Німецька проблема в міжнародних відносинах

У повоєнний період німецька проблема неодноразово була причиною загострення міжнародних відносин. Рішення Берлінської (Потсдамської) конференції мали суперечливий характер. З одного боку, в Німеччині необхідно забезпечити демократичні свободи, введення принципу виборності влади і, що дуже важливо, створити централізований німецький уряд, який мав ухвалити документ про мирне врегулювання. А з другого – Потсдамська угода фактично зафіксувала поділ Німеччини на три західні (американську, англійську, французьку) та східну (радянську) зони окупації.

В окупованій чотирма державами Німеччині йшли процеси, які унеможливлювали її об’єднання. У радянській зоні окупації формувались органи влади, контрольовані прорадянськими діячами Соціал-демократичної партії Німеччини та комуністами. У квітні 1946 р. СДПН і КПН об’єднались у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН).

Представники США та Великої Британії 2 грудня 1946 р. у Вашингтоні підписали угоду про економічне та адміністративне об’єднання американської та англійської окупаційних зон і створення так званої Бізонії. У лютому 1948 р. до цієї угоди приєдналася Франція, а Бізонія трансформувалася в Тризонію.

У 1948 р. припинила свою роботу Союзна Контрольна Рада в Німеччині, що була створена згідно з рішеннями Потсдамської конференції. На Лондонській нараді 1948 р. представниками США, Англії та Франції з державами Бенілюксу без СРСР було вирішено питання про скликання у Західній Німеччині установчих зборів для підготовки конституції, проведення грошової реформи і введення Західної Німеччини в зону дії американського плану економічної допомоги – плану Маршалла. Збройні сили союзників мали залишатись на німецькій території до досягнення єдності Німеччини. Таким чином, лондонська конференція проголосила курс на створення західнонімецької держави та її інтеграцію в західний блок.

Водночас у Варшаві відбулася скликана радянським керівництвом нарада східноєвропейських держав, яка засудила рішення Лондонської конференції і повністю підтримала курс СРСР щодо врегулювання німецької проблеми.

Радянська військова адміністрація Східної Німеччини і Східного Берліна, враховуючи безпеку дестабілізації валюти і господарства у своїй зоні окупації (в результаті проведення реформ у Західній Німеччині), ввела транспортні обмеження у пересуванні в Берлін та між Західною і Східною Німеччиною. Цим самим населення Західного Берліна було поставлене в скрутні умови: не вистачало продовольчих товарів і предметів першої потреби.

Командувач американськими військами в Німеччині Л. Клей наполягав на проведенні воєнної операції з деблокади Берліна. У Великобританію було направлено угруповання бомбардувальників Б-29 (носіїв ядерної зброї), американські війська в Європі і на Далекому Сході були приведені в бойову готовність.

Проте збройного конфлікту вдалось уникнути. США організували повітряний міст у Західний Берлін. СРСР мусив визнати провал блокади Берліна, і 4 травня 1949 р. у Нью-Йорку було досягнуто угоди, згідно з якою 12 травня скасовувалися всі обмеження зв'язку, транспорту й торгівлі між Берліном і західними землями Німеччини, між східною і західними зонами Берліна, а також між західними і східною зонами окупації Німеччини.

Берлінська криза 1948-1949 рр. була спричинена геополітичними, ідеологічними і психологічними чинниками. Основний прорахунок радянського керівництва полягав у недооціненні фінансово-економічних і військово-технічних можливостей Заходу, його рішучості домагатися реалізації курсу на створення західнонімецької держави.

Згодом кризу було врегульовано за столом переговорів ціною розколу Німеччини. 23 травня 1949 р. військовими губернаторами союзних держав було схвалено Основний Закон Західної Німеччини. Ця дата вважається днем створення ФРН.

