Причини і початок «холодної війни». Утворення військово-політичних блоків. Сателітизація країн Центральної та Східної Європи

Зростання непорозумінь між країнами Заходу на чолі зі СІІІА та державами, які об’єднались навколо СРСР і проголосили курс на побудову соціалізму, привело до формування двох ідеологічних і воєнно-політичних блоків, які вступили у протиборство один з одним. Настав період різкого загострення міжнародних відносин, який увійшов в історію під назвою «холодна війна». Головними причинами «холодної війни» були:

- перетворення США та СРСР на наддержави і виникнення між ними гострих суперечностей з проблем повоєнного влаштування світу;

- розкол світу та створення «соціалістичного табору» і «капіталістичного оточення»;

- встановлення радянської моделі тоталітарного суспільства в країнах Східної та Центральної Європи;

- боротьба за сфери впливу між СРСР та США.

Поняття «холодна війна» включала в себе пропагандистку війну, активну участь у регіональних конфліктах, боротьбу за вплив на країни «третього світу», економічну війну, гонку ракетно-ядерних та космічних озброєнь, боротьбу розвідувальних служб, ідеологічні диверсії, глобальне військове протистояння, стратегію взаємного ядерного залякування, протистояння воєнно-політичних блоків.

Хронологічно «холодну війну» поділяють на два основних періоди: 1) 1946 – 1975 рр.; 2) 1979 – 1991 рр.

Точками відліку «холодної війни» традиційно вважаються три історичні події: промова Й. Сталіна на зборах виборців (1946 р.), фултонська промова У. Черчілля (1946 р.) та проголошення «доктрини Трумена» (1947 р.).

У своїй промові перед виборцями 9 лютого 1946 р. Й. Сталін закликав радянський народ до нових жертв заради зміцнення обороноздатності держави. Водночас жодного слова не було сказано про можливості співпраці із Заходом. Варто підкреслити, що в передвиборному зверненні ЦК ВКП(б) від 2 лютого 1946 р. співпраця з союзниками визначалась як головна складова повоєнного устрою світу.

Провідні західні країни відповіли гострими випадами на адресу СРСР. Однією з найпомітніших подій в цьому контексті стала промова колишнього прем’єр-міністра Великої Британії У. Черчілля, з якою він виступив 5 березня 1946 р. у Вестмінстерському коледжі м. Фултон штату Міссурі (США) в присутності президента Г. Трумена. У своїй промові У. Черчілль звинувачував СРСР в агресивності і тиранії. Стверджуючи, що СРСР відокремив Східну Європу від усього світу «залізною завісою», він запропонував створити для боротьби проти Радянського Союзу і комунізму «асоціацію народів, які розмовляють англійською мовою», яка б володіла ядерною зброєю і могла б сподіватися на воєнну перевагу над СРСР.

Важливою складовою курсу «холодної війни» стала так звана «доктрина Трумена», яку президент США проголосив у конгресі 12 березня 1947 р. У своїй промові він виклав власне бачення концепції «стримування». Щоб відвернути загрози просування комунізму на Захід, лідер США закликав удатися не до збройної сили, а до ефективної фінансової допомоги країнам, де існувала небезпека посилення лівих. Г. Трумена запропонував надати Туреччині та Греції допомогу 400 млн. доларів, спрямовану передусім на перебудову збройних сил. Так було визнано, що інтереси безпеки США вимагають «стримування» СРСР та його союзників. У своєму посланні конгресу, крім усього іншого, Трумен охарактеризував зміст суперництва між США та СРСР як конфлікт між демократією й тоталітаризмом.

«Холодна війна» ще не стала справжньою війною, але чітко визначилося глобальне протистояння двох наддержав, яке призвело до консолідації союзників СРСР і США в межах двох таборів, що протистояли один одному.

