Поглиблення і розширення європейської інтеграції. Країни Європейського Союзу в міжнародних відносинах

Третя світова геополітична криза кінця XX ст., зумовлена розпадом СРСР і розвалом світової системи соціалізму, призвела до кардинальних змін у міжнародних відносинах. Біполярний світ, що ґрунтувався на стратегічній рівновазі протилежних «таборів» відійшов у минуле. Єдиною наддержавою залишилися Сполучені Штати Америки. Проте однополюсний світ, гегемонізм США у світовій політиці не влаштовує переважну більшість країн світу. Вже у 90-х роках XX ст. стали вимальовуватися контури майбутнього багатополюсного світу. Одним із реальних центрів міжнародних відносин все впевненіше виступають країни Європейського Союзу, які ще за років «холодної війни» стали на шлях інтеграції.

Перший період європейської інтеграції розпочався у травні 1948 р., коли в Гаазі зібрався Європейський конгрес, в якому взяли участь понад 800 представників практично з усіх країн Західної Європи. Робота Європейського конгресу завершилась в 1951 р. Саме в Гаазі було продискутовано й виявлено основні підходи до економічної інтеграції західноєвропейських країн.

18 квітня 1951 р. Франція, Італія, ФРН, Бельгія, Нідерланди і Люксембург підписали в Парижі договір про утворення Європейського об’єднання вугілля і сталі, який набув чинності 25 липня 1952 р. Цей союз радикального змінив ситуацію в Європі, зробивши явним відхід Франції від союзу з Великобританією та її поворот у бік Німеччини.

25 березня 1957 р. у Римі шість названих країн підписали договір про створення Європейського об’єднання з атомної енергії (Євратом) і Європейського економічного співтовариства – ЄЕС («Спільний ринок»), котрі набрали чинності 1 січня 1958 р.

Проголошення ЄЕC було суттєвим кроком на шляху до Єдиної Європи. На початку 60-х років у рамках ЄЕС розпочалася широкомасштабна гармонізація політики у сфері сільського господарства, телекомунікацій, авіаперевезень, залізничного транспорту, медичного обслуговування і т.д., що мало значні позитивні наслідки.

Зустріч на найвищому рівні в Гаазі (1-2 грудня 1969 р.) відкрила новий етап у процесі європейського будівництва. Саме тут країни ЄЕС схвалили концепцію «завершення, розширення та поглиблення» інтеграції, яка мала вивести Європейське співтовариство на якісно новий рівень.

Прийняті в Гаазі рішення визначали два шляхи інтеграційного процесу в ЄЕС. Перший – торговельно-економічна інтеграція на базі наявних структур ЄЕС, яка мала привести на кінцевому етапі до формування наднаціональних структур. Другий – зовнішньополітична інтеграція, що повинна була розвиватися на основі системи європейського політичного співробітництва, тобто поза системою офіційних органів ЄЕС, на базі міждержавного співробітництва.

У жовтні 1972 р. зустріч глав держав та урядів країн ЄЕСу Парижі ознаменувала початок процесу перетворення Європейських співтовариств у Європейський Союз – більш тісне політичне об’єднання країн-учасниць.

Згідно з рішенням саміту в Гаазі з 1 січня 1973 р. членами ЄЕС стали Великобританія, Данія та Ірландія. В результаті цього склад ЄЕС розширився до 9 країн і кількість його населення зросла в півтора рази – з 185 до 273 млн. осіб.

На сесії Європейської Ради у Фонтенбло (червень 1984 р.) було прийнято принципове рішення про створення Європейського Союзу і розпочалася робота зі складання Єдиного Європейського Акта.

