Вплив нового зовнішньополітичного мислення, американо-радянського співробітництва на світові процеси

Нове зовнішньополітичне мислення, американо-радянське співробітництво позитивно впливали на світові процеси. З 4 листопада 1986 р. до 19 січня 1989 р. тривали Віденські зустрічі країн-учасниць НБСЄ. На цій зустрічі всі аспекти загальноєвропейського процесу – політичний, військовий, економічний, гуманітарний – набули свого подальшого розвитку. Радянський Союз демонстрував гнучкість у сфері безпеки та роззброєння, а також під час вирішення гуманітарних проблем.

Цьому слугували прийняття Москвою принципу розумної достатності у сфері оборони, а також готовність розглядати проблему прав людини як невід’ємний елемент європейського процесу. У свою чергу, наступальна позиція Заходу щодо цих питань супроводжувалася поступками в галузі роззброєння.

Віденська зустріч здійснила справжній прорив у двох важливих сферах – військовій та гуманітарній. Насамперед було досягнуто домовленості про початок безпрецедентних переговорів про звичайні збройні сили в Європі – в рамках процесу НБСЄ. Це стало вагомим кроком у поширенні політичної розрядки на військову сферу. Що стосується гуманітарної сфери, то у Відні вперше було сформульовано концепцію «людського виміру» НБСЄ.

У рамках Віденської зустрічі з 17 лютого 1987 р. до 10 січня 1989 р. проходили консультації 23 країн-членів НАТО й ОВД, під час яких було вироблено мандат переговорів про звичайні сили в Європі. СРСР та інші країни ОВД зробили кроки, які сприяли розблокуванню переговорів про взаємне скорочення збройних сил та озброєнь у Центральній Європі, які безрезультатно проходили у Відні з жовтня 1973 р., і дали змогу вийти на взаємоприйнятний варіант домовленостей. Позитивно вплинула на перебіг консультацій також заява М. Горбачова в ООН 7 грудня 1988 р. про значне скорочення Радянським Союзом своїх збройних сил в односторонньому порядку. Усього в європейській частині СРСР скороченню підлягало 10 тис. танків, 8,5 тис. артилерійських систем, 800 бойових літаків; особовий склад збройних сил зменшувався на 500 тис. осіб.

Було досягнуто домовленості про значне розширення зони переговорів – район скорочення охоплював усю сухопутну територію країн-учасниць в Європі від Атлантики до Уралу, велику частину Туреччини, радянське Закавказзя, а також усі європейські острівні території країн-учасниць.

Під час консультацій було встановлено взаємозв’язок переговорів із Гельсінським процесом. По-перше, переговори 23 країн мали проходити в тому самому місці (Відень) і розпочатися в той самий час (6 березня 1989 р.), що й переговори всіх 35 країн-учасниць НБСЄ про заходи зміцнення довіри й безпеки, рішення про проведення яких ухвалили у Відні. По-друге, передбачалося проведення регулярних зустрічей усіх країн-учасниць НБСЄ для обміну думками та інформацією щодо перебігу переговорів про звичайні збройні сили в Європі. По-третє, результати переговорів мала розглянути наступна зустріч НБСЄ (1992 р.).Важливим досягненням Віденської зустрічі стало рішення про скликання Конференції з людського виміру НБСЄ, яка мала провести три наради: у Парижі (травень-червень 1989 р.), у Копенгагені (червень 1990 р.) та у Москві (вересень-жовтень 1991 р.). Запропонований механізм дав змогу в подальшому швидко просуватися на шляху нормотворення у сфері прав людини, формувати інститути та інструменти захисту цих прав, утілювати в життя задекларовані принципи й цінності.

Відповідно до рішень Віденських зустрічей 9 березня 1989 р. у столиці Австрії стартували два переговорні процеси: переговори 35 країн-учасниць НБСЄ про заходи щодо зміцнення довіри й безпеки, а також переговори 23 країн ОВД і НАТО про звичайні збройні сили в Європі.

