Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Заказать  
 

Міжнародні відносини наприкінці війни. Сепаратний вихід Росії з війни. Поразка у війні Німеччини та її союзників



Розвиток воєнних подій 1914 – 1916 рр. не привів до остаточної перемоги жодного з двох угруповань. Досягнення Німеччини, здавалося, були суттєвішими, ніж успіхи Антанти. Німеччина захопила Бельгію і значну частину Франції, російську Польщу, частину Сербії і Румунію. Всьому цьому країни Антанти могли протиставити лише битву на Марні та російські перемоги над австрійцями й турками. Однак усім воєнним успіхам Німеччини протистояв той факт, що війна затягувалась. А у війні на виснаження шанси неминуче складались на користь Антанти, оскільки вона мала більше людських і матеріальних ресурсів, а також підтримку ззовні – від США і колоній. Крім того, у війні 1914 – 1916 рр. британський флот створив навколо Німеччини міцне коло блокади. Участь у війні Італії і Росії, перетворивши всі сухопутні кордони на фронти, привела до того, що англійська блокада стала надзвичайно ефективною. Вона змусила Німеччину обходитися власними, зовсім недостатніми ресурсами продовольства і сировини.

Водночас не тільки Німеччина, а й країни Антанти почали відчувати гостру потребу швидше закінчити війну. Це зумовлювалося не тільки вичерпанням ресурсів, а й внутрішнім розкладом економіки, зростанням революційного настрою мас воюючих держав. Наприкінці 1916 р. – початку 1917 р. у світовій політиці визначився крутий поворот – від імперіалістичної війни до пошуків імперіалістичного миру. Правлячі кола обох коаліцій прагнули досягти якомога швидшого закінчення війни як шляхом загальних чи сепаратних переговорів, так і вирішальної переможної битви.

Зазначимо, що Німеччина вдавалась до спроб сепаратних переговорів з царською Росією ще у 1915 р., використовуючи для цього як дипломатичні контакти Росії з нейтральними країнами (Данією, Швецією), так і родинні зв’язки. Пошуки миру з боку Німеччини знаходили відгук при царському дворі. Однак, розвитку подій завадила сама Німеччина, що в листопаді 1916 р. видала разом з Австро-Угорщиною декларацію про створення «незалежної» Польщі під німецьким протекторатом. Це викликало не тільки гостре незадоволення з боку царя Миколи II, а й упередило усілякі подальші неофіційні контакти щодо укладання двостороннього миру.

У грудні 1916 р. німці здобули Бухарест і визначили для себе можливим відкрито виступити з пропозицією укласти мир. 12 грудня 1916 р. німецький уряд звернувся до урядів нейтральних держав з нотою, в якій виявляв готовність «негайно почати мирні переговори». В ноті наголошувалось на перемозі й могутність центральних держав, а про основу можливих переговорів говорилось у найтуманніших висловах.

Виступ німецької дипломатії мав подвійну мету. По-перше, це був уявно миролюбний жест, який, у разі відхилення його протилежною стороною, давав можливість перекласти вину за затягування війни на Антанту. По-друге, у разі згоди Антанти німецькі кола сподівались використати мирні переговори для розколу противників: укладання сепаратного миру з ким-небудь з них за рахунок інших членів союзного блоку.

Дипломатія країн Антанти розгадала наміри Німеччини й відкинула її пропозицію. Прем’єр-міністр Франції А. Бріан обумовив переговори про мир вимогами, які не могли бути прийнятними для Німеччини. Проте німці не відкидали можливості сепаратного миру, і насамперед з Росією. В лютому 1917 р. вже було умовлено, що відбудеться зустріч російських і австро-угорських представників. Принц Макс Баденський як посередник переговорів Росії і країн австро-німецького блоку звернувся до Миколи II з листом, в якому, залякуючи революцією, умовляв царя укласти мир. Лист не дійшов до адресата. Перешкодила революція, прагнення упередити яку, здавалося б, й могло стати передумовою укладання миру.