Особливу увагу уряд США надавав захисту своїх економічних інтересів, насамперед у західноєвропейських країнах. Цій меті відповідала програма широкомасштабної економічної допомоги, відома під назвою «план Маршалла». 5 червня 1947 р. державний секретар США Маршалл, виступаючи в Гарвардському університеті, виклав основні положення плану економічної допомоги країнам, що постраждали від війни. Проте реалізація цього плану спричинила різке посилення конфронтації. Позитивна ідея допомоги країнам Європи в повоєнній відбудові їхніх економік пов'язувалася з установленням жорстокого контролю США за діяльністю країн, що приймали «план Маршалла». Ці умови, що викликали непорозуміння навіть із західноєвропейськими союзниками США, були неприйнятними для СРСР.

Протистояння загострювалося ще більшою мірою із запровадженням за ініціативою США різноманітних економічних обмежень для СРСР та східноєвропейських країн. Утворення координаційного комітету з контролю за експортом (КОКОМ) у 1949 р., покликаного стати на заваді наданню соціалістичним країнам новітніх технологій, стимулювало протистояння в економічній сфері та ізоляцію між ринками Заходу та Сходу.

За логікою протистояння радянське керівництво вдалося до адекватних заходів. У вересні 1947 р. у Польщі пройшла нарада комуністичних партій, яка започаткувала створення Інформаційного бюро (Комінформу) у складі 9 комуністичних і робітничих партій європейських країн. Незважаючи на те, що практична користь цього органу, що мав координувати комуністичний рух у світі, була невеликою, він все ж дав змогу СРСР посилити контроль за європейськими компартіями.

Конфронтаційний характер відносин по лінії Захід-Схід унеможливлював відбудову зв’зків із західноєвропейськими країнами. Тому нагальною потребою став пошук нових зовнішньоекономічних партнерів. У січні 1949 р. у Москві було скликано нараду представників країн радянського блоку (Болгарія, Угорщина. Польща, Румунія, Чехословаччина та СРСР), на якій було вирішено створити Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). Пізніше до РЕВ були прийняті Албанія, НДР, Монголія та інші держави. Таким чином, протистояння в економічній сфері поглибилось. Економічні, торговельні, культурні зв’язки по лінії Захід-Схід швидко згортались.

У другій половині 40-х – першій половині 50-х років відбувається оформлення військово-політичних союзів, що протистоять один одному. У вересні 1947 р. на конференції американських держав в Ріо-де-Жанейро під тиском США був підписаний договір про захист Західної Півкулі від загрози комунізму. В березні 1948 р. Великобританія, Франція, Бельгія, Голландія, Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне й культурне співробітництво та колективну самооборону. Цей договір увійшов в історію як «Брюссельський пакт» або «Західний Союз». На початку жовтня 1948 р. було створено військову організацію Західного Союзу. Цей договір передбачав спільні дії його учасників у разі воєнних акцій у Європі. США підтримали цей союз, але будучи невдоволені тим, що керівництво в ньому було за Великобританією, і прагнучи закріпити за собою роль гегемона в західному світі, створюючи «світ по-американськи», виступили з ініціативою створення трансатлантичного воєнного і політичного союзу за участю США, Канади і західноєвропейських країн.

4 квітня 1949 р. 12 держав (Великобританія, Бельгія, Голландія, Данія, Ісландія, Італія, Люксембург, Канада, Норвегія, Португалія, США, Франція) підписали у Вашингтоні договір про створення Північно-атлантичного пакту – військово-політичного блоку НАТО. Учасники договору зобов’язувалися надавати допомогу один одному у разі загрози «політичній незалежності або безпеці» будь-якої з договірних сторін. «Нападаючою стороною» був СРСР й інші країни соціалізму. На підставі цієї й наступних угод США розмістили свої збройні сили в більшості країн-учасниць блоку НАТО.