Ще 19 березня 1949 р. Німецька народна рада ухвалила проект Конституції Німецької Демократичної Республіки. У квітні відбулися вибори до Німецького народного конгресу, а 7 жовтня 1949 р. було сформовано тимчасову Народну палату. Цей день і став днем створення НДР. 15 жовтня 1949 р. НДР і СРСР встановили дипломатичні відносини.

Першим канцлером ФРН став Конрад Аденауер. Він перебував при владі до 1963 р. Уряд Аденауера однозначно орієнтувався на США і на цінності західної демократії. У 1952 р. він відкинув план об’єднання Німеччини запропонований СРСР.

На Паризькій нараді дев’яти держав – США, Великобританії, Франції, Канади, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, що відбулася у жовтні 1954 р., було прийнято рішення про вступ ФРН у Західноєвропейський союз і НАТО. Паризькі угоди передбачали скасування окупаційного режиму у ФРН, у свою чергу уряд ФРН оголосив про те, що він ніколи не вдаватиметься до сили для об’єднання Німеччини або зміни існуючих кордонів. Західнонімецька держава взяла на себе зобовязання не виробляти атомної, бактеріологічної та хімічної зброї.

Паризькі угоди набули чинності після всіх передбачених формальностей 5 травня 1955 р. ФРН здобула суверенітет на засадах нової версії Загальної угоди. 7 травня вона вступила до ЗЄС, 9 травня – до НАТО, що завершило розкол Європи на два ворожі табори.

Помітною подією міжнародних відносин став візит канцлера ФРН К. Аденауера до Москви, що відбувся у вересні 1955 р. Його безпосереднім результатом стало встановлення дипломатичних відносин між ФРН і СРСР, хоча меморандум, переданий Аденауером радянській стороні, знову не визнавав кордону Одер-Нейсе й ігнорував НДР.

Від самого початку НДР перебувала в зоні впливу СРСР. Для НДР однією з найболючіших була проблема Західного Берліну, який був відкритим анклавом ринкової економіки у центрі планової, і цим користувалися його мешканці (2 млн. осіб), скуповуючи дешеві продовольчі й інші товари. Втрати НДР за двадцять років відкритості кордонів становили 120 млрд. марок. Західний Берлін став «вікном», через яке у ФРН від’їжджали мешканці НДР. До 1961 р. виїхало майже 2 млн. осіб.

У планах військового командування НАТО і ОВД Західний Берлін розглядався як база для майбутньої «армії вторгнення», як найвірогідніше місце початку нової світової війни. Берлін став місцем дії майже 60 розвідувальних служб різних країн світу.

Початок «берлінської кризи» пов’язують із нотами радянського уряду урядам США, Великобританії, Франції, ФРН та пропозицією про перетворення Західного Берліна на «демілітаризоване вільне місто». Ультимативний характер цієї пропозиції був очевидний. На «міркування» західним країнам давалося півроку, після чого контроль над комунікаціями між ФРН і Західним Берліном повністю перейде до уряду НДР, який «здійснюватиме свій суверенітет на землі, воді й у повітрі». В разі спроб силового прориву з боку західних держав їм дадуть відсіч розташовані в НДР радянські війська.

Західний погляд на німецьку проблему базувався на ідеї створення єдиної німецької держави з наданням їй права участі у військових союзах і розміщення на своїй території закордонних військових баз. Цей чинник, поряд із відверто негативним ставленням ФРН до пропозицій СРСР, зумовив відсутність конструктивних результатів у розв'язанні німецької проблеми.

В цьому контексті доволі реалістично виглядав план міністра закордонних справ Польщі А. Рапацького про створення «без’ядерної зони» на території ФРН, НДР, Польщі та Чехословаччини. Він надавав ФРН серйозні переваги: бундесвер і війська союзників не володіли б ядерною зброєю на західнонімецькій території, а СРСР міг базувати ядерну зброю тільки в межах своїх кордонів. Але К. Аденауер відмовився. Непохитність ФРН у «ядерному питанні» відіграла свою негативну роль.