Серпневі події 1991 р. у Москві і розпад СРСР. Утворення СНД, закінчення «холодної війни» та її наслідки

Політика «перебудови», демократизація, гласність поступово розхитували державно-політичний лад СРСР. З кожним роком наростала внутрішня криза КПРС – основи тоталітарної системи. У радянській державі розгортаються національно-визвольні рухи, що прагнули скористатися конституційним правом виходу союзних республік зі складу СРСР. 1988 року виникли могутні національні організації – «Народний фронт Естонії», литовський «Саюдіс» («Єдність»), «Народний фронт Латвії», які вперше аргументовано заговорили про вихід із Радянського Союзу. У листопаді 1988 р. Верховна Рада Естонської РСР проголосила державний суверенітет Естонії. Це був, по суті, початок розпаду радянської імперії.

На початок 1989 р. виникла, а у вересні того ж року була структурно сформована організація «Народний рух України за перебудову». Досить швидко «Рух» став впливовою політичною силою в Україні, опозиційною до компартії.

У Молдавії з вимогою виходу зі СРСР виступив «Народний фронт Молдови». Ситуація в республіці ускладнювалася боротьбою російськомовного населення Придністров’я, гагаузів та болгар за надання їм автономії в районах компактного розселення.

У республіках Закавказзя та Середньої Азії загострюються міжнаціональні відносини. Невизначеність етнічних кордонів, складні екологічні, демографічні та соціальні проблеми, питання землекористування стали основою міжнаціональних сутичок. Першим у 1988 – 1989 рр. виник вірмено-азербайджанський конфлікт, що спалахнув через спірність проблеми Нагірного Карабаху. Він виявився найкривавішим, перерісши у справжню війну між Азербайджаном та Вірменією, що тривала з 1990-го по 1993 рр. У 1989 – 1990 рр. міжнаціональні конфлікти вибухнули у Фергані, Андижані, Новому Узені (Казахстан), Душанбе (Таджикистан). Вони супроводжувалися людськими жертвами, руйнуванням будинків, вигнанням національних меншин із районів їхнього розселення. Досить запеклими і кривавими були грузинсько-абхазький і грузинсько-осетинський конфлікти, збройне зіткнення між Північною Осетією та Інгушетією, на території Молдови в Придністров’ї.

Загострення міжнаціональних відносин позначилося на політичній боротьбі під час проведення виборів до Верховних Рад союзних республік. У 1989 – 1990 рр. вперше відбулися вибори на багатопартійній основі. Національно-патріотичні сили в республіках потіснили комуністів від керма влади. У лютому 1990 р. «Саюдіс» переміг на виборах у Литві. У березні 1990 р. Верховна Рада Литви проголосила відновлення державного суверенітету своєї країни. Спроби центру вплинути на керівництво Литви за допомогою економічної блокади наштовхнулися на твердий намір литовців відстояти свою незалежність.

12 червня 1990 р. у Москві Декларацію про державний суверенітет Росії ухвалив Перший з’їзд народних депутатів цієї республіки. Головою Верховної Ради Росії було обрано Б. Єльцина, який перебував в опозиції до лідера «перебудови» М. Горбачова. У червні 1991 р. Б. Єльцина всенародним голосуванням було обрано першим президентом Росії.

16 липня 1990 р. новообрана Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Цей документ віддзеркалював віковічну мрію українського народу про незалежність і свободу. Декларації про державний суверенітет проголосили також парламенти Білорусії, Молдови, Грузії. У Вірменії було проведено референдум, на якому абсолютна більшість населення проголосувала за незалежність.

Втрата контролю над подіями в союзних республіках об’єднала прихильників «твердої руки» в політичній еліті СРСР. Відбулася серія спроб силового придушення прагнення народів Радянського Союзу до самостійності. У квітні 1989 р. війська атакували багатотисячний мітинг у Тбілісі, який проводився на підтримку суверенітету Грузії, убивши кілька десятків людей саперними лопатками. Уже сотні громадян впали жертвою нічного бронетанкового кидка в Баку в січні 1990 р., коли центр рятував комуністичне керівництво Азербайджану, влада від якого переходила до Народного фронту. У січні 1991 р. спецпідрозділ атакував Вільнюський телецентр. На його захист піднялися мирні жителі, і знову пролилася кров.

