Регіональні конфлікти та проблеми їх розв’язання в умовах біполярного світу

Невід’ємним атрибутом політики «холодної війни» в повоєнний період були регіональні війни та конфлікти, їх виникнення і розгортання зумовлювались як економічними, політичними й ідеологічними чинниками, так і прагненням колишніх метрополій повернути втрачені колонії.

Найнебезпечнішим регіоном у повоєнний період став Індокитай, на території якого розташовані В’єтнам, Лаос і Камбоджа. 2 вересня 1945 р. було проголошено Демократичну Республіку В’єтнам (ДРВ), президентом і прем’єр-міністром якої став Хо Ші Мін. У вересні 1945 р. на півдні В’єтнаму висадились французькі війська. Взявши курс на відновлення своєї колоніальної влади, Франція в 1945 – 1946 рр. розгорнула бойові дії на півдні, а потім – у масштабах всієї країни.

Уряд Хо IIIі Міна провів ряд соціально-економічних реформ. У 1946 р. відбулися загальні вибори до Національних зборів. На виборах впевнено переміг Національний фронт, створений з ініціативи Компартії Індокитаю. 9 листопада 1946 р. було прийнято Конституцію ДРВ.

Франція і ДРВ підписали у березні 1946 р. попередню домовленість, за якою Франція визнавала ДРВ складовою частиною Індокитайської Федерації і Французького Союзу. На півдні В’єтнаму планувалося провести референдум про майбутню її долю, а на територію ДРВ тимчасово вводились французькі війська.

Але згодом Франція всупереч угоді проголосила утворення в Південному В’єтнамі Республіки Кохінхіна і на півночі В’єтнаму двох автономних держав. У листопаді 1946 р. було здійснено варварське бомбардування Хайфона, в результаті чого загинуло 20 тис. чол. Це започаткувало збройну інтервенцію проти ДРВ.

В’єтнамські сили самооборони чинили впертий опір наступальним діям колонізаторів. У джунглях і гірських районах сформувалися бази опору. Прагнучи закріпити свою владу у В’єтнамі, Франція в березні 1949 р. створила на півночі маріонетковий уряд на чолі з Бао Даєм, з яким уклала угоду. Франція визнавала незалежність В’єтнаму і дістала право будувати там військові бази та контролювати зовнішню політику. Але покінчити з ДРВ колонізатором не вдалося.

Для ДРВ ситуація різко змінилася після перемоги революції в Китаї. В умовах «холодної війни» СРСР і КНР вже на початку 1950 р. визнали ДРВ і стали надавати їй всебічну допомогу, передусім чергу військову. В’єтнамська Народна Армія перейшла в контрнаступ і протягом 1952 – 1953 рр. звільнила значну територію країни. Найважливіший бій в’єтнамських і французьких військ відбувся у березні-травні 1954 р. в районі Денб’єнфу на півночі В’єтнаму, в результаті якого колонізатори потерпіли поразку. Ця перемога стала вирішальною у війні опору, яка була названа війна народів Індокитаю 1946 – 1954 рр. проти французького поневолення. Париж наочно переконався в марності спроб силою зброї зламати волю індокитайських народів до незалежності й свободи. Втративши близько 500 тис. солдатів і офіцерів, Франція мусила піти на припинення агресивної війни в Індокитаї.

В липні 1954 р. у Женеві делегації СРСР, Великої Британії, Франції, КНР, ДРВ, Камбоджі, Лаосу та Південного В’єтнаму підписали угоди про припинення воєнних дій у В'єтнамі, Лаосі та Камбоджі. США не приєдналися до цих угод, хоча американський уряд заявив, що бере їх до відома й утримуватиметься від порушення.

На початку 1950-х років «холодна війна» переросла в локальний військовий конфлікт між соціалістичними і капіталістичними країнами. 25 червня 1950 р. війська Корейської Народно-Демократичної Республіки за таємним схваленням СРСР і КНР розпочали наступ проти Південної Кореї з метою об’єднати всю Корею під владою комуністів. Виправдовуючи свої дії, уряд КНДР заявив, що Північна Корея ніби то стала жертвою агресії з боку Південної Кореї і змушена захищатися. СРСР, Китай, європейські країни народної демократії і компартії всього світу підтримали цю пропагандистку версію. У свою чергу, уряд США звинуватив КНДР в агресії і направив до Кореї свої збройні формування для участі в бойових діях на боці Південної Кореї. До військ США у незначній кількості приєдналися війська ще 14 країн, у їх числі Англії, Франції й Канади. Дипломати США провели в ООН резолюцію, що засуджувала КНДР як агресора і оголошувала війська США та їх союзників, що діяли в Кореї, військами ООН.

