Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Заказать  
 

Особливості міжнародних відносин останньої третини XIX - початку XX ст. Формування воєнно-політичних блоків. Локальні конфлікти у світі



Міжнародні відносини останньої третини XIX – початку XX ст. характеризувались напруженим станом. Це зумовлювалось стрімким поглибленням та нерівномірністю змін, які відбувались у світі від початку 1870-х рр. Менш ніж за 50 років світове індустріальне виробництво збільшилося майже в 5 разів, обсяг світової торгівлі зріс приблизно в 4 рази, населення світу збільшилося з 1,3 до 1,7 млрд. осіб. Услід за Великою Британією в стадію індустріального розвитку перейшли ряд держав Європи, а також Сполучені Штати і Японія. Це дозволило їм посісти провідне становище у світовому соціально-економічному і політичному розвитку, впливати суттєво на стан та розвиток інших країн.

Загальносвітовим чинником стає втягування до сфери капіталістичного виробництва не тільки передових, а й відсталих країн Азії, Африки, Латинської Америки. Промислові товари, що інтенсивно поширювались, розорювали неконкурентоспроможне до індустріальне виробництво, вимагаючи при цьому пошуку нових ринків збуту і джерел сировини. Це, а також посилення експлуатації дешевої робочої сили, що дозволяло отримувати величезні прибутки від закордонних капіталовкладень, зумовлювали особливий інтерес до нових територій з боку капіталістичних країн-виробників.

Прагнучи оволодіти новими джерелами сировини, ринками збуту і сферами прибуткових капіталовкладень, індустріальні держави, нерідко за допомогою зброї, встановлювали свій прямий або опосередкований контроль над більш слабкими країнами. За підрахунками науковців, до початку Першої світової війни тільки шість передових країн (Велика Британія, Росія, Франція, Німеччина, США, Японія) володіли колоніями у 65 млн. км2 з населенням більше як 523 млн. осіб. Багато країн опинилось у напівколоніальному стані (Китай, Іран, Османська імперія) або перебували в тій чи іншій залежності від великих держав (балканські і латиноамериканські країни, Португалія). Це породжувало низку гострих конфліктів залежних і напівзалежних країн (Османської імперії, Ірану, Сербії, Мексики, Венесуели, Куби, Китаю, Ефіопії, інших) з великими державами, що відносились до країн-метрополій. Крім того, існували європейські держави, які мали незначні, порівняно з великими державами, колоніальні володіння (Бельгія, Іспанія, Нідерланди, Португалія).

Зі іншого боку конфлікти виникали й між великими державами, що розвивались дуже нерівномірно і зіштовхувались своїми інтересами щодо посилення власних впливів у світі та розширення територіальних володінь.

Коротка характеристика позицій великих держав на міжнародній арені на початку ХХ ст.

Великобританія, що втратила промислову гегемонію та була відтиснута (станом на 1914 р.) за обсягом промислового виробництва з першого місця на третє, продовжувала утримувати найбільшу у світі колоніальну імперію (її колоніальні володіння становили у 1914 р. 33,5 млн. км2 з населенням 393,5 млн. осіб), а Лондон традиційно залишався найбільш важливим світовим фінансовим центром. Крім того Великобританія мала найпотужніший у світі військово-морський і торгівельний флот. Великобританія прагнула зберегти свій статус та послабити своїх конкурентів шляхом протиставлення їх один одному застосовуючи базовий принцип англійської дипломатії «розділяй і володарюй».

Німеччина, що після 70-х рр. XIX ст. розвивалась у 3 - 4 рази швидше, ніж Великобританія і Франція, починає, зі свого боку, претендувати на гегемонію у Європі, сподіваючись розширити свої колонії як за рахунок володінь Великої Британії і Франції, так і за рахунок територій, що підпадали під юрисдикцію Росії. Німеччина на початок ХХ ст. створила боєздатну армію з сучасним озброєнням та інтенсивно шукала союзників для майбутньої війни.

Франція, хоча й відставала в індустріальному розвиткові від Німеччини, за чотири передвоєнні десятиліття в 11 разів збільшила території своїх колоній і сподівалась, що реванш відносно Німеччини дозволить їй повернути панівне становище на європейському континенті та власні території в Європі втрачені у ХІХ ст.

Росія домагалась поширення свого впливу на Балканах, де прагнула ствердитись Австро-Угорщина, встановити контроль над чорноморськими протоками, а також розширити свої володіння у Середній Азії та на Далекому Сході, де зміцнювали свої сфери впливів Англія і зростаюча в індустріальному плані Японія. Росія мала величезну територію (внутрішні колонії), невичерпні сировинні ресурси, значну кількість населення, але, поряд з цим, Росія мала, нерозвинену інфраструктуру, нерівномірний розвиток регіонів, відсталу армію із застарілим озброєнням.

