Повноваження омбудсмана

Уповноважений у справах армії:

Доступ до документів, опит і допит причетних, вносить пропозиції за рішенням конфліктних ситуацій в адресу компетентних командирів і начальників, представляє Бундестагу доповіді, які вивчаються комісією з оборони.

51.Європейський суд з прав людини в системі конст праві свобод людиниі громадянина в ЗК.

Європейський суд з прав людини — організація, створена для контролю та дотриманням прав і свобод людини і громадянина, закріплених в Європейській конвенції з прав людини, яка була ратифікована в 1953 році.

У статті 20 Конвенції визначається кількість суддів Суду, яка відповідає кількості Високих Договірних Сторін Конвенції. Судді, які засідають у Суді у своїй особистій якості, повинні відповідати таким критеріям:

Судді повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, чи бути юристами з визнаним авторитетом.

Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися ніякою діяльністю, що є «несумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або вимогами виконання посадових обов’язків на постійній основі». Усі питання, які виникають у зв’язку із застосуванням цього пункту, вирішуються Судом.

Парламентська асамблея Ради Європи обирає суддів до Європейського суду строком на шість років. Судді можуть бути переобрані.

Стаття 27 Конвенції передбачає створення в межах Суду трьох різних типів органів: комісій, палат і Великої палати.

Комісія, до складу якої входить три судді, може визнати неприйнятною або вилучити з реєстру справ індивідуальну заяву, якщо така ухвала може бути винесена без додаткового вивчення. Кожна така ухвала є остаточною і особа, що звернулась із заявою, не може вимагати її перегляду.

В палатах, на другому рівні організаційної структури Суду, здійснюється більша частина його роботи. До складу палат входять сім суддів, включаючи й члена палати за посадою — суддю, якого було обрано від заінтересованої держави-учасниці, або особу, яка призначається для участі в засіданнях в разі відсутності такого судді.

Велика палата — третій рівень, на якому здійснюється робота Суду. До складу Великої палати входять сімнадцять суддів. Окрім члена Великої палати за посадою, який засідає на тих же умовах, що визначаються по відношенню до члена палати за посадою, пункт 3 статті 27 також зараховує до складу Великої палати Голову Суду, заступників Голови, голів палат та інших суддів, які визначаються відповідно до регламенту Суду.

Велика палата вповноважена розглядати лише ті справи, які були передані до неї і лише в трьох випадках.

За наслідками розгляду справи суд вправі:

визначити справедливу компенсацію потерпілій стороні, стягнути на користь позивача судові витрати;

зобов’язати прийняти заходи індивідуального характеру (держава зобов’язана відновити ситуацію, яка існувала до порушення Конвенції);

покласти обов’язок на державу про недопущення подальших порушень Конвенції.

52.Порядок обмеження конст прав і свобод в Конституційній практиці ЗК.