На початку війни Народна армія КНДР встановила контроль над 90% території Південної Кореї. Проте США, висадивши на західному узбережжі Кореї великий військовий десант, завдали тяжкої поразки північнокорейській армії. На жовтень 1950 р. війська США зайняли значну частину КНДР, захопили її столицю Пхеньян і наблизилися до кордонів Китаю. За таких обставин на допомогу КНДР прийшли радянські льотчики і китайські «добровольці» в кількості 300 тис. осіб. Разом з Корейською Народною армією вони примусили багатонаціональні сили відступити до кордонів КНДР.

Командувач американськими військами в Кореї генерал Макартур запропонував застосувати атомну бомбу, але уряд США відхилив цю пропозицію і відсторонив Макартура від командування. У червні 1951 р. СРСР запропонував розпочати переговори про перемир’я. Після тривалого пероду, 27 липня 1953 р. було підписано угоду про перемир’я. Сили воюючих сторін залишились на лінії фронту, яка проходила близько 38-ї паралелі, по суті на тих рубежах, з яких розпочалася Корейська війна.

Найбільш гострим і небезпечним регіональним конфліктом стала Карибська криза 1962 р. Вона мала характер глобального світового конфлікту між головними ядерними державами і очолюваними блоками і в цьому розумінні не була власне регіональною кризою.

У 1959 р. на Кубі в результаті революції було повалено диктатуру генерала Батісти і до влади прийшли повстанські сили на чолі з Ф. Кастро. Протягом 1960 – 1961 рр. активно розвивались торговельно-економічні та політичні відносини між СРСР і Кубою. Проникнення СРСР на американський континент і прорадянська орієнтація режиму Ф. Кастро занепокоїли уряд США, який організував збройну інтервенцію на Кубу. Але в бухті Плайя-Хірон інтервентів були розбито. Остерігаючись прямої агресії з боку США на «Острові Свободи», СРСР і Куба домовились про розміщення на острові балістичних ракет з ядерними боєголовками, які мали стати гарантом миру в регіоні. США відповіли на це введенням 22 жовтня 1962 р. воєнно-морської блокади Куби, направивши до її берегів 183 бойові кораблі і привівши в бойову готовність американські війська у Флоріді і західній Європі. Адекватні заходи провели збройні сили СРСР, Куби, країн Варшавського договору. Вважають, що ніколи ще не була такою близькою загроза світової ядерної війни, як у період з 24 по 28 жовтня 1962 р.

Між президентом США Дж. Кеннеді та головою радянського уряду М. Хрущовим розпочалися напружені переговори. Найбільш войовничі кола в США чинили тиск на президента на користь силового вирішення, але Дж. Кеннеді зайняв більш відповідальну і виважену позицію. В СРСР була аналогічна ситуація у М. Хрущова. Після кількох тривожних днів і ночей 28 жовтня було досягнуто домовленість між лідерами двох наддержав. СРСР погодився вивести ракети з Куби, а США – відмінити «карантин» і дати зобов’язання поважати недоторканність кордонів Куби. Крім того, США відмовились від розміщення своїх ракет у Туреччині поблизу радянських кордонів. 20 листопада 1962 р. Дж. Кеннеді оголосив про зняття морської блокади Куби.

Мирне вирішення Карибської кризи з урахуванням взаємних інтересів відхилило глобальну небезпеку і створило важливий прецедент у пошуках шляхів до розрядки міжнародної напруженості.

Одним із найбільш кривавих регіональних конфліктів, що тривав протягом 1964 – 1973 рр., була агресія США проти В’єтнаму. Після поразки Франції і підписання Женевських угод 1954 р. США прагнули не допустити перемоги визвольного руху в Південному В’єтнамі і його об’єднання з ДРВ. Південний В’єтнам був проголошений Республікою В’єтнам зі столицею Сайгон. Передбачених Женевськими угодами загальних виборів і об’єднання В’єтнаму не відбулося.

Проти сайгонського режиму в Південному В’єтнамі розпочалася боротьба, яка перетворилася на визвольну війну, її очолив створений у 1960 р. Національний фронт визволення Південного В’єтнаму, який підтримали населення і уряд ДРВ.