Революційні рухи від початку 1917 р. починають набувати загрозливого характеру в багатьох воюючих державах. Становище правлячих кіл Німеччини і Австро-Угорщини було не набагато краще, ніж у Росії. Голод, транспортна криза посилювали невдоволення мас та пригноблених націй. Боєздатність армій падала. Австрійські фронти, наприклад, тримались лише за допомогою німецьких військ. Як Австро-Угорщина, так і Німеччина, разом і кожна окремо, продовжують шукати виходу з війни.

Наприкінці 1916 р. помер австрійський імператор Франц Йосиф. Його наступник Карл І не мав симпатій до Німецької імперії. Прагнучи будь-якою ціною врятувати свою корону, він готовий був укласти сепаратний мир. У квітні 1917 р. новий австро-угорський міністр закордонних справ Чернін подав Карлу І доповідь, в якій доводив, що єдиним способом уникнути революції є укладання миру. Зміст цієї доповіді став відомим й Вільгельму II. Ще раніше, але вже в суворій таємниці від німецького уряду, Карл І через родинні зв’язки починає переговори з Антантою. Пропозиції Карла І щодо миру знайшли позитивне сприйняття як французьких, так і англійських політичних кіл. Це зумовлювалося, зокрема, тим, що Австрія виявляла готовність сприяти поверненню до Франції Ельзас-Лотарингії, вимагаючи для себе лише відновлення довоєнних кордонів. Провал переговорів, однак, дуже скоро став очевидним через протидію їм з боку Італії, яка не хотіла відмовлятись від Трієсту, Далмації, Трентіно, запропонованих їй раніше за союзництво з Антантою.

Невдало закінчились й різноманітні маневри Німеччини відносно досягнення угоди з Антантою, у тому числі спроби німецьких соціал-демократів домовитись з російськими меншовиками і есерами (які мали більшість у Петроградській Раді) щодо сепаратного миру Росії з Німеччиною.

Тимчасом серед німецьких політичних кіл посилювалась течія на користь якнайшвидшого закінчення війни компромісом. У липні 1917 р. німецький Рейхстаг прийняв резолюцію про необхідність миру за обопільною угодою воюючих сторін і без анексій. То була спроба врятувати Німеччину від поразки у війні.

З боку урядів Великобританії, Франції і США згадана резолюція не зустріла прийнятного відгуку за умов нещадної підводної війни, що її розгорнула Німеччина від початку 1917 р. як засобу рішучішої боротьби з країнами Антанти. Підводна війна спричинили тяжкі наслідки, і насамперед Великобританії. Однак, вона певним чином згуртувала союзників, виявивши їхнє спільне бажання остаточно розгромити ворога.

Утім і самі країни Антанти не обминули в 1917 р. серйозних потрясінь, пов’язаних насамперед з буржуазно-демократичною революцією в Росії.

Революційне піднесення стало однією з найбільш показових рис внутрішнього становища Росії під час війни. Будучи зумовленим тяжким соціально-економічним становищем народних мас, а від початку 1917 р. – надзвичайним загостренням соціально-економічних відносин, політичною нестабільністю державних кіл, воно привело в лютому 1917 р. до повалення царизму та формування у країні нової розстановки політичних сил.

22 березня 1917 р. держави Антанти визнали Тимчасовий уряд, який підтвердив своїми зовнішньополітичними актами вірність союзницьким зобов’язанням, у тому числі щодо продовження війни проти Німеччини. 9 квітня було опубліковано «Звернення Тимчасового уряду до російських громадян», де поряд із підтвердженням мети політики Антанти проголошувалась ідея миру на основі самовизначення народів. Дипломатія уряду, здавалося, задовольнила маси, але викликала роздратування в Парижі й Лондоні.

3 травня 1917 р., тепер уже в інтересах союзників, Мілюков як міністр закордонних справ Тимчасового уряду опублікував ноту, де підтверджував курс уряду на продовження війни «до переможного кінця» Це викликало масові заворушення, і, у свою чергу, зумовило політичну кризу уряду.

У новому складі Тимчасового уряду на чолі з О. Керенським посаду міністра закордонних справ обійняв мільйонер М. Терещенко, який заявляв про мир без анексій і водночас продовжував політику ведення війни.

