Проблема міжнародної безпеки за умов глобальних викликів постбіполярних часів

Геополітичні зміни початку 1990-х років кардинально змінили не тільки загальні тенденції розвитку міжнародних відносин, а й підходи сприйняття такого невід’ємного компонента цих відносин, як міжнародна безпека.

За підходами сучасних аналітиків, міжнародна безпека – це стан міжнародних відносин, коли створюються умови, необхідні для існування та функціонування держав із забезпеченням їхнього повного суверенітету, політичної та економічної незалежності, можливості опору військово-політичному тиску й агресії, їхніх рівноправних відносин з іншими державами. Разом з тим міжнародна безпека – це політика, яка сприяє ефективному створенню гарантії миру як для окремої держави, так і для системи в цілому.

Характерним параметром сприйняття безпеки у біполярні часи був її військово-політичний вимір. За умов глобального протистояння двох суспільно-політичних систем політика безпеки охоплювала такі аспекти, як оборона, стримування, формування й підтримка блоків, досягнення військового паритету й водночас роззброєння задля упередження ядерного зіткнення. Принциповою рисою постбіполярного періоду стала зміна домінанти глобального протистояння на масу потенційних загроз меншого масштабу й водночас доволі серйозних за можливими наслідками дестабілізації міжнародного миру. Так, сутнісною стороною сприйняття проблеми безпеки на сьогодні є те, що хоча у результаті припинення біполярного протистояння тенденції до зміцнення міжнародного миру у світі зросли, це не відбилося адекватно на його стабільності. Ідеться про кількісні та якісні показники сучасних загроз, динаміка трансформації яких у глобальні виклики становить реальну загрозу миру, причому часто-густо не менш загрозливу, ніж за часи глобального протистояння біполярних часів.

Аналіз міжнародних подій 1990-х – початку 2000-х років виявив такі виклики й загрози сучасному міжнародному миру і стабільності як соціально-економічна і політична нестабільність країн (переважно Центрально-Східноєвропейського регіону, а також регіону колишнього СРСР), що перебували або продовжують перебувати на перехідному етапі від тоталітаризму до демократії; міжетнічні й міжрелігійні конфлікти в політичне чи економічно нестабільних регіонах; розповсюдження зброї масового знищення, отримання цієї зброї чи технології її виробництва терористичними режимами чи угрупованнями; боротьба за світові сировинні й насамперед енергетичні ресурси; екологічні, техногенні катастрофи, поширення природних осередкових інфекцій; інформаційна інтервенція; міжнародний тероризм.

Слід зазначити, що за винятком соціально-економічної та політичної нестабільності країн, що перебувають на етапі трансформації від тоталітаризму до демократії – тенденції, що виявила себе у постбіполярні часи, – решта вказаних загроз не є чимось якісно новим для сучасного світу. Загострення їх за постбіполярні часи може пояснюватись низкою важливих чинників.

1. Характерною рисою біполярних часів був його специфічний поділ на прорадянський і проамериканський. Установлення певних «правил гри» між супердержавами – СРСР і США – та їхніми союзниками передбачало не тільки утримування певної рівноваги сил, а й стримування тих негативних тенденцій – розповсюдження зброї масового знищення, суперництво за ресурси, конфліктність, які могли б порушити цю рівновагу. Дане стосувалося не тільки країн Європи, а й країн третього світу, включаючи такий специфічний з погляду сучасних глобальних викликів регіон, як мусульманський світ. Завершення періоду біполярності зумовило зростання нестабільності в різних регіонах світу, причому тенденція перебирання Сполученими Штатами функції керівництва глобальними світовими процесами, включаючи мусульманський світ, не тільки, як свідчать події, не стримує негативних тенденцій, а посилює їх через протидію або готовність протидії силовим акціям США з боку інших країн.