На початку 60-х років США посилили воєнну допомогу сайгонському режиму. До 1965 р. у Південному В’єтнамі вже було 27 тис. американських військових. Проте становище сайгонського режиму ставало все критичнішим. За таких обставин США вдались до більш активного воєнного втручання в Південному В’єтнамі і до воєнних акцій проти ДРВ. З лютого 1965 р. США розпочали систематичне масове бомбардування і обстріл території ДРВ з повітря та з моря. Протягом 1965 – 1968 рр. на ДРВ було скинуто понад 2,5 млн. авіабомб. Якщо влітку 1965 р. чисельність збройних сил США в Південному В’єтнамі сягнула 70 тис. осіб, на кінець 1966 р. – 400 тис. осіб, то на 1968 р. – 550 тис. осіб.

Сполученим Штатам вдалося залучити до участі в агресивній війні проти в’єтнамського народу невеликі військові континенти Таїланду, Південної Кореї, Австралії, Нової Зеландії, Філіппін. Велика Британія, ФРН, Японія солідаризувались із США, але безпосередньої участі у війні не брали. Французький уряд Ш. де Голля з часом засудив агресію США проти в’єтнамського народу.

Соціалістичні країни на чолі з СРСР дружно засудили агресію США у В’єтнамі, надавши ДРВ значну військову і матеріальну допомогу.

Незважаючи на численні втрати, США не вдалося змінити ходу боротьби на свою користь. Щоб зламати опір в’єтнамців, американські війська проводили каральні операції, в ході яких спалювались поселення і винищувались мирні жителі. Значні території В’єтнаму оброблялись ядохімікатами, в результаті чого гинули як рослинність, так і населення. Під час бомбардувань американські військові нерідко використовували напалм. Подібні факти набули широкого розголосу і засуджувалися світовою пресою. Рух проти агресії США у В’єтнамі ширився у всьому світі, у тому числі і в самих США. За соціологічними даними (1968 р.), 77% американських громадян не схвалювали політику свого уряду.

Навесні 1968 р. президент Л. Джонсон заявив про згоду США на переговори з ДРВ. З 1 листопада 1968 р. США припинили бомбардування і обстріл з моря території ДРВ. У січні 1969 р. в Парижі розпочалися чотиристоронні переговори за участю США, ДРВ, сайгонського режиму і Національного фронту визволення Південного В’єтнаму про мирне врегулювання в’єтнамської проблеми. Але переговори затятися, і війна у Південному В’єтнамі тривала ще кілька років. На початку 1972 р. Вашингтон відновив бомбардування території ДРВ. У відповідь активізувались бойові операції в’єтнамських повстанців проти американських і сайгонських військ у Південному В’єтнамі. Нова ескалація війни викликала бурю протесту у США і в серпні 1972 р. сенат США прийняв рішення про виведення всіх американських військ із В’єтнаму. 27 січня 1973 р. США підписали Паризьку угоду про припинення війни і відновлення миру у В’єтнамі. Передбачалося мирне возз’єднання В’єтнаму на підставі загальних виборів.

Підписання Паризької угоди створювало якісно нову обстановку у В’єтнамі й означало найбільшу воєнну поразку Вашингтона за всю історію США. Відрядивши до В’єтнаму 600-тисячний (включаючи військових п’яти країн-союзниць) експедиційний корпус, скинувши 7 млн. 850 тис. бомб на його територію і витративши 352 млрд. дол., США не вийшли переможцями у цій війні. Усього загинуло і було поранено близько 5 млн. в’єтнамців, США втратили 58 тис. осіб, 304 тис. стали інвалідами, 2500 американців потрапили в полон.

На думку багатьох вчених і політиків, головним переможцем у цій війні став Радянський Союз. Це був найбільший успіх СРСР у «холодній війні».

Проте мирне возз’єднання В’єтнаму відразу здійснити не вдалося. Бойові дії тривали і після виведення американських військ. 30 квітня 1975 р. сайгонський режим був повалений.

У квітні 1975 р. також у результаті повстанської боротьби впав проамериканський режим у Камбоджі, де владу захопила екстремістська комуністична кліка «червоних кхмерів». У грудні 1975 р. було проголошено Народно-демократичну республіку в Лаосі, уряд якої очолили комуністи.

У квітні 1976 р. по всій території В’єтнаму пройшли вибори в Національні збори, які 2 липня 1976 р. проголосили про возз’єднання Півночі й Півдня країни в єдину Соціалістичну Республіку В’єтнам (СРВ), зі столицею в Ханої. Місто Сайгон було перейменовано на Хошімін, на спомин про засновника і президента ДРВ Хошіміна (1890 – 1969 рр.).

Близькосхідна регіональна проблема пов’язана з утворенням держави Ізраїль. 29 листопада 1947 р. ООН схвалила резолюцію про утворення на території Палестини двох держав: єврейської (57% території) і арабської (43%). Місто Єрусалим оголошувалося міжнародною зоною. Великобританія зобов’язувалась вивести свої війська з території створених держав до 1 серпня 1948 р.