Переговори 35 країн відбувалися згідно з мадридським мандатом. 17 листопада 1990 р. країни-учасниці загальноєвропейського процесу прийняли Віденський документ, який практично замінив документ Стокгольмської конференції. Він передбачав такі нові заходи щодо зміцнення довіри й безпеки:

• щорічний обмін інформацією про структуру, чисельність та дислокацію збройних сил, озброєння, плани закупівель військової техніки, а також про військові бюджети;

• механізм консультацій та співробітництва стосовно незвичайної військової діяльності;

• угоду про повідомлення та прояснення небезпечних інцидентів військового характеру;

• домовленість про створення системи прямого зв’язку між країнами-учасницями з метою термінового передавання важливих повідомлень у сфері контролю над озброєнням.

Новий пакет заходів щодо зміцнення довіри й безпеки став практичним кроком на шляху реалізації концепції військової відкритості, транспарентності та передбачуваності у військовій сфері, істотно зміцнював довіру між усіма країнами – учасницями НБСЄ.

Важливим проявом кардинальних змін на Європейському континенті стала підготовка та підписання 19 листопада 1990 р. в Парижі Договору про звичайні збройні сили в Європі. Країни Заходу і Сходу брали на себе зобов’язання скоротити свої звичайні озброєння так, щоб колективні верхні рівні для кожної з груп держав не перевищували: бойові танки – 20 тис. одиниць; бойові броньовані машини – 30 тис. одиниць; артилерійські системи (калібр 100 мм і більше) – 20 тис. одиниць; бойові літаки – 6,8 тис. одиниць; ударні вертольоти – 2 тис. одиниць. Водночас установлювалася максимальна квота для кожної країни, яка коливалася від 33,3% для танків і броньових машин до 37,8% для бойових літаків.

Згідно з Договором процес скорочення озброєнь мав тривати 40 місяців і проходити в три етапи: на першому скороченню підлягало 25% озброєнь, на другому – 60%, на третьому – 100%. Скорочення мало відбуватися шляхом знищення, переобладнання для невійськових цілей (це стосувалося танків і броньованих машин), розміщення в стаціонарній експозиції, використання як наземних цілей або у процесі навчання.

Підписання та реалізація Договору про звичайні збройні сили в Європі створювали реальні передумови демонтажу біполярної конфронтаційної системи безпеки, яка складалася десятиліттями в Європі та ґрунтувалася на військовій силі. Рівновага сил від Атлантики до Уралу на низькому рівні, механізм роззброєння та ефективного контролю стали суттєвими військово-політичними складовими пошуку нової загальноєвропейської структури безпеки.

Демократичні революції в країнах Центральної та Східної Європи, падіння Берлінського муру та об’єднання Німеччини стали етапними подіями процесу розвалу Ялтинсько-Потсдамської системи європейського порядку, завершення «холодної війни» та розколу Європи на антагоністичні табори. Ці події гостро поставили питання про забезпечення стабільності на континенті.

Спільне бажання європейських країн знайти відповідь на виклики бурхливого часу прискорило підготовку до нової загальноєвропейської зустрічі у верхах. У липні 1990 р. у Відні розпочав роботу підготовчий комітет саміту, який було вирішено провести в Парижі. Нарада глав держав та урядів 34 країн – учасниць НБСЄ тривала з 18 по 21 листопада 1990 р. У французькій столиці було прийнято безпрецедентний для європейської політики пакет документів та рішень: Паризьку хартію для нової Європи, Спільну декларацію 23-ох країн ОВД та НАТО, Договір про звичайні збройні сили в Європі. На нараді було підтверджено Віденський документ про заходи зміцнення довіри та безпеки. У контекст паризьких рішень органічно вписувався й Договір про остаточне врегулювання стосовно Німеччини, який було підписано в Москві 12 вересня 1990 р.

