Тема і 2. Обмеження та припинення прав на землю

1). Блага і. Обмеження права власності (з історії проблеми) / І. Блага // Право України. - 2000. - № 1. - С. 121-124.

2). Бусуйок Д. В. Обмеження прав на землю за законодавством України: Монографія /

Бусуйок Д. В. - К.: ТОВ „Видавництво „Юридична думка", 2006. - 144 с.

3). Бусуйок Д. Способи встановлення обмежень прав на землю за законодавством

України: теоретичний аспект / Діана Бусуйок // Юридична Україна - 2005. - № 2. -

С. 60-63.

4). Бусуйок Д. ДО ПИТАННЯ ПРО ПОНЯТТЯ ОБМЕЖЕНЬ ПРАВ ІНВЕСТОРІВ НА ЗЕМЛІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ (Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України) // ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали ХIІI регіональної науково-практичної конференції (8-9 лютого 2007 р.)

Сьогодні глобалізаційні процеси відбуваються у всіх сферах суспільного життя в Україні, в

тому числі і в економіці. Глобалізація вітчизняної економіки опосередковується вкладенням

іноземного капіталу в економіку нашої країни. До об’єктів, привабливих для проведення інвестиційної

діяльності відносяться землі сільськогосподарського призначення. У зв’язку з наведенними

положеннями перед державою постає завдання досягнути балансу інтересів інвесторів в трьох сферах

суспільних відносин.

Перша сфера стосується впливу діяльності іноземних та вітчизняних інвесторів на суспільство.

Діяльність інвесторів має бути безпечною для здоров’я людини. Вона не повинна заподіювати шкоди

суспільству та завдавати йому збитків. Друга сфера стосується впливу діяльності іноземних інвесторів

на діяльність вітчизняних інвесторів. Правове регулювання діяльності іноземних інвесторів не

повинно створювати перешкод для діяльності вітчизняних інвесторів. Третя сфера стосується впливу

законотворчої та правозастосовчої діяльності держави на діяльність іноземних та вітчизняних

інвесторів. Законотворча та правозастосовча діяльність держави повинна створити умови для

залучення якогомого більшого обсягу інвестицій у вітчизняну економіку.

Одним із засобів досягнення балансу інтересів інвесторів у вищеперелічених сферах суспільних

відносин є обмеження прав на землю. Разом з тим дослідження обмежень прав на землю як засобу

узгодження інтересів між інвесторами та суспільством, іноземними та вітчизняними інвесторами,

державою та інвесторами досі не існує. Це не могло не призвести до настання певних негативних

наслідків. Інвестиційне законодавство містить як суперечливі так і застарілі в умовах сьогодення

приписи щодо обмежень прав інвесторів на землі сільськогосподарського призначення. Діяльність

інвесторів відбувається за умов огульного переводу земель сільськогосподарського призначення в

іншу категорію земель, скорочення площ земель сільськогосподарського призначення, суттєвого

зносу, нестачі основних (техніки) та оборотних фондів (коштів) в аграрному секторі.

На підставі аналізу чинного законодавства України можна стверджувати що, обмеження прав

інвесторів на землі сільськогосподарського призначення є багатоаспектним явищем. У науці

земельного права обмеження прав інвесторів на землі сільськогосподарського призначення можуть

розглядатися в об’єктивному та суб’єктивному значенні, а також як правовідносини. При подальшому

формуванні поняття обмежень прав на землю сільськогосподарського призначення ми будемо

виходити з того, що в юридичній літературі традиційно під обмеженням розуміють обов’язок щодо

утримання від вчинення певних дій.

Таким чином, обмеження прав інвесторів на землі сільськогосподарського призначення в

об’єктивному значенні – це сукупність забороняючих правових норм, які регулюють суспільні

відносини утримання інвесторів від вчинення певних дій щодо користування та розпорядження

земельними ділянками сільськогосподарського призначення.

Стосовно правовідносин щодо обмеження прав інвесторів на землі сільськогосподарського

призначення, то це суспільні відносини врегульовані вищевикладеними правовими нормами.

У свою чергу під обмеженнями прав інвесторів на землі сільськогосподарського призначення у

суб’єктивному значенні слід розуміти закріплену у відповідних нормах права необхідність

конкретного інвестора (індивіда чи колектива) утримуватися від вчинення певних дій щодо

користування та розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення.

Окрім цього, інвесторам слід мати на увазі, що відповідно до чинного законодавства України,

зокрема Земельного кодексу (ЗК) України, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на

нерухоме майно та їх обмежень» їх права на землі сільськогосподарського призначення можуть бути

не лише обмежені, а й обтяжені.

На нашу думку, до основних положень, які формують зміст поняття обтяжень прав інвесторів

на землі сільськогосподарського призначення можна віднести наступні.

Обтяженню підлягають речові та зобов’язальні права на землю. Щодо цих прав на земельну

ділянку можуть виникати права інших осіб на земельну ділянку, зокрема: а) речові права на чуже

майно (земельний сервітут (ст. 98 ЗК України); б) зобов’язальні права (право користування нерухомим

майном строком менше одного року (ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на

нерухоме майно та їх обмежень»); в) права інших осіб, які виникають у зв’язку з встановленням зон з

особливими умовами землекористування (статті 112–115 ЗК України); г) засоби забезпечення позовів

(накладення арешту на земельну ділянку, що належить відповідачеві і перебуває у нього або в інших

осіб (ст. 152 Цивільно процесуального кодексу (ЦПК) України); ґ) засоби забезпечення виконання

судових рішень (накладення арешту на майно (земельну ділянку) боржника (ст. 24 Закону України

«Про виконавче провадження»); д) засоби забезпечення виконання зобов’язань (накладення заборони

на відчуження земельної ділянки при посвідченні договору довічного утримання (ст. 73 Закону

України «Про нотаріат») тощо.

Зазначені права інших осіб на земельну ділянку спричиняють необхідність встановлення для

суб’єкта речових і зобов’язальних прав обов’язку щодо утримання від вчинення дій, якими можуть

бути порушені права управомочених осіб. Саме за такою загальною схемою в законодавстві

встановлюються обтяження речових і зобов’язальних прав на земельні ділянки, щодо яких були

встановлені права інших осіб на землю. У результаті застосування цієї законодавчої схеми

забезпечується необхідне звуження обсягу речових і зобов’язальних прав на землю, щодо яких були

встановлені права інших осіб.

Звуження обсягу прав на землю є характерною ознакою не лише обтяжень прав на землю, а й їх

обмежень. Ми вважаємо, що наведенні положення є свідченням того, що обтяження прав інвесторів на

землі сільськогосподарського призначення є різновидом обмежень прав інвесторів на землі

сільськогосподарського призначення.