Згодом, у 1950-ті роки, за ініціативою США було створено воєнно-політичні блоки в Азії – СЕАТО і СЕНТО. Організація договору Південно-Схїдної Азії – СЕАТО – виникла в 1954 р. в Манілі (Філіппіни). До її складу увійшли США, Великобританія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Філіппіни, Таїланд, Пакистан. У 1955 р. було створено блок СЕНТО, як Багдадський пакт, який підписали представники Великої Британії, Турції, Іраку, Пакистану, Ірану.

Після того, як у травні 1955 р. до складу НАТО ввійшла ФРН і західні німці отримали дозвіл на створення 500-тисячної армії, країни соціалістичного табору скликали конференцію у Варшаві. 14 травня 1955 р. СРСР, Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія і Чехословаччина створили Організацію Варшавського Договору (ОВД). Його учасники брали на себе зобов’язання утримуватися від погрози силою чи її застосування. Важливе значення мало зобов’язання всіх учасників договору в разі нападу на одного чи кількох з них надати стороні, що постраждала, негайну допомогу всіма можливими засобами, включаючи застосування збройної сили.

Також були створені Об’єднане Командування збройними силами учасників договору і Політичний Консультаційний Комітет. «Холодна війна» вилилась в протистояння воєнно-політичних блоків. Причому, воно поширилось не лише на Європу, а й на інші регіони світу, сприяючи утворенню біполярної системи міжнародних відносин.

Сателітизація країн Центральної та Східної Європи. Сталінське керівництво, спираючись на радянські війська, що залишились у більшості країн Центрально-Східної та Південно-Східної Європи, стало на шлях утвердження тоталітарних режимів і сателітизацію країн цього важливого регіону Європи. При цьому грубо порушувались демократичні засади «Декларації про визволену Європу», що була прийнята на конференції «великої трійки» в Ялті. Поступово, в результаті прямого тиску СРСР, у 1946-1948 рр. до влади в країнах Центрально-Східної та Південно-Східної Європи прийшли прорадянські комуністичні режими, які проголосили курс на «будівництво соціалізму». У 1947 р. на нараді комуністичних і робітничих партій радянське керівництво зажадало від «братніх партій» здійснення повної націоналізації, ліквідації коаліційних урядів ліберальних і соціал-демократичних партій. Новий орган, утворений на нараді – Комінформбюро – вимагав визнавати радянський зразок побудови соціалізму єдино можливим. В Угорщині, Румунії, Югославії, Албанії було ліквідовано багатопартійність. У Чехословаччині, НДР, Польщі, Болгарії різні політичні партії стають частинами керованих комуністами коаліцій. У країнах регіону досить швидко з’явилися місцеві «Сталіни» – Б. Берут (Польща), К. Готвальд (Чехословаччина), М. Ракоші (Угорщина), Й. Тіто (Югославія) та ін.

Отже, у більшості країн Центрально-Східної та Південно-Східної Європи на кінець 1940-х років запанував державний устрій тоталітарного типу, влаштований на радянський зразок. СРСР утримував країни «народної демократії» у своїй сфері впливу підписанням двосторонніх угод. На кінець 1940-х років Албанію, Болгарію, Угорщину, Польщу, Румунію, СРСР, Чехословаччину та Югославію зв’язували 35 двосторонніх угод.

Спроби деяких країн «народної демократії» проводити незалежний від Москви курс викликали гострі конфлікти з радянським керівництвом. Найхарактернішим є радянсько-югославський конфлікт. В Югославії досить швидко встановився культ Й.Б. Тіто, який заявив, що «Балкани поряд з Радянським Союзом повинні бути маяком, що вказує шлях правильного розв’язання національного і соціального питання». Але ж в Москві вважали, що маяком повинен бути тільки СРСР. Оскільки офіційні листи за підписами Й. Сталіна й В. Молотова на керівництво компартії Югославії не вплинули, то для обговорення становища в цій країні у червні 1948 р. в Румунії було скликано нараду Комінформу. Югославські керівники відмовилися взяти участь у ній. У резолюції наради, крім усього іншого, містилося звинувачення в тому, що в югославській компартії немає демократії, встановився «турецький, терористичний режим», що не скликаються з’їзди партії. В Югославії відкинули ці звинувачення, і більшість комуністів згуртувалася навколо Й.Б. Тіто.