Основним документом Наради стала Паризька хартія для нової Європи, яка констатувала: «Ера конфронтації та розколу Європи завершилася. Ми заявляємо, що віднині наші відносини базуватимуться на взаємній повазі та співробітництві». 34 країни – учасниці НБСЄ дійшли згоди та зафіксували єдині принципи європейського життя: демократія, заснована на правах людини й основних свободах; розвиток через економічну свободу та соціальну справедливість; однакова безпека для всіх.

Паризька хартія започаткувала процес інституціалізації НБСЄ. Було прийнято рішення про створення відповідних інститутів та структур Наради. Запроваджувався триступеневий механізм регулярних політичних консультацій: зустрічі у верхах; засідання Ради міністрів закордонних справ як центрального форуму політичних консультацій; Комітет старших посадових осіб. У Празі створювався секретаріат НБСЄ, у Відні – Центр із запобігання конфліктам, у Варшаві – Бюро з вільних виборів. Передбачалося заснування Парламентської асамблеї НБСЄ.

Міжнародний резонанс мала Спільна декларація 22 держав, яка засвідчила подолання блокового менталітету. Запропонована Радянським Союзом у формі Договору між НАТО і ОВД, вона, зрештою, постала як багатостороння угода суверенних держав. 22 країни-члени ОВД і НАТО проголошували, що «в нову епоху, що відкривається в європейських відносинах, вони більше не є супротивниками і будуватимуть нові відносини партнерства та простягають один одному руку дружби». Політично й психологічно Декларація руйнувала «образ ворога», який панував у Європі понад 40 років «холодної війни».

Паризька нарада підтвердила свою повну підтримку ООН, сприяла підвищенню її ролі в сприянні міжнародній безпеці та миру.

Нове політичне мислення в зовнішній політиці СРСР, налагодження американо-радянських відносин стало передумовою розв’язання регіональних конфліктів. 8 лютого 1988 р. М.С. Горбачов офіційно заявив про початок виведення радянських військ з Афганістану 15 травня того ж року. Після досить складних переговорів між СРСР, США, Афганістаном і Пакистаном 14 квітня 1988 р. в Женеві було укладено чотиристоронню угоду щодо Афганістану. За угодою з ДРА повністю виводилися радянські війська. СРСР, США і Пакистан зобов’язувались не надавати жодної військової й фінансової допомоги учасникам внутрішньоафганського конфлікту.

Процес виведення радянських військ з ДРА розпочався 15 травня 1988 р. і був завершений 15 лютого 1989 р. За роки війни в Афганістані загинуло близько 14 500 радянських солдатів і офіцерів, 53 753 особи – поранених і хворих, 417 осіб – полонених і тих, хто пропав безвісти. Усього через війну в ДРА пройшли 620 тис. радянських військовослужбовців. На ведення війни й допомогу Кабульському режиму щороку витрачалося, за деякими даними, до 3 млрд. дол. Крім великих людських і економічних втрат афганська війна завдала серйозного удару по міжнародному престижу радянської держави.

СРСР почав докладати значних зусиль для розблокування і врегулювання дипломатичними методами воєнно-політичних конфліктів в Анголі, Мозамбіку, Нікарагуа. Скорочувалася фінансово-економічна й військова допомога іншим країнам «соціалістичної орієнтації». 1988 року за сприяння радянської дипломатії В’єтнам вивів свої війська з Камбоджі, а Куба – з Анголи.

Улітку 1988 р. за посередництвом ООН за активної участі СРСР і США вдалося припинити кровопролитну й надзвичайно виснажливу війну між Іраком та Іраном, яка була розв’язана Іраком у вересні 1980 р. Ірано-іракський конфлікт виник унаслідок тривалих суперечок щодо прикордонних питань, а також у результаті розбіжностей політичного, національного й релігійного характеру. Він пов’язаний із внутрішньополітичними, економічними та соціальними проблемами Ірану та Іраку, співвідношенням сил на Близькому та Середньому Сході. Однією з головних його причин стала боротьба за гегемонію в Перській затоці.