Отже, проведене нами дослідження спрямоване на формування поняття обмежень та обтяжень

прав інвесторів на землі сільськогосподарського призначення в об’єктивному, суб’єктивному

розумінні та як правовідношення дозволить удосконалити розуміння юридичної природи цього

різновиду обмежень прав на землю та сприятиме подальшому розвитку інвестиційного законодавства

в частині встановлення відповідних обмежень прав на землю з метою досягнення балансу інтересів

інвесторів.

5). Д. Бусуйок ДО ПИТАННЯ ПРО ВИДИ ОБМЕЖЕНЬ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ В ЗЕМЕЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ (Інститут держави і права імені В.М.Корецького)// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали ХI регіональної науково-практичної конференції (3-4 лютого 2005 р.)

Юридична природа обмежень прав на землю, що встановлюються в межах зон з особливими

умовами землекористування (охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно – захисних зон, зон

особливого режиму використання земель), обмежень прав на землю в інтересах сусідів, обмежень

прав на землю, які пов’язані зі встановленням земельних сервітутів досі залишається недостатньо

дослідженою в юридичній літературі.

В юридичній науці О.А. Самончик провела класифікацію обмежень прав на землю, що

встановлюються в межах зон з особливими умовами землекористування. Автор виділив такі різновиди

обмежень земельних прав сільськогосподарських підприємств: за терміном дії – а) постійні,

б) тимчасові; за суб’єктами, в інтересах яких вони встановлюються – а) обмеження в інтересах

користувачів землями несільськогосподарського призначення, б) обмеження в інтересах користувачів

іншими природними об’єктами, в) обмеження в інтересах держави; за характером змісту прав та

обов’язків суб’єктів – а) обмеження, пов’язані з забороною здійснювати деякі з наданих

сільськогосподарським підприємствам земельних прав, б) обмеження, які виявляються в обов’язку

сільськогосподарських підприємств витерплювати певні незручності (ускладнення) з боку сусідніх

землекористувачів або користувачів іншими природними об’єктами, в) поєднують в собі перший та

другий вид одночасно; обмеження, наслідком яких є обов’язок зацікавленої в їх встановленні сторони

відшкодувати сільськогосподарському підприємству понесені в результаті цього збитки, так і

обмеження які не передбачають такого обов’язку; за способом їх встановлення – а) обмеження, які

вводяться в порядку відводу земель в користування, б) обмеження, які виникають в нормативному

порядку.

Разом з тим, цілий ряд особливостей, притаманних цій класифікації, свідчить про те, що

класифікація обмежень прав на землю, що встановлюються в межах зон з особливими умовами

землекористування досі залишається недостатньо дослідженим питанням науки земельного права. До

останніх можна віднести такі положення. По – перше, рамки класифікації були звужені переважно сферою

регулювання обмеження права землекористування сільськогосподарських підприємств. По – друге, в

якості обмежень права землекористування сільськогосподарських підприємств розглядалися не лише

обмеження прав на землю, що встановлюються в межах зон з особливими умовами землекористування, а й

інші обмеження прав на землю. По – третє, класифікація обмежень земельних прав сільськогосподарських

підприємств за видами об’єктів, тобто тих земельних ділянок, на яких встановлюються обмеження, не

представляла для автора інтересу, оскільки в даному випадку обмеження не змінювалися від того, чи

вводилися вони на землях колгоспу, радгоспу або яких – небудь інших сільськогосподарських

підприємств. По – четверте, з часу виходу в світ цієї праці відбулися істотні зміни як в теоретичних

розробках науковців, так і в чинному земельному законодавстві України.

За цих умов поглиблена класифікація обмежень прав на землю, що встановлюються в межах

зон з особливими умовами землекористування має провадитися, по – перше, з врахуванням

сформованих О.А. Самончик критеріїв класифікації обмежень земельних прав сільськогосподарських

підприємств, а, по – друге, з врахуванням особливостей, притаманних цій класифікації.

На нашу думку, можна виділити наступні різновиди обмежень прав на землю, що

встановлюються в межах зон з особливими умовами землекористування.

За суб’єктами, в інтересах яких вони встановлюються: а) обмеження, які встановлюються в

інтересах користувачів землями несільськогосподарського призначення, б) обмеження, які

встановлюються в інтересах користувачів іншими природними об’єктами, в) обмеження, які

встановлюються в суспільних інтересах.

За категорією земельної ділянки, на якій встановлюються зони з особливими умовами

землекористування обмеження прав на землю можна поділити на ті, що встановлюються на землях:

а) сільськогосподарського призначення, б) житлової та громадської забудови, в) природно – заповідного

фонду та іншого природоохоронного призначення, г) оздоровчого призначення, ґ) рекреаційного

призначення, д) історико – культурного призначення, е) лісового фонду, є) водного фонду,

ж) промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

За характером змісту прав та обов’язків учасників правовідносин обмеження прав на землю, що

встановлюються в межах зон з особливими умовами землекористування, можуть бути поділені на:

а) обмеження, пов’язані з забороною здійснювати деякі з наданих власникам (користувачам)

земельних ділянок прав, б) обмеження, які поєднують в собі заборону здійснювати деякі з наданих

власникам (користувачам) земельних ділянок прав та обов’язок витерплювати певні незручності при

здійсненні ними своїх правомочностей.

За способом встановлення обмежень прав на землю в межах зон з особливими умовами

землекористування, їх можна поділити на: а) бмеження прав на землю, способом встановлення яких є

правотворча діяльність з кінцевим результатом у формі закону, б) обмеження прав на землю, способом

встановлення яких є правотворча діяльність з кінцевим результатом у формі прийнятого на основі та

на виконання закону підзаконного нормативно – правового акту, в) обмеження прав на землю,

способом встановлення яких є правотворча діяльність з кінцевим результатом у формі комплексу

нормативно – правових актів які складаються з закону та прийнятого на його основі та на його

виконання підзаконного нормативно – правового акту.

У вітчизняній юридичній літературі класифікація обмежень прав на землю в інтересах сусідів

не провадилась. В зв’язку з цим, на підставі аналізу ст. 103 – 105 ЗК України, ми приходимо до

висновку, що можна виділити такі різновиди обмежень прав на землю в інтересах сусідів. За

характером юридичного титулу на сусідні земельні ділянки обмеження прав на землю поділяються на:

а) обмеження прав на землю, які покладаються на землевласників, б) обмеження прав на землю, які

покладаються на землекористувачів.

