Міжнародні відносини у другій половині 1970-х років. Наростання суперечностей світового розвитку

Розрядка першої половини 1970-х років не стала довготерміновою політикою. Логіку «холодної війни», взаємну підозру між великими державами так і не вдалося здолати. На згортанні процесів розрядки позначились економічне відставання СРСР і консервативні тенденції радянського уряду у внутрішній та зовнішній політиці.

Свою роль відігравала і економічна криза 70-х років, яка вразила провідні країни західного світу. Вона була розцінена радянським керівництвом як криза капіталізму взагалі, якою необхідно скористатися для посилення позицій соціалізму у всьому світі.

Лідери західних країн розуміли під розрядкою відмову СРСР, інших соціалістичних країн від участі у регіональних конфліктах, відмову від підтримки революційних і національно-визвольних рухів народів Азії, Африки, Латинської Америки. Західні політики вимагали від СРСР, інших країн соціалізму поважати і не порушувати прав людини.

У цьому контексті слід підкреслити, що брежнєвське керівництво СРСР продовжувало й надалі політику дискримінації євреїв, звинувачення їх у «сіонізмі», а також у «безрідному космополітизмі». Опозиційних письменників, вчених піддавали гонінню – засудженню, депортації, насильницькому психіатричному нагляду.

Але найбільше західні країни були занепокоєнні подальшим зростанням радянського впливу в країнах «третього світу». СРСР і Куба активно підтримували ліві сили у громадянській війні, що розпочалася у 1975 р. в Анголі та Мозамбіку (колишніх португальських колоніях). Радянський уряд допомагав коштами, зброєю, радниками прокомуністичному режимові Менгісту Хайле Маріама, який прийшов до влади в Ефіопії внаслідок військового перевороту 1974 р.

Комуністичний блок розробив таємну стратегію «революційної хвилі» в афро-азійському напрямку. З цією метою кубинський лідер Ф. Кастро за схваленням Кремля відвідав Ефіопію, Сомалі, Південний Ємен для об’єднання їх у військово-політичний блок, який націлювався на нафтове серце Заходу – Аравійський півострів і Перську затоку. Проте виникнення серйозного прикордонного сомалійсько-ефіопського конфлікту розладнало ці плани.

За оцінкою відомого американського політолога З. Бжезінського, радянська наступальна політика досягла свою апогею в 1970-х роках. «Радянський наступ, – підкреслював західний експерт, – наклався на американську післяв’єтнамську втому, а також на досить поширену готовність Заходу до розрядки напруженості. Америка, здавалося, була готовою досягти врегулювання в «холодній війні» навіть за рахунок визнання своєї стратегічної неповноцінності...

...Радянський глобальний наступ тривав без будь-яких перешкод до середини 70-х рр. Не відчуваючи якогось політичного стримування з боку американської стратегічної міці, радянські війська розташувались у В’єтнамі, Ефіопії, Ємені, на Кубі, не беручи до уваги геополітично важливого Близького Сходу. Водночас прорадянські військові режими виявили свою активність у Мозамбіку, Анголі та інших місцях світу. Радянське військове нарощування досягло безпрецедентних і справді загрозливих розмірів».

Розпад у другій половині 70-х рр. двох військово-політичних блоків прозахідної орієнтації – СЕНТО та СЕАТО також сприяв геополітичному посиленню країн соціалістичного табору.

Цілком логічно, що за таких обставин американсько-радянські відносини не могли залишатися на рівні політики «розрядки» першої половини 70-х років. У грудні 1975 р. Пентагон прийняв рішення про підготовку нового витка гонки озброєнь з метою повернення американського воєнного лідерства. В березні 1976 р. президент США Д. Форд заявив, що він не буде віднині використовувати саме слово «розрядка» і замінює його поняттям «мир з позиції сили».

Нововведенням адміністрації президента Дж. Картера у сфері зовнішньої політики стала теза про те, що відносини між США і СРСР повинні базуватися на засадах «співробітництва і суперництва». Цей лозунг, по суті, забезпечив перехід керівних кіл США до прямо ворожої політики стосовно до країн соціалізму. Адміністрація Картера поступово перейшла на позиції конфронтації з СРСР та іншими соціалістичними країнами. З цією метою було розгорнуто галасливу компанію «боротьби за права людини».

В липні 1977 р. США оголосили про наміри озброєння своїх армій нейтронною бомбою та самонацілюваними ракетами. Цим самим США розпочали новий етап гонки озброєнь, свідомо втягуючи СРСР у тривале і виснажливе змагання за лідерство у воєнно-технічній сфері.