Початок війни між Іраком та Іраном став поштовхом до перегляду геополітичних інтересів багатьох держав, які визначали політичну карту світу в другій половині 1980-х рр. Суперечливою виявилася позиція наддержав, котрі розглядали війну крізь призму глобального протистояння «Схід-Захід» і забезпечення своїх інтересів у регіоні. СРСР і США проголосили про свій нейтралітет. Однак після кількох перемог іранської армії сталися зміни в позиції США, які прийняли політику схилення до інтересів Іраку. Між ними відновилися дипломатичні відносини, США надавали Іраку пільгові кредити, скасували ембарго на торгівлю. Водночас США таємно постачали зброю Ірану (так звана операція «Іран-контрас», «Ірангейт»). Це засвідчило кризу політики американського нейтралітету в конфлікті, виявило лицемірство політики США та прірву між проголошеним і реальним політичним курсом.

Ірано-іракська війна негативно вплинула на ситуацію на Близькому та Середньому Сході, украй загострила проблему безпеки Перської затоки. Ескалація воєнних дій, «танкерна війна» в Перській затоці, значне нарощування там іноземної військової присутності призвели до загрозливої інтернаціоналізації конфлікту. Численні спроби врегулювати конфлікт, що здійснювалися ООН, Рухом неприєднання, Організацією ісламська конференція, Лігою арабських держав тривалий час не мали успіху. Лише у другій половині 1980-х рр. після позитивного повороту в радянсько-американських відносинах склалися міжнародні передумови для припинення війни.

Регіональнами передумовами для припинення конфлікту стали значні втрати обох сторін, ускладнення внутрішнього становища. Після того як ситуація на фронтах зайшла у глухий кут, Іран погодився взяти резолюцію Ради Безпеки ООН № 598 за основу мирного врегулювання. У вересні 1990 р. Ірак погодився на врегулювання спірних питань з Іраном, прийнявши його умови.

Восьмирічна ірано-іракська війна призвела до зростання зовнішнього боргу Іраку. Однак війна також стимулювала мілітаризацію країни і посилила політичні амбіції президента Іраку Саддама Хусейна, його претензії на лідерство в арабському світі.

2 серпня 1990 р. армія Іраку вторглася в Кувейт, учинивши неспровоковану агресію проти цієї суверенної держави. Емір та уряд Кувейту втекли в Саудівську Аравію. Нечисленна армія змогла вчинити лише слабкий опір. Кувейт було повністю окуповано й оголошено 19 провінцією Іраку.

Такі дії Іраку були рішуче засудила Рада Безпеки ООН, яка зажадала негайного виведення іракських військ з Кувейту і ввела широкі економічні санкції щодо Іраку.

Багато держав послали в Саудівську Аравію військові контингенти й озброєння для захисту цієї країни від можливої іракської агресії. Свої війська до Перської затоки відправила 31 країна. Загальна чисельність багатонаціональних сил становила близько 742 тис. осіб, з них американський контингент – 430 тис., Туреччини – близько 100 тис., Саудівської Аравії – 118 тис., Великобританії – 35 тис., Франції – 10,5 тис., Єгипту – 19 тис., Сирії – 15 тис., ОАЕ – 40 тис., Оману – 25,5 тис., Марокко й Пакистану – по 5 тис. осіб. Військові кораблі США та інших країн патрулювали у водах Перської затоки, Червоному та Середземному морях.

Становище ускладнювалося неврегульованістю палестинського питання та відсутністю єдності в арабському світі щодо дій Іраку. Лівія, Йорданія та Організація визволення Палестини підтримали агресора.

Посилаючись на каральні акції ізраїльських властей проти арабів в Єрусалимі, осуджені Радою Безпеки ООН, Саддам Хусейн претендував на роль захисника арабських народів від Ізраїлю й пов’язував кувейтське питання з розв’язанням палестинської проблеми.