За характером змісту прав та обов’язків учасників правовідносин обмеження прав на землю

поділяються на: а) обмеження, які покладають на сусідів обов’язок витерплювати певні незручності,

б) обмеження, які забороняють їм здійснювати певні дії.

Що ж стосується класифікації обмежень прав на землю, які пов’язані зі встановленням земельних

сервітутів, то в правовій науці вона також не провадилась. Основні зусилля вчених були спрямовані на

проведення класифікації земельних сервітутів. До традиційних критеріїв класифікації земельних сервітутів

ними віднесені: характер панівної земельної ділянки – а) сільські, б) міські; зміст прав та обов’язків

учасників правовідносин – а) позитивні, б) негативні; спосіб здійснення – а) постійні (безперервні),

б) непостійні. На нашу думку, ця класифікація не є вичерпною, оскільки поза увагою вчених залишилися

такі критерії класифікації земельних сервітутів: строк дії земельних сервітутів – а) безстрокові, б) строкові;

ознака платності – а) платні, б) безплатні; спосіб встановлення – а) договір, б) судове рішення.

Ми вважаємо, що наявність класифікації земельних сервітутів не виключає доцільності проведення

класифікації обмежень прав на землю, які пов’язані зі встановленням земельних сервітутів. Оскільки

наслідком встановлення земельних сервітутів є обмеження прав на землю, то класифікація обмежень прав

на землю, які пов’язані зі встановленням земельних сервітутів, має провадитися з врахуванням

вищевикладених критеріїв класифікації земельних сервітутів.

На нашу думку, можна виділити такі різновиди обмежень прав на землю, які пов’язані зі

встановленням земельних сервітутів. Очевидно, недоцільно розмежовувати обмеження прав на землю, які

пов’язані зі встановленням земельних сервітутів, за характером панівної земельної ділянки. В даному

випадку наведенні тут обмеження прав на землю не зміняться від того, чи виникнуть вони для потреб

земельної ділянки яка використовується для сільськогосподарських цілей або для потреб земельної ділянки

призначеної для забудови.

Обмеження прав на землю в залежності від того, яку вигоду вони надають власнику (користувачеві)

панівної земельної ділянки, можна поділити на: а) дорожні, б) водні, в) будівельні, д) інші обмеження. За

змістом прав та обов’язків учасників правовідносин, обмеження прав на землю поділяються на:

а) позитивні, б) негативні. За способом здійснення обмеження прав на землю поділяються на: а) постійні

(безперервні), б) непостійні. За строками здійснення можна виділити такі обмеження прав на землю:

а) безстрокові, б) строкові. За ознакою платності обмеження прав на землю поділяються на: а) платні;

б) безплатні. За способом встановлення обмеження прав на землю можна поділити на: а) обмеження прав

на землю способом встановлення яких є договір, б) обмеження прав на землю способом встановлення яких

є судове рішення.

Підсумовуючи вищевикладене, вважаємо за необхідне відзначити, що проведене дослідження

дозволило нам виділити різновиди таких обмежень прав на землю як: а) обмежень прав на землю, що

встановлюються в межах зон з особливими умовами землекористування; б) обмежень прав на землю в

інтересах сусідів; в) обмежень прав на землю, які пов’язані зі встановленням земельних сервітутів. Це, в

свою чергу, дало можливість в кожному окремому випадку з’ясувати ознаки, які складають юридичну

природу наведенних обмежень прав на землю. Ми вважаємо, що сформульовані в цій роботі ознаки

обмежень прав на землю можуть стати підгрунтям для подальшого розвитку правового регулювання

встановлення обмежень прав на землю.

6). Д. Бусуйок ДО ПИТАННЯ ПРО ЮРИДИЧНУ ПРИРОДУ ОБМЕЖЕНЬ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ (Інститут держави і права імені В.М. Корецького)// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали Х регіональної науково-практичної конференції (5-6 лютого 2004 р.)

Дослідження юридичної природи обмежень права власності на земельну ділянку є однією з

фундаментальних проблем науки земельного права. Це пов’язане з тим, що, по – перше, розуміння

обмежень права власності на земельну ділянку повинно вдосконавлюватися відповідно до сучасного

рівня розвитку правової науки. По – друге, законодавча та правозастосовча діяльність

опосередковується процесом визначення меж волевиявлення суб’єкта права приватної власності на

земельну ділянку, а отже виникає питання про юридичну природу обмежень права власності на

земельну ділянку.

При цьому, слід відзначити, що відповідно до проведених в літературі досліджень проблеми

юридичної природи обмежень прав можна виділити два підходи до її вирішення. Ці підходи

розглядаються з позиції спеціально – юридичної та інформаційно – психологічної форми правового

впливу на суспільні відносини. Таким чином, спираючись на вищенаведені підходи вважаємо

доцільним проведення їх аналізу та узагальнення в аспекті правового впливу на суспільні відносини,

об’єктом яких є земельна ділянка, з метою з’ясування суті обмежень права власності на земельну

ділянку.

По – перше, правова характеристика обмежень права власності на земельну ділянку з позиції

спеціально – юридичної форми правового впливу на суспільні відносини дозволяє виділити декілька

важливих в правовому відношенні ознак.

У Конституції України (ст.14) та в Земельному кодексі України (ч.2 ст.78) закріплене

положення, згідно з яким право власності на землю набувається та реалізується виключно відповідно

до закону. Практичне значення цього положення зводиться до наступного. Дозволяючі, забороняючі

та зобов’язуючі положення цих нормативно – правових актів виключають можливість існування

безмежної свободи здійснення права власності на земельну ділянку. Іншими словами, вони

визначають конкретні форми здійснення суб’єктивного права приватної власності на земельну

ділянку. Разом з тим, їх зміст формує принципи (загальні межі) здійснення права власності на

земельну ділянку, встановлюючи тим самим найбільш загальні форми здійснення суб’єктивного права

приватної власності на земельну ділянку. Таким Законодавець у такий спосіб обмежує свободу

волевиявлення суб’єкта права приватної власності на землю.

На нашу думку, до числа принципів (загальних меж) здійснення права власності на земельну

ділянку можна віднести: принцип здійснення права власності на земельну ділянку виключно

відповідно до закону (ст.14 Конституції України, ч.2 ст.78 Земельного кодексу України); принцип

пріоритету вимог екологічної безпеки (ч.1 п.б ст.91, ч.1 п.г ст.91, ч.1 п.д ст.91, ч.1 п.е ст.91, ч.1 п.ж

ст.111 Земельного кодексу України тощо); принцип узгодження прав землевласників (ч.1 п.г ст.91,

Глави 16, Глава 17 Земельного кодексу України); принцип узгодження інтересів суспільства та

землевласників (ч.1 п.е ст.91, ст.ст.146, 147 Земельного кодексу України); принцип забезпечення

охорони земель (відповідно до Розділу VI Земельного кодексу України); принцип цільового

використання земель (ст.19, ч.1 п.а ст.91 Земельного кодексу України); принцип здійснення права

приватної власності згідно правового режиму земельної ділянки; принцип платності використання

земель (ст.ст.206 Земельного кодексу України, Закону України "Про плату за землю").