США, досягнувши на початку XX ст. стану наймогутнішої у світі промислової держави та встановивши гегемонію на всьому американському континенті, почали проникати у Південно-Східну Азію, де майже монопольно панували Японія і Велика Британія. США мали на меті заволодіти колоніями та поширити свій політичний та економічний вплив по всьому світі.

Японія,яка не мала власних сировинних ресурсів, прагнула розширити ринки збуту та захопити джерела сировини на Далекому Сході, Китаї, Південно-Східній Азії щоб забезпечити потреби своєї промисловості, яка швидко зростала. Для забезпечення цієї мети була створена боєздатна армія та військово-морський флот.

Отже, наявність або відсутність колоніальних володінь стала чи не найважливішим чинником боротьби промислово розвинутих країн за економічне й політичне панування у світі. Економічні інтереси слід розглядати в цьому плані як головну передумову загострення міжнародних відносин, виникнення міжнародних конфліктів й врешті-решт розв’язання світової війни. До цього слід додати й соціально-політичні передумови як прагнення правлячих кіл імперіалістичних держав через розв’язання війни зміцнити свої політичні позиції, придушити революційний рух, відволікти народні маси від внутрішніх соціальних проблем. Так, на початку XX ст. дуже гострими були політичні кризи в самих великих капіталістичних країнах. У Великій Британії, Німеччині, Росії відбувалися страйки як економічного, так і політичного характеру. Посилився національно-визвольний рух: пригноблених народів Росії – проти царського поневолення; ірландців – проти англійського гніту; слов’янських народів – проти австро-угорського панування; поляків – проти насильницького понімечення.

Показником визрівання передумов світової війни стало формування воєнно-політичних блоків. Так, дипломатичні відносини великих держав останньої третини XIX ст. увійшли в історію як шлях від Союзу трьох імператорів до Троїстого союзу.

Поява у 1871 р. Німецької імперії, що продемонструвала свою силу перемогою над Францією, очевидне послаблення останньої та активізація об’єднаної Італії суттєво змінили ситуацію в Європі. Прагнучи гегемонії, німецький канцлер Отто фон Бісмарк продовжував здійснювати тиск на послаблену Францію та прагнув позбавити її можливих союзників, погрожуючи новим вторгненням. Бісмарк вважав водночас ресурси і стійкість Росії невичерпаними, а війну з нею, тим паче одночасно з Францією, катастрофічною для Німеччини. Тому насамперед він прагнув виключити можливість франко-російського союзу.

Росія, яка підтримувала відносно Німеччини доброзичливий нейтралітет, після поразки Франції вже не дотримувалась нав’язаних Кримською війною обмежень та почала готуватись до нової сутички з Османською імперією, не припиняючи, небажаного для Великобританії, утвердження в Середній Азії. Російський уряд був зацікавлений у доброзичливому ставленні Німеччини та не виключав можливості встановлення нейтралітету з Австро-Угорщиною. Австро-Угорщина, у свою чергу, не знайшовши підтримки своїм балканським планам у Лондоні, вимушена була за сприяння Бісмарка домовитися з Росією щодо підтримки на Балканах свого статус-кво. Це зумовило зближення трьох країн та окреслило можливості укладання союзу між ними.

Внаслідок низки зустрічей імператорів Олександра II, Вільгельма II та Франца-Йосифа, а головне – переговорів між канцлерами А. Горчаковим, О. Бісмарком і міністром Д. Андраші восени 1873 р.було досягнуто угоду, що дістала назву«Союз трьох імператорів». Вона передбачала залагодження можливих конфліктів між ними, а також проведення єдиної лінії поведінки на випадок загрози війни.

Союз трьох імператорів формально протримався 14 років, до 1887 р., але не виправдав надій його учасників. Спроби Німеччини нанести превентивні удари по Франції у 1875 і 1887 рр. з метою її остаточного розгрому зустріли протидію, причому не тільки з боку Великої Британії, а й Росії. Ці держави зіштовхувались інтересами відносно посилення своїх впливів у Середній Азії, Афганістані, Персії, Китаї, однак, в той же час, не підтримували тенденції на встановлення в Європі гегемонії Німеччини та послаблення її супротивника – Франції.