Арабські країни категорично виступали проти створення єврейської держави, що посилило міжнаціональну боротьбу. 3 квітня 1948 р. єврейські збройні загони вирізали арабське селище Дейр-Ясін (254 особи), араби також не поступилися в жорстокості. За таких обставин Велика Британія вирішує достроково вивести свої війська – до 14 травня 1948 р. Того ж дня було проголошено державу Ізраїль. Першим її прем’єр-міністром став Д. Бен Гуріон. Палестинці ж не зуміли створити свою державу через відсутність політичних структур.

15 травня 1948 р. на територію Палестини вступили регулярні війська Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії. Уряди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену оголосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїльська війна. Ізраїль спирався на підтримку світового співтовариства, яка полягала в наданні йому військової допомоги, зокрема Сполученими Штатами і СРСР. Значну допомогу надали Ізраїлю Чехословаччина, Угорщина, Польща, Румунія, Болгарія.

Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій, виділених ООН для створення арабської палестинської держави, частину Єрусалима. Західний берег річки Йордан і східна частина Єрусалима були анексовані Йорданією. Сектор Газа відійшов під контроль Єгипту. Цей перерозподіл територій було зафіксовано в угодах про перемир’я, підписаних у квітні-червні 1949 р.

Головним наслідком першої арабо-ізраїльської війни стало виникнення проблеми близькосхідного врегулювання – однієї з ключових проблем після воєнних міжнародних відносин.

Внаслідок арабо-ізраїльської війни 1948 – 1949 рр. понад 900 тис. палестинців стали біженцями. Всі спроби посередницької комісії ООН домогтися хоча б часткової репатріації біженців, що відповідало рішенням Генеральної Асамблеї ООН, були безуспішними.

У 1956 р. Ізраїль брав активну участь у троїстій (англо-франко-ізраїльській) агресії проти Єгипту (друга арабо-ізраїльська війна). В ніч на 30 жовтня 1956 р. ізраїльські збройні сили під приводом боротьби з палестинськими партизанами завдали раптового удару по Єгипту. Наступного дня воєнні дії почали англо-французькі війська.

2 листопада 1956 р. на надзвичайній сесії Генеральної Асамблеї ООН 64 країни проголосували за припинення вогню, проти висловилися 5 (Франція, Велика Британія, Ізраїль, Нова Зеландія та Австралія).

Велика Британія, Франція та Ізраїль продовжували розгортати бойові дії. Англо-французька авіація здійснювала масові бомбардування Каїра, Олександрії та міст у зоні Суецького каналу. 5 листопада Великобританія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу, висадивши десант у районі Порт-Саїда. Того ж дня радянський уряд звернувся до Великобританії, Франції й Ізраїлю з ультимативною вимогою негайно припинити воєнні дії й попередив про небезпечні наслідки, до яких може призвести продовження інтервенції. Через 22 години після вручення послань радянського уряду главам урядів Великобританії й Франції воєнні дії було припинено.

Із вимогою припинення воєнних дій виступив 6 листопада президент США Д. Ейзенхауер.

7 листопада 1956 р. Генеральна Асамблея ООН 64 голосами (12 представників утрималися) проголосувала за формування міжнародних сил ООН для контролю за виведенням військ Великобританії, Франції й Ізраїлю з єгипетської території. 15 листопада в Єгипет прибули перші підрозділи військ ООН. 22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося. Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території, але під міжнародним тиском у березні 1957 р. був змушений вивести свої війська.

Провал троїстої агресії мав велике міжнародне значення. Успіх визвольної боротьби єгипетського народу прискорив розпад колоніальної системи. Різко зріс авторитет Єгипту та його президента Г. Насера, що став визнаним лідером арабського світу. Ослабли позиції Великої Британії і Франції на Близькому Сході. Віднині цей регіон став ареною суперництва двох наддержав – США і СРСР.

У 1967 р. вибухнула третя арабо-ізраїльська війна. Вона стала результатом неврегульованості палестинської проблеми і наростання напруженості між Ізраїлем та сусідніми арабськими державами. В 1964 р. палестинці створили Організацію визволення Палестини на чолі з Ясером Арафатом, яка виступила за створення арабської палестинської держави і ліквідацію Ізраїлю. Бойові підрозділи палестинців розпочали партизанську боротьбу на арабській території, захопленій Ізраїлем в результаті війни 1948 – 1949 рр. Діяльність і вимоги Організації визволення Палестини знайшли підтримку урядів Єгипту, Сирії та Йорданії, які уклали спільний воєнний союз проти Ізраїлю. США активно підтримував Ізраїль в його протистоянні арабським країнам.

