Нагадати про його безпосередню роботу і в декількох реченнях обговорити її зміст

Мабуть, ваші роздуми над наведеною проблемною ситуа­цією підуть на користь з'ясуванню головних принципів і пріоритетів у роботі психолога на місцях катастроф.

А тепер наведемо можливий варіант вибору та аргумен­туємо його.

Найгіршим убачається варіант 4, оскільки він не узгод­жується з найголовнішою функцією психолога під час ряту­вальних заходів: запобігти помилок у цьому процесі, зумовле­них неадекватними діями його виконавців. Ціною такої по­милки може стати чиєсь неврятоване життя. Таким чином, перших три варіанти кращі тим, що вилучають рятувальника, що перебуває у шоковому стані, з безпосередньої роботи.

Варіант 1 пов'язаний з фрустрацією потреби шокованої людини в опорі та емоційній підтримці, що може призвести до подальшого посилення стресового стану. До того ж вилу­чення з робіт може викликати почуття професійної нездат­ності.

Варіант 3 трохи кращий, бо він надає безпосередню емо­ційну підтримку, але йому бракує турботи про подальший стан рятувальника, пов'язаний з самооцінкою його професій­ної здатності

Тож, безумовно, "соломоновим рішенням" буде варіант 2. Це й вилучення "зламаної" ланки з найбільш небезпечного місця у рятувальному ланцюжку, і, водночас, знаходження іншої необхідної функції у загальній справі. До того ж пере­ключення на нові дії і тимчасовий вихід за зону аварії ство­рюють умови для необхідної самореабілітації, яка настає у ™ % випадків. Варіант 2 і є засобом формування сприятливих умов для виходу із стресового стану першої стадії.

Другий етап розвитку травматичного стресу включає ме­ханізм єднання людей, що разом пережили трагедію. Ядтримка цього процесу психологом є необхідною. Адже спільна Р°бота з подолання стресових станів має велику користь і в

подальшій реабілітації як тих, хто набуває ПТСП-синдрому так і тих, хто самостійно виходить із стресу після другої стадії його розвитку, але вимушений ще довгий час долати залишки тих чи інших незначних розладів.

Так, наприклад, після аварії парому Великобританія — Нідерланди був створений спеціальний журнал для тих, кого торкнулася ця біда. На сторінках журналу кожен мо­же поділитися своїми спогадами, думками та почуттями щодо пережитого, розповісти про те, як вплинула трагедія на його подальше життя, на життя його родини, що хви­лює його сьогодні тощо. Журнал виходить уже протягом кількох років, що минули з часу аварії, але він продовжує виконувати свою психореабілітаційну функцію, бо травма­тичний стрес не має терміну дії і може розвиватися навіть на відстані багатьох років з моменту катастрофи, яка його викликала.

Характерною ознакою природного розвитку другого етапу травматичного етресу є надмірна ейфоричність, що охоплює потерпілих. Розплатою за таке піднесення може стати важка депресія, коли людина повертається до повсякденного життя після перебування у спеціальному режимі (увага, допомога, присутність "товаришів по нещастю"), який надається по­терпілим як час, необхідний для одужання та виправлення після перенесеного потрясіння.

Певне "заземлення" ейфоричних настроїв потерпілих є захо­дом психопрофілактики на цьому етапі стресу. Особливо це стосується тих, хто звернувся по допомогу до психолога. Якщо причиною звертання стала відсутність тяжіння до єднання з іншими потерпілими, то завданням психолога може бути організація певної "соціалізації" пацієнта. Маємо на увазі не сприяння "братанню" чи утворенню залежності від групи так само травмованих людей, а надання можливості спілкування на будь-яких засадах з особами, що мають спільний досвід переживання та подолання стресового стану. Це може допомогти запобігти, з одного боку, формування почуття відокремленості, відірваності від світу, а з іншого — розвитку симптому уникнення всього спектра речей, які асо­ціативно нагадують пережиту трагедію, що є складовою час­тиною ПТСП-синдрому.