Суперечки між Німеччиною і Росією доповнювались суперечками між Росією і Австро-Угорщиною, і насамперед через намагання обох цих держав зберегти за собою протекторат над балканськими народами. Зближення Німеччини і Австро-Угорщини, у свою чергу, привело до підписання ними у 1879 р. секретного договору щодо спільної оборони в разі нападу на одну з них Росії та щодо доброзичливого нейтралітету в разі нападу однієї з них на Росію. Цей договір поклав початок Троїстому союзу як одній з двох коаліцій, які зіштовхнулись у 1914 р. Остаточно Троїстий союз сформувався у 1882 р.,коли до союзу двох держав приєдналась підтримувана Німеччиною і Австро-Угорщиною щодо її експансіоністських намірів Італія. Новий договір передбачав, що у разі нападу Франції на Італію або Німеччину вони зобов’язувались підтримати одна одну, а Австро-Угорщина обіцяла нейтралітет. Крім того, усі три держави обіцяли одна одній доброзичливий нейтралітет у разі війни з будь-якою великою державою, крім Франції, та воєнну допомогу, якщо одна з учасниць союзу зазнає нападу одразу двох великих держав. Так було зміцнено й поширено утворений Німеччиною блок, який, незважаючи на проблематичні позиції в ньому Італії, проіснував до 1915 р.

Формування Троїстого союзу визначило певний баланс інтересів Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, і насамперед в їхньому протистоянні Росії і Франції. Це, а також суперництво Франції і Росії з Великою Британією відносно колоніальної політики, заклало підвалини франко-російському співробітництву. Дане співробітництво було закріплено підписанням у 1891 р. урядами Франції і Росії консультативного пакту, який у 1893 р. наслідувала секретна конвенція, що передбачала взаємодопомогу двох держав у разі агресії щодо них з боку учасників Троїстого союзу. Укладанню франко-російському союзу передували візити флотів: французького – до Кронштадта, а російського – до Тулона.

Формування франко-російського союзу утворювало противагу Троїстому пакту і, як передбачалося, мало зміцнити мир у Європі, що ствердився після франко-німецької і російсько-турецької війн. Однак, як показали події, утворення цього союзу тільки загострило суперництво двох, тепер вже чітко визначених блоків, активізувало мілітаристську політику великих держав, що виборювали своє «місце під сонцем» на рубежі століть.

1890-ті роки – період активного експансіонізму Японії, Німеччини, Франції, Росії, Великобританії, США в Китаї; США, у свою чергу, в Центральній Америці; Італії і Німеччини – в Африці. Особливо активно щодо колоніальної політики діяла Німеччина, що поєднувала мілітаристські плани з накопиченням озброєння, прискореним будівництвом воєнного флоту. Отримавши у 1880-ті роки перші колонії в Африці, Німеччина виявляла інтерес до суперечок держав відносно Конго, а також відносно Трансвааля (Південна Африка), який чинив опір англійській експансії. Поряд з цим Німеччина конкурувала з Великобританією щодо Османської імперії та відносно розширення зон впливу у Китаї.

Спроби Великобританії поширити й зміцнити свої володіння в Південній Африці встановленням контролю над республіками бурів – Трансваалем та Оранжевою – призвели до затяжної війни, що тривала з 1899 р. до 1902 р. Перемога дорого коштувала Великобританії, завдаючи удару не тільки її фінансовим можливостям, а й престижу. Натиск її колоніальної політики дещо послабшав. Вона визнала права Німеччини, Франції, США, Росії на деякі території, захопити які або утримувати самостійно вже не могла. Послаблення позицій Великобританії спонукав її уряд на перегляд традиційної для країни політики «блискучої ізоляції» та пошук союзників. Особливо привабливою в цьому плані для англійських урядових кіл була Франція, чиї зовнішньополітичні інтереси з ряду напрямів збігалися з інтересами Великої Британії. Після переговорів, а також взаємних візитів короля Едуарда VII і президента Лубе Великобританія і Франція підписали у 1904 р. угоду про розподіл сфер впливу в Африці. Цим долалось суперництво двох держав. Така угода – Антанта – відкривала можливості широкого співробітництва країн проти Німеччини, хоча формально в документі про це не зазначалось.

Антинімецьке спрямування Антанти привернуло до неї Бельгію (що приєдналась до підписаного у 1906 р. між Великобританією і Францією договору про воєнне співробітництво), а також, послабленої після поразки у війні з Японією, Росії. За сприяння Франції Росія і Великобританія підписали у 1907 р. угоду про розподіл своїх зон впливу в Персії, Китаї, Афганістані, що стало останньою ланкою формування союзницького блоку Франції, Росії і Великобританії. Цей блок увійшов в історію під назвою Антанта і став головним суперником країн Троїстого союзу у Першій світовій війні.

В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. великі держави роблять спроби переділити вже поділений світ і захопити нові колоніальні володіння. Проявом цієї тенденції в міжнародних відносинах стали локальні конфлікти. Однією з перших воєн за переділ світу стала війна між США та Іспанією 1898 р. Внаслідок поразки Іспанії у цьому конфлікті США захопили острови Куба, Пуерто-Ріко, Гуам, Філіппіни.

