Транснаціональні альянси

У сучасних умовах процес транснаціоналізації відбувається у різних на­прямках та формах. Це зумовлено рядом факторів, включаючи такі:

• у глобальній економіці відбувається зміна структури і джерел економіч­ного зростання: високі технології, інновації, послуги та інформація стають його визначальними чинниками;

• відповідно до цього змінюються пріоритети інвестування — зі сфер природних ресурсів та промисловості до сфер технології, послуг, інформації та телекомунікацій;

• у глобальній економіці, особливо за умов інтенсивного технологічного та інформаційного прогресу, відбувається наростаюча диверсифікація та комбіну­вання форм і способів транснаціоналізації різних видів діяльності та бізнесу;

• паралельно до традиційних прямих та портфельних інвестицій, зростає різноманітність активів (цінностей) та способів діяльності, які виступають економічними передумовами та джерелами транснаціоналізації;

• глобальна конкуренція ставить все більш жорсткі вимоги щодо вибору найбільш ефективних, найменш затратних форм транснаціоналізації.

Відповідно до вимог активного використання конкурентних переваг мож­на визначити основні напрямки транснаціоналізації, якими є:

а) інвестиційні, засновані на використанні прямих та портфельних інвестицій;

б) неінвестиційні, засновані на трансграничній спільній діяльності, делегуванні функцій та партнерстві, розподілі та комбінації діяльності, трансграничному спільному використанні нематеріальних та матеріальних активів і отриманні спільних трансграничних результатів та їх розподілу між членами альянсу;

в) комбіновані, що є поєднанням інвестиційних та неінвестиційних форм транснаціоналізації.

Таким чином, в сучасних умовах глобальний рух капіталу здійснюється шляхом раціонального вибору (комбінації) інвестиційних та неінвестиційних форм транснаціоналізації. Це зумовлює бурхливий розвиток транснаціональ­них альянсів у глобальній економіці.

Транснаціональні альянси — це міжнародні міжкорпоративні форми здійснення спільної або пайової діяльності на основі багатосторонніх кон­трактів (угод) компаній різних країн шляхом проведення спільної маркетин­гової, фінансової, інноваційної, інвестиційної та операційної діяльності.

Транснаціональні, або глобальні, альянси — це відносно нове утворення у глобальній економіці. Одним із перших транснаціональних альянсів є альянс Форд Мотор Компані (США) та Мазда Моторе (Японія), який було сформовано в кінці 80-х років XX ст. Пізніше цей альянс відіграв вирішальну роль у створенні та розвитку автомобільної компанії Кіа Моторе (Корея). Далі транс­національні альянси розвивалися практично у всіх основних сферах глобаль­ної конкуренції — телекомунікаціях, інформатиці, авіаперевезеннях, сфері послуг та інших.

Транснаціональні альянси стали інтенсивно розвиватися з початку 90-х роках XX ст. Спочатку альянси були спрямовані на досягнення відносно простих цілей, таких як координація збуту у регіональному чи глобальному масштабі або поширення інновацій та нових патентованих технологій у спорід­нених галузях ТНК. Економічна мотивація полягала у зниженні витрат на здійснення глобального маркетингу чи поширення технологій, а також збільшенні продажу за рахунок стабільних партнерських чи коопераційних зв'язків. З середини 90-х років транснаціональні альянси набувають більш довготривалого та комплексного характеру, вони формуються для реалізації стратегічних цілей — створення та розповсюдження нових технологій і продуктів, кооперації виробництва, спільного надання послуг тощо. Альянси виникли в результаті посилення глобальної конкуренції, водночас вони створюють можливості для трансграничного використання та взаємовпливу конкурентних переваг, а також формування нових конкурентних переваг. Крім конкурентних переваг, альянси базуються на спільних довгострокових стратегічних планах партнерів та спільних основних цілях їхньої діяльності. Такими цілями є, наприклад, приріст вартості (ефективності), збільшення інновацій, зростання гнучкості та масштабу діяльності, збереження та поширення конкурентних переваг.