Пересвідчившись, що СРСР невпинно йде до розпаду, і бажаючи принаймні стримати цей процес, М. Горбачов та його найближче оточення вирішили вдатися до найвагомішого аргументу – проведення всенародного референдуму 17 березня 1991 р. Питання в бюлетені формулювалося так, що учасники голосування могли висловитися за підтримку ідеї оновленої Федерації. За підсумками референдуму понад 75% його учасників проголосували за збереження Союзу РСР. Проте в цій акції не взяли участь Грузія, Вірменія, Молдова, республіки Балтії.

Однак підсумки референдуму не зупинили процес розпаду СРСР. Тоді М. Горбачов зробив інший тактичний крок. 23 квітня 1991 р. він зумів підписати в підмосковній резиденції Ново-Огарьово угоду з керівництвом дев’яти союзних республік – Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, України. У цій угоді, відомій як «Заява 9 + 1», декларувалися принципи нового союзного договору. За наслідками угоди було опубліковано спільну заяву про невідкладні заходи щодо стабілізації ситуації в країні та подолання кризи. Проте на фоні протистояння Горбачова з Єльциним між парламентами СРСР та Росії розгорнулася справжня «війна законів», яка паралізувала будь-яку конструктивну діяльність і породила відвертий вакуум влади.

Розробка проекту нової союзної угоди викликала багато суперечностей – не лише між центром та республіками, а й усередині союзних суб’єктів. М. Горбачов прагнув створення Союзу Суверенних Держав (ССД) як федерації, яка мала регулюватися конституцією союзного утворення, так як в іншому разі вся повнота влади належала б лідерам республік. 23 липня 1991 р. після тривалих дискусій у Ново-Огарьово було схвалено проект угоди про створення Співдружності Суверенних Держав. Остаточне підписання документа призначалося на 20 серпня 1991 р.

Проте з цим договором, що суттєво обмежував владу центру й залишав поза Союзом шість республік, не погоджувалася консервативна частина вищого державно-партійного керівництва. Контролюючи провідні посади в державі, прихильники відновлення в СРСР доперебудовчих порядків 19 серпня зважилися на державний переворот. Було оголошено про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). До його складу ввійшли: Голова Верховної Ради СРСР А. Лук’янов, віце-президент Г. Янаєв, прем’єр-міністр В. Павлов, перший заступник Голови Ради оборони О. Бакланов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго, голова Селянського союзу Б. Стародубцев, один з найвищих керівників військово-промислового комплексу А. Тізяков.

Залишається до кінця не з’ясованою роль у цих подіях М. Горбачова. Формально він був ізольований у Форосі (Крим), де відпочивав. Однак певні обставини свідчать про те, що Президент використав сценарій, який уже було випробувано в дні тбіліської, бакинської та вільнюської трагедій. Не підтримуючи змовників відкрито, він дав їм можливість діяти на свій страх і ризик.

У країні було оголошено надзвичайний стан, на вулиці Москви й ряду інших великих міст вивели війська, включаючи танки. Було заборонено вихід майже всіх центральних газет, припинили роботу всі, крім першого, канали Центрального телебачення, фактично всі радіостанції. Діяльність партій, за винятком КПРС, призупинялася. ЦК КПРС вимагав від партійних комітетів підтримати переворот.

Повсюдний опір зусиллям заколотників, розгубленість у їхніх лавах, нерішучість у військах, негативне ставлення урядів більшості країн світу та міжнародної громадської думки – усе це обумовило поразку путчу менш як за три доби.

Московський переворот 19-22 серпня 1991 р. мав перешкодити підписанню союзного договору і в таким спосіб зберегти залишки влади КПРС. Однак результат виявився протилежний – він лише стимулював процес дезінтеграції, якому намагався запобігти. М. Горбачов повернувся до Москви, проте владу не лише в РРФРС, а й у союзних структурах уже захопив Б. Єльцин.

Після невдалої спроби консервативних сил здійснити державний переворот події в країні набули революційної стрімкості. Відразу ж після провалу путчу вісім республік заявили про свою незалежність. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, за яким колишня союзна республіка стала суверенною державою. Балтійські республіки пішли ще далі. Вже визнані світовим співтовариством як незалежні держави, вони домоглися того, що 6 вересня 1991 р. Державна Рада СРСР за ініціативою М. Горбачова проголосувала за визнання самостійності Естонії, Латвії та Литви.

М. Горбачов під тиском обставин був змушений залишити посаду Генерального секретаря ЦК КПРС і розпустити її Центральний комітет. Діяльність Комуністичної партії спочатку була призупинена, а згодом і заборонена.

