Поняття права інтелектуальної власності, його правове забезпечення та структура курсу

Явище «інтелектуальна власність» увійшло в різні сфери суспільних відносин і стало предметом регулювання окремих галузей права— цивільного, кримінального, адміністративного тощо.

Вивчення інтелектуальної власності в межах тієї чи іншої галузе­вої науки характеризується специфічним набором досліджуваних властивостей цього правового явища, що обумовлено предметом і завданнями відповідної науки.

Нові пріоритети в напрямах суспільно-корисної діяльності обумовлюють необхідність належного правового забезпечення всіх видів творчості. Тому наприкінці минулого століття в багатьох країнах розпочався процес оновлення законодавства про інтелектуальну власність, особливо щодо посилення її правової охорони. Так, у багатьох країнах ухвалено нові закони про охорону інтелектуальної власності, а також істотно активізувалась діяльність міжнародних організацій із приводу посилення міжнародно-правової охорони творчих результатів різних країн.

Виникнення в законодавстві й у правовій науці поняття, а відтак категорії «інтелектуальна власність» мало велике значення не тільки для політичного, економічного, але й правового життя суспільства.

По-перше, запровадження в законодавство категорії «інтелектуаль­на власність», що об'єднала низку розрізнених правових явищ, стало черговим кроком на шляху систематизації права, що дозволило роз­глядати різноманітні результати інтелектуальної діяльності та при­рівняні до них засоби індивідуалізації як самостійні об'єкти правових відносин, виявити їхні загальні риси і визначити основні напрямки правового впливу на відносини, що складаються навколо них.

По-друге, за творцями інтелектуальних продуктів було визнано виняткове й абсолютне право на результати інтелектуальної діяльності і прирівняні до них засоби індивідуалізації. Функції цього права були аналогічні функціям права власності на матеріальні об'єкти. Однак його зміст відрізнявся від правомочності, що становить зміст права речової власності.

По-третє, було офіційно визнано соціальну значимість результатів інтелектуальної діяльності і прирівняних до них засобів індивідуалізації, а також комерційних та інших (у т. ч. соціально-політичних) інтересів їхніх творців і правовласників.

Отже, з появою категорії «інтелектуальна власність» установилось якісно нове ставлення держави і права до інтелектуальної діяльності та її результатів, котре ґрунтувалось на повазі до творчої особистості й на пріоритеті її інтересів.

Уперше поняття «інтелектуальна власність» у міжнародних актах було застосовано в Конвенції 1967 р., якою було засновано Всесвіт­ню організацію інтелектуальної власності.

У радянському законодавстві термін «інтелектуальна власність» з'явився на початку 90-х років XX ст. Так, у Законі СРСР від 6 бе­резня 1990 р. «Про власність в СРСР» зазначалося, що відносини щодо створення і використання інтелектуальної власності регулю­ються спеціальним законодавством СРСР, союзних і автономних республік, іншими союзними актами. Україна не мала власного за­конодавства про інтелектуальну власність, проте, спираючись на досвід зарубіжних країн, законодавцю України вдалося створити на початку 1990-х рр. законодавчу базу, що забезпечує охорону інтелектуальної власності. Проте остаточне визнання і закріплення інтелектуальна власність одержала в Конституції України 28 червня 1996 р., де в ст. 41 закріплено право людини володіти, користува­тись і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Так, в одній статті об'єднано два різні за змістом і обсягом поняття, а саме «право власності» та «право інтелектуальної власності», які відмінні між собою.

Під правом власності мається на увазі тріада правомочностей власника: володіння, користування і розпорядження майном, що зафіксовано у ст. 317 ЦК.

Право інтелектуальної власності, у свою чергу, складається з поєднання певних особистих немайнових і майнових прав інтелектуаль­ної власності, що відображено у ч. 2 ст. 418 ЦК. Відмінність полягає в тому, що право власності не складається з немайнових прав та майно­вих прав, що є характерною ознакою права інтелектуальної власності.

В Україні діють більше кілька десятків спеціальних законів щодо інтелектуальної власності: норми Цивільного кодексу України, Закон України «Про авторське право і суміжні права», Закон України «Про кінематографію», «Про телебачення і радіомовлення», «Про роз­повсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм», «Про видавничу справу», «Про особливості державного регулювання діяль­ності суб'єктів господарювання, пов'язаних з виробництвом, експор­том, імпортом дисків для лазерних систем зчитування», «Про розпо­всюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм» та. ін.

До основ законодавства про промислову власність належать Закони України: «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», «Про охорону прав на сорти рослин», «Про охорону прав на зазначення походження товарів», «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем», «Про захист економічної конкуренції» тощо.

Разом з тим привертає увагу той факт, що далеко не всі результати інтелектуальної діяльності мають належну правову охорону в нашому законодавстві, що не можна визнати нормальним. Це, зок­рема, стосується комерційної таємниці, голографії інтегральних мікросхем, наукових відкриттів і раціоналізаторських пропозицій.

Щодо розуміння явища інтелектуальної власності в цивільному праві існують різні думки.

Деякі правознавці, а також чинне українське законодавство іноді ототожнюють інтелектуальну власність і право інтелектуальної власності. О. А. Підопригора зазначає: «Поняття «інтелектуальна власність» має принаймні два основних значення: як цивільно-правовий інститут і як сукупність суб'єктивних прав творця на результат його творчості».