Таким чином, стратегічний характер глобальних альянсів визначає те, що їх членами зараз стають прямі або непрямі глобальні конкуренти або партнери у споріднених сферах діяльності.

Альянси за ступенем регіоналізації можна поділити на:

а) національні, створені компаніями однієї країни;

б) транснаціональні, які створені компаніями двох або більше країн і діють на трансграничній основі;

в) глобальні, що створені компаніями декількох країн і діють у глобальному масштабі.

З економічного погляду створення альянсів виходить з відокремлення права власності на активи (матеріальні і, особливо, нематеріальні) до ефективного використання на трансграничній основі, а також відповідної комбінації різних функцій розпорядження, використання та управління вільною діяльністю.

Іншим важливим аспектом є здійснення контролю за витратами спільної діяльності, прибутками та їх розподілом. Це включає також проведення по­годженої цінової і тарифної політики, урахування диференціації податкових та митних умов діяльності різних учасників альянсу.

Основними функціональними формами транснаціональних альянсів є:

• ліцензування;

• франчайзинг;

• контракт під ключ;

• контракт на управління;

• транснаціональні консорціуми.

Основною функціональною формою транснаціональних альянсів є міжна­родне ліцензування.

Ліцензування в глобальній економіці — це трансгранична угода, в межах якої власник ліцензії, який називається ліцензіар, передає користувачеві в іншій країні, ліцензіату, права на використання певних нематеріальних ак­тивів на певних умовах, включаючи сплату фіксованого платежу за кори­стування ліцензією, який називається роялті. Розмір фіксованого платежу визначається в межах розрахунку ціни ліцензії.

Основними компонентами ліцензування та укладання ліцензійної угоди є:

• визначення нематеріальних активів, які перебувають у виключній влас­ності ліцензіара;

• погодження основних умов ліцензійної угоди;

• визначення ціни ліцензії, або вартості ліцензійної угоди.

Об'єктами ліцензування є різні види нематеріальних активів та прав інте­лектуальної власності.

Розрізняють такі основні види нематеріальних активів:

• авторські права на інтелектуальні продукти — літературні, музичні та інші, що регулюються правом інтелектуальної власності, а також концепції творів та сюжети;

• патенти, винаходи, конструкції, схеми;

• торговельні марки, фірмові назви та фірмова ідентифікація;

• франчайзинг, контракти та власне ліцензії;

• програми, системи, процедури, проекти.

Ліцензійна угода, як правило, є трансграничною, тому розрахунки за нею регулюються відповідним законодавством країн приналежності ліцензіара та ліцензіата. Крім того, треба врахувати, що платежі за ліцензійними угодами є об'єктом пільгового оподаткування в більшості розвинених країн, а також мають пільговий режим згідно з більшістю двосторонніх угод країн про уник­нення подвійного оподаткування.

Оцінка вартості ліцензійного контракту залежить від таких факторів як:

• ексклюзивність або неексклюзивність ліцензії;

• наявність ринкових обмежень використання ліцензії, включаючи експорт:

• обмеження з обсягу виробництва;

• термін дії;

• новизна технології;

• рівень конкуренції;

• політичний та діловий ризик у країні, якій надається ліцензія;

• рівень технології в країні, якій надається ліцензія.

Франчайзинг — це угода компаній, за якою відбувається передача прав на використання торговельної марки та способів ведення торгівлі або надання послуг, що мають суттєве значення для ведення бізнесу. Він має дві складові. Перша з них — це компанія, яка має права на франчайзинг і передає їх іншим компаніям, — франчайзер, а друга — інші компанії як сторони угоди, які набувають прав на франчайзинг, — це франчайзі.

Франчайзингова угода — це угода, за якою франчайзер надає права на гристування фірмовими марками або в системі послуг, або інше і надає яінтримку франчайзі з використання цих прав.

Близько половини послуг в роздрібній торгівлі, системі харчування та го­динному бізнесі розвинутих країн надається з франчайзингу.