2. Тенденції економічного розвитку провідних країн світу, позначені циклічними піднесеннями та спадами, висували боротьбу за ресурси як провідну лінію міжнародної політики протягом усієї нової і новітньої історії. Досягнення на межі XX – XXI ст. низкою країн Заходу і Сходу особливо високого, а з боку Сполучених Штатів – надзвичайно високого рівня економічного розвитку за зростання залежності цих країн від закордонної сировини, і передусім енергоносіїв, надало боротьбі за сировинні ресурси не тільки особливо гострої, а й відверто агресивної форми. Характерним в цьому плані є визначення багатьма аналітиками чинника, що воєнну операцію США в Іраку 2003 р. було зумовлено не стільки прагненням упередити прояв тероризму чи можливість застосування режимом Саддама Хусейна зброї масового знищення (наявність якої не було підтверджено), скільки прагненням американської адміністрації встановити контроль над іракськими нафтовими родовищами.

3. Лінія на глобалізм, що стала провідною в міжнародній політиці Сполучених Штатів за умов відсутності реальної протидії цій політиці за постбіполярні часи, стала підґрунтям нового витка гонки озброєнь, ініційованого значною мірою самими США. Так, згідно з офіційними документами американських адміністрацій постбіполярних часів, нарощування військової могутності розглядається керівництвом США як головний засіб попередження, залякування чи примусу до співпраці інших держав. Зворотною реакцією щодо цього стали кроки з модернізації збройних, і зокзема ядерних, сил не тільки традиційного опонента США – Росії, а й інших держав. Особливо небезпечною є тенденція на володіння ядерною зброєю так званих «конфліктних» держав, до яких традиційно відносять Іран, Північну Корею, донедавна – Лівію, Ірак.

4. Тривалий період холодної війни, зосереджуючи зусилля СРСР і США та, відповідно їхніх союзників на військовому, ідеологічному, економічному протистоянні, обмежував можливості великих держав на дієве розв’язання глобальних екологічних проблем. Цей чинник поряд з активним використанням розвинутими країнами технологічно небезпечного виробництва зумовив ситуацію, коли екологія почала становити реальну загрозу значній частині людства. Так, подальше потепління клімату Землі, підвищення рівня світового океану, забруднення повітря небезпечними речовинами вже сьогодні висуває необхідність евакуації населення окремих територій. Супутніми до цього проблемами можна вважати поширення природних осередкових інфекцій, виникнення інфекційних мутацій як причини чверті смертей серед сучасного населення планети. У поєднанні з негараздами соціально-економічного характеру ці проблеми становлять додаткову платформу визрівання політичної нестабільності, виникнення конфліктів соціального, релігійного чи національного характеру в окремих регіонах чи державах.

5. Технологічний прорив, досягнутий передовими західними країнами протягом останніх десятиліть, зумовив різку диференціацію держав – на дуже багатих та сильних і дуже слабких та бідних. Небезпечний розрив у рівні життя між багатою Північчю та бідним Півднем об’єктивно утворив основу для формування міжнародного тероризму, причому центр виникнення міжнародних терористичних формувань через специфіку історичного розвитку виявляє себе на сьогодні у сфері світового ісламу. Серед суб’єктивних чинників, що вплинули на характер сучасного тероризму, – протест бідних країн проти глобалізації, перевагами якої вони не можуть скористатись, а також протест проти тиску ТНК, що використовують в інтересах багатих суспільств потенціал бідних країн. До цього слід додати й реакцію бідних країн на спробу вестернізації мусульманського світу, на тривалу зневагу їх інтересів з боку провідних і найбагатших західних країн.

Визначення тенденції на загострення проблеми міжнародного тероризму, як і усіх інших зазначених проблем, потребує визнання і такого негативного чинника сучасних міжнародних відносин, як зниження дієвості міжнародних структур безпеки, покликаних стримувати розвиток загрозливих для міжнародного миру подій. Це стосується насамперед такої міжнародної організації, як ООН, що залишилася практично незадіяною до системи упередження, а також боротьби з проявами міжнародного тероризму 1990-х та початку 2000-х років. Доволі суперечливо повела себе ООН й щодо міжнаціональних та міждержавних конфліктів – від вибору регіону для проведення миротворчих операцій та надання гуманітарної допомоги до підтримки (як це було в Югославії в 1999 р.) сумнівних з погляду міжнародного права силових дій. Останній і найпоказовіший факт зменшення дієвості ООН – війна 2003 р. в Іраку, розпочата США поза санкцій ООН і усупереч попереднім рішенням цієї організації щодо продовження міжнародного моніторингу стосовно зброї масового знищення у цій країні.