Отже, виходячи з позиції спеціально – юридичної форми правового впливу на суспільні

відносини, згідно норм права та відповідних їм правових принципів, під межами здійснення права

приватної власності на земельну ділянку слід, на наш погляд, розуміти форми здійснення

суб’єктивного права приватної власності на земельну ділянку. При цьому, відповідно до ч.1 ст.78

Земельного кодексу України, під межами суб’єктивного права приватної власності на земельну

ділянку слід розуміти його зміст, – тріаду правомочностей по володінню, користуванню та

розпорядженню земельною ділянкою. Крім цього, межі суб’єктивного права приватної власності на

земельну ділянку та межі його здійснення є обмеженнями суб’єктивного права приватної власності на

земельну ділянку.

В свою чергу, при визначенні меж здійснення суб’єктивного права приватної власності на

земельну ділянку слід пом’ятати про існування специфічних конструкцій, які історично склалися в

цивільному та земельному праві. До них, на нашу думку, відносяться обмеження в інтересах усього

суспільства, в інтересах сусідів та права на чужу річ.

Так, обмеження прав на землю в інтересах усього суспільства: спрямовані на охорону та захист

суспільних інтересів в якості охоронних зон (ст.112 Земельного кодексу України), зон санітарної

охорони (ст.113 Земельного кодексу України), санітарно – захисних зон (ст.114 Земельного кодексу

України) та зон особливого режиму використання земель (ст.115 Земельного кодексу України);

обумовлені зовнішнім впливом прав третіх осіб на чужу земельну ділянку; не передбачають наділення

третіх осіб самостійними правами на чужу земельну ділянку (права на чужу річ, зобов’язальні права);

зобов’язують землевласника що – небудь терпіти або утримуватися від певних дій; виключають

позбавлення землевласника правомочностей, що складають зміст права власності; передбачають

відновлення повноти здійснення права власності на земельну ділянку в разі його припинення.

Поряд з цим, обмеження прав на землю в інтересах сусідів: спрямовані на регламентацію

інтересів сусідніх землевласників та землекористувачів; встановлюють: а) дозволений вплив одного

сусіда на земельну ділянку іншого сусіда, проти якого останній не може заперечувати (ч.1 ст.103,

ст.ст.104, 105 Земельного кодексу України); б) заборону на вчинення сусідами в межах

використовуваних ними земельних ділянок дій, які можуть викликати неприпустимий вплив на сусідні

земельні ділянки (ч.2 ст.103, ст.ст.104, 105 Земельного кодексу України); не передбачають наділення

сусідів самостійними правами на чужу земельну ділянку (права на чужу річ, зобов’язальні права).

У свою чергу, права на чужу річ передбачають наділення третіх осіб самостійними правами на

чужу земельну ділянку. У випадку встановлення земельного сервітуту (Глава 16 Земельного кодексу

України, Глава 32 Цивільного кодексу України), емфітевзису (Глава 33 Цивільного кодексу України)

та суперфіцію (Глава 34 Цивільного кодексу України) характер здійснення права власності на

земельну ділянку визначається зобов’язанням землевласника терпіти або утримуватися від певних дій

при реалізації суб’єктом права на чужу річ своїх правомочностей. При цьому, землевласник не

позбавляється правомочностей, що складають зміст права власності. Відповідно, уявляється

природним відновлення повноти здійснення права власності на земельну ділянку в разі припинення

прав на чужу річ.

Таким чином, змістовні ознаки цих правових явищ виключають їх понятійну тотожність.

Водночас, вони звужують свободу здійснення права власності на земельну ділянку. Отже,

обмежувальна сутність є характерною для всіх них. А відтак, в розглянутому аспекті, обмеження прав

на землю – це встановлені законодавством межі здійснення права власності на земельну ділянку, які

виступають в якості обмежень прав на землю в інтересах усього суспільства, в інтересах сусідів, а

також в якості прав на чужу річ.

В зв’язку з досліджуваною проблемою необхідно звернути увагу на той факт, що як і в

цивілістичній науці, в науці земельного права під обтяженням права власності на земельну ділянку

слід, на наш погляд, розуміти встановлення додаткових прав на земельну ділянку. При цьому, в якості

додаткових прав на земельну ділянку, а відтак і в якості обтяжень права власності на земельну ділянку

слід розглядати права на чужу річ та зобов’язальні права.

В свою чергу, норми права обмежують свободу землевласника в здійсненні своїх

правомочностей з метою уникнення порушень прав інших суб’єктів речових та зобов’язальних

правовідносин, встановлених на його земельну ділянку. Таким чином, постає проблема

співвідношення таких категорій, як обмеження та обтяження права власності на земельну ділянку.

На нашу думку, враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок про те, що обмеження та

обтяження співвідносяться як загальне та особливе. Тобто, обмеження є загальним поняттям, а

обтяження – особливим поняттям. Таким чином, кожне обтяження є обмеженням, але не кожне

обмеження є обтяженням. Отже, в деяких випадках ці категорії можна вживати як співпадаючі за

своїм змістом.

По – друге, правова характеристика обмежень права власності на земельну ділянку в

інформаційно – психологічному аспекті дії права співпадає з правовою характеристикою концепції

правових обмежень в інформаційно – психологічному аспекті дії права на суспільні відносини в

цілому. Таким чином, обмеження права власності на земельну ділянку в інформаційно –

психологічному аспекті дії права виступають в якості негативних засобів (заборона (диспозиція),

призупинення (диспозиція), обов’язок (диспозиція), факт – обмеження (гіпотеза), покарання (санкція))

які стримуючи реалізацію певного інтереса суб’єкта права приватної власності на земельну ділянку,

створюють тим самим умови для задоволення інтересів контрсуб’єктів і суспільних інтересів в

охороні та захисті.

Отже, під обмеженням права власності на земельну ділянку, в цьому аспекті, слід розуміти

встановлення в законодавстві меж, в яких суб’єкт права приватної власності на земельну ділянку має

право діяти.