Оскільки права і свободи реалізуються в суспільстві, що нерідко вимагає співробітництва людей, то ця обставина обумовлює неминучість певних обмежень прав і свобод. Обмеження диктуються перш за все необхідністю поваги таких же прав і свобод інших людей, а також необхідністю нормального функціонування суспільства і держави, так само як і будь-якого колективу. Однак будь-які обмеження припустимі в тому випадку і в тій мірі, в яких вони передбачені в конституціях.
Формули конституційних обмежень прав і свобод різноманітні. Є загальні застереження (генеральні клаузули). Так, німецький Основний закон встановлює в ст. 19 загальні правила реалізації обмежень проголошених у ньому прав і свобод:
«1. Оскільки згідно з цим Основному закону основне право може бути обмежено законом або на основі закону, такий закон повинен мати спільну дію, а не розповсюджуватися на окремий випадок. Крім того, закон повинен назвати основне право з зазначенням статті Основного закону.
2. Ні в якому разі не може порушуватися істотний зміст основного права».
Звідси випливає, що німецький законодавець не має права встановлювати обмеження основних прав, а може лише в необхідних випадках конкретизувати конституційні обмеження.
Дещо по-іншому врегульовано це питання в ч. 3 ст. 31 Конституції Республіки Польща 1997 року: «Обмеження користування конституційними свободами і правами можуть встановлюватися тільки в законі і тільки в тому випадку, коли вони необхідні в демократичній державі для його безпеки або публічного порядку або для охорони навколишнього середовища, здоров'я та публічної моральності чи свобод прав інших осіб. Ці обмеження не можуть суперечити сутності свобод і прав».
Польський законодавець, отже, може в принципі без спеціального конституційного дозволу обмежувати користування конституційними свободами і правами, але при цьому пов'язаний зазначеними в Конституції цілями обмежень.
Є й конкретні застереження, які стосуються окремих прав і свобод. Наприклад, ч. 1 ст. 33 Конституції Болгарії встановлює: «Житло недоторканне. Без згоди його мешканця ніхто не може входити до житла чи залишатися в ньому, крім випадків, прямо зазначених у законі». Застереження, таким чином, уповноважує законодавця визначити випадки, в яких недоторканність житла може не дотримуватися.
Нарешті, слід зазначити, що конституції часто передбачають можливість тимчасового обмеження тих чи інших прав і свобод при надзвичайних обставинах (війна, стихійне лихо тощо).

Принципово важливою є можливість обмеження конституційних прав закону. Загальне положення тут в тому, що підвищеному захисту підлягають перш за все фундаментальні, основні права й свободи громадян. Їм повинен бути забезпечений повний і безумовний захист всією судовою системою - від загального аж до Верховного Суду. Однак без обмежень обійтись практично неможливо. Є один цивілізований спосіб - все це робиться за допомогою так званих органічних законів, тобто законів надзвичайно близьких до Конституції, що приймаються в особливому порядку і виконують особливі функції. Саме в таких законах можуть встановлюватись окремі обмеження прав і свобод громадян.

53.Судовий та позасудовий захист конст прав і свобод в ЗК.

Гарантії прав і свобод поділяються на дві великі категорії: внутрішньодержавні та міжнародно-правові. Перші, у свою чергу, діляться на судові і несудові.
Внутрішньодержавними гарантіями служать перш за все деякі конституційні права як матеріально-правового, так і особливо процесуального характеру. Сюди можна віднести право петицій, що включає у разі необхідності право скарги, права, що реалізуються у судовому та адміністративному процесі, та ін, так само як і деякі загальні принципи. Наприклад, у ч. 1 ст. 57 Конституція Болгарії проголошує: «Основні права громадян є невід’ємними», а в ч. 3, допускаючи в умовах війни, воєнного чи іншого надзвичайного стану можливість тимчасового обмеження здійснення громадянами окремих прав, виключає таке обмеження для права на життя, особисту цілісність і національну самобутність, судово-процесуальних прав, недоторканності особистого життя, свободи думки, совісті і віросповідання. Відповідно до § 56 Конституції Угорської Республіки 1949 року в нині діючій редакції 1990 року «в Угорській Республіці кожна людина правоздатна»
Головною інституційної гарантією є в демократичній державі суд, незалежний від будь-якого іншого державного органу, не кажучи вже про орган партійного характеру. Тут насамперед слід згадати право людини на розгляд його справи компетентним (з точки зору предметної та територіальної підсудності) і безстороннім судом, в необхідних випадках - судом присяжних, право на оскарження судових рішень, на звернення за захистом конституційних прав у вищі судові інстанції аж до конституційної та міжнародної юстиції, право на захист і допомогу адвоката і т. п.
Так, згідно зі ст. 24 Італійської Конституції всі можуть звертатися до суду за захистом своїх прав і законних інтересів. Право на захист на будь-якій стадії і в будь-який момент процесу є непорушним. Незаможним відповідними установами забезпечується можливість подавати позови та захищатися в будь-якому суді.. Конституція Сербії в ст. 29 регулює право на захист наступним чином:
«Кожному гарантується право на захист і право брати захисника перед судом чи іншим органом, компетентним вести провадження по справі.

