Урок №6. Дифамація. Частина 2

Тема 6. Дифамація (частина 2)

Сторони у справах про дифамацію. Як і в більшості цивільних судових процесів, сторонами у справах про дифамацію є позивач і відповідач, однак щодо дифамаційних спорів є певні особливості щодо учасників процесу. Розглянемо ці особливості.

Позивач. Позивачем за загальним правилом може бути будь-яка особа, про яку поширено недостовірну інформацію. У попередній темі розглядалося питання, що означає «поширення інформації про особу», а також випадки, коли інформація поширена про групу осіб. Окрім цього, деякі особливості стосуються певних категорій позивачів.

Органи влади як позивачі. З 2003 року Закон України «Про інформацію» містить важливе положення щодо діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування як позивачів. Положення закону сформульоване у статті 31 Закону України «Про інформацію» (до 05.09.2011 — стаття 49):

Суб'єкти владних повноважень як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати в судовому порядку лише спростування недостовірної інформації про себе і не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Це не позбавляє посадових і службових осіб права на захист честі, гідності та ділової репутації в суді.

До 2003 року органи влади були одними з основних позивачів до журналістів та засобів масової інформації, часто вимагаючи мільйони гривень за поширення недостовірної на їх думку інформації. Хоча закон не забороняє органам влади подавати позови – він лише обмежує можливість вимагати грошової компенсації – однак на той момент на практиці органи влади перестали судитися з журналістами, адже їм стало «не цікаво» отримувати лише право на спростування.

Слід звернути увагу на те, що закон прямо розрізняє сам орган влади та посадових осіб, які працюють у цьому органі влади. Обмеження застосовується лише стосовно органу, тоді як посадові особи та працівники не обмежені у можливостях подавати позови та вимагати компенсацію моральної шкоди.

Разом з цим, слід пам’ятати про дві речі. По-перше, для того щоб посадова особа мала можливість подати позов, інформація має стосуватися безпосередньо цієї особи. Тобто, міністр не матиме перспектив судитися, коли поширена інформація стосувалася діяльності міністерства в цілому, а не безпосередньо роботи міністра. Така позиція дає журналістам шлях до більш безпечної роботи: якщо інформація є недостатньо перевіреною, скандальною чи у інший спосіб ризикованою її краще подавати з прив’язкою до органу влади і без вказівки певної особи. По-друге, навіть коли посадова особа органу влади захищатиме власну честь і гідність, її можливості будуть теж обмеженими, оскільки і українське законодавство, і міжнародні стандарти відзначають, що журналісти мають широкі права критикувати роботу політиків та державних службовців. Українське законодавство встановлює достатньо жорсткі вимоги, за якими посадова особа матиме можливість виграти позов проти журналіста та засобу масової інформації

Посадові особи, політичні партії та виборчі блоки як позивачі. Законодавство України обмежує права посадових осіб, політичних партій та виборчих блоків, коли вони виступають позивачами до журналістів та засобів масової інформації. Це зроблено з метою надати більші можливості пресі поширювати інформації про цих осіб в інтересах громадськості. Законодавчо положення закріплені у статті 17 Закону України „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” у такому вигляді:

„ У разі розгляду судом спору щодо завданої моральної (немайнової) шкоди між журналістом або засобом масової інформації як відповідачем та політичною партією, виборчим блоком, посадовою особою (посадовими особами) як позивачем суд вправі призначити компенсацію моральної (немайнової) шкоди лише за наявності умислу журналіста чи службових осіб засобу масової інформації. Суд враховує наслідки використання позивачем можливостей позасудового, зокрема досудового, спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі і гідності, ділової репутації та врегулювання спору в цілому. З урахуванням зазначених обставин суд вправі відмовити у відшкодуванні моральної шкоди.

Умислом журналіста та/або службової особи засобу масової інформації є таке їх/її ставлення до поширення інформації, коли журналіст та/або службова особа засобу масової інформації усвідомлювали недостовірність інформації та передбачали її суспільно небезпечні наслідки.”

Таким чином, посадові особи, політичні партії та виборчі блоки як позивачі у справах про дифамацію теж обмежені у своїх можливостях. Вони можуть претендувати на (грошову) компенсацію моральної шкоди лише тоді, коли суд встановить, що журналіст або засіб масової інформації свідомо поширювали недостовірні відомості про особу. На практиці встановити це дуже складно, адже немає презумпції умислу журналіста (презумпція умислу – це коли вважається, що журналіст поширив інформацію умисно, поки сам не доведе, що це не так). А отже саме позивач повинен подавати докази того, що журналіст знав про недостовірність інформації. У більшості випадків таких доказів не буде. Щодо позиції журналіста у таких справах, то журналісту та засобу масової інформації як відповідачам теж доцільно подавати аргументи і докази того, що вони не знали про недостовірність інформації (а отже не мали умислу), оскільки загальні принципи судових процесів по цивільних справах говорять, що кожна сторона подає докази того, що вона доводить та того, що вона заперечує в суді. Американський досвід показує, що посадовим особами і політикам дуже важко судитися зі ЗМІ і журналістами зокрема, адже судді будуть зважати, наскільки сторона довела наявність прямого умислу і на практиці виграні позови проти ЗМІ є радше винятком. Ба більше, сам факт подання позову проти ЗМІ є досить ризикованим для кар'єри політика.