Таким чином, за результатами проведеного дослідження можна виділити два види обмежень

права власності на земельну ділянку. Перший з них – це обмеження права власності на земельну

ділянку в спеціально – юридичному значенні. Вони представлені межами суб’єктивного права

приватної власності на земельну ділянку та межами його здійснення. В свою чергу, обмеження

здійснення права приватної власності на земельну ділянку включають в себе такі специфічні правові

явища: по – перше, обмеження прав на землю в інтересах усього суспільства, обмеження прав на

землю в інтересах сусідів, права на чужу річ; по – друге, обтяження.

Другий вид обмежень права власності на земельну ділянку – це обмеження права власності на

земельну ділянку в інформаційно – психологічному значенні.

Незважаючи на притаманні цим видам обмежень специфічні особливості, вони визначають в тій

чи іншій формі межі, в яких суб’єкт права приватної власності на земельну ділянку має право діяти.

Таким чином, зазначені види обмежень звужують свободу його волевиявлення, що є підставою для їх

об’єднання в таку земельно – правову категорію як обмеження права власності на земельну ділянку. За

цих умов, під обмеженням права власності на земельну ділянку ми пропонуємо розуміти встановлені

земельним законодавством межі, в яких суб’єкт права приватної власності на земельну ділянку

управомочений діяти.

Гадаємо, що наше дослідження сприятиме подальшому вирішенню цілого комплексу

теоретичних проблем щодо обмежень права власності на земельну ділянку, зокрема визначенню

підстав їх класифікаціії тощо.

7). Вербицька Н. Обмеження прав використання землі: можливість чи зобов'язання / Наталія Вербицька // Підприємництво, господарство і право. - 2009. - № 9. - С. 156-159.

8). Єлісєєва О. В. Припинення права приватної власності на земельну ділянку за законодавством України: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 „Земельне право; аграрне право; екологічне право; природноресурсове право" / О. 8. Єлісєєва. - К., 2006. - 21с.

9). Конишева О. Еколого-правова природа понять „обмеження" та „обтяження" / Олена Конишева // Юридична Україна -2008. - № 10. -С 72-74.

10). Мироненко І. Поняття та зміст відносин добросусідства / Ігор Мироненко // Підприємництво, господарство і право. - 2009. - № 11 — С. 95-97.

11). Настіна О. Щодо питання законодавчого закріплення підстав припинення права державної власності на землю в Україні / Ольга Настіна // Підприємництво, господарство і право. -2010. - № 1 --С, 104-107.

12). Пейчев К. П. Правове регулювання відчуження земельних ділянок: автореф дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид наук: спец. 12.00.06 „Земельне право; аграрне право; екологічне право; природноресурсове право" / К. П. Пейчев. - X. 2004.-20 с.

13). Пейчев К. П. Поняття земельної ділянки як специфічного об'єкта відчуження / К. П. Пейчев // Підприємництво, господарство і право. - 2002. -№11.- О 41-43.

14). Пейчев К. П, Обмеження права власності ка земельні ділянки: окремі питання / К. П Пейчев // Право України. - 2002. - № 8. - С. 47-50.

15). Спіиина Л. Особливості відчуження земельних ділянок, на яких розташовані

будови, споруди, житлові будинки / Л. Спіцина // Землевпорядний вісник. - 2008. -

№ 3. - С. 46-55.

16). В. Федорович ОБМЕЖЕННЯ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції (13-14 лютого 2003 р.)

Земельним законодавством України передбачено, що громадяни та юридичні особи можуть

володіти такими правами на землю, як право власності, право постійного користування, право оренди

та право земельного сервітуту. Зміст кожного з цих прав розкривається у розділі ІІІ Земельного

кодексу України. Разом з тим, в окремих випадках ці права на землю можуть бути обмежені.

Необхідність встановлення різних обмежень господарської діяльності з використанню земель, у

тому числі і тих, які перебувають на праві приватної власності, зумовлена значною мірою публічними

інтересами, а також обмеженістю земель у природі і незамінністю їх в процесі господарської та іншої

діяльності.

О.І. Крассов визначає обмеження прав на землі як встановлення в адміністративному порядку

заборон на окремі види господарської діяльності з використання землі, або вимог про утримання від

вчинення певних дій, або надання обмеженої можливості використовувати для строго визначених

цілей земельну ділянку.

Обмеженням треба вважати будь-які заборони і вимоги про утримання від вчинення певних дій,

які передбачені законодавством для відповідних видів земельних ділянок при наявності певних умов і

які не застосовуються стосовно інших земельних ділянок аналогічного цільового призначення.

Встановлення обмежень прав на земельні ділянки є формою закріплення в законодавстві меж

здійснення суб’єктивних прав осіб на земельні ділянки. Цілі обмеження прав на землю полягають у

забезпеченні раціонального та ефективного використання земель та охорони всього навколишнього

середовища. Характер обмежень повинен бути таким, щоб у результаті реалізації суб’єктивного права

у встановлених межах не було заподіяно шкоди землям, для охорони яких встановлені обмеження, та

іншим об’єктам природи. У той же час характер встановленого обмеження не повинен перешкоджати

використанню земельної ділянки відповідно до її основного цільового призначення.

Відповідно до ст.111 Земельного кодексу України право на земельну ділянку може бути

обмежено законом або договором шляхом встановлення:

1) заборони на продаж або інше відчуження певним особам протягом установленого строку;

2) заборони на передачу в оренду (суборенду);

3) права на переважну купівлю у разі її продажу;

4) умови прийняття спадщини тільки визначеним спадкоємцем;

5) умови розпочати і завершити забудову або освоєння земельної ділянки протягом

встановлених строків;

6) заборони на провадження окремих видів діяльності;

7) заборони на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту та зовнішнього

виду нерухомого майна;

8) умови здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги;

9) умови додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт;

10) умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй

земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку;

11) інших зобов’язань, обмежень або умов.

Окремі обмеження прав на землю закріплені у Перехідних положеннях Земельного кодексу

України. Переважно вони мають тимчасовий характер. Так, на період до 1 січня 2010 р. громадяни і

юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення

загальною площею до 100 гектарів; громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні

ділянки для ведення фермерського господарства та іншого товарного сільськогосподарського

виробництва, а також громадяни України – власники земельних часток (паїв) – не вправі до 1 січня

2005 р. продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки

(паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Перелічені обмеження стосуються здебільшого сфер використання та обігу земельних ділянок.

Проте перелік обмежень, встановлений ст. 111 Земельного кодексу України, не є вичерпним.

Окремі обмеження передбачені й іншими статтями Земельного кодексу та деякими законами.