М. Горбачов докладав відчайдушних зусиль, щоб урятувати радянську імперію. 14 листопада 1991 р. у Ново-Огарьово керівники семи республік (Росія, Білорусія, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан) оголосили про намір створити нове міждержавне утворення, однак не поспішали втілювати його в життя, оскільки очікували результатів Всеукраїнського референдуму щодо незалежності.

Результати Всеукраїнського референдуму були вражаючими. 1 грудня 1991 р. понад 90% громадян, які брали участь у голосуванні, висловилися за самостійну суверенну державу. Того ж дня понад 61% виборців обрали Президентом України Леоніда Кравчука.

8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі в Білорусі лідери Російської Федерації, України та Білорусі Б. Єльцин, Л. Кравчук та С. Шушкевич таємно від Президента М. Горбачова прийняли рішення про припинення існування СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня 1991 р. в Алмати до СНД приєднались Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан.

25 грудня 1991 р. М. Горбачов склав свої повноваження Президента СРСР. Увечері того ж дня Президент США Дж. Буш визнав незалежність Росії, України, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, тобто тих держав, у яких діяльність компартій вже було заборонено. Визнання міжнародним співтовариством незалежності колишніх союзних республік зробило розпад СРСР незворотним. 30 грудня 1991 р. на зустрічі глав СНД у Мінську ухвалюється рішення про остаточне скасування державних структур СРСР.

Важливо підкреслити, що радянська імперія розпалася не внаслідок воєнної агресії, а в результаті глибинних дезінтеграційних процесів, викликаних складними економічними й соціальними проблемами.

У сучасній науковій літературі закінчення «холодної війни» пов’язують із процесом краху тоталітарних режимів у країнах Центральної і Південно-Східної Європи в результаті переможних демократичних революцій, що привели до розпаду світової системи соціалізму, з об’єднанням Німеччини й розвалом могутнього Радянського Союзу. Ці радикальні геополітичні зрушення стали результатом політики «перебудови» в СРСР, «нового зовнішньополітичного мислення» радянського керівництва на чолі з М. Горбачовим, що відбулися наприкінці 1980-х – на початку 90-х рр. XX ст.

Крах соціалізму в центральносхідноєвропейських країнах та дезінтеграція СРСР глобально змінили геополітичну систему світу. По-перше, зникла глобальна двосистемність (Схід – Захід, комунізм – капіталізм) і відповідно двополюсність у міжнародних відносинах (конфронтація по лініях СРСР – США, Варшавський договір – НАТО). У «холодній війні» зазнали поразки соціалістичні країни на чолі з їхнім лідером – Радянським Союзом. По-друге, у світі виникла багатополюсність з очевидною перевагою переможця в «холодній війні» – Сполучених Штатів Америки. Окремі центри геополітичної сили (Китай, Японія, Європейський Союз та ін.) вимагають перегляду світоустрою, що склався після Другої світової війни, обстоюють багатовимірність світового розвитку. По-третє, розвалилась Ялтинсько-Потсдамська система перерозподілу Європейського континенту на сфери впливу переможців у Другій світовій війні. По-четверте, зменшилася напруженість міжнародних відносин, остаточно було зламано «залізну завісу», що відокремлювала народи колишньої комуністичної імперії від решти цивілізованого світу.

На геополітичному кліматі Європи рельєфно позначилося створення незалежної України, що докорінно змінило статус інших країн у Східній Європі. Уперше в новітній історії ці країни опинилися відокремленими від Росії. Незалежна й демократична Україна посилює відчуття безпеки в Словаччині, Польщі, Румунії, Угорщині. Відокремлення України від Росії у процесі розпаду СРСР стало, на думку відомого американського політолога З. Бжезинського, центральною геополітичною подією, оскільки без України Росія нездатна відродити євразійську імперію.

Сфери впливу Росії після краху СРСР суттєво звузилися. Росія зіткнулася зі становищем, коли вона перестала бути господарем великої трансконтинентальної імперії. Кордони держави скоротилися, як шагренева шкіра. Вони стали такими, як із Заходом десь на 1600 р., за правління І. Грозного, з Кавказом – як на початку 1800-х рр., із Середньою Азією – як у середині 1800-х рр. Ці територіальні зміни кинули суттєві виклики російським національним інтересам.