Оцінюючи дії Іраку як виклик світовому співтовариству, Рада Безпеки ООН прийняла низку резолюцій, що вимагали безумовного припинення анексії Кувейту, проте Багдад ігнорував ці заклики. Тоді Рада Безпеки ООН 29 листопада 1990 р. дванадцятьма голосами при двох «проти» (Куба, Ємен) і одному «такому, що утримався» (Китай) ухвалила резолюцію № 678, яка передбачала застосування сили в разі, якщо Ірак до 15 січня 1991 р. не виконає попередні резолюції й не виведе свої війська з Кувейту.

15 січня 1991 р. закінчився термін дії ультиматуму ООН. 17 січня багатонаціональні сили антиіракської коаліції на чолі зі США завдали масових повітряних і ракетних ударів по військових та інших об’єктах Іраку та Кувейту. 24 лютого 1991 р. розпочався сухопутний наступ інтернаціональних сил. Наприкінці лютого в результаті 100-годинної операції сухопутних військ іракські війська було розбито. Кувейт було визволено. Операція багатонаціональних сил «Буря в пустелі» успішно завершилася.

У результаті цієї війни Ірак втратив понад 70 тис. осіб, було зруйновано велику кількість військових і промислових об’єктів. Значних втрат зазнав і Кувейт, який став театром інтенсивних воєнних дій.

Ефективне приборкання агресора стало можливим лише за умов припинення конфронтації між США та СРСР.

Криза в Перській затоці дала поштовх близькосхідному мирному процесу. 1991 року в Мадриді було покладено початок новому етапу переговорного процесу між арабами та Ізраїлем під егідою США та СРСР. Однак істотних зрушень у розв’язанні близькосхідної проблеми не відбулося. Екстремістські сили з обох сторін вдалися до чергових провокацій, що призвело до нового загострення ситуації в цьому вибухонебезпечному регіоні світу.

У середині 1980-х рр. почали нормалізовуватися радянсько-китайські відносини. Поступово зростала взаємна торгівля, обсяги якої значно скоротилися за період радянсько-китайської конфронтації в попередні роки. 1985 року було підписано угоду про товарообіг і платежі на 1986 – 1990 рр., за якою загальний обсяг торгівлі за п’ятиріччя мав становити 12 млрд. крб. Між СРСР і КНР також було підписано угоду про економічне й технічне співробітництво, яка передбачала побудову семи нових і реконструкцію 17 старих промислових об’єктів, зведених Радянським Союзом у Китаї в 1950-ті рр.

Відновилися контакти між вищими законодавчими органами двох країн – Верховною Радою СРСР і Всекитайськими зборами народних представників, здійснювались обміни делегаціями на високому представницькому рівні, у практику ввійшли зустрічі міністрів закордонних справ на сесіях Генеральної Асамблеї ООН, проводилися регулярні консультації на рівні заступників міністрів закордонних справ із двосторонніх і міжнародних питань. Відновилися переговори з прикордонних питань, було відкрито радянське консульство в Шанхаї та китайське в Ленінграді, активізували свою діяльність товариства китайсько-радянської дружби, у дедалі ширших масштабах почали здійснюватися культурні зв’язки. Усе це засвідчувало зміцнення добросусідських відносин між двома країнами і приносило користь не тільки обом народам, а й міжнародній ситуації в цілому.

Важливою віхою в китайсько-радянських відносинах кінця 1980-х рр. став візит Президента СРСР М. Горбачова до КНР 15-18 травня 1989 р. Цей візит відкрив якісно новий етап у взаєминах між СРСР і Китаєм, основою яких стали універсальні принципи міждержавного спілкування – взаємна повага суверенітету й територіальної цілісності, ненапад, невтручання у внутрішні справи одне одного, рівність і взаємна вигода, мирне співіснування.

