Урок №5. Дифамація. Частина 1

Тема 5. Дифамація (частина 1)

Дифамація – це поширення про особу недостовірної інформації, яка принижує її честь та гідність, завдає шкоди діловій репутації. Дифамація є синонімом до терміну «приниження честі, гідності та ділової репутації». Загалом, українське законодавство не вживає терміну дифамація, однак як лаконічне змістовне слово іншомовного походження це слово активно використовується на практиці.

Найближчим українським відповідником дифамації є термін «наклеп». До 2001 року під «наклепом» в України було прийнято розуміти навмисне поширення недостовірної інформації з метою принизити честь і гідність, що тягло за собою кримінальну відповідальність. У 2001 році відповідність за наклеп (так само, як і за образу) була вилучена із кримінального кодексу. Після цього жоден закон не дає визначення терміну наклеп, а відповідальність за поширення інформації залишилася лише цивільно-правовою (як правило, у вигляді зобов’язання поширити спростування та компенсувати у грошовій формі моральну шкоду). Щоправда, деякі гарячі депутати періодично вносять до парламенту законопроекти щодо повернення кримінальної відповідальності за наклеп, як це нещодавно сталося із законопроектом Віталія Журавського утім, на щастя, вони не доходять до другого читання.

Деякі дифамаційні позови в Україні сягали мільйонів гривень. Так, газета «Вечірні Відомості» програла 5 мільйонів гривень футбольному клубу «Динамо» (Київ) у 1998 році. Як наслідок, газету довелося закрити через фінансові труднощі. Десять років потому, суд першої інстанції присудив 22 мільйони гривень бізнесмену Юрію Сидоренку за його позовом проти газети «Бізнес», проте після оскарження у вищих судах сумма зменшилася до кількох тисяч гривень. Утім з 2003 до 2011 року суми позовів не були значними, що було пов'язано з уведенням в законодавства системи стримування, яка полягала в тому, що якщо позивач заявляв більшу суму моральної шкоди, він мав сплатити пропорційну суму державного мита (до 10% заявленої суми). Однак, з набуттям чинності 1 листопада 2011 року Закону України «Про судовий збір» така система зникла, що спричинило збільшення кількості позовів і зростання сум шкоди, присуджених судами.

Отже, відповідальність за дифамацію встановлюється в судовому порядку. Для того щоб журналіста притягнути до відповідальності, потрібно встановити наявність таких елементів:

· факт поширення інформації;

· інформація має бути про особу, яка ініціює позов;

· інформація має бути недостовірною;

· інформація має принижувати честь і гідність.

Відсутність будь-якого з цих елементів означає неможливість відповідальності журналіста. Розглянемо детальніше кожне з положень.

Поширення інформації означає, що інформація була повідомлена принаймні одній людині за винятком тієї, про яку йдеться. Тобто у випадку, коли недостовірна інформація була повідомлена лише тій особі, якої вона безпосередньо стосується, не може бути підстав для позову, оскільки приниження честі і гідності має бути в очах інших осіб, які дізналися про цю інформацію. Таким чином, не буде факту поширення інформації, наприклад, у випадку направлення листа безпосередньо особі, навіть якщо ця особа вирішить, що у листі міститься недостовірна інформація про неї.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України (рішення у справі Середюка від 10 квітня 2003 року – справа про поширення відомостей), також не буде поширення інформації з точки зору дифамації у випадку звернення громадянина до правоохоронних органів та інших органів з метою повідомити про факти неправомірних дій представників правоохоронних чи інших органів. Навіть якщо такі факти не підтвердяться, особа, щодо якої було поширено інформацію, не може подавати до суду позов щодо дифамації. Конституційний Суд мотивував своє рішення тим, що інше тлумачення призвело би до побоювання громадян писати скарги на незаконні дії у випадках, коли вони не володіють переконливим доказами фактів правопорушень. Якщо ця сама інформація буде повідомлена громадськості в інший спосіб – наприклад на прес-конференції або через ЗМІ, то це вже буде поширення інформації, щодо якого може бути поданий позов про дифамацію.