До найсуттєвіших положень Єдиного Європейського Акта належать юридичне закріплення за Європейською Радою статусу вищого органу політичного керівництва ЄС; розширення практики застосування принципу більшості при голосуванні в Раді Міністрів ЄС та встановлення переліку питань, щодо яких рішення мають прийматися одностайно; розширення компетенції ЄС на сферу зовнішньої політики та політичних аспектів безпеки, створення постійного Секретаріату системи міжурядових консультацій з питань зовнішньої політики; розширення можливостей для Європейського Парламенту брати участь у процесі прийняття рішень органами ЄС, надання цьому представницькому інститутові деяких законодавчих функцій, насамперед у питаннях приєднання до ЄС нових членів та укладання угод про асоціацію.

З набуттям у липні 1986 р. чинності Єдиного Європейського Акта Європейське співтовариство отримало стабільну інституційну основу для свого подальшого існування. У 80-ті роки до Європейського Союзу увійшли Греція (1981 р.), Іспанія і Португалія (1986 р.).

Сучасний етап розвитку європейської інтеграції розпочався на початку 90-х років XX ст. з підписанням Маастрихтських угод. На нараді представників голів держав та урядів країн – членів Європейського співтовариства – Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Люксембурга, Нідерландів, Великобританії, Данії, Ірландії, Греції, Іспанії, Португалії, що проходила в грудні 1991 р. в Маастрихті (Нідерланди), було прийнято два документи: Договір про Європейський Союз і Заключний акт про валютно-фінансовий союз, що мав силу договору. У лютому 1992 р. в Маастрихті відбулося підписання цих актів, що ознаменувало утворення єдиного політичного, економічного і валютно-фінансового союзу європейських країн із населенням 350 млн. осіб.

Договір визначав такі основні цілі Європейського Союзу: організація економічного й соціального прогресу, зокрема шляхом утворення простору без внутрішніх кордонів; посилення економічної та соціальної єдності й утворення економічного і валютно-фінансового союзу з уведенням з часом єдиної грошової одиниці – екю; проведення спільної зовнішньої політики і політики безпеки, в тому числі визначення з часом політики спільної оборони; посилення захисту прав та інтересів громадян країн – членів шляхом установлення громадянства ЄвропейськогоСоюзу і розширення тісного співробітництва в галузі юстиції та внутрішніх справ. Маастрихтський договір – це значний крок уперед на шляху утворення спільної державності (конфедеративної, а можливо, і федеративної у перспективі).

У Маастрихтській угоді було зафіксовано найважливіші принципи організації об’єднаної Європи: принцип єдиного громадянства, прихильність єдиній політиці у сфері освіти, культури і охорони здоров’я, а також узгодженій регіональній і природоохоронній політиці; сформульовано фундаментальні права громадян ЄС. У зв’язку з рішенням про введення єдиної валюти були затверджені вимоги до країн, які претендують на участь у цьому проекті: зокрема, рівень державного боргу не може перевищувати 60% ВВП, бюджетний дефіцит має бути в межах 3% ВВП, рівень інфляції не повинен більш ніж на 1,5% перевищувати середнє значення для трьох країн з найменшим її показником.

У тому ж 1992 р. відбулося об’єднання країн, що раніше входили як до Європейського економічного співтовариства, так і до Європейської зони вільної торгівлі, в єдину Європейську економічну зону.

Важливе значення в Договорі про Європейський Союз мають положення, що регулюють питання спільної зовнішньої політики й політики безпеки. Договір про Європейський Союз не тільки заснував механізм формування спільної зовнішньої політики й політики безпеки, а й сформулював основні положення цієї політики: захист основних цінностей, інтересів та незалежності Європейського Союзу; посилення безпеки Європейського Союзу та його країн – членів в усіх формах; підтримка миру і посилення міжнародної безпеки згідно з принципами Заключного акта в Гельсінкі та цілями Паризької Хартії; сприяння та посилення демократії, правової держави, повага прав людини та основних свобод.

Для втілення в життя цих положень передбачалося використання трьох груп інструментів: систематичне співробітництво країн – членів та прийняття декларацій; формування спільних позицій; проведення спільних дій.

