і тому окрім Цивільного

кодексу та Земельного кодексу вони можуть міститися і в інших нормативно правових актах.

Серед підстав встановлення сервітуту Цивільний кодекс виділяє договір, закон, заповіт,

рішення суду. На відміну від Цивільного кодексу Земельний кодекс передбачає лише дві підстави

встановлення земельного сервітуту, а саме договір та рішення суду. А тому постає питання чи не може

земельний сервітуту бути встановлений на підставі закону чи заповіту. Так відповідно до ч.6 ст.10

Закону України “Про телекомунікації” особи, які відповідно до цього Закону отримали ліцензію на

здійснення діяльності у сфері телекомунікацій, мають право вимагати від власників земельних ділянок

або землекористувачів установлення сервітутів до категорії земель, визначених Земельним кодексом

України, для прокладання під землею телекомунікаційних мереж та/або усунення їх пошкоджень. Зі

змісту цієї статті випливає, що встановлення земельного сервітуту може відбуватися і на підставі

закону. Відповідно до ст.1247 ЦК, спадкоємець вправі встановити у заповіті сервітут щодо земельної

ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб.

Тому вважаємо за доцільне статтю 100 Земельного кодексу доповнити такими підставами

встановлення земельного сервітуту як закон та заповіт та внести відповідні зміни в ЦК.

Правове регулювання встановлення сервітуту на підставі договору теж має певні недоліки. А

саме це стосується форми договору яким буде становлюватися сервітут, визначення строку, розміру

плати за користування майном та порядку обчислення збитків завданих власникові майна особою, яка

користується сервітутом.

Договір про встановлення сервітуту оформляється у письмовій формі та підлягає державній

реєстрації державним реєстратором в порядку передбаченому Законом України “Про державну

реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень”. З моменту державної реєстрації речових

прав на нерухоме майно та їх обмежень, підставою встановлення яких є договір про встановлення

сервітуту, особа набуває право користуватися чужим майном.

Встановлення сервітуту на підставі договору відбувається у випадку якщо сторони, а саме

власники (користувачі) сусідніх земельних ділянок дійшли згоди про встановлення сервітуту та

уклали договір. У випадку недосягнення згоди щодо встановлення сервітуту на підставі договору

підставою встановлення такого сервітуту буде рішення суду.

Якщо власники (користувачі) сусідніх земельних ділянок не дійшли згоди щодо встановлення

сервітуту та про його умови то власник (користувач) панівної земельної ділянки має право на

звернення до суду із заявою про встановлення земельного сервітуту. Під час розгляду справи суд

повинен з’ясувати чи дійсно є підстави для встановлення сервітуту, чи в інший спосіб не можливо

задовоити потреби інших осіб тощо. В свою чергу позивач повинен обгрунтувати та довести потребу у

встановленні сервітуту та обгрунтувати, що його потреби не можуть бути задоволені в інший спосіб,

довести, що особа відповідач чинить перешкоди у користуванні нерухомим майном тощо. На підставі

наведених доказів та з врахуванням обставин справи враховуючи, що встановлення сервітуту не веде

до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, прав

володіння, користування та розпорядження нею, суд керуючись нормами ЦК, ЗК, ЦПК, Закону

України “Про власність” та іншим законодавством, суд постановляє одне з таких рішень: позов

задоволити; позов задоволити частково; відмовити в задоволенні позовних вимог.

З моменту набрання законної сили рішення суду стає підставою для встановлення сервітуту. І

відповідно до Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх

обмежень” рішення суду подається разом з іншими документами для реєстрації речових прав на

нерухоме майно та їх обмежень.

В рішенні суд має зазначати строк на який встановлено сервітут, плата за використання

земельної ділянки, яка обтяжена сервітутом з метою компенсації певних збитків, які може нести

власник земельної ділянки щодо якої встановлено сервітут, зобов’язання не чинити перешкод у

використанні земельної ділянки чи іншого нерухомого майна, яке на ній знаходиться, у доступі до неї

тощо. З моменту реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень на підставі рішення суду

особа набуває право земельного сервітуту, а саме право власника або користувача земельної ділянки

або іншого нерухомого майна на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною

ділянкою чи іншим нерухомим майном у спосіб найменш обтяжливий для власника земельної ділянки

чи іншого майна, щодо яких встановлено сервітут.

Встановлення сервітуту на підставі договору так і на підставі рішення суду має правовим

наслідком певне обмеженння прав власника чи користувача цієї земельної ділянки, що в свою чергу

призводить до зменшення можливих варіантів використання земельної ділянки її власником чи

користувачем, обмеження правомочновтей щодо користування та розпорядження земельною ділянкою

обтяженою сервітутом тощо. Але з іншрої сторони встановлення сервітуту це надана законодавством

можливість особи реалізувати право, задоволити інтереси, якщо в інший спосіб окрім встановлення

сервітуту не може бути таке право реалізоване чи потреба в інший спосіб задоволена.

7). Спіцина Л. Встановлення земельного сервітуту за домовленістю сторін та за рішенням суду / Л. Спіцина // Землевпорядний вісник. -- 2007. - № 3. - С. 27-32.

8). Федорович В. і. Права на землю невласників земельних ділянок / В. І. Федорович // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2002. - Випуск 37. - С. 378-382.

9). Федорович 3. і. Право земельного сервітуту за законодавством України /В. і. Федорович // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2004. - Випуск 40.-С. 318-324.