Стратегія Психологічної роботи на третьому етапі травма­тичного стресу тісно пов'язана з психіатричною кваліфікації⁰ 328

психічних порушень потерпілих. Як ми вже згадували, ПТСП-синдром не є офіційно впровадженим до вітчизняних психіатричних класифікаторів. Це спричинює відповідні діагностичні помилки. Картина порушень третього етапу ро­звитку травматичного стресу частіше за все кваліфікується як невроз чи реактивна депресія. Такий діагноз обумовлює і відповідну схему лікування, що зосереджена на медикаментах, використанні релаксаційних технік та гіпнозі. Тобто акцент ставиться на медичній допомозі в той самий час, коли цен­тром роботи з подолання травматичного стресу має бути пси­хологічна практика.

Визнання ПТСП-синдрому дає змогу перейти до практики специфічної єдиної ПТСП-реабілітації. Великий досвід роботи з масовим контингентом потерпілих (ветеранів в'єтнамської війни у СІЛА) став доказом доцільності використання засобів психологічної допомоги, які не спрямовані на подолання окремих симптомів, а сфокусовані за принципом "виведення" травмуючого змісту психіки людини за межі до­мінантної зони і зазначення його місця в єдиному рядку подій життя. Такого роду реабілітаційна робота спиралася значною мірою на використання засобів раціональної терапії. В індивідуальній роботі — це емоційне реагування при переказі найважливіших для пацієнта подій життя, потім з'ясування почуттів щодо подій, які сталися, і відокремлення їх від фактів, що мають травмуючий зміст. У груповій роботі — це знижен­ня напруження переживання пацієнтом унікальності свого стану при зіткненні з такими ж проблемами в інших людей, висвітлен­ня об'єктивної картини розгортання подій, що стали травмую­чими, у порівнянні та взаємоуточненні послідовності деталей, як вони зафіксувались у пам 'яті різних учасників подій. Тобто ідея "ламання" раціональної картини світу, хаотичного змішуван­ня емоцій та фактів, містифікації поглядів на реальність уна­слідок раптових травмуючих подій урівноважується ідеєю ра­ціонального висвітлення подій, їх оптимізації, усунення пато­логічного "злипання" фактів і реакцій на них.

Для досягнення зазначених ефектів використовується ши­роке коло методів та технік. Це і вже згадана індивідуальна Раціональна бесіда, яка може доповнюватися застосуванням ехщки "спостерігача" (розповідь пацієнта про події та осо-^Исту поведінку немовби з погляду іншого), техніки "дис-

кусії" (пацієнт по черзі змінює місце на одному з двох стільців і, відповідно, обговорює проблему з точки зору осо­бистих почуттів, вагань, страхів чи з "об'єктивної" точки зору "стороннього спостерігача", який бачить лише зовнішній бік подій); це і організація групових дискусій щодо змісту подій, які зумовили травму, своїх почуттів, пов'язаних з пережитим, визначенням "нового" в особистості, сенсу того, що сталося, для подальшого життя. Останні належать до так званих екзи-стенційних проблем і криють у собі великі резерви для осо-бистісного росту, пошуку свого шляху в житті. Амери­канський психолог Б. Колодзин, який присвятив багато років реабілітації ветеранів в'єтнамської війни, пише: "Справжнє фізичне та душевне здоров'я криється не в тому, щоб відпо­відати чиїмсь нормам та стандартам, а в тому, щоб прийти до злагоди із самим собою та реальними фактами свого життя". Зіткнення з ситуацією, де людина так безпосередньо відчуває істинність найвищої цінності — самого життя, буває шоко­вим. Але саме тут міститься корінь можливого повороту від образи на світ та людей, яким не довелося пережити того, що зазнали жертви катастрофи, до служіння людям, терплячого ставлення до тих, хто лише знає про реальні цінності, але не випробував їх своїм життям. Таким чином формується "психологія вибраних", яка включає в себе травмуючу подію як особливу сходинку на життєвому шляху, а не страшну прірву, як вона виглядає для хворого на ПТСП-синдром.