Проте й після розпаду СРСР Росія залишається найбільшою за територією державою планети. Вона успадкувала від Радянського Союзу 75% території, 51% населення, 60% основних фондів, 76% підприємств, що виробляли засоби виробництва, їй належало 90% видобутку нафти, 73% газу, 63% виробництва електроенергії. В її розпорядженні перебувало 80% експорту нафти й майже 100% природного газу. На початку 1990-х рр. Росія виробляла майже половину ВНП колишнього СРСР.

З розвалом СРСР зазнали краху й радянські впливи. Усі країни Центральної та Східної Європи відмовилися від соціалістичного шляху розвитку, який нав’язав їм Радянський Союз. Розпад «соціалістичного табору», основою якого були країни соціалістичної співдружності, об’єктивно призвів до розпуску його провідних економічних і військово-політичних структур. 27 червня 1991 р. було підписано протокол про розпуск Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), а 1 липня того ж року – протокол про припинення діяльності Організації Варшавського Договору (ОВД), яка вже з 1990 р. (з часу об’єднання Німеччини), існувала, власне, лише на папері.

Ураховуючи нові реалії політичного життя, Нарада голів країн-членів НАТО 5-6 липня 1990 р. прийняла Лондонську декларацію, яка внесла радикальні зміни у воєнну доктрину блоку НАТО. Учасники наради взяли на себе зобов’язання про ненапад на інші держави, а ядерні озброєння було проголошено «зброєю екстремальної ситуації».

Декларація Римської сесії Ради НАТО 1991 р. виробила нову стратегічну концепцію альянсу, яка передбачала активізацію ролі НАТО у врегулюванні конфліктів не лише в Європі, а й за її межами в разі загрози безпеці континенту, формування власне європейської системи безпеки та оборони (ЄСБО) в межах альянсу, створення Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС) з метою налагодження взаємин з країнами Центральної і Східної Європи (ЦСЄ). Концепція наголошувала, що політика безпеки грунтується на трьох елементах, які доповнюють один одного: 1) діалог і співробітництво як між усіма країнами континенту, так і в межах трансатлантичних та західноєвропейських інституцій (НАТО, НБСЄ, ЄС, Ради Європи та ін.); 2) підтримання колективної оборонної спроможності; 3) військовий вимір, який залишався невід’ємним для досягнення цих цілей.

На початку 1990-х років Північноатлантичний альянс зазнав суттєвих змін. Із військового блоку він дедалі більше став перетворюватися па політичний. Майже всі колишні союзники СРСР по ОВД, а згодом і деякі пострадянські країни, які утворилися в результаті розпаду СРСР, заявили про своє бажання вступити до НАТО. Такі їхні дії значною мірою продиктовані прагненням забезпечити собі стабільність і безпеку за нових умов.

Етапним у постконфронтаційному розвитку альянсу став Брюссельський саміт НАТО, що відбувся 10-11 січня 1994 р. На ньому було ухвалено такі основні рішення: запровадження програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ) як нового підходу до співробітництва з країнами ЦСЄ та колишнього СРСР, котрий грунтується на принципі відкритості альянсу для нових членів; домовленість про розробку нової військової концепції Багатонаціональних об’єднаних оперативно-тактичних сил (БООТС); започаткування обговорення в межах альянсу питання про розповсюдження ядерної зброї; розвиток програми співробітництва з країнами Середземномор’я.

З розвалом світової системи соціалізму й розпадом СРСР зламалася біполярна система міжнародних відносин, що скасувало систему колишнього балансу сил на всіх рівнях. У військово-стратегічному плані світ став виразно однополюсним. Досить прозорі донедавна завдання оборони пересунули проблеми безпеки до набагато складніших політичних та економічних питань.

На перше місце у військово-економічному плані однозначно вийшли США, а також члени Європейського Союзу. Вони змогли зберегти й збагатити традиції спільного індустріального розвитку, демократичні ідеї в галузі політичної культури, сповідування різних гілок однієї християнської віри, мирного врегулювання конфліктів. Через взаємне перебування у військово-політичних структурах НАТО вони синхронізували спільні інтереси й в інших сферах життя.

Сполучені Штати Америки на початку 1990-х рр. стали незаперечним лідером світу. Вони потрапили в унікальне становище – стали першою й єдиною справді глобальною світовою державою. Це була їхня історична перемога над колишнім Радянським Союзом. Віднині головною стратегічною метою США в Європі стало зміцнення американського плацдарму на Євразійському континенті для панування Сполучених Штатів у Євразії.