Окремо варто виокремити обмеження прав на землю в інтересах охорони земель. Основне

цільове призначення деяких категорій земель пов’язано із охороною навколишнього природного

середовища. До них відносяться передусім землі природно-заповідного фонду та іншого

природоохоронного призначення, землі оздоровчого призначення. Навколо цих земель можуть

встановлюватися охоронні зони, зони санітарної охорони та ін. Режим господарської діяльності в цих

зонах обмежує право використання земельних ділянок, що прилягають до цих земель, в інтересах

забезпечення збереження земель, які оголошені особливо охоронюваними природними територіями, їх

природних комплексів. Права осіб, що використовують земельні ділянки, обмежуються також і в тих

випадках, коли ділянки знаходяться безпосередньо в складі особливо охоронюваної природної

території.

Наприклад, відповідно до Закону України "Про природно-заповідний фонд України"

оголошення заказників проводиться без вилучення земельних ділянок та інших природних об’єктів у

їх власників або користувачів. На території заказника обмежується або забороняється діяльність, що

суперечить цілям і завданням створення заказника.

З метою охорони водних об’єктів і земель водного фонду встановлюються водоохоронні зони

(ст. 87 Водного кодексу України). Земельні ділянки в межах водоохоронних зон у власників землі та

землекористувачів не вилучаються, однак користування цими ділянками здійснюється з дотриманням

установленого в них режиму. Так, на території водоохоронної зони забороняється використання

стійких та сильнодіючих пестицидів, влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ та ін.

Ст. 47 Земельного кодексу до земель оздоровчого призначення відносить землі, що мають

природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для

профілактики захворювань і лікування людей. Землі оздоровчого призначення підлягають особливій

правовій охороні. З метою створення необхідних умов для охорони земель оздоровчого призначення,

лікувальних природних факторів на територіях лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів

встановлюються округи і зони санітарної охорони.

Земельні ділянки, на яких встановлюються ці зони, у власників землі та землекористувачів не

вилучаються, але в їх межах вводиться особливий режим використання земель, який обмежує або

забороняє ті види діяльності, які несумісні з охороною природних лікувальних властивостей і

відпочинком населення.

Зони санітарної охорони встановлюються також навколо джерел водопостачання, водозабірних

та водоочисних споруд та ін. Згідно із Законом України "Про питну воду та водопостачання"

встановлюється три пояси зони санітарної охорони, в яких встановлюється різний режим

господарської діяльності.

Обмеження прав осіб, які використовують земельні ділянки, встановлюються також і в інших

випадках. Наприклад, нерідко встановлюються зони особливого режиму використання земель. Однак

такі обмеження не мають прямої причетності до питань охорони земель, оскільки цілями таких

обмежень є забезпечення функціонування військових об’єктів, охорони державного кордону України,

а також захисту населення, господарських об’єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій,

стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об’єктах.

Прикладом такого обмеження є прикордонна смуга, яка встановлюється уздовж державного

кордону України і в межах якої діє особливий режим використання земель. Згідно з постановою

Кабінету Міністрів України від 27 липня 1998 р. "Про прикордонний режим" прикордонна смуга – це

ділянка місцевості, яка встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону на його

сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм у межах території

селищних та сільських рад, прилеглих до державного кордону, але не може бути меншою від ширини

смуги місцевості, що знаходиться в межах від лінії державного кордону до лінії прикордонних

інженерних споруд.

У прикордонній смузі встановлюються обмеження місць масового відпочинку населення,

купання, рибальства, випасання худоби і т.ін.

Близьким до поняття обмежень прав на землі є право земельного сервітуту, які, однак, треба

розрізняти. Зміст цих понять різний. Сервітут – право обмеженого користування чужою земельною

ділянкою, засноване на угоді сторін або рішенні суду. Обмеження ж прав на землі має

адміністративний характер, воно прямо передбачено в законах чи інших нормативно-правових актах.

За використання ділянки, обтяженої сервітутом, може стягуватися плата, чого немає у випадках

встановлення законодавством обмежень прав на землю.

Учасниками сервітутних відносин можуть бути тільки власники землі та землекористувачі.

Обмеження ж можуть бути встановлені щодо земельних ділянок, що використовуються на будь-яких

передбачених законодавством титулах.

Враховуючи велику кількість норм, які встановлюють обмеження прав на землю, закріплення

основних з них в окремій главі Земельного кодексу України, обмеження прав на землю можна вважати

самостійним інститутом земельного права України.

17). В. Федорович ДОБРОСУСІДСТВО ЯК ІНСТИТУТ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

// Вісник Львівського університету. Серія юридична. Вип..№42, 2006.

У статті охарактеризовано такий інститут земельного права України як

добросусідство. Визначено його зміст та значення для регулювання земельних

відносин.

Ключові слова: добросусідство; інститут права; земельне право.

Проведення земельної реформи в Україні, радикальні зміни відносин земельної

власності зумовлюють необхідність теоретичного переосмислення багатьох понять та

категорій земельного права, істотного вдосконалення земельного законодавства.

Прикладом оновлення цього законодавства є чинний Земельний кодекс України

від 25 жовтня 2001 р, в якому не тільки змінено значну частину традиційних

інститутів земельного права, а й з’явилося чимало нових.

Одним з нововведень Земельного кодексу України 2001 р. є інститут

добросусідства. Дотримання правил добросусідства є головним обов’язком власників

землі та землекористувачів (ст.ст. 91, 96 ЗК України). Про важливість такого

інституту земельного права свідчить поява у Земельному кодексі України спеціальної

Глави 17 “Добросусідство”.

Питання добросусідства як земельно-правового інституту через свою новизну

поки-що не стали предметом самостійного наукового дослідження, хоч, без сумніву,

цього заслуговують.

Поняття “добросусідський” трактується як “властивий, характерний для добрих

сусідів; дружній (про стосунки між сусідами)”. Добросусідство, передусім, є

категорією морально-етичною, де мораль формує еталони і стандарти поведінки, що

становлять ціннісно-нормативну орієнтацію суспільства, виступає мірилом свободи

індивіда, визначає її межі [1, с. 112, 118]. Останні кілька десятиліть характеризуються

щораз більшим зближенням права та моралі, відображенням у правових нормах

моральних засад суспільства. У процесі спільного регулювання суспільних відносин

виникає якісно нове явище – морально-правове регулювання, прикладом якого є

інститут добросусідства у земельному праві.

Це явище характерне не лише для приватного права. Зокрема одним із принципів

міжнародного права, на якому будуються відносини між державами, є принцип

добросусідства, зміст якого зумовлений тими ж засадами. Наприклад, між Україною

та сусідніми державами (тими, що межують з територією нашої держави) укладено

низку договорів, у яких йдеться про дружні стосунки, добросусідство та

співробітництво між державами. Під добросусідством, керуючись аналізом

відповідних договорів і угод, розуміють дотримання у міжнародних відносинах

принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності держав,

невтручання у внутрішні справи, мирного врегулювання спорів, відсутність

територіальних претензій, відмови від застосування сили і надання своєї території

для агресії проти держави, з якою укладено відповідну угоду. Тобто йдеться про

добрі стосунки між державами-сусідами.