Зменшення функціональних можливостей впливу на систему сучасних загроз – тенденція, притаманна сьогодні не тільки ООН як глобальній міжнародній організації, а й низці впливових дотепер міжнародних структур безпеки регіонального рівня. Активізація міжнародного тероризму, міжнаціональні й міжетнічні конфлікти, розповсюдження зброї масового знищення, екологічні, медичні проблеми виявили, наприклад, або незадіяність, або сумнівну роль щодо їх розв’язання і таких організацій як НАТО, ОБСЄ, структур безпеки СНД, утворених для принципово інших політичних й воєнних завдань.

Отже, зниження дієвості міжнародних структур безпеки щодо сучасних міжнародних загроз поряд з об’єктивними чинниками їх визрівання протягом останніх десятиліть – реальна передумова нестабільного світу.

Дослідники схильні розглядати питання можливості зміцнення міжнародної безпеки в постбіполярні часи у розрізі двох площин – еволюції та пристосування наявних структур безпеки до вимог та потреб нового часу і розробки нових підходів до сприйняття системи безпеки, ураховуючи існуючі міжнародні структури або поза ними.

Так, адаптація міжнародних структур безпеки до нових викликів та загроз слід розглядати як найважливіший напрямок збереження миру та стабільності за сучасні часи. Стосовно ООН це набуває особливого значення з огляду на універсальність членства, так і на всеохоплюючий масштаб мандата цієї організації. Завдяки своїм особливостям ООН є справді унікальним форумом, що об’єктивно впливає на міжнародні процеси, і зокрема врегулювання міжнародних конфліктів, підтримку миру і безпеки, розвиток співробітництва між народами в політичній, економічній, соціальній, гуманітарній сферах.

Загальновизнаними, наприклад у сенсі реорганізації ООН, є наміри щодо досягнення єдності цілей та дій різних департаментів і структур організації задля забезпечення комплексного і набагато швидшого реагування на сучасні міжнародні проблеми. Назрілою є в цьому плані й структурна реорганізація ООН, спрямована, з одного боку, на ліквідацію органів-анахронізмів (як, наприклад, органів, пов’язаних з деколонізацією), а з другого – утворення підрозділів, здатних розробляти стратегію боротьби з найважливішими викликами і загрозами – екологічними, медичними проблемами, розповсюдженням зброї масового знищення, міжнародним тероризмом тощо.

Суттєвого реформування потребує й система фінансування ООН, що супроводжується хронічною фінансовою кризою, залежністю організації від фінансових внесків декількох окремих держав. Орієнтація на превалюючі внески Сполучених Штатів (протягом історії ООН вони коливались від 40 до 25%) неодноразово ставила під сумнів можливість ООН функціонувати незалежно від головної з її країн-спонсорів.

До цього слід додати й обмеженість можливостей ООН самостійно проводити миротворчі операції поза блоком НАТО, і зокрема США. Ідеться про те, що ООН не володіє потенціалом для реалізації своїх функцій щодо примусу до миру згідно з главою VII Статуту ООН: операції з стримування агресії або припинення конфлікту здійснюються створюваними на разовій основі коаліціями держав, причому легітимність таким операціям може надати тільки мандат Ради Безпеки. Отже, позитивним й цілком виправданим можна вважати рішення групи держав-членів щодо створення бригади швидкого ступеня готовності. Крім того, обґрунтованою вважається й лінія на досягнення сприятливих умов дії таких сил – від розробки відповідної законодавчої бази щодо статусу та функціональних повноважень контингентів ООН до забезпечення умов їх своєчасної дислокації через відрядження в зону конфлікту штабу місії швидкого реагування.