В умовах постбіполярного світу США зіткнулися з далеко ширшим колом проблем, аніж це було в період їхнього протистояння з Радянським Союзом. Насамперед необхідно пильно стежити за тим, щоб на міжнародній арені не з’явився суперник, який міг би скласти конкуренцію США, особливо в Євразії. Звичайно, що ні Великобританія, ні Франція, ні об’єднана Німеччина, яка досить швидко перетворилася на лідера в Центральній Європі, тим більше будь-яка інша європейська держава не можуть конкурувати зі США в геополітичному плані.

Інша річ – Європейський Союз. Після підписання 12-ма країнами Європи в 1992 р. Маастрихтської угоди їхні позиції в розв’язанні світових проблем значно зміцнилися. Західна Європа намагається поступово звільнитися від дещо принизливої опіки «старшої сестри», роль якої в роки «холодної війни» приписали собі США і використовували як політичну та військову противагу СРСР. Неминуче перегрупування структурних компонентів європейської системи безпеки, очевидно, набагато підвищить вагу європейських інтеграційних інституцій, що ускладнить військово-політичне домінування США на континенті.

Сполучені Штати Америки пильно стежать за розвитком подій в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Триває його потужне економічне піднесення. За оцінками аналітиків, масштаби господарських досягнень регіону незабаром зрівняються з потенціалом США, а також становитимуть 80% сукупної економічної могутності ЄС. За прикладом світових та європейських економічних об’єднань країни Азіатсько-тихоокеанського регіону прагнуть до тіснішого господарського інтегрування. Своєрідним відкриттям для світу стали спроби створення азійського варіанта «спільного ринку». Уже існують проекти створення «Великого Китаю». «Економічної зони Японського моря», зони вільної торгівлі в північно-західній частині Тихого океану та ін. Якщо економіки країн регіону зблизяться ще тісніше, дуже ймовірний перехід ролі світового економічного центру від Атлантики до країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Отже, під впливом процесів «перебудови» в СРСР, у результаті глибинних внутрішніх суперечностей системного характеру в країнах Центральної та Південно-Східної Європи протягом 1989 – 1990 рр. відбулися демократичні революції. Вони привели до краху тоталітарних комуністичних режимів, забезпечивши перемогу прогресивних демократичних сил. За винятком Румунії і Югославії, революції мали мирний характер. Нові політичні сили, що прийшли до влади в країнах цього регіону, взяли курс на побудову демократичного правового суспільства на засадах ринкової економіки.

Важливою подією міжнародного значення стало об’єднання Німеччини, що привело до ліквідації Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. На політичній карті Європи з’явилась економічно могутня держава з населенням 87 млн. осіб, яка є однією з найбільших держав світу, а нині прагне стати постійним членом Ради Безпеки ООН.

Могутні дезінтеграційні процеси в СРСР, що стали результатом політики перебудови, демократизації, гласності, спершу започаткували так званий «парад суверенітетів» – прийняття вищими законодавчими органами союзних республік декларацій про їхній державний суверенітет. Спроби М. Горбачова та його найближчого оточення зберегти СРСР шляхом підготовки й підписання нового союзного договору не дали бажаних наслідків. Незграбна спроба реакційних сил здійснити державний переворот закінчилася повним провалом. На очах у світової громадськості розвалилася радянська тоталітарна імперія. Колишні союзні республіки стали незалежними державами. У грудні 1991 р. лідери Росії, України і Білорусі в Біловезькій Пущі (біля Бреста) прийняли рішення про припинення існування СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

Розпад СРСР мав глобальні міжнародні наслідки. З його крахом припинилася «холодна війна», яка тривала майже півстоліття. Відійшов у минуле поділ світу на два ворогуючі між собою геополітичні центри. Розпалася «світова система соціалізму» разом з її провідними структурами – Організацією Варшавського Договору та Радою Економічної Взаємодопомоги. Країни Центральної та Східної Європи стали на шлях інтеграції до економічних, військових і політичних європейських та світових структур.

США, спираючись на колосальний економічний і військовий потенціал, перетворилися на єдиного світового лідера. Роль «світового жандарма», для якого немає ефективного стримування, наштовхує керівні кола Сполучених Штатів на одноосібні насильницькі акції проти порушників (з американського погляду) міжнародних «правил поведінки». Військово-політичні акції США на світовій арені набувають дедалі більшої спонтанності, що викликає серйозну стурбованість навіть у союзників Вашингтона.