Повертаючись до відносин добросусідства у земельному праві, треба зазначити,

що вони мають давню історію. Ще римське приватне право відносило їх до сфери

правового регулювання. Наприклад добросусідство розглядалося як один із видів

обмеження права власності. Спочатку звичаєве право і закон, а в подальшому і

преторське право у багатьох відношеннях звузили вільну реалізацію права власності,

керуючись “загальним благом” та інтересами окремих осіб, переважно сусідів.

Законами XII таблиць були введені певні обмеження власності, зокрема власник

земельної ділянки зобов’язаний був допускати на свою ділянку протягом дня сусіда

для збирання плодів, що падали з дерев, які росли на земельній ділянці сусіда; також

власник земельної ділянки мав право зрізати гілки дерев сусіда, які звисали над його

ділянкою до 15 футів, або зрубати дерево, що переростало на його ділянку, якщо

цього не робив сусід; дерева на висоті 6 футів (180 см) повинні були обрізати їхні

власники, щоб крони не затіняли сусідньої ділянки і не завдавали шкоди посівам.

Згодом до цих обмежень додалося багато інших. Наприклад, власник не міг

споруджувати на своїй ділянці будівлю, яка б перешкоджала припливу повітря до

ділянки сусіда, повинен був терпіти стік води з сусідньої земельної ділянки

розташованої вище, дим і кіптяву, що поширилась унаслідок дозволеної

господарської діяльності (на полі, на городі) [2, с. 134-135; 3, с. 171-172; 4, с. 123].

Отож виникло питання про критерій терпимості щодо діяльності сусіда, вільного в

межах свого володіння. Такий критерій визначався через поняття “нормальної

діяльності” власника [5, с. 383-384]. Зокрема наприклад польові роботи і пов’язані з

ними шуми, що створював від сусід, прирівнювалися до природних явищ і тому не

можна було ставити питання про порушення прав власника сусідньої земельної

ділянки. Зміст критерію терпимості залежав від діяльності сусіда та змінювався із

розвитком суспільства і техніки.

Отже обмеження права власності на землю належало до правомочностей

власника і не зачіпало сутності інституту власності. Окремі повноваження власника

обмежувалися в інтересах сусідів на підставі т. зв. сусідського права (ius vicinitatis).

Таке обмеження права власності в інтересах сусідів було відоме і в

дореволюційній Росії, де діяло т. зв. “сусідське право”, нормами якого регулювалися

відносини між власниками суміжних земельних ділянок і міських будівель. Воно

визначало межі повноважень власника, які закінчувалися там, де починалися права

іншого власника, спільне володіння об’єктами, що були розміщені на межі суміжних

володінь.

Як бачимо, право власності (в тому числі і на земельні ділянки) розглядалося і

розглядається як найбільш повне за змістом речове право, що забезпечує його

суб’єктові безпосереднє панування над майном. Проте таке право майже ніколи не

здійснювалося в повному обсязі правомочностей, можливому з урахуванням природи

і користі землі. У разі обмеження прав громадян законодавство на сучасному етапі

ґрунтується на теорії соціальної функції власності, яка останнім часом набуває дедалі

більшого поширення як в Україні, так і в інших державах. Приватну власність

пов’язують з функцією служіння суспільним інтересам [6, с. 47].

Цивільний кодекс України закріпив положення, згідно з яким власник володіє,

користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Закон надає йому

право здійснювати щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону. Під час

здійснення своїх прав та виконання обов’язків власник зобов’язаний дотримуватися

моральних засад суспільства. Отож норма права та моральні засади суспільства

визнаються межею реалізації права власності. Відповідні обмеження знайшли своє

закріплення і в Конституції України, відповідно до ст. 13 якої “власність зобов’язує”

та “не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству”, а ст. 41 визначає,

що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності

громадян, інтересам суспільства тощо.

У контексті земельного права та права власності на землю такими моральними

засадами суспільства, яких повинні дотримуватися власники та користувачі

земельних ділянок, є зокрема, правила добросусідства, недотримання яких

передбачає можливість державно-правового впливу на порушника, що зумовлено

визнанням державою загальнообов’язковості такої моральної норми, тісним зв’язком

моралі, звичаїв і права.

Земельний кодекс України 1990 р. (у редакції від 13 березня 1992 р.) детально не

врегульовував питання добросусідства. Лише ст. 40 ЗК, яка визначала обов’язки

власників і землекористувачів, встановлювала їхнім обов’язком не порушувати права

власників і землекористувачів інших земельних ділянок, додержувати правил

добросусідства під час використання своїх земельних ділянок.

Фактично добросусідство розглядалося як морально-етичний принцип, з

дотриманням якого повинні будуватися відносини між власниками та

землекористувачами сусідніх земельних ділянок. Видається, що саме з врахуванням

цього Земельний кодекс встановлював і спеціальний порядок розгляду спорів щодо

суміжного землекористування громадян, який давав змогу врегулювати спір та

погодити його сторони без звернення до суду, зберегти добросусідські відносини.

Такі справи розглядалися погоджувальними комісіями, що діяли при відповідних

місцевих радах (ст. 107 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 p.).

Паралельно із тим, санкціонувавши моральну норму, ЗК України визначив

приблизний перелік дій, які повинні були вчиняти та від вчинення яких мали

утримуватися власники та користувачі суміжних земельних ділянок з метою

дотримання правил добросусідства, а саме: дозволяти власникам і користувачам

земельних ділянок прохід до доріг загального користування, а також для

спорудження або ремонту межових знаків та споруд; не чинити перешкод у

проведенні до суміжної земельної ділянки необхідних комунікацій; вживати заходів

до недопущення можливості стоку дощових і стічних вод, потрапляння

отрутохімікатів та мінеральних добрив на суміжну земельну ділянку тощо.

На відміну від попереднього, нині чинний Земельний кодекс України містить

окрему главу 17 “Добросусідство”, норми якої спрямовані на забезпечення такого

використання землі, за якого власникам і землекористувачам сусідніх земельних

ділянок завдавалося б найменше незручностей. При цьому сучасний інститут

добросусідства, на відміну від колишнього дореволюційного сусідського права, не

дає сусідам жодних самостійних прав на чужу земельну ділянку, які сьогодні є

предметом самостійного правового регулювання глави 16 ЗК України “Право

земельного сервітуту”.