Очевидною є на сьогодні й необхідність реформування Ради Безпеки ООН, покликаної відігравати центральну роль у підтриманні миру і врегулюванні конфліктів. Так, кардинальна зміна балансу сил у системі міжнародних відносин, різке зростання кількості членів ООН – тенденції, що виявили себе протягом останніх десятиліть, – об’єктивно поставили питання про розширення складу Ради Безпеки. Серед найреальніших претендентів на постійне членство в Раді Безпеки – ФРН і Японія як країни, що набули особливого статусу і впливу відповідно на європейському і азійському континентах. І водночас включення до Ради Безпеки тільки двох додаткових членів – не єдино можливий варіант реформування цієї структури з урахуванням пропозицій щодо членства в ній представників усіх регіонів світу або регіональних організацій. Крім того, в колі обговорюваних проблем – можливість обмеження чи ліквідації права вето як політичного механізму, що далеко не завжди відповідає інтересам більшості щодо розв’язання міжнародних проблем.

Серед напрямів реформування ООН – надання більшої ефективності системі контролю організації за функціонуванням інших структур безпеки. Сьогодні, коли в різних частинах світу зміцніли регіональні організації безпеки, ООН доцільно зосередитись на глобальних проблемах міжнародних відносин з одночасним посиленням функції на координацію, розподіл сфер дії інших структур. Такі підходи могли б сприяти раціональнішому використанню економічних, фінансових, військових ресурсів ООН, зростанню дієвості організації, як і світової спільноти загалом, в сенсі розробки і реалізації стратегії відповіді на глобальні виклики й загрози.

Формальне визнання за ООН функцій щодо координації діяльності інших міжнародних організацій залишається, однак, скоріше бажаною, ніж стверджувальною лінією, що часто-густо стикається з іншою тенденцією, а саме – спробою окремих структур діяти поза і всупереч принципам та цілям ООН.

Дане стосується насамперед такої трансатлантичної оборонно-політичної структури, як НАТО. Тенденція Північноатлантичного альянсу на провідну і при цьому переважно силову роль у системі міжнародних відносин почала відверто виявляти себе з другої половини 1990-х років. Якпро офіційну лінію про неї було заявлено на сесії Ради НАТО у квітні 1999 р. із прийняттям нової стратегічної концепції альянсу, де, зокрема, стверджувалось про можливість використання збройних сил блоку поза зоною відповідальності НАТО і без санкцій Ради Безпеки ООН або ОБСЄ.

Усе це засвідчувало про формування принципово нової платформи НАТО в системі міжнародних відносин, коли всупереч попереднім намірам на перетворення альянсу з військової на переважно політичну організацію утверджувалася лінія на прийняття ризиків та викликів нового покоління виключно з опорою на військову силу. Світове співтовариство при цьому вперше зіткнулося з нарочито публічною претензією НАТО на необмежену роль у процесі прийняття політичних рішень та відверте ігнорування загальновизнаних міжнародних організацій підтримки миру і безпеки. І водночас, як показали події, попри реальну силу і можливість її застосування НАТО не менш ніж інші міжнародні організації потребує адаптації до нових історичних умов. Так, вересневі події 2001 р. у США та наступні за цим акції антитерористичної коаліції в Афганістані й Іраку виявили не тільки неспроможність альянсу ефективно протидіяти тероризму традиційними силовими засобами, а й репрезентувати себе в якості згуртованої військово-політичної й оборонної структури.

Можна із впевненістю стверджувати, що на початку XXI ст. блок НАТО вдруге після розпаду СРСР та розпаду Організації Варшавського Договору постав перед системною кризою як у питаннях відповідності структури та основних можливостей альянсу щодо стримування нових загроз, так і у питаннях досягнення консенсусу у прийнятті й реалізації важливих рішень. Йдеться не тільки про розбіжності поглядів головних членів блоку щодо методів боротьби з тероризмом (як це визначилось у разі війни США в Іраку), а й про спроби деяких учасників союзу посилити самостійність європейських країн у визначенні політики безпеки. Прикладом останнього може стати лінія, підтримувана Францією, Німеччиною, Бельгією, Люксембургом, щодо необхідності прискорити формування єдиних європейських збройних сил. Такі підходи європейської четвірки не мають сьогодні підтримки ані з боку нових членів альянсу з країн Центральної та Східної Європи, ані з боку Британії чи низки малих та нейтральних держав. І водночас вони є елементами розколу НАТО, що за умов поглиблення розбіжності позицій його членів може набути серйозних і неочікуваних форм.

