Розділ 3. Застосування інтерактивних методик у професійній підготовці студентів юридичних факультетів

“І справді, звання юриста як і звання лікаря, практичне, а тому як практична підготовка учнів до лікарської науки проходить в школі, точно так само практична підготовка юриста повинна здійснюватись там же”

(І. Мейєр. О значении практики в системе современного юридического образования. Казань. 1855. с.42)

Проблема вдосконалення юридичної освіти все більше і більше набуває актуальності. Основним предметом цієї проблеми є співвідношення теоретичного і практичного компонентів в сучасній юридичній освіті. Більшість учасників дискусії з цього питання висловлюються на користь посилення практичної, прикладної спрямованості правової підготовки. На їх думку, навчання майбутніх юристів сьогодні уже на може носити чисто теоретичний характер.[1]

В період існування СРСР, коли основна законодавча база була майже незмінною, а держава гарантувала випускникам юридичних навчальних закладів працевлаштування та забезпечення роботою у перших три роки, традиційне навчання юристів в тих умовах все-таки дозволяло готувати певною мірою підготовлені кадри.

Але, за нинішніх умов, коли йде кардинальне оновлення законодавства, а випускникам не гарантується працевлаштування та забезпечення роботою, студенти-юристи, які пройшли навчання лише за традиційно-лекційною системою, часто відчувають себе не готовими до практичної діяльності. Вони не мають навичок спілкування із реальними клієнтами, навичок консультування, аналізу життєвих ситуацій та виявлення та розв’язання правових проблем, часто не розуміють місії юриста. А тому, вони не можуть на перших порах після закінчення навчального закладу повноцінно працювати як юристи.

На недоліки підготовки юристів за традиційною системою звертали увагу ще в ХІХ, ХХ століттях вітчизняні та зарубіжні юристи-вчені та практики: Казанський П.Є. (Одеса), Мейєр Д.І., Люблінський А.О. Янжул І.І., Бородін Д., Симоненко Г.Ф. (Росія) та інші. Так, А.О.Люблінський в статті “О “юридических клиниках”), надрукованій в Журналі Міністерства юстиції у 1901 році відзначав, що, порівнюючи постановку викладання предметів на юридичному факультеті із системою викладання, прийнятою на інших факультетах, легко виявити такі відмінності. Якщо на медичному, природничому, математичному, філологічному факультетах значна частина навчального часу присвячується практичним заняттям, студенти-юристи мають справу постійно лише з книгами та лекціями, вивчаючи право виключно теоретично і залишаються майже без будь-якого знайомства з юридичною практикою. Така система в результаті приводить до дуже негативних наслідків. Юристи, які щойно закінчили університетський курс, при першому бажанні застосувати свої знання на практиці як адвокати чи чиновники, що поступають в судові або адміністративні установи, виявляються абсолютно безпорадними, і потребують допомоги сторонніх осіб часто з самої азбуки юридичної практики. Цим він пояснював той факт, що в той час, як лікарі, які щойно закінчили навчальний заклад, уже починають лікувати, інженери - будувати, філологи і математики – викладати, молодим юристам доручається на перших порах лише переписування паперів або виконання нескладних доручень їх патронів.

Питання удосконалення юридичної освіти залишається не менш актуальним і сьогодні в пострадянських країнах. Так російські дослідники цих питань, вказують на те, що одна із проблем вищої юридичної освіти полягає в тому, що вона ще повною мірою не забезпечує належний рівень здобуття практичних навичок. Традиційний академізм російської юридичної освіти не дозволяє в необхідній мірі навчати студентів професійному ремеслу (в кращому розумінні цього слова ). [2]

У більшості країн традиційна юридична освіта полягає в проведенні академічних занять, які, як правило, зводяться до лекцій та семінарських занять. При проведені цих занять, як правило широко застосовуються методики, які дістали назву пасивних та активних.[3]

Пасивні методики полягають в тому, що студент виступає як об’єкт навчання, він повинен засвоїти і відтворити матеріал, який передається йому викладачем – джерелом знань. Як правило, це проходить при використанні лекції-монологу (одностороння передача інформації від викладача до студента), читанні або демонстрації. Студенти при цьому, як правило, не співпрацюють один з одним і не виконують будь-яких проблемних, творчих завдань, не задають запитань викладачу.

Активні методики полягають в тому, що студент переважно стає суб’єктом навчання, вступає в діалог з викладачем, виконує творчі, проблемні завдання. Якоюсь мірою тут також простежується одностороння передача інформації, але уже не викладачем, а студентом викладачу, яку він раніше отримав від викладача або із літератури. Тут певною мірою проявляється зворотній зв’язок – питання від студента до викладача, питання викладача до студента, що розвивають творче мислення. Студент встановлює індивідуальний контакт з викладачем, але не співпрацює з іншими членами групи. Такі методики займають нині основне місце при проведенні лекцій, семінарських занять, колоквіумів і в самостійній роботі студентів. Проте в окремих країнах підготовка юристів має більш прикладний характер.