Кожен має право на те, щоб при його заслуховування присутній обраний ним захисник.
Союзним законом визначається, в яких випадках обвинувачений повинен мати захисника».
Гарантією прав і свобод служить також відповідальність за їх порушення. Перш за все мова йде про відповідальність влади та її посадових осіб. Зазвичай така відповідальність носить загальний характер і передбачається поточним законодавством. Однак іноді зустрічається особливе її конституційне регулювання. Наприклад, згідно зі ст. 20 Конституції Республіки Хорватії 1990 року «той, хто порушить положення цієї Конституції про основні права і свободи, несе особисту відповідальність і не може виправдовуватися наказом згори». Для посттоталітарних країн, у тому числі і Хорватії, така норма є досить актуальною.

Кілька слів варто сказати про міжнародно-правові гарантії, хоча спеціально вони вивчаються в курсі міжнародного публічного права.
Найтяжчі злочини проти людства, скоєні фашистськими та іншими тоталітарними режимами, остаточно переконали світову громадську думку в необхідності широкої міжнародної захисту прав людини. Це знайшло свій відбиток у Статуті ООН 1945 року, Загальної декларації прав людини 1948 року, Міжнародних пактах про права людини 1966 року і довгому ряді глобальних і регіональних міжнародних конвенцій і рекомендацій, що стосуються різних сторін цієї проблеми.
Універсальний міжнародний захист прав людини здійснюється в даний час в рамках Організації Об'єднаних Націй та її спеціалізованих установ, регіональна - у рамках Міжамериканської, європейської та африканської систем. Європейська система - найбільш досконала. Вона грунтується на європейській Конвенції про захист прав людини та основних свобод, укладеної в 1950 році державами - членами Ради Європи, і додаткових протоколах до неї. Якщо особа вичерпала всі національні правові засоби захисту свого права, що охороняється Конвенцією, вона може звернутися в європейський суд з прав людини, який у разі встановлення факту порушення права і тим самим Конвенції покладає на винну держава істотну матеріальну відповідальність.

54.Американський “біль про права”

У 1791 р. Конгрес США прийняв “Біль про права” – 10 поправок до Конституції. Ці поправки проголошували право громадян на свободу зборів, слова, преси, совісті, недоторканості особи тощо. Конституція гарантувала право громадянам мати зброю. “Біль про права” не відміняв у США системи рабовласництва, але стверджував у молодій республіці демократичні свободи.