З літа 1917 р. тиск Антанти на Тимчасовий уряд дедалі зростав. Посилилось втручання у внутрішні справи Росії. Антанта навіть підтримала заколот генерала Корнилова проти Керенського, з тим щоб військовий диктатор утримав Росію у стані війни проти Німеччини.

Прагнучи послабити залежність від Антанти, Тимчасовий уряд спробував опертися на США. Ще в червні 1917 р. до Росії прибула спеціальна американська місія на чолі з сенатором І. Рутом для вивчення засобів надання допомоги Тимчасовому урядові. Комісія залізничних експертів на чолі зі Дж. Стівенсом розглядала питання про поліпшення роботи Сибірської залізниці й передачу її під контроль США.

Восени 1917 р. Великобританія, США, Франція досягли угоди про розмежування їх діяльності у справі «допомоги» Росії. США брали на себе реорганізацію російських залізниць, Великобританія – морський транспорт, Франція – армію. Незабаром угоду було видозмінено: допомога Мурманській залізниці відходила до Великобританії, а західним і південно-західним залізницям – до Франції. Цей зговір імперіалістичних держав передбачав не тільки широке втручання у внутрішні справи Росії, а й початок її поділу на сфери впливу. Росії загрожувала небезпека перетворення у напівколонію на зразок Китаю. Цьому завадила нова революція, початок якій поклала зміна влади в Петрограді 25 жовтня (7 листопада) 1917 р.

Сепаратний вихід Росії з війни.Формування в Росії у жовтні 1917 р. влади Рад внесло кардинальні зміни у зовнішньополітичний курс країни. Найважливішим завданням у галузі зовнішньої політики стає боротьба за припинення війни. Демократичний мир, зокрема, розглядався новою владою як найважливіша передумова намічених революційних змін.

Так, першим зовнішньополітичним актом радянської держави стає Декрет про мир, написаний головою уряду В. Леніним і прийнятий II з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 р. Декрет рішуче засуджував світову війну, пропонував усім воюючим державам негайно розпочати переговори про справедливий, демократичний мир. 20 листопада 1917 р. радянський уряд видав наказ верховному головнокомандувачу російської армії генералу Духоніну, який перебував у Могильові, домовитись із супротивником про взаємне припинення війни. Наступного дня нарком закордонних справ Радянської Росії повідомив про це послів союзних держав у Петрограді, запропонувавши їм розпочати мирні переговори з країнами австро-німецького блоку.

Країни Антанти і США навіть не відповіли радянському уряду і, більше того, почали здійснювати через своїх послів у Росії курс на боротьбу з радянською владою. Зі свого боку, пропозиції про перемир’я сприйняли виснажені війною Німеччина і Австро-Угорщина. Вже 27 листопада 1917 р. було укладено перемир’я на Північному фронті, згодом це сталося й на інших фронтах.

Угода про перемир’я між Росією і країнами Четверного союзу була підписана у Брест-Литовську 2 (15) грудня 1917 р., а 22 грудня між ними розпочалась мирна конференція, що тривала у три етапи до 3 березня 1918 р.

До початку переговорів радянський уряд ще кілька разів звертався до країн Антанти з пропозиціями взяти участь у мирній конференції, останній раз – 22 грудня у формі колективного звернення ВЦВК, Петроградської Ради й представників громадських організацій до трудящих мас усіх країн. Однак союзні держави продовжували відмовчуватись.

На початку переговорів (перший етап проходив з 22 по 28 грудня 1917 р.) радянська делегація, очолювана А. Йоффе, запропонувала проводити відкриті засідання із публікацією протоколів, а також обговорити умови мирного договору без анексій і контрибуцій згідно з прийнятим у Радянській Росії Декретом про мир. Р. фон Кульман як глава німецької делегації спочатку домігся трьох днів перерви, а потім дав згоду на висунуту пропозицію за умови, якщо такі ж умови мирного договору будуть прийняті усіма воюючими державами. Це був свідомо неприйнятний підхід, який передбачав можливість нав’язування Росії анексіоністських умов миру. Так, пропозиції радянської сторони щодо виведення окупаційних військ із захоплених територій (Росія зобов’язувалась вивести війська з утримуваних нею регіонів Австро-Угорщини, Туреччини, Персії за умов виведення військ Четверного союзу з Польщі, Литви, Курляндії та інших, у минулому російських, територій) зіштовхнулись із позицією Німеччини й Австро-Угорщини, яка зводилась до замаскованого насильницького відторгнення від Росії не тільки Польщі, а й Литви, Курляндії, частини Естонії та Ліфляндії.