Резолюція наради Комінформу стала приводом для розгортання у країнах Центрально-Східної Європи репресивної кампанії проти «агентів Тіто». Якправило, жертвами цієї кампанії ставали члени керівництва комуністичних партій, разом з якими у зраді звинувачували й інших державних діячів. Так, в Угорщині був сфабрикований процес над міністром закордонних справ Л. Райком, в Албанії – над заступником прем’єр-міністра К. Дзодзе, в Болгарії – над заступником прем’єр-міністра Т. Костовим, а в Чехословаччині – вже у 1952 р. засудили Генерального секретаря КПЧ Р. Сланського та міністра закордонних справ В. Клементіса. Всі вони були страчені. Тільки в Польщі Генерального секретаря Польської об’єднаної робітничої партії В. Гомулку усунули з посади й ізолювали.

На наступній нараді Комінформу, що відбулася у листопаді 1949 р. у Будапешті, була прийнята ще одна резолюція під назвою «Югославська компартія в руках убивць і шпигунів». У ній стверджувалося, що керівництво Югославії встановило в країні «фашистську диктатуру» і є «найманцем імперіалістичної реакції». Боротьба проти режиму Тіто проголошувалася найважливішим завданням усіх прогресивних сил у світі.

За прикладом СРСР, який у вересні 1949 р. заявив про припинення дії Договору з Югославією про дружбу, взаємодопомогу й співробітництво, до аналогічних кроків удалися уряди Польщі, Угорщини, Румунії, Болгарії та Чехословаччини.

Радянсько-югославський конфлікт дав змогу Москві завершити подальшу сталінізацію країн «народної демократії». Як символ тих часів у Празі було споруджено величезний монумент Сталіну, який височів над містом. Аналогічні монументи з’явилися у столицях інших країн регіону.

Нормалізація радянсько-югославських відносин відбулася по смерті Й. Сталіна у травні 1953 р. Почали нормалізувати відносини з Югославією й інші країни Центрально-Східної Європи.

Після XX з’їзду КПРС (лютий 1956 р.), який викрив культ особи Й. Сталіна і засудив репресивний стиль його керівництва, в СРСР та інших країнах «народної демократії» почався перший етап десталінізації. Польща стала першою східноєвропейської країною, де розгорнувся широкий рух за десталінізацію. У м. Познані 28-29 червня 1956 р. мирна демонстрація робітників і службовців, що проходила під гаслами «Волі!», «Хліба!», «Геть комунізм!», «Бога!», переросла в сутички з поліцією. Виступ трудящих був придушений військами. Загинуло понад 70 осіб, близько 500 поранено. У Москві й Варшаві дали офіційну оцінку цим подіям як «ворожа провокація імперіалістичної агентури».

Події в Польщі стимулювали виступи трудящих мас в Угорщині, де склалася кризова ситуація. У жовтні 1956 р. масові демонстрації на вулицях Будапешта почали переростати у збройне повстання. Трудящі виступали за повну відмову від спадщини Сталіна-Ракоші («угорського Сталіна»), до яких приєдналися студенти та окремі військові підрозділи. Але 23 жовтня 1956 р. демонстрацію студентів і мешканців було розстріляно військами державної безпеки Угорщини. Але це викликало нове загострення ситуації в країні. Щоб заспокоїти трудящі маси, на посаду Голови Ради Міністрів терміново призначили ученого-економіста Імре Надя, який був прихильником ліберально-демократичних перетворень. Замість Е. Гере лідером Угорської партії праці було обрано Я. Кадара. М. Ракоші виїхав до СРСР.