Контракт "під ключ" — це контракт на здійснення певних робіт зі спо-нження нового виробництва або об'єкта інфраструктури, за яким генераль-:: контактор несе повну відповідальність за здійснення будівництва, ефек­тне використання інвестиційних коштів та початок роботи підприємства, - заплановано. Це формує взаємовідносини компаній таким чином, що вони:: ідюють на досягнення кінцевого результату — вихід нового виробництва проектну потужність. Такі контракти є транснаціональними, оскільки в: беруть участь субпідрядники та постачальники окремих видів сучасного "яткування та технологій з різних країн.

Контракт на управління укладається між власником певного підприємства- або компанії та іншою компанією-оператором на здійснення ефективного управління певним підприємством або інвестиційним проектом.

Різновидом є концесія — отримання прав на будівництво та експлуатацію об᾿ктів інфраструктури (шляхи сполучення, порти, електростанції тощо),

Основні глобальні авіаальянси авіакомпаній, що домінують зараз на ринку:

1) North Star — KLM, NorthWest, Alitalia;

2) One World — British Airways, US Air;

3) Star Allianes — Lufthansa, Austrian Airlines, United Airlines, Air Canada, Air New Zealand, ANA, LOT, SAS, Singapore Airlines, Swiss International та ще близько 20 партнерських авіакомпаній.

Перевагою авіаліній є підвищення рівня сервісу, який звичайно надається іншими компаніями. Стратегічні авіаальянси здійснюють спільне придбання літаків, знижують вартість лізингу, бо ці літаки експлуатуються більше, що знижує вартість літака.

Основними економічними вигодами авіакомпаній є:

• формування мережі постачання споживачів, що стабілізує попит на по­слуги;

• зниження фіксованих та операційних витрат;

• досягнення економії масштабу — розподіл фіксованих витрат на інший обсяг реалізації;

• створення нових видів доходів;

• доступ до іноземних ринків з мінімальними витратами без додаткових витрат за устаткування, придбання ліцензії на польоти.

• створення конкурентних переваг щодо інших компаній.

Розвиток стратегічних альянсів веде до того, що вони починають здійсню­вати розподіл витрат і прибутків, здійснюють взаємне володіння акціями.

Існує сукупність ефектів, які є результатом ППІ і проявляються на різних рівнях економіки приймаючої країни.

Розглянемо макроетсономічні ефекти ПІІ.

1. Статична ефективність. Визначає внесок ПІІ в досягнення збалансуван­ня економіки, попиту та пропозиції.

2. Динамічний ефект. Охоплює вплив ПІІ на економічне зростання та кон­курентоспроможність.

3. Дистрибутивна, або розподільча, ефективність. Визначає вплив на роз­поділ національного багатства та соціального доходу.

Національний економічний ефект прямих іноземних інвестицій визна­чається сукупністю показників, серед яких слід виділити такі:

1) оцінка фінансових результатів ПІІ (зростання прибутку, обсягів реалі­зації, сплати податків тощо);

2) відносна оцінка ресурсів та результатів ПІІ у зіставних цінах. Ними вважаються ціни на внутрішні ресурси, перераховані за реальним курсом в іноземній валюті для зіставлення на світовому ринку, або ціни на світовому ринку, приведені до таких показників, як паритет цін, паритет купівельної спроможності;

3) прямі чи опосередковані результати впливу ПІІ на основні макроеко-номічні показники.

Вплив на платіжний баланс

де В — вплив на платіжний баланс; т — ефект заміщення імпорту на ППІ ^гп₁ — оцінка стимулювання імпорту в результаті ППІ; х — оцінка результа­тивності експорту в результаті ППІ; х_у — можливе скорочення експорту ППІ; с — приплив капіталу у формі ППІ та реінвестування прибутку, а також при­плив капіталу у спорідненій галузі; с_х — відплив капіталу у вигляді дивіден­дів, а також відплив надлишкового капіталу, який утворився внаслідок ППІ.