За словами З. Бжезінського, середина 1978 р. стала «фазою старту» для основних воєнних програм США. Під тиском крайніх правих сил адміністрація США блокувала тристоронні переговори СРСР, США, Великобританії про повне і загальне припинення випробувань ядерної зброї. Ще в лютому 1978 р. США припинили переговори з СРСР про обмеження воєнно-ядерної присутності в Індійському океані. У грудні 1978 р. Вашингтон згорнув американо-радянські переговори про обмеження торгівлі зброєю. Після грудня 1979 р. США відмовилися поновити переговори з СРСР і по протисупутниковим системам.

Єдине, що не ставилося поки що під сумнів адміністрацією Картера, – це доцільність укладення нової угоди з СРСР про обмеження стратегічних ядерних озброєнь. Дестабілізація рівноваги у цій сфері між двома державами була досить ризикованою, в тому числі й для США. Не випадково у квітні 1979 р. Картер в одному зі своїх виступів заявив, що «ОСВ-2 – це не послуга, яку ми робимо Радянському Союзу, а договір, що відповідає й власним інтересам США».

Завершення в 1978 р. терміну Угоди ОСО-1 відкривало нові можливості для озброєння. Для того щоб контролювати цей процес, Радянський Союз і Сполучені Штати підготували новий документ – ОСО-2, який було підписано 18 червня 1979 р. у Відні Л. Брежнєвим і Дж. Картером. Віденська зустріч – перший безпосередній контакт на вищому рівні між СРСР і США за п’ять останніх років – подія, вже значна сама по собі.

Підписаний договір про обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-2) був ширший за попередній. Ним обмежувались пускові установки міжконтинентальних балістичних ракет наземного базування, на підводних човнах, на важких літаках-бомбардувальниках. Кожна сторона зобов’язувалася з 1 січня 1981 р. обмежити ці озброєння сумарною кількістю, яка не перевищувала 2250 одиниць. Обмежувалися потужності ракет, чисельність боєголовок, інші параметри руйнівної сили ракетно-ядерної зброї. Важливе значення мало те, що після підписання ОСО-2 СРСР і США погодилися розпочати переговори про подальше обмеження ядерних озброєнь, тобто зробити крок до ОСО-3.

Наприкінці 70-х років міжнародні відносини загострилися. СРСР відчував себе настільки впевненим, що почав діяти в міжнародній політиці з позиції сили. На початку 1979 р. СРСР розмістив у Східній Європі перші 60 ракет зразка СС-20, які за лічені хвилини досягали будь-якої цілі в Західній Європі. Американська «атомна парасолька» над країнами Західної Європи, встановлена в 1957р., відразу ж стала неефективною.

Якщо спершу західноєвропейські уряди, вражені діями СРСР, прийняли рішення не приймати американської модернізованої ядерної зброї на озброєння НАТО, то згодом їх позиція змінилася. У цьому свою роль відігравала послідовна позиція прем’єр-міністра Великобританії Маргарет Тетчер, яка вважала ядерну зброю засобом стримування потенційного агресора.

У жовтні 1979 р. СРСР виступив із пропозицією вивести 20 тис. радянських солдатів і тисячу танків з НДР, якщо НАТО відмовиться від розміщення американських ракет «Першинг» та крилатих ракет у Західній Європі. Але країни Заходу відкинули пропозицію радянського уряду, вважаючи її занадто непропорційною з погляду стратегічної рівноваги у Європі між НАТО та ОВД.

У грудні 1979 р. в Брюсселі глави урядів НАТО прийняли рішення про розміщення в Європі нових американських ракет починаючи з 1983 р. Йшлося про розміщення 108 балістичних ракет «Першинг-2» і 464 крилатих ракет наземного базування. США робили ставку на те, що це дасть перевагу НАТО в Європі загалом на 60% по носіях і на 100% по ядерних зарядах. Все це підривало Договір ОСВ-2.

Пізніше з’ясувалося, що в листопаді 1979 р. було видано секретну президентську директиву, яка уможливлювала вступ США у «тривалий конфлікт» з СРСР. Гельсінкський процес було загальмовано. В Європі знову з’явилася примара війни.