Інформація про особу. Подавати позов про дифамацію може особа, прямо або опосередковано ідентифікована у публікації чи іншому матеріалі, поширеному журналістом. Ідентифікація можлива як у формі прямої назви імені та прізвища, так і будь-яким іншим способом. Ключовим для ідентифікації є не наявність імені, а те, наскільки читачі можуть зрозуміти, про кого саме йде мова. Так, вказівка точної посади та місця роботи особи буде достатньою ідентифікацією, так само як і вказівка на її місце проживання. Прізвище та ім’я особи буде завжди ідентифікацією, незалежно від того, що в населеному пункті може проживати десятки людей з таким ім’ям. Тому, якщо ім’я вигадане, краще прямо про це зазначити, адже можуть бути проблеми у разі випадкового збігу імен та прізвищ. У спірних випадках, наприклад, коли людина описана через звички, зовнішність чи інші характеристики, суд буде встановлювати, чи була людина ідентифікована у статті, чи ні. Навіть якщо особу через завуальовану ідентифікацію впізнали лише декілька людей, цього буде достатньо для подання позову. Різниця буде лише в питанні шкоди – очевидно, що компенсація у такому випадку буде меншою.

Ідентифікація через приналежність до великої групи осіб. Якщо газетна публікація стосувалася великої групи осіб: всіх адвокатів, суддів чи журналістів, або українців чи росіян і таке інше, виникає питання, чи може представник цієї групи осіб захищати свою честь та гідність, посилаючись на свою приналежність до такої групи осіб, або від власного імені захищати у суді інтереси всієї групи в цілому. Відповідь на це питання – ні. По-перше, особа має право захищати лише власну честь, гідність та ділову репутацію, а не іншої особи чи групи осіб. По-друге, поширення інформації про велику групу осіб, яка нараховує сотні та тисячі людей, не сприймається як поширення інформації про кожну з них. Наприклад, надто нечітким буде змістовний зв’язок, якщо у публікації буде вказано, що всі адвокати брешуть, для того щоб читач моментально змінив думку про свого конкретного адвоката. Разом з тим, чим менша група, тим більше шансів, що кожна особа може подавати позов про захист власної честі і гідності. В Україні немає жодних чисельних критеріїв щодо розмірів соціальних чи інших груп осіб. Тоді як, в США, відповідно до прецедентної практики судів, таким числом є 25 осіб. Таким чином, якщо група менша за 25 осіб, то кожна особа може подавати позов про захист своєї честі, гідності чи ділової репутації.

Наведемо приклад: якщо написати у публікації, що «всі судді беруть хабарі», то така фраза стосуватиметься тисяч суддів. Навіть за своїм змістом вона швидше означатиме, що проблема корупції в судах є надзвичайно поширена, а не те, що кожен без винятку суддя є хабарником. Натомість, якщо написати, що «всі судді в Печерському районному суді міста Києва беруть хабарі», така група осіб суттєво звужується і за таких обставин кожен суддя вказаного суду матиме право подавати позов до суду.

Недостовірність. Відповідальність за поширення інформації може наставати тільки в тому випадку, якщо інформація недостовірна. Недостовірною є інформація, яка не відповідає істині. Синонімами, які вживаються у законодавстві, є також терміни «не відповідає дійсності» та «неправдива». Правдива інформація теж може шкодити репутації, навіть більше, аніж неправдива, однак наявність доказів правдивості однозначно звільняє особу від відповідальності за дифамацію.

У питанні правдивості або неправдивості слід також розуміти, що інформація поділяється на (1)факти та (2)оціночні судження (ідеї). Перші підлягають перевірці на достовірність, а другі – ні (питання щодо оціночних суджень буде розглянуте окремо).