Іноземні інвестиції мають вплив на торговельний баланс, структуру та показники зовнішньої торгівлі приймаючої країни. Основними формами та­кого ефекту виступають імпортозаміщення та збільшення обсягу експорту, а також частки нових експортних видів продукції.

Вплив ШІ на ринкову рівновагу, на ціни на ресурси на внутрішньому рин­ку має три основні прояви:

• стимуляція зростання цін на інвестиційні товари на національному ринку;

• відсутність впливу на ціни на природні ресурси;

• вплив на зростання вартості робочої сили відбувається меншою мірою, ніж на зростання її продуктивності.

Вплив ППІ на зайнятість в національній економіці є двовекторним:

• ППІ стимулюють абсолютне зростання зайнятості;

• ППІ призводять до відносного зменшення попиту на робочу силу в ре­зультаті вищої ефективності праці;

• ППІ стимулюють і забезпечують трансфер сучасних технологій, що є ефективним у всіх випадках за виключенням трансферу працеінтенсивних технологій.

Для того, щоб портфельні інвестиції приносили очікуваний прибуток, необхідно правильно їх розмістити. З цією метою інвестор повинен провести детальний аналіз, який підрозділяється на декілька етапів.

Економічний аналіз — це вивчення загальноекономічних умов, які впливають на вартість звичайних акцій. Звичайні акції є найбільш поширеним инструментом портфельних іноземних інвестицій.

Акція — це цінний папір, який свідчить про придбання частки статутного капіталу компанії, визначає можливість участі в управлінні нею, дає право на отримання частини прибутку у вигляді дивідендів, а також участь в розподілі майна при ліквідації.

Загальноекономічними факторами економічного аналізу міжнародного ринку акцій є:

1) державна податкова політика (податки, державні витрати, управління державним боргом);

2) монетарна політика держави (пропозиція грошей, процентні ставки);

3) інші макроекономічні фактори (інфляція, споживчі витрати, інвестиції і розвиток бізнесу, вартість і наявність енергетичних ресурсів, зовнішня торівля та валютні курси, ВВП, обсяг промислового виробництва, особисті прибутки населення, індекс споживчих цін, рівень безробіття).

Наступним етапом буде галузевий аналіз, який потребує розгляду сучас­них умов функціонування галузі та перспектив розвитку.

Останній етап включає в себе фундаментальний економічний аналіз — глибоке дослідження фінансового стану та результатів господарської діяль­ності безпосередньо компанії, акції якої планує придбати чи вже має у влас­ності портфельний інвестор. Аналізові піддаються:

1) конкурентоспроможність компанії;

2) структура асортименту і тенденції збуту;

3) коефіцієнти прибутковості та рентабельності;

4) склад і ліквідність ресурсів (структура активів);

5) структура капіталу.

Розглянемо детальніше основні коефіцієнти і показники, які використо­вуються при фундаментальному аналізі.

І. Коефіцієнти прибутковості або рентабельності характеризують взаємозв'язок прибутку, собівартості та ціни виробу.

1. Операційний коефіцієнт = (Собівартість реалізованої продукції + Торговельні, управлінські та інші витрати): Річна виручка.

Цей показник відображає ефективність поточних операцій компанії.

2. Норма чистої рентабельності = Чистий прибуток (після сплати по­датків): Сукупна виручка.

3. Норма прибутковості активів (або всього інвестованого капіталу) вра­ховує кількість ресурсів, які необхідні для забезпечення діяльності компанії.

ROA = Чистий прибуток (після сплати податків): Сукупні активи.

4. Норма прибутковості власного капіталу — загальна прибутковість
компанії — відображає величину успіху компанії в управлінні своїми акти­
вами, операціями і структурою капіталу.

ROE = Чистий прибуток (після сплати податків): Акціонерний капі­тал.

5. Прибуток на одну акцію (EPS) = (Чистий прибуток (після сплати податків) - Дивіденди на привілейовані акції): Кількість акцій в обігу.

