Розпад колоніальної системи. Вихід країн, що визволилися, на міжнародну арену

Визначальним фактором міжнародних відносин у повоєнний період став розпад колоніальної системи імперіалізму. Основними чинниками розпаду колоніальних імперій були:

• поразка у Другій світовій війні країн фашистського блоку й утрата ними своїх колоніальних володінь;

• суттєве ослаблення колоніальних імперій Великої Британії, Франції, Голландії та Бельгії;

• піднесення національно-визвольного руху, підвищення національної самосвідомості, економічне зростання в колоніях під час Другої світової війни;

• здобуття деякими колоніями, безпосередньо втягнутими в орбіту Другої світової війни, досвіду збройної боротьби.

До Статуту ООН ввійшли положення про рівноправ’я та самовизначення народів. Мандатну систему Ліги Націй заступила опіка ООН, яка мала на меті створення умов для надання незалежності підлеглим територіям.

Розпад колоніальних імперій розпочався на азіатському континенті. Це пояснюється тим, що народи Азії більшою мірою ніж інші залежні народи були втягнуті до прямої участі у Другій світовій війні, у тому числі в лавах Опору, що привело до створення в Індокитаї, Бірмі, Філіппінах та в Індонезії масових народних армій.

Важливо наголосити, що істотно змінилися патріархальні соціально-економічні відносини країн Азії, набули розвитку капіталістичні виробничі відносини, з’явилися пролетаріат та національна буржуазія, які були зацікавлені (хоч і з різних причин) у ліквідації системи колоніальної та напівколоніальної залежності.

Першими проголосили незалежність країни Близького Сходу та Південно-Східної Азії. Складні й суперечливі процеси відбулися у Французькому Індокитаї. 2 вересня 1945 р. проголосила незалежність Демократична Республіка В’єтнам. Спроба Франції відновити колоніальний режим призвела до війни за незалежність В’єтнаму, в 1953 р. – Кампучії та Лаосу, в 1957 р. – Малайї.

На Близькому Сході розпочався крах мандатної системи. В 1946 р. Велика Британія мусила погодитись на незалежність Йорданії, а Франція – Сирії та Лівану (після виведення з територій цих країн французьких збройних сил).

У 1947 р. Індія отримала статус домініону. В країні поширилися масові індо-мусульманські сутички. Велика Британія запропонувала «план Маунтбеттена», який передбачав поділ країни. В серпні 1947 р. проголосили свою незалежність Пакистан та Індійський Союз. У 1948 р. Велика Британія надала незалежність Цейлону. В тому ж році проголосили незалежність дві корейські держави. У липні 1946 р. США визнали незалежність Філіппін. У січні 1948 р. проголосила незалежність Бірма.

Протягом трьох століть Індонезія була колонією Голландії та Португалії. У роки Другої світової війни її окупувала Японія. Після капітуляції Японії в серпні 1945 р. Індонезія проголосила незалежність. Під приводом роззброєння залишків японської армії Голландія і Велика Британія восени 1945 р. розпочали в Індонезії інтервенцію. Проте вже на початку 1946 р. Великобританія вивела свої війська. Після низки безуспішних спроб воєнними засобами зберегти свій колоніальних режим в Індонезії Голландія надала їй незалежність та вивела свої війська.

У серпні-листопаді 1949 р. було досягнуто домовленості про визнання Голландією суверенітету Республіки Сполучених Штатів Індонезії та про входження її до складу Нідерландсько-індонезійського Союзу на чолі з Голландською королевою. У червні 1950 р. Індонезія офіційно проголосила себе унітарною республікою, а у вересні 1950 р. вона стала членом ООН.

До середини 1950-х років майже вся Азія, за винятком деяких територій, визволилася від колоніальної залежності. На цей час територія колоніальних володінь зменшилася майже удвічі порівняно з довоєнним часом.

З середини 1950-х років розпочався новий етап розпаду колоніальної системи. Одну з найважливіших особливостей нового етапу становило те, що розпад колоніальних систем наближався до вирішальної стадії. Процес ліквідації цих систем набрав глобального характеру. Національно-визвольна боротьба була спрямована не лише проти тієї чи іншої колоніальної держави, а проти колоніальної системи в цілому.

Підсумком цього етапу став крах колоніальних систем в Африці. Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту в 1956 р. Великобританія визнала повний суверенітет Судану, а Франція – незалежність Тунісу й Марокко. У 1957 р. Великобританія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. – Гвінеї.