Обидві сторони готувалися до війни, але Ізраїль випередив арабів і завдав превентивного удару. Вранці 5 червня 1967 р. ізраїльська авіація раптово здійснила масове бомбардування аеродромів і авіабаз Єгипту, Сирії і Йорданії. Ізраїльські війська перейшли кордони цих країн, стрімко просуваючись у глибину їх територій. Ізраїль ігнорував неодноразові заклики Ради Безпеки ООН припинити бойові дії.

СРСР і ряд соціалістичних країн 10 червня розірвали дипломатичні відносини з Ізраїлем. Вони вимагали негайного припинення бойових дій і виведення військ Ізраїлю. Того ж дня Ізраїль припинив наступ.

У «шестиденній війні» Ізраїль встиг захопити контрольований Єгиптом Сектор Газа в Палестині і Синайській півострів, що належить Єгипту, східну арабську частину Єрусалима і західний палестинський берег річки Йордан, який з 1949 р. контролювався Йорданією, а також прикордонні Голландські висоти і місто Ель-Кунейтра на Сирійській території. Всього було окуповано понад 60 тис. км² земель, що втричі перевищувало площу самого Ізраїлю. Ізраїльські війська зайняли східний берег Суецького каналу, опинившись на підступах до столиці Сирії Дамаска. У ході боїв Суецький канал зазнав руйнацій і перестав діяти.

Резолюція Ради Безпеки ООН, прийнята 22 листопада 1967 р., вимагала «встановлення справедливого і міцного миру на Близькому Сході» на основі «виведення ізраїльських збройних сил з територій окупованих в ході недавнього конфлікту», і визнання суверенітету й територіальної цілісності всіх держав регіону. Проте Ізраїль відмовився вивести війська й повернутися до попередніх кордонів і розпочав здійснювати заходи з анексії й освоєння захоплених територій. США продовжували надавати економічну і воєнну допомогу Ізраїлю.

Не дочекавшись виведення ізраїльських військ з окупованих територій, Єгипет і Сирія наважилися на воєнну акцію з їх звільнення. 6 жовтня 1973 р. єгипетські збройні сили раптово форсували Суецький канал і штурмом заволоділи ізраїльською захисною лінією на його східному березі, яку її конструктори вважали за неприступну. Це була перша серйозна військова поразка Ізраїлю за довгу історію близькосхідного конфлікту, яка надихнула арабів. Одночасно сирійські війська розпочали наступ на Голландські висоти.

Але ці успіхи арабів були скороминучими. Спираючись на свою перевагу в повітрі й військову допомогу США, Ізраїль зумів переломити ситуацію. Підтягнувши свіжі сили та обійшовши частини єгипетської армії, що закріпилися на східному березі Суецького каналу, ізраїльські війська переправились на його західний берег і почали просуватися до Каїру. На сирійському фронті ізраїльська армія також перейшла в наступ. Лише на підступах до Дамаска просування ізраїльтян вдалося зупинити.

Вісім арабських країн-виробників нафти припинили її поставку до США і деяких інших дружніх Ізраїлю держав, вимагаючи, щоб вони примусили Ізраїль залишити зайняті ним арабські території. 22 жовтня 1973 р. Рада Безпеки ООН на підставі узгодженної ініціативи СРСР і США прийняла резолюцію з вимогою до воюючих сторін негайно припинити бойові дії і розпочати переговори. Але Раді Безпеці ООН довелося прийняти ще дві повторні резолюції (24 і 25 жовтня), щоб Ізраїль підкорився цій вимозі.

У грудні 1973 р. під егідою ООН відкрилася Женевська конференція з мирного врегулювання ситуації на Близькому Сході за участю СРСР і США як її співголів. Проте вона не змогла виробити узгодженого рішення з основних питань. І все ж Ізраїль вимушений був піти на деякі тактичні поступки. В січні 1974 р. було підписано угоду про виведення ізраїльських військ з обох берегів Суецького каналу, що поверталися під контроль Єгипту. Тимчасова лінія розмежування єгипетських та ізраїльських військ під контролем надзвичайних сил ООН встановлювалась на кілька кілометрів східніше каналу. Це дозволило Єгипту відновити незабаром його функціонування. У червні 1974 р. Ізраїль погодився повернути Сирії частину Голландських висот з містом Ель-Кунейтра.

Надалі арабо-ізраїльські суперечності неодноразово набували конфронтаційного характеру, що призводило до нових воєн у цьому регіоні світу.