Добросусідство (у земельних відносинах) можна визначити як правила

поведінки, які регулюють відносини між власниками чи користувачами суміжних

земельних ділянок. Їхній зміст полягає в обов’язку власників та користувачів обирати

такі способи використання своїх земельних ділянок відповідно до їхнього цільового

призначення, при яких не будуть порушуватися морально-етичні норми, властиві

добросусідським стосункам, і при яких власникам і землекористувачам сусідніх

земельних ділянок завдаватиметься найменше незручностей [7, с. 261]. Згідно з ч. 1

ст. 103 ЗК України такими незручностями є затінення, задимлення, неприємні запахи,

шумове забруднення. Ця норма має бути витлумачена більш ширше, доступніше

оскільки наведений вище перелік не є вичерпним.

При цьому таке використання своєї земельної ділянки не повинно

унеможливлювати власникам та користувачам сусідньої земельної ділянки

використання її у своїх цілях відповідно до цільового призначення. Для цього ч. 2

ст. 103 ЗК України визначає межі допустимого негативного впливу на сусідню

земельну ділянку через визначення поняття неприпустимого впливу.

Правила добросусідства стосуються, зокрема, таких питань як:

− обов’язок власників землі та землекористувачів уникати шкідливого впливу

на сусідню ділянку;

− визначення та відновлення спільних меж; спільне використання межових

споруд;

− використання дерев, які стоять на межі земельних ділянок.

Відповідно до ст. 104 ЗК України власники та землекористувачі сусідніх

земельних ділянок мають право вимагати припинення діяльності, що ведеться на

сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на

здоров’я людей, тварин, повітря, земельні ділянки тощо. Тобто йдеться про

екологічно небезпечну діяльність. Для визначення її такою достатньо факту

наявності екологічного ризику, тобто ймовірності заподіяння екологічної шкоди.

Видається правильним, що ця стаття підлягає поширеному тлумаченню і діяльність

може бути визнана екологічно небезпечною не лише тоді, коли є ймовірність

виникнення шкоди, але і тоді, коли вона заподіюється [8, с. 324]. Такий шкідливий

вплив може супроводжувати не лише протиправну, а й правомірну діяльність.

Стаття 105 ЗК України передбачає ситуації фізичного впливу на сусідню

земельну ділянку, зумовленого розростанням гілок і коренів дерев, кущів з однієї

ділянки на іншу. Якщо це є перепоною у використанні земельної ділянки за цільовим

призначенням, то її власникам та землекористувачам надається право відрізати

корені дерев та кущів, їхні гілки без будь-якого узгодження чи повідомлення

власника чи користувача сусідньої земельної ділянки. Проте робити це можна лише

на своїй земельній ділянці. Тому цілком правильним є рішення Апеляційного суду

Львівської обл. по справі про відшкодування моральної шкоди за знищення плодових

дерев. Місцевим судом Жидачівського району Львівської обл. гр. П. було відмовлено

у задоволенні позову до гр. З. Колегія суддів Апеляційного суду встановила, що

відповідач гр. З. 26.10.2002 р. без згоди позивача знищив на його земельній ділянці

два плодових дерева слив, а 24.11.2002 р. ще дві яблуні, які, за словами відповідача,

затінювали городину на його земельній ділянці. Такі дії рішенням Апеляційного суду

були визнані неправомірними відповідно до ст. 105 ЗК України, оскільки відповідач

не мав права вирубувати дерева на земельній ділянці відповідача.

При цьому зазначимо, що пошкодження коренів дерев, чагарників, гілок не

вважається екологічним правопорушенням, оскільки ст. 105 ЗК України відносить ці

дії до правомірних, і за їхнє вчинення особа не може бути притягнута до юридичної

відповідальності. Такі дії громадян є нічим іншим, як реалізація передбаченого ст. 19

Цивільного кодексу України права на самозахист своїх прав, що трактується як

застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать

моральним засадам суспільства.

Передумовою існування добросусідських відносин між володільцями суміжних

земельних ділянок і запобігання можливим конфліктам між ними є чітке визначення

меж ділянок [9, с. 119]. Це досягається за допомогою законодавчо встановленого

обов’язку власника сусідньої земельної ділянки сприяти своєму сусідові у

встановленні чітких меж, а також відновленню межових знаків, коли вони зникли,

перемістились або стали невиразними (ч. 1 ст. 106 ЗК України). Закономірним є те,

що обов’язки щодо визначення спільних меж покладених лише на власників

земельних ділянок. Зазначене вище сприяння може проявлятися по-різному: як у

матеріальному вигляді (наприклад допомога у відновленні межових знаків), так і у

вигляді інформаційного сприяння встановленню місця попереднього розташування

межових знаків [8, с. 327]. Витрати на встановлення цих меж власники відповідно до

ч. 3 ст. 106 ЗК несуть у рівних частинах, якщо інше не встановлено угодою між ними.

ЗК України не встановлює форму такої угоди, тому можна зробити висновок, що така

угода може бути як усною, так і письмовою. Проте з метою уникнення ускладнень в

процесі доказування такі угоди звичайно краще укладати в письмовій формі. Ст. 107

ЗК України регламентується порядок відновлення спільних меж.

ЗК України наділяє власників сусідніх земельних ділянок правом спільного

використання межових споруд, о крім випадків, коли зовнішні ознаки вказують на те,

що споруда належить лише одному з сусідів. В останньому випадку сусід не власник

має право їх використовувати лише за згодою власника і у визначеному ним порядку.

У будь-якому випадку таке використання має відповідати природі межового знака, не

призводити до його руйнування чи пошкодження. Відповідно до ст. 108 ЗК земельні

ділянки можуть бути відокремлені рослинною смугою, стежкою, рівчаком, каналом,

стіною, парканом або іншою спорудою (межові споруди). Ліквідація межової

споруди, що спільно використовується, чи її заміна на іншу в односторонньому

порядку без взаємного волевиявлення сторін заборонена принаймні до ти, поки один

із власників зацікавлений в існуванні такої споруди. Поряд із тим, ЗК України

встановлює обов’язок сусідів у таких випадках утримувати межові споруди в

належному стані, витрати на це вони несуть у рівних частках, якщо є співвласниками

такої споруди або відповідний розмір встановлено угодою між ними.

ЗК встановлює також спеціальні правила використання дерев, які стоять на межі

сусідніх земельних ділянок та їхніх плодів власниками таких ділянок (ст. 109 ЗК).

По-перше, вони мають право використовувати їх у рівних частинах. По-друге, кожен

із сусідів-власників має право вимагати ліквідації дерев, що ростуть на спільній межі,