У Будапешті з 24 по 30 жовтня 1956 р. були присутні радянські війська, які тоді не натрапили на широкий опір і не брали активної участі в революційних подіях. Але нове загострення політичного становища в Угорщині спонукало радянське керівництво вдатися до силової акції. В Угорщину було терміново перекинуто нові радянські підрозділи. Радянське посольство в Угорщині, очолюване Ю. Андроповим, характеризувало перебіг подій у країні як «контрреволюцію», хоча насправді це був народний виступ проти тоталітаризму, за суверенітет, за демократичну модель розвитку соціалізму.

4 листопада 1956 р. розпочалося повторне радянське воєнне втручання в угорські події. Радянські війська зайняли Будапешт, великі міста країни. Революція угорського народу була придушена силою. І. Надя заарештували. У 1958 р. після судового процесу над І. Надєм та його соратниками всіх їх було страчено. Новий угорський уряд очолив Я. Кадар. Війська Радянської Армії залишалися в країні. В період з 23 жовтня 1956 р. до січня 1957 р. з угорської сторони загинуло 2502 особи, з радянської – померли від ран, пропали безвісти 720 осіб. Лише в січні 1957 р. вдалося припинити загальний страйк підприємств. У перші місяці після придушення повстання країну залишило 200 тис. осіб, переважно молодь, провідні фахівці та науковці.

Соціалістичні країни Центрально-Східної Європи й надалі постійно відчували на собі «дружні обійми» радянського керівництва, які із загостренням внутрішньополітичного становища знову переростали у силові акції. Про це знову засвідчили події в Чехословаччині у 1968 р.

Чехословацькі події, як і в інших країнах регіону, були тісно пов’язані зі становищем у Радянському Союзі. Усунення з посади у жовтні 1964 р. М.С. Хрущова завершило період «політичної відлиги». На заміну йому прийшов період «доктрини Брежнєва» (інша назва «доктрина обмеженого суверенітету»). На словах заперечуючи наявність такої доктрини, Москва визначала свої відносини зі східноєвропейськими країнами як «колективну відповідальність за долю соціалізму». Обґрунтовувалася також необхідність захищати «завоювання соціалізму» всілякими засобами.

Наприкінці 1960-х років у Чехословаччині за перебування при владі А. Новотного почався рух до реформ. Проте їх темпи не задовольняли реформаторів, і в січні 1968 р. першим секретарем КПЧ був обраний О. Дубчек. Програма Дубчека, особливо щодо запровадження елементів ринкової економіки, налякала Москву, яка вбачала у цій програмі «зраду засад соціалістичного ладу». Самі ж чехословацькі реформатори наголошували на тому, що їхні реформи мають на меті створення нового обличчя соціалізму, як тоді говорили «соціалізму з людським обличчям».

На хвилях «празької весни» у країні почали виникати нові громадсько-політичні організації реформаторського напряму: «Клуб колишніх засуджених за антидержавну діяльність», «Коло незалежних письменників», «Клуб позапартійних активістів», одним із засновників якого був письменник В. Гавел – майбутній президент Чехословацької Республіки. Партійні ортодокси в ЧССР, преса країн ОВД називала ці організації «агентурою західних розвідок» і закликала вести з ними непримиренну боротьбу.

На зустрічі керівників п'яти країн ОВД, що відбулася 18 серпня 1968 р. були схвалені оцінки та пропозиції Л. Брежнєва, згідно з якими необхідно покласти край діяльності реформаторів «празької весни», що загрожує «завоюванням соціалізму». Обґрунтовуючи необхідність військового втручання у внутрішні справи країни, керівництво КПРС спиралося на лист-звернення відомих політичних та громадських діячів Чехословаччини з проханням ввести війська та «захистити соціалізм».