У другій половині 1980-х рр. вдалося досягнути певних зрушень у взаєминах між СРСР і Японією. Під впливом політики перебудови в радянському суспільстві, нових підходів до міжнародних відносин політичний клімат у Японії щодо відносин із СРСР зазнав деяких змін. На початок 1986 р. склалися сприятливі передумови для відновлення після десятилітньої перерви зустрічей міністрів закордонних справ Японії та Радянського Союзу. Перша з них відбулася в січні 1986 р. в Токіо. На ній радянський міністр закордонних справ Е. Шеварднадзе вперше пом’якшив жорстку офіційну позицію СРСР із територіальної проблеми.

У травні 1986 р. у Москві відбулася друга зустріч міністрів закордонних справ СРСР та Японії. За оцінками радянської преси, ці зустрічі засвідчили намір обох сторін будувати свої відносини на більш тривалій основі та міцному підґрунті. Було досягнуто певних практичних домовленостей, зокрема підписано низку угод у галузі культури й науково-технічного співробітництва. Під час переговорів радянська сторона висловила свій принциповий намір використовувати всі можливості для розвитку та поліпшення відносин з Японією у всіх напрямах, незалежно від її зв’язків з іншими країнами.

Протягом 1986-1987 рр. поволі активізувалися контакти на урядовому рівні між радянськими зовнішньоекономічними організаціями та діловими колами Японії. У жовтні 1986 р. в Москві відбулась японська торговельно-промис­лова виставка, яка за своїми масштабами та складом учасників стала найбільшою за всю історію проведення подібних заходів.

Проте проблеми японсько-радянських економічних відносин суттєво ускладнила політика економічних санкцій і пожорсткішання вимог до постачань у СРСР високотехнологічних товарів. У грудні 1986 р. Координаційний комітет з багатостороннього експортного контролю розширив перелік обмежень, а навесні 1987 р. розгорнулася масована кампанія проти японських фірм, які постачали до СРСР сучасне обладнання.

До того ж на початку 1988 р. японське Міністерство закордонних справ, зробивши висновок, що «цілі Радянського Союзу не змінилися», виступило з попередженням, ніби політика М. Горбачова є повторенням політики розрядки 1970-х рр. і розрахована на послаблення зусиль Заходу щодо протидії СРСР. На вимогу тодішнього японського прем’єра Т. Такесіто в текст політичної декларації «Великої сімки», що засідала в Торонто (Канада) в червні 1988 р., було введено положення про радянську воєнну загрозу на Далекому Сході. Водночас Такесіті закликав Захід здійснити міжнародний тиск на СРСР із «проблем північних територій».

Однак перебудовчі процеси в СРСР, демократизація радянського суспільства, загальне потепління міжнародної обстановки наприкінці 1980-х рр. викликали відчутні зміни у ставленні Японії до СРСР. На той час розширення контактів на всіх рівнях між двома країнами стало закономірним явищем. Проте кардинальних зрушень у двосторонніх стосунках не відбулося. За образним висловом М. Горбачова, на межі 1980 – 1990-х рр. японсько-радянські відносини нагадували жевріюче вогнище, яке не розгоряється, а більше димить. Ситуація не змінилася на краще й після візиту М. Горбачова у квітні 1991 р. до Японії – перших відвідин у повоєнний період Японських островів найвищою посадовою особою Радянського Союзу. Під час візиту М. Горбачов зустрівся з японськими діловими колами, наполегливо запрошував бізнесменів узяти участь у комплексному освоєнні газонафтового родовища в Західному Сибіру, у програмі модернізації радянських нафтопереробних заводів тощо. Проте японці не поспішали йти назустріч цим пропозиціям. У цілому ж стан японсько-радянських торговельно-економічних відносин залишався на досить низькому рівні.

Таким чином, з приходом у СРСР до влади «команди Горбачова» різко змінились акценти зовнішньої політики Радянської держави. В основу міжнародних відносин було закладено нові підходи, що згодом отримали назву «нового мислення». Поступовий відхід від політики конфронтації з країнами Заходу, миролюбні ініціативи М. Горбачова розтоплювали недовіру до Радянського Союзу як «імперії зла».