Оскільки керівництво Української Народної Республіки (УНР) втрутилось у переговорний процес – у Бресті відбулась неофіційна зустріч української делегації з представниками Німеччини та Австро-Угорщини – українське питання розглядалося відокремлено від пропозицій радянської сторони. 11 (24) грудня 1917 р. Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради звернувся з нотою до всіх воюючих і нейтральних країн, де містилася заява, що УНР до утворення федеративного російського уряду буде здійснювати міжнародні відносини самостійно. Вказуючи на те, що влада Ради народних комісарів (РНК) не поширюється на Україну, Генеральний Секретаріат заявляв, що угода, яку хоче укласти Росія, буде чинною в Україні лише тоді, коли її ухвалить і підпише УНР. У відповідь делегація УНР була запрошена до участі у переговорах, її очолив В. Голубович, а згодом – О. Севрюк.

Розбіжності позицій сторін, що представили себе на конференції, зумовили необхідність перерви переговорів із їх відновленням 10 січня 1918 р. На новому етапі радянську делегацію очолив Л. Троцький, який вимушений був визнати повноваження українських представників. Це ускладнило й до того проблематичну позицію російської сторони. Німецьке і австрійське командування активно розігрували українську карту задля тиску на радянську Росію. Вірогідно й те, що Австро-Угорщина і Німеччина прагнули відірвати Україну від більшовицької Росії за умов, коли Росія і УНР перебували у стані війни і, більше того, більшовики вже контролювали більшу частину України. Спроби утвореного в Україні наприкінці грудня 1917 р. радянського уряду представити на конференції свою делегацію не знайшли підтримки Австро-Угорщини й Німеччини.

18 січня 1918 р. генерал Гофман поклав на стіл перед радянською делегацією карту, де було визначено територію, що мала бути відрізана від Росії на користь Німеччини. Вона сягала 150 тисяч кв. км, включаючи Прибалтику і Україну. 10 лютого 1918 р. вимоги німецької сторони набули ультимативного характеру. Це було зумовлено, зокрема, підписанням напередодні, 9 лютого, договору між УНР і центральними країнами Четверного союзу. Цей договір передбачав введення на територію України військ Німеччини і Австро-Угорщини в обмін на значні обсяги продовольства і сировини. Договір мав вимушений характер за умов неминучої поразки УНР від більшовиків. Водночас українській делегації вдалося домогтись включення до договору бажаних положень про приєднання до України Холмщини, Підляшшя та утворення на західноукраїнських землях окремого коронного краю.

Надання вимогам Німеччини ультимативного характеру мало привести до їх прийняття радянською стороною. Саме такі категоричні настанови були надіслані Троцькому Леніним, який дотримувався лінії на затягування переговорів із необхідністю в кінцевому результаті задовольнити ультиматум Німеччини. Однак Троцький 10 лютого 1918 р. заявив на конференції про відмову підписати мирний договір з Німеччиною, оголосивши водночас про припинення Росією війни й демобілізацію армії. Тобто – «ані війни, ані миру». Це означало зрив переговорів.

18 лютого 1918 р. німецькі війська перейшли в наступ по всьому фронту. Виникла безпосередня загроза незалежності Росії. 19 лютого 1918 р. РНК Росії надіслала німецькому командуванню телеграму з пропозиціями відновити переговори. Відповідь від німецького уряду надійшла лише 22 лютого у формі ультиматуму з 10 пунктів, що містив вимоги набагато більш кабальні за ті, що обговорювались на переговорах у січні – початку лютого 1918 р. Ультиматум установлював 48 годин на роздуми, вимагав підписання договору протягом трьох днів та його ратифікації протягом двох тижнів.