Так у Сполучених Штатах Америки підготовка юристів проводиться, як правило, за так званим “методом Сократа” який полягає в постановці запитань та відповідей, тобто вчить вмінню запитувати. Зміст “сократівського діалогу” – у розробці низки питань, що наводять того, хто відповідає на них, до якогось висновку. Цей метод навчає не просто грамотно ставити запитання, але і планувати хід діалогу, складати його алгоритм, передбачати можливі варіанти відповідей і завчасно готувати варіанти наступної низки питань.[4]

Сократівський метод є досить ефективним засобом навчання, проте йому наявний один недолік. Справа в тому, що його використання хоча і розвиває юридичне мислення, але не дає однозначної відповіді на поставлені запитання. Досить часто від американського юриста, який вивчив велику кількість прецедентів з будь-якого питання, можна в результаті почути відповідь типу: “Це все залежить від обставин”(it depends) або “ми повинні розглядати це з врахуванням всієї сукупності обставин”(we should look at this in the totality of circumstances).

Одним словом, витративши значну кількість часу і сил, американський юрист приходить до того ж самого висновку, до якого колись прийшов Сократ: “Я знаю тільки те, що я нічого не знаю”.[5]

В Німеччині підготовка юристів відрізняється академічною вимогливістю та певною консервативністю, яка проявляється у встановлені суворих критеріїв оцінки знань студентів. Академічна частина освіти студента-юриста закінчується складанням першого державного екзамену. Проте після цього наступає період підготовчої служби (Vorbereitungsdienst). Після прийому на службу студент іменується референдарем (Rechtsreferendar). За два роки практичної діяльності він зобов’язаний відпрацювати в органах юстиції 10 місяців, 7 місяців в органах державного управління, 4 місяці в адвокатурі і скільки ж в інших органах чи в органах за вибором самого референдаря. Офіційними керівниками референдаря є президенти відповідних судів (верховного, місцевих).

Закінчення навчання завершується складанням другого державного екзамену, який повинен встановити, чи досягнув кандидат освіти, чи здатний він (за своїми науковими і практичними знаннями, загальною характеристикою особи) займатися відповідальною державною діяльністю (параграф 43 Положення про освіту юристів JAPO). Для того щоб добре підготуватись до екзаменів, студенти після закінчення 6-го семестру займаються з репетиторами. Це офіційна діяльність юристів-практиків, яка приносить високі доходи.[6]

На початку 80-х років минулого століття в деяких зарубіжних ВНЗ почали широко застосовуватися методики практичного навчання юристів, метою яких було уже в ході освітнього процесу помістити студентів саме в те середовище, де їм належить працювати після отримання освіти.

Суть цих методик, з деякими відмінностями зводиться до того, що студентам пропонується дослідити не підготовлені завдання, а конкретні правові ситуації із життя. При цьому вони безпосередньо працюють з учасниками відносин, що є предметом розгляду, отримуючи весь об’єм фактичних обставин справи з перших рук.

Студенти вчаться визначати проблему, аналізуючи її не тільки із юридичної точки зору, але із людської, і, що не менш важливо, чисто із практичної. Тобто вчаться розробляти і здійснювати план дій, необхідних для вирішення виявленої проблеми.

Звичайно, кожен крок студентів розбирається і оцінюється викладачами, причому не лише на стадії безпосереднього застосування теоретичних знань, в процесі аналізу і кваліфікації справи, але і в ході спілкування з клієнтом, збору матеріалів, підготовки правових документів і, насамкінець, представлення інтересів клієнта в суді. В своїй практиці студентам доводиться працювати із справами найрізноманітнішого характеру, що дозволяє їм швидко зрозуміти складність правовідносин і застосовувати свої знання в різних галузях права.[7]

Базою для втілення нових методів правової підготовки стали юридичні клініки, де студенти під керівництвом викладача ведуть прийом громадян і надають їм правову допомогу. Саме в клініці студенти знайомляться з реальними проблемами юридичної практики, безпосередньо застосовують набуті знання, формують свої професійні і особисті якості як майбутніх юристів. Крім цього, клінічні заняття виконують важливу соціальну функцію - забезпечують право малозабезпечених та інших соціально вразливих громадян на отримання кваліфікованої правової допомоги.

Як правило, університети відкривають юридичні клініки, щоб забезпечити навчання власних студентів, але це не єдиний підхід, який виправдав себе. Тверський державний університет, що розробив свою програму клінічної юридичної освіти за підтримки професора М. Рахмана з Бангладеш, який раніше очолював юридичну клініку Даккського університету, почав створювати літні школи, куди запрошуються біля 50 студентів із різних регіонів Росії та інших країн СНД. Ці школи відкриті для тих студентів хто уже працює як волонтери в правозахисних організаціях.[8]При навчанні студентів в цих школах, використовують як метод навчання судову справу із правозахисним змістом і знайомлять слухачів з інтерактивними методиками навчання. Після повернення додому студенти, які пройшли підготовку, в свою чергу знайомлять з темами і методиками літніх шкіл студентів і викладачів своїх ВНЗів.[9]