Визнання системної кризи НАТО, як і інших міжнародних організацій, об’єктивно актуалізувало спроби сучасних дослідників розробити принципово нову архітектуру безпеки, здатну реально об’єднати міжнародні сили в їхній протидії сучасним загрозам. З погляду, наприклад, українських дослідників О. Дзьобаня і О. Панфілова, найбільш обгрунтованими можуть вважатися принаймні три моделі безпеки, що так чи інакше відображають тенденції сучасних міжнародних відносин. Розгляд цих моделей не може не зацікавити як з погляду на окреслення можливих перспектив стабілізації міжнародних відносин, так і з’ясування тих позитивних чи негативних тенденцій, що можуть сприяти або, навпаки, уповільнювати процес розв’язання гострих міжнародних проблем.

Щодо першої моделі безпеки, то вона, враховуючи кризовий стан низки провідних міжнародних структур (як, наприклад, НАТО чи оборонної системи країн СНД), передбачає розпуск їхніх військових організацій і утворення нової універсальної військово-політичної системи, побудованої не на засадах блоку, а на засадах національних оборонних систем. В основі цієї моделі – створення об’єднаних органів військово-політичного керівництва провідних країн, орієнтованих на стримування негативних явищ сучасних міжнародних відносин, і зокрема протидію глобальним і регіональним загрозам.

Зпогляду на те, що така система безпеки могла б стати функціональною лише за умов перебудови усього комплексу політичних і військових відносин, і насамперед задля узгодження інтересів задіяних до неї сторін, це був би найкращий варіант. Але найближчими десятиліттями він навряд чи буде здійсненим як через неприйняття ідеї саморозпуску самими існуючими структурами безпеки, так і через значні протиріччя, зумовлені корпоративністю інтересів формуючих ці структури країн.

Друга модель передбачає утворення універсальної системи безпеки через розширення зони відповідальності НАТО, причому не тільки і не стільки через включення до блоку нових членів, скільки через трансформацію блоку, і насамперед опрацювання узгоджених з інтересами світової спільноти принципів функціонування та розв’язання глобальних проблем.

На користь цієї моделі може виступати реальне прагнення низки європейських країн стати повноправними членами НАТО, готовність керівництва альянсу перебрати на себе функції глобальної системи безпеки. І водночас саме останнє не сприймається сьогодні багатьма країнами, занепокоєними сучасною стратегією НАТО на перетворення блоку із міжнародної системи безпеки на міжнародну систему силової опіки. Крім того, реалізація функцій універсальної системи безпеки вимагає від блоку консенсусу позицій її членів, а це не може не викликати сумнівів, причому не тільки через наявні протиріччя деяких країн Західної Європи і США щодо стратегії блоку, а й через можливі протиріччя країн Західної Європи з новими країнами-членами НАТО з посткомуністичного світу, що схильні на сьогодні беззаперечно підтримувати США.

Додамо до цього й суперечливість процесу поширення зони відповідальності НАТО на Схід. Так, попри вступу до НАТО у 1999 р. перших трьох країн Центральної Європи з посткомуністичного світу – Угорщини, Чехії, Польщі – і виявлення у розвиток процесу ще низки країн, що висловили бажання стати членами альянсу – Албанії, Болгарії, Грузії, Естонії, Македонії, Латвії, Литви, Румунії, Словаччини, Словенії, України, – можливості блоку у цьому плані не можуть вважатися необмеженими. Йдеться насамперед про позицію Росії, що сприймає тенденції на поширення НАТО від проголошення блоком у 1994 р. курсу «відкритих дверей» як загрозу її національним інтересам. Це не тільки унеможливлює включення Росії, як і функцій її системи безпеки до зони відповідальності альянсу, а й ускладнює процес вступу до НАТО тих країн зі складу СНД, які продовжують перебувати у сфері російських політичних, економічних чи військових впливів.