Останній етап переговорів проходив у Брест-Литовську з 1 по 3 березня 1918 р. 1 березня радянська делегація заявила, що змушена прийняти умови миру, які нав’язуються їй зі зброєю в руках. Обговорювати умови миру вона відмовилась.

3 березня 1918 р. Брестський мирний договір між Росією і країнами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною) був підписаний. Він, зокрема, передбачав: припинення стану війни; відторгнення від Росії територій Прибалтики, Білорусії, України; визнання Росією Центральної Ради, виведення з території України більшовицьких військ, припинення усілякої пропаганди проти діючого на території України уряду; виведення російських військ зі Східної Анатолії і повернення цієї території до Туреччини; демобілізацію російської армії та виведення в російські порти або роззброєння російського флоту; виплату контрибуції; відновлення невигідного для Росії торговельного договору 1904 р. тощо. Загалом було підписано 6 документів: мирний договір Росії з державами Четверного союзу (13 статей), заключний протокол та додаткові договори із кожною з держав блоку.

Брестський мир мав серйозні наслідки для міжнародних відносин. Не будучи визнаним країнами Антанти, він по суті спровокував їхню інтервенцію в Росію. В березні 1918 р. війська Антанти висадилися в Мурманську, а у квітні почалась збройна інтервенція Японії, а надалі – Англії, Франції і США на Далекому Сході. Водночас турецькі війська захопили Баку. Закавказька федерація розірвала відносини з Росією, а Грузія вийшла з федерації, уклавши договір з Німеччиною про введення німецьких військ на її територію. Під контролем Німеччини й Австро-Угорщини опинились, крім України, значні території Курської та Воронезької губерній, Дону і Криму. В березні 1918 р. на території Росії перебувало понад 1 млн. німецьких солдатів і офіцерів і майже 300-тисячна австро-угорська армія.

Поразка у війні Німеччини та її союзників.Брестський мир не врятував Німеччину та її союзників від поразки у війні. Щоправда, Німеччина отримала можливість перекинути значні сили зі Східного на Західний фронт і навіть вдалася у березні 1918 р. до наступу проти Антанти. Німецькі війська просунулися на 65 км. в глиб Франції, обстріляли далекобійною артилерією Париж. Однак, розвинути цей наступ по всьому фронту Німеччина вже не могла. Давалась взнаки виснаженість військ. До того ж безперервно вимагали допомоги інші члени Четверного союзу.

Становище Антанти теж не було блискучим. Але вступ у війну США навесні 1917 р. справив свій вплив на перерозподіл діючих на фронтах сил. У середині 1918 р. країни Антанти починають перевищувати країни австро-німецького блоку як за кількістю дивізій (210 проти 207), так і за кількістю діючої бойової техніки. Контрнаступ англійських і французьких військ у серпні 1918 р. примусив Німеччину відступити: за декілька днів вона втратила все, що здобула внаслідок прориву березня 1918 р.

25 вересня 1918 р. Болгарія, не попередивши своїх союзників, звернулась до командування військ Антанти з проханням про перемир’я. В країні вибухнуло повстання. Німецьким військам вдалося придушити це повстання, але болгарський цар Фердинанд був вимушений зректися престолу.

29 вересня 1918 р. представники Болгарії прибули до Салонік, де генерал Ф. д’Еспере продиктував їм умови перемир’я. Болгарія мала очистити від своїх військ грецькі й сербські території, її армія підлягала демобілізації. Антанта дістала право окупації болгарської території.

Розгром Болгарії відкривав шлях для наступу військ Антанти в Австро-Угорщині і далі, на Німеччину. Водночас у надзвичайно тяжкому становищі опинилась Туреччина. Наприкінці вересня 1918 р. перестала існувати турецька армія в Палестині. Тоді ж було прорвано німецьку лінію оборони (лінію Зігфрида) на Західному фронті.