Європейською Радою у Лісабоні (червень 1992 р.) та у Брюсселі (жовтень 1993 р.) було чітко визначено основні принципи та умови, які можуть бути використані для спільних дій ЄС: географічна близькість регіону; наявність значних інтересів у регіоні чи країні; загроза інтересам ЄС у сфері безпеки. Було визначено такі регіони, де ЄС має намір підтримувати глобальний мирний процес: Центральна та Східна Європа; колишня Югославія; Росія; Середземномор’я; Близький та Середній Схід; Південна Африка. Стосовно політики безпеки, то ЄС виокремив чотири сфери, де можливі спільні дії: 1) робота ОБСЄ; 2) політика роззброєння і контролю за роззброєнням в Європі, у тому числі заходи щодо поглиблення довіри; 3) питання, пов’язані з нерозповсюдженням ядерної зброї; 4) економічні аспекти безпеки, у тому числі контроль за переданням військових технологій країнам третього світу та експорт озброєння.

У 1995 р. до ЄС вступили три країни: Австрія, Фінляндія і Швеція. Вони перебували на такому ж рівні економічного, соціального і політичного розвитку, що і країни Євросоюзу. Всі три країни могли б увійти в ЄС і раніше, але цьому перешкоджав стан холодної війни. Вони мали статус нейтральних чи країн, що не приєдналися, збереження якого було важливою умовою геополітичної рівноваги і стабільності в Європі.

У 90-ті роки незворотність європейської інтеграції стала очевидною. Вже протягом 1991 – 1994 рр. низка східноєвропейських країн, які раніше входили до радянської зони впливу, – Польща, Угорщина, Чехія, Прибалтійські держави, Словенія, Румунія і Болгарія – уклали з ЄС договори про співробітництво, а до 1996 р. подали заяви на повне членство.

В 1997 р. країни ЄС підписали Амстердамський договір, який практично відкрив шлях до розширення Європейського Союзу і сформулював основні правила, за якими має змінюватися його інституційна структура у разі швидкого збільшення складу країн-учасниць. Незважаючи на те, що процес розширення ЄС викликав і викликає чимало суперечностей і навіть конфліктів, можна констатувати, що основні принципи розширення полягають у такому:

1) країни ЄС де-факто відмовилися від розгляду питання про прийняття в Союз Росії і Туреччини, чим надали чіткості і зрозумілості його географічним кордонам;

2) схвалено ідею «гнучкості», яка передбачає існування в рамках ЄС так званих основних країн і периферії;

3) переглянуто кількісний склад основних органів ЄС – Ради міністрів і Європейського парламенту, в результаті чого кваліфікована більшість, необхідна для прийняття рішень в Раді міністрів, досягла 73,9% голосів (найбільший показник з 1958 р.), а для блокування того чи іншого рішення нині потрібні сумарні голоси чотирьох великих чи п'ятнадцяти малих країн ЄС.

Таким чином, Європейський Союз став єдиним у світі політичним об’єднанням, яке має дієвий механізм поширення цінностей ліберальної демократії і ринкової економіки.

Курс на формування єдиної європейської економіки закріплений рішенням про введення наднаціональної валюти – євро, що остаточно прийнято на зустрічі в Мадриді у грудні 1995 р. З 1993 по 1998 р. всі країни ЄС, за винятком Греції, досягли відповідності маастрихтським критеріям, і з 1 січня 1999 р. євро було введено у безготівковий оборот, а з 1 січня 2002 р. - у готівковий. Ця безпрецедентна акція мала і матиме доволі серйозні наслідки як економічного, так і політичного характеру. З суто економічного погляду вона спричинила зростання внутрішньоєвропейських торговельних потоків не менше ніж на 10%, що дало змогу підвищити зайнятість на 1-1,5%.

З політичного погляду перехід на єдину валюту, по-перше, продемонстрував населенню дванадцяти країн імовірну ознаку європейської єдності. По-друге, передав суттєвий важіль регулювання господарської активності до Європейського центрального банку, який не є підпорядкованим національним урядам. По-третє, зміцнив єдність національних політичних еліт, які зробили свою долю залежною від цього масштабного експерименту.