У 1791 році вони були ухвалені більшістю штатів і дістали назву «Білль про права».
Поправка перша проголошувала, що конгрес не має права видавати закони, які об-межували б свободу совісті, «свободу слова чи преси або право народу мирно збира-тися й звертатися до Уряду з петиціями».
Оскільки для безпеки вільної держави необхідна добре організована міліція, було сказано в другій поправці, «право народу зберігати і носити зброю не підлягає обмежен-ню».
У мирні часи заборонялося розміщати солдатів на постій до будь-якого будинку без згоди його власника (поправка третя).
Поправка четверта декларувала право народу на охорону особи, житла, паперів та вла-сності «від необгрунтованих обшуків чи затримань». Ордери на обшук чи затримання не повинні видаватися без достатніх підстав, підтверджених присягою чи урочистою обіцян-кою.
Особливе значення мала поправка п'ята, яка забезпечувала охорону особи і прива-тної власності. Ніхто не повинен притягатися до відповідальності за тяжкий чи ін-ший ганебний злочин інакше, як за постановою чи звинуваченням, ухваленим розши-реною колегією присяжних. Ніхто не повинен двічі відповідати життям чи тілесною недоторканністю за один і той самий злочин, було сказано в цій поправці, нікого не по-винні притягувати свідчити проти самого себе, ніхто не повинен бути позбавлений життя свободи чи власності без належного судового розгляду, «ніякої приватної влас-ності не повинні відбирати для державного використання без справедливого відшкоду-вання».
Білль про права надавав громадянам право «на скорий і прилюдний суд безсторон-ніх присяжних» у випадках карного переслідування (поправка шоста). Звинувачений мав право вимагати, щоб його повідомили про характер і мотиви звинувачення й да-ли очну ставку із свідками, які свідчать проти нього. Звинувачений міг вимагати примусового виклику своїх свідків і «користуватися допомогою адвоката для захис-ту». У цивільних судових справах «з ціною позову, яка перевищує двадцять дола-рів», також зберігалося право на суд присяжних на основі положень загального пра-ва (поправка сьома).
Поправка восьма забороняла вимагати надмірно великі застави, стягувати завеликі штрафи, «накладати жорстокі і незвичайні покарання».
При цьому перелік даних прав і свобод зовсім не розглядався у Біллі про права як вичерпний або «як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за на-родом» (поправка дев'ята). Права і повноваження, не віднесені конституцією до компетенції Союзу і не заборонені нею ж окремим штатам, «залишаються відповідно за штатами або за народом» (поправка десята).
Білль про права органічно ввійшов у конституцію 1787 року, яка відобразила та-ким чином дві тенденції у становленні незалежної американської держави: прагнення буржуазії та плантаторів всіляко обмежити завоювання революції, з одного боку, і ак-тивну діяльність народних мас завдяки яким було здобуто перемогу у війні за незале-жність

55.Конст форми безпосередньої демократії поняття та види.

безпосередньої демократії — сукупність форм прямого волевиявлення громадян у питаннях державного і суспільного життя; безпосереднє здійснення волі громадян в окремих галузях управління державою і суспільством.

(грец.— народовладдя, від, — народ і — влада) — форма прямого народовладдя, здійснення влади народом безпосередньо, без створення постійних або ін. інститутів, у формах, передбачених конституцією, ін. законами. Грунтується на заг. принципі, що в дем. д-ві воля народу й держ. влада мають бути тотожними, що сам народ повинен брати безпосередню участь у прийнятті важливих політ, рішень, у здійсненні влади. Що ж до представн. органів, то їх необхідно звести до мінімуму й зробити повністю підконтрольними гр-нам. Б. д. має глибоке істор. коріння, що сягає вглиб часів античності й раннього Середньовіччя, коли гр-ни брали безпосередньо участь у вирішенні значущих питань держ. і громад, життя. У теор. плані Б. д. досягла класич. рівня обгрунтування у державотв. концепції франц. просвітителя 18 ст. Ж. Ж. Руссо. Відтоді вона незмінно перебуває у полі зору вчених і політиків. Особливого розвитку і дискусійного характеру проблема Б. д. набула в зх. політол. концепціях починаючи з 60-х рр. 20 ст. її прихильники акцентують увагу на позит. сторонах, до яких відносять насамперед: вплив на всебічну демократизацію сусп-ва, соціальну емансипацію і само-реалізацію особистості; ширші можливості, порівняно з представн. інститутами, для вираження інтересів і волі народу; забезпечення стійкої легітимації влади, подолання політ, відчуження гр-н і, як наслідок, зростання стабільності політ, системи та ефективності управління; забезпечення контролю за політ, інститутами і посад, особами, подолання зловживань владою, відриву правлячої еліти від народу, бюрократизації чиновництва та ін. Противники Б. д. вказують на негат. сторони і слабкі місця Б. д., а саме: низька ефективність і безконтрольність політ, рішень внаслідок прийняття їх широким загалом; пост, небезпека виникнення тоталітаризму або популіст, авторитаризму, пов'язана з властивою масам схильністю до ідеол. диктату, й ущемлення свободи в ім'я рівності; складність і дорожнеча практич. здійснення прямого народовладдя; неможливість залучити більшість гр-н до система-тич. участі в управлінні без примусу, внаслідок небажання значної частини населення займатися політикою, тощо.