Останній підхід дещо звужує розуміння інтелектуальної власності — виключно до суб'єктивного права інтелектуальної власності, і тому видається помилковим. Більш доречною є позиція, за якою під інтелектуальною власністю в праві слід розуміти форму ставлення уповноваженого суб'єкта до результатів інтелектуальної діяльності і прирівняних до них засобів індивідуалізації, які дістали правового вираження у визнанні і захисті державою особливого роду виключ­них прав на них (прав інтелектуальної власності), що закріплюють винятковий і абсолютний характер панування над нематеріальним об'єктом та свідчать про певний рівень економічного, соціально-політичного і культурного розвитку суспільства й держави, а під правом інтелектуальної власності треба розуміти сукупність правових норм, що регулюють відносини інтелектуальної власності, та сукуп­ність суб'єктивних прав творця на результат його творчої діяльності.

У Цивільному кодексі України в ст. 418 сказано, що «право інтелектуальної власності — це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений Цивільним кодексом та іншими законами. Право інтелектуальної власності становлять особисті майнові та немайнові права інтелектуальної власності, на відміну від права власності, за яким особа володіє, користується і розпоряджається майном, яке їй належить.

Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

За традицією право інтелектуальної власності поділяється на право промислової власності і авторське право та суміжні права. Цей розподіл закріплено у двох конвенціях: Паризькій Конвенції про охорону промислової власності та Бернській Конвенції про охо­рону літературних творів та творів мистецтва.

Авторське право — це галузь права, яка надає авторам виключне право на відтворення, розповсюдження, виконання або показ їхніх творчих робіт. Закон України «Про авторське право і суміжні права» є правовим підґрунтям захисту творів багатьох важливих індустрій, включаючи книгодрукування, створення художніх творів, запис музики та комп'ютерне програмне забезпечення.

Авторське право захищає твори, які є результатом творчої діяльності автора. Вони традиційно поділяються на твори літературні та мистецькі.

Втім авторське право охоплює й багато інших творів — музичних, театральних, кінематографічних, аудіовізуальних, фотографічних, творів ужиткового мистецтва тощо.

Визначаючи місце авторського права стосовно того, що назива­ють інтелектуальною власністю, то відповідно до ст. 2 Конвенції 1967 р., що заснувала Всесвітню організацію інтелектуальної влас­ності, інтелектуальну власність можна визначити як комплекс прав стосовно охорони творів і винаходів людського розуму.

Так, ст. 433 ЦК України до об'єктів авторського права відносить літературні та художні твори, комп'ютерні програми; компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або впорядкуванням їхніх складників є результатом інтелектуальної діяльності. Ця охорона не поширюється на дані або матеріал як такі та не зачіпає авторського права на дані або матеріал, що є елементами компіляції, інші твори.

Чинне законодавство встановлює, що твори є об'єктами авторського права без виконання будь-яких формальностей щодо них та незалежно від їх завершеності, призначення, цінності тощо, а також способу чи форми їх вираження.

У свою чергу, суміжні права тісно пов'язані з авторськими правами. Вони поширюються на відтворення, сповіщення творів та мають особливості, аналогічні з авторським правом, є особистими пра­вами, дістають правову охорону, право на винагороду та ін. Суміжні права — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини, що випливають і є похідними від авторських прав на використання творів літератури, мистецтва, належних іншим особам, та на їх основі формують новий результат творчої діяльності (авторське).

Об'єктами суміжних прав є: виконання, фонограми, відеограми, програми (передачі) організацій мовлення.

Другу групу об'єктів інтелектуальної власності становлять об'єкти права промислової власності. Право промислової власності — це інститут цивільного права, що регулює відносини, пов'язані з тех­нічною творчістю. На відміну від авторського права, право промис­лової власності реалізується в іншій сфері творчості. Об'єкти технічної творчості пов'язані з природними законами матеріального світу. Вони не відбивають індивідуальності їхнього творця такою мірою, як об'єкт авторського права. Унаслідок цього об'єкти технічної творчості є відтворювані, вони можуть бути створені не­залежно одне від одного, самостійно, різними особами і тому вима­гають формального офіційного закріплення. Крім того, результати технічної творчості спрямовані на розв'язання практичних завдань і мають прикладне значення.

Слід зауважити, що в науковій літературі є два підходи до переліку об'єктів права промислової власності: так звані ширший і вужчий переліки об'єктів.

Так, у Паризькій конвенції щодо охорони промислової власності від 20 березня 1883 р. до переліку об'єктів права промислової власності віднесено винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торго­вельні марки, комерційні (фірмові) найменування, географічні зазна­чення, а також припинення недобросовісної конкуренції.

У свою чергу, українські дослідники під об'єктами права промислової власності розуміють лише ті, які передбачені нормами чинного законодавства. Цивільний кодекс України до об'єктів права про­мислової власності відносить винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці, наукові відкриття.

Основними в групі об'єктів промислової власності є об'єкти патентного права.

Об'єктами патентного права є результати технічної творчості. До них належать винаходи, корисні моделі і промислові зразки. Патентне законодавство формується досить активно, оскільки така форма охорони результатів творчої діяльності найбільшою мірою відповідає вимогам ринкової економіки, хоч і не є бездоганною.

Патентне законодавство має передусім стимулювати широкий розвиток науково-технічної творчості і використання її досягнень у народному господарстві України.

Другу групу об'єктів права промислової власності становлять засоби індивідуалізації товарів і послуг, а саме — торговельні марки, географічні зазначення, комерційні (фірмові) найменування.

Ще одну групу об'єктів становлять нетрадиційні об'єкти права інтелектуальної власності. До них належать комерційні таємниці, раціоналізаторські пропозиції, компонування інтегральних мікросхем, сорти рослин і породи тварин, наукові відкриття.