Для оцінки достовірності більше значення має контекст інформації, тобто те, як її зрозуміють пересічні читачі чи глядачі, на яких спрямована інформація, а не буквально-дослівне значення слів, речень зображень. Інформація може бути визнана такою, що викладена неправдиво (і відповідно, недостовірно), через неправильне поєднання текстів та фотокарток або дикторського тексту і відеоряду, навіть коли ці елементи окремо є достовірними. Наприклад, в одному випадку газетна публікація про міліцейський рейд із затримання злочинця супроводжувалася реальною фотокарткою, на якій зображені міліціонери та затримана особа. Однак, фотокартка була взята із архіву та не мала прямого відношення до подій, описаних у статті, примітки про те, що фото з архіву теж не було. Зображена особа не була злочинцем, тоді як читачі сприйняли її саме так, що й дало підстави подавати позов про дифамацію.

Принижує честь, гідність, ділову репутацію. Навіть якщо інформація недостовірна, відповідальність за дифамацію може не наставати. Недостовірна інформація може не нести жодної шкоди, а може бути навіть позитивною щодо особи. Чи буде шкода, якщо журналіст полковника випадково назве генералом? Швидше за все, ні.

Приниження честі, гідності та ділової репутації розглядається через призму споживачів інформації. Інформація є принизливою, якщо ті, хто її отримав, почали після цього гірше думати про особу. Звичайно ці категорії є достатньою мірою оціночними, однак на суд покладено обов’язок заслухати та врахувати всі аргументи.

Варто зазначити, що журналіст не повинен нести відповідальності, якщо помилка була незначною, а шкода від поширення недостовірної інформації є такою ж, як і щодо достовірної інформації. Наприклад, якщо журналіст повідомив, що посадовця затримали за отриманий хабар у 100 тисяч доларів, і при цьому він помилився у цифрі, він не має нести жодної відповідальності. Адже у випадку повідомлення правдивої інформації – про хабар у 150 тисяч гривень – приниження честі і гідності буде таким же, або навіть більшим.

Додаткова література:

1. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Українська Прес-Група» проти України» http://medialaw.kiev.ua/laws/laws_europe/71/

2. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Сердюка В.А. про офіційне тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (справа про поширення відомостей) http://www.ccu.gov.ua/uk/doccatalog/list?currDir=9485

3. Рішення Верховного Суду України за скаргою закритого акціонерного товариства “Холдингова компанія “Бліц – Інформ” про перегляд справи у зв’язку з винятковими обставинами — справа за позовом колишнього президента “Холдингова компанія “Бліц – Інформ” до газети «Бізнес».

4. Рішення Верховного Суду України за скаргою посадової особи – голови обласної ради про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди http://reyestr.court.gov.ua/Review/14405568

5. Українських журналістів визнали «вартовими собаками демократії»

Вікторія Бутенко, Тетяна Котюжинська

http://dt.ua/ARCHIVE/ukrayinskih_zhurnalistiv_viznano_vartovimi_sobakami_demokratiyi-43039.html

6. Інститут дифамації і українське законодавство щодо захисту честі, гідності та ділової репутації (співвідношення та вибір пріоритету в судовій практиці)

Дмитро Луспеник, суддя

http://media-yuryst.com/instytut_dyfamatsiyi_i_ukrayinske_zakonodavstvo_shchodo_zakhystu_chesti_hidnosti_ta_dilovoyi_reputatsiyi_spivvidnoshennya_ta_vybir_priorytetu_v_sudoviy_praktytsi.aspx

7. Судова практика з питань захисту честі, гідності та ділової репутації

Українська асоціація видавців періодичної преси

http://www.uapp.org/jur/8789.html

8. Особливості цивільно-правової відповідальності засобів масової інформації за поширення недостовірної інформації

Роман Головенко

http://media.parlament.org.ua/ss_analitics/action/article_detail/article_id/706/

9. « Проблеми захисту честі, гідності й ділової репутації особи в Цивільному кодексі України»

Кохановська О.В.

http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/C31366E8AB1A22C6C2257045004D0477?OpenDocument&CollapseView&RestrictToCategory=C31366E8AB1A22C6C2257045004D0477&Count=500&