Особливе значення мав 1960 р., коли Генеральна Асамблея ООН за ініціативою СРСР прийняла Декларацію про надання незалежності колишнім колоніальним країнам. Цей рік було визнано «роком Африки», оскільки одразу 17 країн стали незалежними: Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго, Заїр, Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Того, Малагасійська Республіка.

Тільки в Алжирі Франція використала всі сили та засоби, щоб перешкодити незалежності. Протягом 1954 – 1962 рр. вона вела колоніальну війну, яка була пов’язана з більшою інтегрованістю двох економік, а також зі знайденням в Алжирі родовищ нафти. Лише у 1962 р. завдяки підтримці світової громадськості та ООН Алжир став незалежним.

У подальшому розпочався процес деколонізації британських володінь на сході Африки. У 1961 р. незалежність здобула Танганьїка, у 1962 р. – Уганда, у 1963 р. – Кенія, 1964 р. – Занзібар, Замбія, Малаві, у 1965 р. – Гамбія. Отже, до середини 60-х років XX ст. більшість країн Тропічної Африки звільнилися від колоніального гніту.

У 1970-ті роки проходив третій етап деколонізації, коли впала остання найстаріша колоніальна імперія – португальська. В 1973 р. після тривалої збройної боротьби здобула незалежність Гвінея-Бісау. Після повалення військової диктатури в Португалії в результаті «революції гвоздик» (квітень 1974 р.) незалежність здобули й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Прінсіпі.

В роки четвертого етапу (80-90-ті роки XX ст.) здобули незалежність останні уламки колоніальних імперій. У 1980 р. було остаточно врегульовано проблему Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Великобританія надала незалежність Белізу, у 1990 р. під тиском світової громадськості Південно-Африканська республіка надала незалежність Намібії, у 1997 р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. – над Макао. Таким чином, на порозі XXI ст. колоніальні імперії відійшли у минуле.

Здобуття реальної політичної незалежності країнами Азії й Африки перетворило їх на рівноправних суб’єктів міжнародних відносин. 18-24 квітня 1955 р. у Бандунзі (Індонезія) з ініціативи Індонезії, Бірми, Індії, Пакистану та Цейлону відбулася конференція, в якій взяли участь представники 29 країн та територій Азії й Африки, в їх числі КНР і Японії. Конференція схвалила принципи мирного співіснування і співробітництва держав з різним суспільним ладом; висловила рішучість народів Азії та Африки повністю і назавжди покінчити з колоніалізмом; засудила агресивні блоки, поставила вимоги заборонити ядерну зброю.

Країни-учасниці конференції виробили такі основні принципи своєї політики:

• незалежна від наддержав політика;

• підтримка національно-визвольних рухів;

• позаблоковий статус;

• заборона використання своєї території для іноземних військових баз.

Бандунзька конференція мала велике міжнародне значення. По-перше, вона свідчила про зміцнення незалежного зовнішньополітичного курсу країн, що визволилися. По-друге, її рішення сприяли як подальшому розвиткові національно-визвольного руху, так і утвердженню в міжнародних відносинах принципу мирного співіснування. І по-третє, конференція заклала засади Руху неприєднання – нового напряму у світовій політиці.

Подальші міжнародні конференції країн, що визволилися, 1950-х років (Конференція солідарності народів Азії й Африки в Каїрі 1957 р.; Конференція незалежних країн Африки в Аккрі 1958 р.; Конференція народів Африки в Тунісі 1958 р. та ін.) доповнили, розширили й уточнили принципи мирного співіснування міжнародних відносин.

За ініціативою прем’єр-міністра Індії Дж. Меру, президента Югославії Й. Броз Тіто, президента Єгипту Г.А. Насера та ін. У вересні 1961 р. у Белграді відбулася конференція 25 глав урядів, яка започаткувала Рух неприєднання. Учасники Руху, більшість з яких вважали, що США та СРСР однаково відповідальні за міжнародну напруженість і гонку озброєнь, проголосили неприєднання до воєнно-політичних блоків, підтримали боротьбу народів проти колоніалізму, за незалежність, ліквідацію економічної нерівності у світі та мирне співіснування.

Рух неприєднання став важливим самостійним чинником світової політики. З 1973 р. конференції Руху неприєднання проводяться регулярно кожні три роки.