6. Дивіденди на 1 акцію = Річні дивіденди за простими акціями: Кількість акцій в обігу.

7. Коефіцієнт виплати дивідендів на частку Чистого прибутку, який виплачений акціонерам у формі дивідендів = Дивіденди в розрахунку на 1 акцію: Прибуток на 1 акцію.

8. Балансова вартість акції = Акціонерний капітал: Кількість акцій в обігу. Акції повинні продаватися за вартістю, вищою від їх балансової вартості.

II. Показники ліквідності визначаються з метою контролю за зобов'я­заннями підприємства і надходженнями коштів на розрахунковий рахунок з тим, щоб уникнути неплатоспроможності і банкрутства.

1. Коефіцієнт покриття = Оборотні активи: Поточні зобов

2. Коефіцієнт обертання товарно-матеріальних запасів (ТМЗ) = Річна виручка від реалізації продукції: ТМЗ. Чим більший цей показник, тим кра­ще обертання.

3. Коефіцієнт "квоти власника" = Довгостроковий борг: Акціонерний капітал. Показник визначає використання запозичених коштів.

4. В умовах глобалізації економіки, диверсифікації та інтеграції міжнарод­них фінансових та валютних ринків посилюється вплив різних форм міжнародного руху капіталу як на перспективи і темпи глобального економічного розвитку, так і на конкурентоспроможність компаній та країн, рівень їхнього соціально-економічного розвитку.

5. Міжнародний рух позичкового капіталу

Міжнародний кредит — це форма переміщення позичкового капіталу з однієї країни в іншу на засадах повернення у домовлені строки за винагороду.

Як економічна категорія кредит виражає відносини, які склалися між кредиторами і позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики.

Акумуляція коштів міжнародного кредиту здійснюється на міжнародному ринку позичкових капіталів, де формується система міжнародних кредитних відносин, яка забезпечує мобілізацію і перерозподіл фінансових ресурсів у глобальному масштабі.

Суб'єктами міжнародного кредиту є фірми, банки, держави, міжнародні валютно-кредитні організації.

Об'єктами кредитування є передані кредитором у тимчасове розпорядження позичальника валютні та товарні ресурси.

Міжнародний кредит, якого б вигляду він не мав, у міжнародній економіці розглядають як специфічну форму торгівлі. Ця торгівля — не обмін товару на товар, а обмін сьогоднішнього товару на товар у майбутньому. В теорії це явище називається міжчасовою торгівлею. В економіці завжди існує проблема вибору між поточним і майбутнім споживанням.

Боржник, отримуючи кредит, має можливість збільшити поточне споживання за рахунок скорочення споживання в майбут­ньому, коли йому доведеться повертати одержаний кредит з про­центами.

Кредитор, надаючи позику, втрачає можливість терміново використати ці гроші на поточне споживання. Тим самим креди­тор віддає перевагу споживанню в майбутньому.

Які країни беруть позики, а які їх надають — визначається ви­робничими можливостями. Країни, які мають добрі поточні інвес­тиційні можливості, беруть позики в інших країнах, котрі таких відносних інвестиційних можливостей не мають, але отримують великі поточні доходи. Країни, які мають відносно великі фінан­сові ресурси порівняно з можливістю їх прибуткового застосуван­ня всередині країни, можуть збільшити свій національний доход за рахунок надання кредиту країнам, у яких вища норма доходу на капітал (відсоток, дивіденд).

Відповідно країна — імпортер капіталу має можливість збільшити свій національний доход за рахунок зарубіжних інвес­тицій, одержаних на вигідних умовах, порівняно з внутрішніми умовами кредитування. Система міжнародних позичок і кредиту­вання дає змогу збільшити виробництво національного і світово­го продукту за нормальних умов функціонування міжнародного кредиту, а саме:

за умови стабільності і передбачуваності розвитку міжнарод­ної економіки;

1) за умов виконання позичальниками своїх зобов'язань та пов­ної оплати ними своїх боргів.