Розклад противника, спричинений воєнними невдачами, був прискорений також дипломатичними діями союзників. Так, надзвичайним актом дипломатії останнього періоду стало послання американського президента до Конгресу від 8 січня 1918 р., відомого в історії як 14 пунктів В. Вільсона. Серед головних ідей цього документа були: відкриті мирні угоди й відмова від таємної дипломатії; абсолютна свобода мореплавання; зняття всіх економічних бар’єрів і встановлення рівних торговельних умов для всіх держав, схильних до миру й співробітництва; скорочення озброєнь; врегулювання колоніальних претензій; отримання Росією безперешкодних і нічим не обмежених можливостей для незалежного визначення напряму власного політичного розвитку; евакуація німецьких військ з Бельгії та повне відновлення її суверенітету; звільнення захоплених німцями французьких територій; справедливе уточнення італійських кордонів; найвільніші можливості для автономного розвитку народів Австро-Угорщини; звільнення й відродження Румунії, Сербії, Чорногорії; гарантія автономного розвитку представникам не турецьких національностей Османської імперії при збереженні її турецьких частин; відкриття Босфору і Дарданелл для всіх держав; утворення незалежної Польщі; формування загальної асоціації народів на основі окремих угод з метою надання взаємних гарантій політичної незалежності й територіальної цілісності як великим, так і малим державам.

Поява цього документа була зустрінута ліберально-буржуазними, пацифістськими і навіть соціал-демократичними колами Заходу як «нова Біблія», «нова хартія для всього людства», що дало підставу як тодішнім, так і сучасним історикам стверджувати, що 14 пунктів Вільсона за своєю суттю претендували на справді демократичну ідеологію, розроблену керівництвом великої держави для зовнішнього користування. Акцентування водночас на виключно демократичній сутності 14 пунктів маскує його прагматичні орієнтації. Ідеться, по перше, про відверто пропагандистську спрямованість документа. Так, будучи протиставленим Декрету про мир радянської Росії із проголошеними в ньому принципами миру без анексій і контрибуції, він мав нейтралізувати вплив революційної дипломатії на систему міжнародних відносин. По-друге, визнаючи необхідність звільнення ряду європейських територій, як і відновлення суверенітету малих і середніх держав, він наголошував на німецькі і австро-угорські загарбання, залишаючи поза увагою і, тим самим, визнаючи територіальні захоплення Антанти. По-третє, захищаючи позиції членів і союзників Антанти, документ Вільсона по суті стверджував лідерство США, що, здобувши особливої могутності під час війни, не могли не дістати провідної ролі у світі за умов «свободи мореплавання» чи рівних торговельних можливостей «схильних до миру» країн. Отже, 14 пунктів В. Вільсона можна вважати тим дипломатичним маневром Сполучених Штатів, що мав не тільки прискорити завершення війни (висуваючи достатньо прийнятні для всіх сторін умови мирних, договорів), а й забезпечити за США ініціативу міжнародних переговорів наприкінці війни, визначити особливий статус країни в системі міжнародних відносин у повоєнні роки.

Це підтверджувалось і самим В. Вільсоном, який виступив 27 вересня 1918 р. у Нью-Йорку з додатковими коментарями 14 пунктів. На відміну від головного документа, який проголошував у досить загальних підходах демократичні принципи, коментарі мали офіційний характер і слугували практичною реалізацією американській адміністрації щодо тенденцій світової політики. Містили коментарі, зокрема, й бачення шляхів завершення війни. Американський президент закликав німецький народ не вірити слову тих, хто нав’язав війну. Німцям по суті давалась підказка, до кого слід звертатися у справі пропозицій про мир.

Сигнал президента, очевидно, було взято до уваги. Новий уряд Німеччини на чолі з принцем М. Баденським звернувся вночі з 4 на 5 жовтня 1918 р. через Швейцарію до Вільсона з проханням укласти перемир’я на основі його 14 пунктів та роз’яснень від 27 вересня. 8 жовтня держсекретар США Лансінг від імені Вільсона відповів на ноту Німеччини, вимагаючи підтвердження того, що німецький уряд приймає всі умови, подані в 14 пунктах, а також у наступних заявах президента. Надалі американська сторона вимагала від Німеччини гарантій не тільки щодо виконання усіх вимог перемир’я, а й проведення змін внутрішньополітичного характеру. 20 жовтня Німеччина повідомила Вільсона про конституційні реформи і заявила, що вона приймає усі умови, висловлюючи надію, що президент не підтримає вимог, не погоджених з честю німецького народу і підготовкою справедливого миру. Поки відбувалось дане дипломатичне листування, США ініціювали переговори щодо умов перемир’я інших союзників по Антанті.