Прикладом у цьому плані виступає Україна, перспективи вступу якої до НАТО залежать не тільки від відповідних рішень державних органів країни чи досягнення нею критеріїв вступу до альянсу, а й узгодження цього питання з північним сусідом України – Росією. Тільки за таких умов процес приєднання України до НАТО зможе набути позитивного та передбачуваного характеру без формування зовнішніх загроз щодо сторін, що можуть бути зацікавлені (в даному плані Україна, США, інші країни альянсу) або виступати проти (як, наприклад, Росія) щодо чіткіших структурних зв’язків України з Північноатлантичним блоком.

Обмеженість перспектив НАТО на набуття ним ролі універсальної оборонно-політичної структури може надати особливої ваги третій моделі безпеки, суть якої полягає не у підпорядкуванні військового потенціалу окремих держав чи навіть блоків військовому потенціалу НАТО, а у співробітництві блоків задля розв’язання міжнародних проблем.

Позитивність такого підходу може виявити себе не тільки в об’єднанні могутніх військових угруповань, які взаємодіють одне з одним за збереження корпоративних інтересів кожного з них, а й у реальній можливості поширення утворюваної системи безпеки до глобального рівня. Так, у територіальному плані нова система безпеки могла б охопити Трансатлантичний простір, весь Європейський континент до Уралу, азіатсько-тихоокеанський регіон включно з Росією, Китаєм, Японією, а також середньоазіатськими і південноазійськими державами. Провідною конструкцією цьому такої системи об’єктивно могла б стати ООН як задля коригування діяльності регіональних систем безпеки, так і задля упередження можливих глобалістських орієнтацій з боку окремих держав чи блоків держав.

Тенденції на співробітництво блоків або, як перший крок до цього, їх провідних представників почали досить чітко виявляти себе з деяких напрямків протягом останніх років. Прикладом цього є військово-політичне співробітництво Росії і США через механізми НАТО, і насамперед через утворену в травні 2002 р. Спільну Координаційну раду Росія – НАТО як структуру, покликану залучити Москву до участі у формуванні стратегії Північноатлантичного блоку. Серед функцій утвореної структури, згідно з відповідними документами, – координація зусиль союзників щодо найгостріших проблем сучасності: боротьби з міжнародним тероризмом; протидії розповсюдженню зброї масового знищення; контролю за тактичними ПРО; стратегічного планування миротворчих операцій; співробітництва по лінії МНС тощо.

Функціонування Координаційної ради Росія – НАТО може слугувати на користь співробітництва блоків, хоча ствердження моделі співробітництва колективних оборонних систем на глобальному рівні потребує ще чималих зусиль, і насамперед у сенсі подолання суперечливих позицій блоків щодо протидії глобальним викликам і загрозам. Характерно, що співробітництво по лінії Росія – НАТО також не позбавлено суперечливих моментів, а подекуди й гостроти. Йдеться не тільки про неприйняття Росією політики поширення НАТО на Схід, а й відверто гегемоністських орієнтацій Північноатлантичного альянсу, що виявили себе з другої половини 1990-х рр. Останнє стало причиною кризового стану і навіть тимчасового розриву відносин Росії і НАТО у 1999 р. за умов агресії альянсу в Югославії і, у свою чергу, загострення відносин Росії і НАТО у 2003 р. під час війни США в Іраку.

Отже, формування глобальної системи безпеки залишається сьогодні є не тільки найбільш актуальною, а й найскладнішою проблемою міжнародних відносин. Ураховуючи головний принцип такої системи, – гарантії загальної й рівної безпеки для всіх, – йдеться про подолання конфліктності, досягнення консенсусу інтересів всіх сторін, а це є найпроблематичнішим у відносинах сучасних провідних країн. Що ж до назрілих кроків у сенсі формування глобальної системи безпеки, то вони об’єктивно зумовлюються потребами міжнародної довіри. Особливу роль тут може відіграти відмова від силових підходів розв’язання міжнародних проблем, дотримання принципів колективної оборонної достатності, узгодження основних напрямів розвитку збройних сил. Намагання реалізації зазначеного може стати реальною платформою подолання конфліктності, здійснення спільних заходів, адекватних інтересам, можливостям і потребам загальної безпеки всіх країн.