У ніч з 20 на 21 серпня 1968 р. війська п’яти держав ОВД – Болгарії, НДР, Польщі, СРСР та Угорщини – перейшли кордони Чехословаччини, мотивуючи тим, що їх нібито запросила «група членів КПЧ та уряду» для відвернення загрози контрреволюції. В Чехословаччину було введено 124 військові підрозділи та 500 танків. Президент Л. Свобода дав наказ чехословацькій армії не чинити опору. Отже, жертв було небагато – за перші три дні вторгнення на вулицях міста загинуло близько 30 і поранено понад 300 осіб. Керівників Чехословаччини на чолі з О. Дубчеком привезли до Москви, де під тиском Кремля вони підписали згоду на «тимчасову» окупацію, щоб «попередити агресію країн НАТО».

Окупація Чехословаччини військами ОВД була різко засуджена багатьма країнами світу, в тому числі Югославією, Румунією, Албанією, Китаєм. 21 серпня 1968 р. відбулося засідання Ради Безпеки ООН, на якому було обговорене «чехословацьке питання». Десятьма голосами «за», двома – «проти» (три – утрималося) було прийнято резолюцію, що засуджувала інтервенцію і зажадала від окупантів негайного виведення своїх військ з території ЧССР. Однак ця резолюція через радянське «вето» чинності не набула.

У грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення радянських військ у Чехословаччині. Інші країни ОВД вивели свої війська з країни.

У квітні 1969 р. до керівництва країною прийшов Г. Гусак. Очолюваний ним процес так званої «нормалізації», змістом якого стало повернення до старих методів управління, призвів до подальшої стагнації чехословацької економіки. Було здійснено широку «чистку» КПЧ з вилученням майже 500 тис. її членів. За цим відбулася позагласна заборона на професійну діяльність представників інтелігенції – прихильників реформи.

Нове керівництво КПЧ кваліфікувало дії держав ОВД як «акт інтернаціональної допомоги». Ця оцінка зберігалася протягом 20 років. Тільки у 1990 р. керівництво партії визнало, що 1968 р. в Чехословаччині не було загрози соціалізму і тим більше потреби введення військ союзних держав.

Після Другої світової війни розпочалася нова глава в історії міжнародних відносин. Кардинальні геополітичні зміни, що стали логічним наслідком найбільшої в історії людства глобальної катастрофи, дали поштовх до створення нової системи міжнародних відносин, її визначальним чинником став перехід (у досить стислі строки) від багатополярного світу до біполярного. По закінченні Другої світової війни постали дві наддержави – США і СРСР, кожна з яких прагнула перебудувати світопорядок на свій лад.

Важливе значення для стабілізації міжнародних відносин (передусім на європейському континенті) мало вироблення і підписання мирних угод з колишніми союзниками Німеччини – Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. Вироблення мирної угоди з Японією викликало цілий вузол суперечностей як між країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону, так і між світовими лідерами – СРСР і США.

Негативним чинником міжнародних відносин у повоєнні роки стало вповзання людства в «холодну війну». Колишнім союзникам по антигітлерівській коаліції не вдалося зберегти єдність в умовах мирної відбудови. Це спричинили геополітичні, економічні, соціальні, політичні та ідеологічні чинники. Світ розколовся на дві протилежні системи зі своїми цінностями. Логіка протистояння і конфронтації призвела до створення воєнно-політичних блоків, посиленої гонки озброєнь, численних локальних конфліктів і воєн.

У 1945 р. замість збанкрутілої Ліги Націй було засновано унікальну міжнародну організацію як дійовий інструмент збереження миру і безпеки у всьому світі – Організацію Об’єднаних Націй. На діяльності ООН, на жаль, негативно позначились політика «холодної війни», конфронтаційні підходи держав, що належали до протилежних таборів. І хоча не вдалося відвернути цілу низку локальних конфліктів і воєн у різних регіонах світу, ООН зуміла виконати своє головне завдання – запобігти новій світовій війні із застосуванням зброї масового знищення.