Інакше розвивались стосунки американської адміністрації з Австро-Угорщиною. Австрійський уряд звернувся до США з проханням про перемир’я майже одночасно з Німеччиною, 5 жовтня 1918 р. Однак розглядати австрійську пропозицію Вільсон відмовився. Відню було заявлено, що союзники вже давно визнали як Чехословаччину, так і національні вимоги південних слов’ян. Відмовляючись вступити в переговори з Австро-Угорщиною, США і, в цілому, Антанта по суті прискорили її розвал. Австрійська армія була дезорганізована. Вибухнуло повстання в хорватських полках у Фіуме. Чехословаччина оголосила себе незалежною. Угорщина перетворилась на самостійну республіку. Монархія Габсбургів перестала існувати. Остаточно Австрія і Угорщина здалися 3 листопада 1918 р. За умовами перемир'я, укладеного в Падуї, австро-угорська армія демобілізовувалась і розформовувалась, за винятком 20 дивізій. Половина її військового майна передавалась Антанті. Морський і річковий флоти підлягали роззброєнню. Антанта діставала право використовувати всі засоби сполучення для продовження подальшої боротьби з Німеччиною.

Майже одночасно з цим дістає цілковитої поразки від Антанти й Туреччина. 30 жовтня 1918 р. в порту Мудрос, на острові Лемнос, на британському кораблі «Агамемнон» англійці уклали з турками перемир’я. Турки повинні були очистити Аравію, Месопотамію, Сірію, Вірменію, частину Кілікії. Одним з перших пунктів перемир’я в Мудросі стало зобов’язання турків відкрити переможцям доступ у Чорне море і погодження щодо окупації військами Антанти Константинополя й проток.

Унаслідок наступальних операцій союзників становище німців ставало безнадійним. Водночас Німеччина ще не була остаточно розбитою. Перед союзниками постало питання, чи продовжувати війну до цілковитої перемоги, чи підтримати перемир’я, запропоноване німецьким урядом і підтримане США. Зважаючи на скрутне становище, в якому опинилися Англія, Франція, Італія, продовження війни коштувало б їм додаткових колосальних жертв. До того ж союзників лякала можливість революції в Німеччині, яка могла охопити й інші країни Європи. Отже, перемир’я ставало бажаним для усіх союзних держав, хоча одностайності думок щодо умов його досягнення країни-члени Антанти не виявляли.

Так, уже на нарадах у Верховній раді Антанти і особливо 23 жовтня 1918 р. на міжнародній конференції в Парижі між учасниками Антанти визначились серйозні суперечності. Франція домагалась цілковитого знищення військової та економічної могутності Німеччини. Керівники Великобританії, навпаки, не бажали надмірного посилення Франції у Європі. Разом із США вони хотіли лишити Німеччині певне озброєння, щоб використати її в боротьбі з російським більшовизмом. З другого боку, Великобританія різко виступала проти США, бо не хотіла визнавати вільсонівську вимогу «свободи морів». Разом із Францією вона вимагала не тільки відшкодування збитків зруйнованим областям Північної Франції і Бельгії (відповідно до 14 пунктів), а й повної компенсації всіх витрат за час війни. Загострення доходило до того, що США погрожували почати сепаратні переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною.

Нарешті, 5 листопада союзники повідомили Вільсона, що вони згодні розпочати переговори з Німеччиною на основі 14 пунктів. Союзники заявляли при цьому, що не визнають «свободи морів» і наполягають на повному відшкодуванні Німеччиною всіх збитків, заподіяних воєнними операціями на суші, на воді і в повітрі. Того ж дня держсекретар США Лансінг повідомив німецький уряд про рішення союзників.