Ще одна особливість правил щодо умислу. Слід звернути увагу, що правила про умисел застосовуються лише щодо питання про відшкодування моральної шкоди (яке найчастіше і є основним питанням у межах судового позову). Тобто, це означає, що стосовно інших питань – визнання інформації недостовірною, опублікування спростування чи відповіді – посадові особи, політичні партії та виборчі блоки мають точно такі ж права як і всі інші особи.

Стаття щодо умислу в існуючому стані застосовується з травня 2003 року. До цього вона містила дещо інші правила і термін „злий умисел”.

Політики як позивачі. Українське законодавство прямо не встановлює жодних особливостей розгляду справ проти преси, коли позивачем виступає політик. Слід відзначити, що до травня 2003 року, коли набрали чинності зміни до статті 17 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» (стосовно умислу), згадана стаття 17 містила дещо інший перелік позивачів. У цьому переліку були також згадані і «політики», однак їх вилучили з мотивацією, що такий термін не визначений жодним законом, а отже його складно застосувати на практиці. На нашу думку, таке вилучення є необґрунтованим та недоцільним.

Разом з цим, існує інша мотивація того, що політики мають особливий статус як позивачі у справах проти преси. Цей статус випливає із Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини по статті 10 Конвенції. Ще у 1986 році у справі Лінгенс проти Австрії суд відзначив, що «межі допустимої критики є ширшими, коли вона стосується власне політика, а не приватної особи. На відміну від останньої, перший неминуче і свідомо відкривається для прискіпливого аналізу кожного свого слова і вчинку як з боку журналіста, так і громадського загалу і, як наслідок, повинен виявляти до цього більше терпимості.»

Варто нагадати, що згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права. Отже, суди зобов’язані враховувати правові позиції Європейського суду з прав людини при винесенні своїх рішень.

Незважаючи на це, що багато осіб критично ставляться до можливості застосування в Україні рішень Європейського суду. Насправді позиція щодо політиків у справах про дифамацію вже широко застосовується в Україні. Наприклад, можна згадати рішення суду (2005 рік) у справі „рівненського бабая”: Василь Червоній (на той час – голова Рівненської обласної державної адміністрації) проти видання «Рівненська газета». Суд відмовив позивачеві у позові пославшись на статтю 10 Європейської конвенції і положення щодо політиків.

Також важливим аргументом на користь застосування положення про політиків є рішення самого Європейського суду з прав людини проти України – рішення у справі «Українська прес-група проти України». У цьому рішенні Європейський суд встановив порушення Європейської конвенції саме через те, що українські суди не звернули належної уваги на статус позивачів, які були політиками. Газета «День», яку видає Українська прес-група, успішно оскаржила до Європейського суду з прав людини рішення українських судів, які зобов’язали її сплатити відшкодування моральної шкоди Наталії Вітренко та Петру Симоненку за гострі статті про останніх написані Тетяною Коробовою. Європейський суд тепер вже в справі проти України звернув увагу на те, що політики, відповідно до свого статусу, повинні більш терпимо ставитися до публікацій про них у пресі.

Відповідачі. Правила про відповідачів є більш універсальними. Відповідачами у справах про дифамацію є особи, які поширили інформацію. За загальним правилом відповідальними є і журналіст, і сам засіб масової інформації. У випадку відшкодування моральної (немайнової) шкоди, журналіст, що є автором статті, що містить недостовірні відомості, опубліковані умисно, та засіб масової інформації, де він працює, несуть солідарну відповідальність.

Спеціальна норма щодо того, хто несе відповідальність, є в статті 41 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»: «до відповідальності за зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації нарівні з авторами інформаційних матеріалів, що порушують цей Закон, притягаються журналіст редакції, її редактор (головний редактор) або інші особи, з дозволу яких ці матеріали було поширено.»

Додаткова література:

1. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії»

2. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кастеллс проти Іспанії»

3. Рішення Верховного Суду України за скаргою до дочірнього підприємства редакції газети «Событие» (суд не вправі зобов’язати відповідача вибачитися перед позивачем)

4. Рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (суд посилається у своєму обґрунтуванні на справу «Лінгенс проти Австрії»)

5. Терлецька Олена, «По різні сторони судових барикад моральної шкоди»

6. Пизик Ірина, «Судові позови до ЗМІ: проблеми застосування національного та міжнародного законодавства»

7. Целуйко Олег, стаття «Стратегія реформ. Правовий коментар. Баланс між свободою ЗМІ та правом на захист від дифамації публічної особи: європейський спектр національного судочинства»

8. Марія Місьо, Наталія Петрова, «Українське законодавство і захист преси»