Але на практиці все далеко від ідеалу. Про це свідчать кризи світової заборгованості, що періодично виникають. Окремі країни при цьому оголошують про неможливість виплатити борги і ану­люють їх. Причиною цього є брак коштів для обслуговування зов­нішнього боргу, яка виникає внаслідок:

а) спаду виробництва;

б) втрати довіри закордонних кредиторів;

в) погіршення умов торгівлі;

г) відпливу капіталу з країни внаслідок несприятливої економічної та політичної ситуації.

Для міжнародного кредиту характерні наступні ознаки: міжнародні кредити у більшості випадків є незабезпеченими. Вони надаються зазвичай під загальні фінансові зобов'язання позичальників або третьої особи, які користуються бездоганною репутацією і мають високий кредитний рейтинг;

• за користування міжнародними позиками переважно застосовують «плаваючі» процентні ставки, орієнтиром для встановлення яких є базова ставка ЛІБОР (LIBOR) — (London inter bank offered rate) — лондонська міжбанківська кредитна ставка. За ставкою ЛІБОР надаються кредити першокласним банкам через розміщення в них депозитів на короткий термін — від одного року до двадцяти місяців. Можуть бути використані й інші облікові ставки, аналогічні до ЛІБОР: П1БОР — паризька міжбанківська кредитна ставка, СІБОР — сінгапурська міжбанківська кредитна ставка; пройм - рейт (prime rate) США — базова ставка по кредитах небанківського сектору та інші;

• міжнародні кредити можуть надаватися у національній валюті (зазвичай країни-кредитора), в міжнародних розрахункових одиницях (СДР), а також у міжнародних колективних валютах (евро), але переважна більшість кредитів надається у доларax США;

• висока ризиковість міжнародних кредитів, яким притаманні кредитні і валютні ризики та ризики можливої неплатоспроможності (дефолт) позичальника.

Міжнародний кредит виконує низку важливих функцій, які розкривають його сутність у сфері міжнародних економічних від­носин, і відображає специфіку руху міжнародного позичкового капіталу. По-перше, він забезпечує перерозподіл та переміщення фінансових і матеріальних ресурсів між країнами з метою:

• більш прибуткового використання;

• прискорення процесу реалізації у світовому масштабі;

• розширення відтворення;

• тобто слугує додатковим джерелом поповнення ресурсів внутрішнього ринку.

По-друге, кредит забезпечує безперервність міжнародних розрахунків та прискорює обіг коштів у зовнішній торгівлі. По-третє, міжнародний кредит виконує функцію регулювання ринку світової економіки і сам є об'єктом регулювання. В окремих краї­нах він є методом регулювання державних бюджетів та платіжних балансів.

Із функцій міжнародного кредиту випливає, що він має подвійні наслідки, як позитивні так і негативні, у розвитку світового господарства.

Позитивним є те, що кредит:

• сприяє прискореному розвитку країн, інтернаціоналізації ви­робництва та обміну;

• є джерелом фінансування зовнішньої торгівлі, спричиняючи додатковий попит на ринку з боку позичальників;

• сприяє зміцненню міжнародних економічних зв'язків, інтеграції національних економік у світову економічну систему;

• посилює конкуренцію між країнами, оскільки виступає знаряддям конкурентної боротьби за ринки збуту;

• впливає на структурну перебудову економіки, на формування важливих пропорцій в економічній системі країн, на співвідношення між фондами споживання та накопичення;

• створює сприятливі умови для залучення прямих іноземних інвестицій у країну-боржник.

Водночас міжнародний кредит може мати й негативні наслідки:

• може викликати диспропорції в економіці країн-кредиторів;

• надмірне залучення міжнародних кредитів та їх неефективне використання підриває платоспроможність позичальника внаслідок оплати величезних відсотків за кредит, призводить до зростання зовнішнього боргу та погіршення показників, що характеризують його обслуговування. Зовнішня заборгованість для багатьох країн стала причиною призупинення економічного зростання.