Тимчасом події у Німеччині почали набувати драматичного характеру. 4 листопада 1918 р. німецькі моряки захопили місто Кіль і військові кораблі, що стояли в порту. Наступного дня повсталі робітники й матроси зайняли Любек, Гамбург, Бремен. Почалася революція. 9 листопада монархію в Німеччині було скинуто.

В умовах розгортання революції німецька делегація на чолі з Ерцбергером сама ініціює початок переговорів про перемир’я. Вони розпочались 7 листопада у спеціальному вагоні поблизу станції Ретонд у Комп’єнському лісі. За умовами перемир’я, запропонованими німецькій делегації, Німеччина мала взяти на себе такі зобов’язання: звільнити за 15 днів зайняті території в Бельгії, Франції, Люксембургу; покинути Ельзас-Лотарингію; звільнити території Росії і Румунії; вивести війська з Австро-Угорщини й Туреччини; видати Антанті 5 тис. важких і польових гармат, 30 тис. кулеметів, 2 тис. літаків, 5 тис. локомотивів тощо. Антанта мала зайняти військами лівий берег Рейну, причому утримування окупаційної армії покладалось на Німеччину. Крім того, Німеччина повинна була відмовитись від Брест-Литовського і Бухарестського договорів. Війська у Східній Африці повинні були здатися. Військовополонені, захоплені німцями, мали повернутись на батьківщину, тоді як німецькі військовополонені залишались у полоні. Німеччина повинна була видати 6 дредноутів, 8 важких крейсерів, 10 крейсерів і 300 підводних човнів; інші судна роззброювались. Передбачалось й подальше збереження блокади Німеччини.

Німецька делегація робила спроби пом’якшити вимоги капітуляції, розігруючи карту «більшовицької небезпеки», їй вдалося домогтися незначних поступок, головним чином щодо кількості озброєння, що його мало бути передано переможцям, але в головних вимогах умови капітуляції збереглися.

11 листопада 1918 р. о 5-й годині ранку сторони підписали перемир’я. Перша світова війна закінчилась.

Література

1. Алавердов Э.Т., Лубский А.В. История СССР (период империализма): Внешняя политика России в конце XIX – начале XX в. – М.: МГУ, 1991.

2. Гершов З.М. Нейтралитет США в годы первой мировой войны. – М.: Соцэкгиз, 1962.

3. Готлиб В. Тайная дипломатия во время первой мировой войны. – М.: Соцэкгиз, 1960.

4. Дудко І.Д. Зовнішньополітична практика та національні інтереси США: історичні витоки сучасних тенденцій // Національні інтереси США у постбіполярному світі. – К.: КНЕУ, 2003.

5. Дюпюи Р.Э., Дюпюи Т.Н. Всемирная история войн. К. З: 1800-1925. – СПб.; М.: Полигон, АСТ, 1998.

6. Евдокимова Н.П. Между Востоком и Западом: Проблема сепаратного мира и маневры дипломатии австро-германского блока в 1914-1917 гг. – Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1985.

7. Из истории буржуазной дипломатии и межимпериалистического соперничества в конце XIX и первой половине XX века / Ред. кол.: С.С. Григорцевич и др. – Томск: Изд-во Томского ун-та, 1985.

8. История внешней политики СССР: В 2 т. – Т. 1:. 1917-1945 гг. / Под ред. А.А. Громыко, Б.Н. Пономарева. – М.: Наука, 1980.

9. История США: В 4 т. – Т. 3: 1918 - 1945 / Ред. кол. Г.Н. Севастьянов и др. – М.: Наука, 1985.

10. Історія дипломатії: Т. 2. Дипломатія за нового часу (1872-1919 рр.) / Під ред. В.П. Потьомкіна. – К.: Політвидав, 1948.

11. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ – початок ХХІ ст.: Навч. посіб. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ, 2006. – 368 с.

12. Казанцев Ю.И. Внешняя политика России. XX век. – Новосибирск: НТЛСУ, 2001.

13. Новая история стран Европы и Америки: Второй период / Под ред. И.М. Кривогуза, Е.Е. Юровской. – М.: Высшая школа, 1998.





Дата публикования: 2014-11-26; Прочитано: 2002 | Нарушение авторского права страницы | Заказать написание работы



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2019 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.008 с)...Наверх