На поліпшення міжнародних відносин найбільше вплинув перехід у взаєминах між СРСР і США від конфронтації до конструктивного співробітництва. Було підписано чимало важливих двосторонніх угод щодо ядерного роззброєння, що об’єктивно впливало на зміцнення міжнародної безпеки. У цілому за 1985 – 1991 рр. відбулося сім зустрічей лідерів двох наддержав, понад 30 зустрічей міністрів закордонних справ, сотні робочих засідань радянських та американських експертів із різних проблем двосторонніх відносин.

Нова зовнішня політика СРСР, американо-радянське співробітництво позитивно впливали на характер міжнародних відносин. У дусі Гельсінських домовленостей тривав загальноєвропейський процес. У січні 1989 р. міністри закордонних справ 33 європейських країн, США і Канади підписали Заключний документ Віденської сесії НБСЄ, який містив узгоджені заходи у всіх сферах відносин – політичній, економічній, військовій, гуманітарній і культурній. Велике значення мали розпочаті в березні 1989 р. у Відні в рамках Гельсінського процесу переговори 23 країн-учасниць Організації Варшавського Договору і НАТО про звичайні озброєння і збройні сили в Європі від Атлантики до Уралу. Прийнятий Договір передбачав масштабне скорочення звичайних озброєнь країн-членів ОВД і НАТО.

Нову сторінку загальноєвропейського процесу відкрила Паризька нарада країн-учасниць НБСЄ, що проходила в листопаді 1990 р. Підсумковим документом зустрічі стала Паризька хартія для нової Європи. Вона підтвердила вірність країн-учасниць Наради принципам Заключного Акта, прийнятого 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі, накреслила конструктивну програму міжнародного співробітництва, відобразила їх прихильність демократії, заснованої на правах людини, забезпеченні процвітання за умови гарантії економічної свободи й соціальної справедливості, визнала принцип рівної безпеки для всіх країн.

Новий зовнішньополітичний курс СРСР, американо-радянське співробітництво стали важливою передумовою врегулювання регіональних конфліктів. У дев’ятимісячний термін – з 15 травня 1988 р. по 15 лютого 1989 р. було виведено радянські війська з території Афганістану. За активного сприяння радянського уряду відбулося розблокування і врегулювання дипломатичними методами військово-політичних конфліктів в Анголі, Мозамбіку, Нікарагуа. У 1988 року за сприяння радянської дипломатії В’єтнам вивів свої війська з Камбоджі, а Куба – з Анголи. Влітку того ж року за посередництвом ООН за активної участі СРСР і США було припинено кровопролитну і надзвичайно виснажливу війну між Іраком та Іраном, що розпочалася ще 1980 року.

Проте неспровокована агресія Іраку проти Кувейту, що відбулася 2 серпня 1990 р., знову призвела до різкого загострення відносин у районі Перської затоки. Рада Безпеки ООН, світова громадськість рішуче засудили силову акцію Іраку. Ставлення СРСР до агресивних дій Іраку – свого стратегічного партнера на Середньому Сході – стало справжнім екзаменом нового зовнішньополітичного курсу радянської держави. Радянський уряд робив усе можливе, щоб урегулювати кризу політичними засобами, запобігти руйнівному впливові конфлікту на міжнародні відносини після закінчення «холодної війни». Проте вплинути на диктаторський режим Саддама Хусейна не вдалося. СРСР не послав своїх військ до складу багатонаціональних сил і не надав військової допомоги Іраку. У цілому позиція СРСР була прийнятною для західних країн, які силовим шляхом розв’язали проблему Кувейту.

У середині 1980-х рр. почали нормалізовуватися радянсько-китайські відносини. Візит Президента СРСР М. Горбачова до КНР, що відбувся у травні 1989 р., відкрив якісно новий етап у взаєминах між двома країнами. У другій половині 1980-х рр. активізувалися контакти на всіх рівнях між СРСР і Японією, але кардинальних зрушень у двосторонніх стосунках не відбулося.