Тоді, як протилежні сторони залякували одна одну зривом політики розрядки в Європі, на Близькому Сході окреслилися контури мирного врегулювання довготривалого ізраїльсько-арабського конфлікту. Провідну роль взяла на себе дипломатія і уряд США. Керівні кола США, Ізраїлю і Єгипту вели справу до того, щоб не допустити скликання Женевської конференції й підмінити багатосторонні переговори про справедливе мирне врегулювання на Близькому Сході двосторонніми сепаративними угодами, які були б вигідні лише США, Ізраїлю, арабській реакції та йшли б наперекір законним інтересам народів Близького Сходу.

З кінця 1977 р. по вересень 1978 р. за посередництвом США відбулася низка зустрічей і переговорів політичних та воєнних керівників Ізраїлю і Єгипту. В результаті у вересні 1978 р. у літній резиденції президента США Кемп-Девіді керівники Ізраїлю, Єгипту й США підписали два документи: «Рамки миру на Близькому Сході» і «Рамки для укладення мирного договору між Єгиптом і Ізраїлем».

Згідно з цими документами Ізраїль, як і раніше, не збирався виводити свої війська з усіх окупованих ним територій; народу Палестини відмовлялося в праві на створення своєї незалежної держави; не визнавалася і організація визволення Палестини – єдиний законний представник палестинців.

Не зважаючи на ці явні суперечності, у тому ж Кемп-Девіді в березні 1979 р.було підписано сепаратний мирний договір між Ізраїлем і Єгиптом. Попри гостру критику кемпдевідського договору арабськими країнами та соціалістичним блоком, цей документ вказав шлях до близькосхідного врегулювання, яким у подальшому пішли країни регіону.

Кемп-Девід змінив розстановку сил протилежних блоків на Близькому Сході. Значно посилилась роль США у цьому регіоні світу і водночас послабились позиції СРСР через відсутність дипломатичних зв’язків з Ізраїлем, погіршенням відносин з Єгиптом і монархічними країнами Аравійського півострова.

На кінець 70-х років XX століття припадає різке загострення відносин між США та Іраном. У лютому 1979 р. в Ірані відбулася революція, в результаті якої було повалено монархію і влада перейшла до рук фундаменталістського духовенства на чолі з аятолою Хомейні. США до кінця підтримували шахський режим, у результаті чого ісламська революція набула різкого антиамериканського характеру.

4 листопада 1979 р. тегеранські студенти (не без відома нової влади) захопили заручниками увесь персонал американського посольства і утримували його до 21 січня 1981 р. Лідер ісламської революції аятола Хомейні вимагав від США негайного повернення шаха. Це була безпрецедентна акція в історії міжнародних відносин. Сполучені Штати розірвали з Іраном дипломатичні відносини, ввели економічні санкції. Спеціальна десантна група за наказом президента Картера намагалася силою зброї продертися в Тегеран і визволити заручників, але ця акція зазнала поразки.

Революція в Ірані відкрила нову сторінку в міжнародних відносинах. Вона стала показником подальшого розмивання біполярної системи світу. Революція дала поштовх до поширення ідей фундаменталізму в ісламському світі, протистояння між християнською та ісламською цивілізаціями, поширення міжнародного тероризму.

Події в Ірані завдали серйозного удару по престижу США і зумовили падіння адміністрації президента Картера. Результати цих подій остаточно переконали праві сили в США у необхідності проведення жорсткішої зовнішньої політики.

Смерть китайського диктатора Мао Цзедуна у вересні 1976 р. об’єктивно зумовила кардинальні зміни як у внутрішній, так і зовнішній політиці Китаю. Нове керівництво на чолі з Ден Сяопіном обрало політику відкритості Заходу й модернізації економіки. Це посилило міжнародний авторитет Китаю. У 1978 р. Японія і КНР підписали мирний договір, а у 1979 р. США і Китай встановили дипломатичні відносини. Що ближчим ставав Пекін до Заходу, то віддаленішим він був від СРСР, країн соціалістичного блоку.

У січні 1979 р. Соціалістична Республіка В’єтнам окупувала сусідню Кампучію і повалила режим «червоних кхмерів», який мав підтримку КНР. Китай вирішив продемонструвати, хто є справжнім господарем у регіоні, і 17 лютого 1979 р. розпочав вторгнення у В’єтнам. Бої між військами СРВ і КНР мали надзвичайно впертий і кровопролитний характер. Загартовані у війні з американцями в’єтнамські регулярні військові підрозділи зупинили війська КНР і самі перейшли в контрнаступ. Країни соціалістичного табору дружно підтримували СРВ, і тому КНР опинилася в певній міжнародній ізоляції. Навіть деякі дружні Пекіну країни, що розвивалися, дистанціювалися від політики агресора.