Наступним військовим конфліктом стала англо-бурська війна 1899-1902 років. Перемога в якій забезпечила розширення територіальних володінь Великобританії в Південній Африці та її контроль над найбільшими родовищами алмазів у світі.

На Далекому Сході у боротьбу за переділ світу вступили Росія та Японія, між якими тривала війна протягом 1904-1905 років. Внаслідок перемоги Японії в цьому конфлікті, вона отримала російські Курильські острови, південну частину острова Сахалін, військово-морську базу Порт-Артур та торгівельний порт Дальній, орендовані Росією у Китаю.

Від 1907 р. суперництво Антанти і країн австро-німецького блоку стало головним стрижнем міждержавних відносин. Конфлікти між ними слідували один за одним, поступово наближаючись до Європи. Поглиблювалась міжнародна напруженість, зростала гонка озброєнь. Тільки за 13 років ХХ ст. великі держави витратили на воєнні потреби 90 млрд. марок та збільшили склад своїх збройних сил майже на 30 %.

Головною сферою зіткнень інтересів країн двох блоків у Європі стають Балкани. Німеччина разом з Австро-Угорщиною активізували експансію на Балканах та Близькому Сході, втручаючись у сферу інтересів Росії та Великої Британії. У 1908 р. Австро-Угорщина приєднала до себе окуповані нею Боснію і Герцеговину і запропонувала Болгарії та Румунії розділити на трьох Сербію. Зі свого боку, Сербія готувалась до відсічі будь-якого вторгнення, розраховуючи на підтримку Росії. Однак Росія не була готовою до війни з Австро-Угорщиною, відверто підтримуваною Німеччиною. Під тиском Німеччини вона вимушена була визнати владу Австро-Угорщини над Боснією та Герцеговиною. Під загрозою вторгнення військ Австро-Угорщини це визнала й Сербія. Водночас, скориставшись занепокоєнням Італії щодо посилення позиції Австро-Угорщини, Росія домовилась з нею спільно протидіяти Австро-Угорській імперії на Балканах в обмін на нейтралітет Росії щодо планів Італії в Африці. Італія, у свою чергу, обіцяла доброзичливо поставитись до зацікавленості Росії щодо статусу проток Босфор і Дарданелли.

Зміцнення союзу Німеччини з Австро-Угорщиною за відносного послаблення Росії дало змогу Німеччині посилити тиск на Францію. У 1911 р. Німеччина направила до французького Марокко військовий корабель з метою захопити частину його території. Конфлікт міг призвести до війни. Але Німеччина не зважилась на пряме зіткнення з Антантою, задовольнившись частиною Конго, якою поступилась Франція в обмін на визнання Німеччиною своєї влади над Марокко.

Скориставшись марокканською кризою, Італія у 1911 р., за доброзичливого ставлення Франції і Росії, висунула ультиматум Османській імперії і під приводом захисту інтересів Тріполі й Кіренаїки (сучасна Лівія) окупувала ці турецькі колонії в Північній Африці. Османська імперія, що потерпала від внутрішніх протиріч, не змогла ефективно захищатись, хоча араби в Африці чинили італійським військам жорстокий опір. За мирним договором 1912 р. турецький султан надав Тріполі й Кіренаїці повну автономію, хоча фактично вони перейшли під контроль Італії.

Послаблення Османської імперії сприяло виникненню спрямованого проти неї блока балканських держав (Сербії, Болгарії, Греції, Чорногорії). Він був утворений у 1912 р. з ініціативи Сербії, підтримуваної Росією і Францією. Збройні сили балканських держав розгромили восени 1912 р. турецьку армію. Ці події увійшли в історію як Перша балканська війна (жовтень 1912 р. – травень 1913 р.).

Успіхи балканського блоку занепокоїли Австро-Угорщину і Німеччину, які побоювались посилення Сербії, особливо після приєднання до неї Албанії. Обидві ці держави готові були протидіяти Сербії силою. Це загрожувало зіткненням з Росією і з усією Антантою. Європа опинилась на межі великої війни. З метою її уникнення в Лондоні було проведено нараду послів шести великих держав. Хоча Антанта підтримувала балканські держави, а Німеччина і Австро-Угорщина – Османську імперію, їм вдалося домовитись, що Албанія залишиться під протекторатом султана, а сербські війська будуть виведені з її території. Водночас після тривалих переговорів у травні 1913 р. між Османською імперією і безпосередньо балканськими державами було підписано договір, унаслідок якого Османська імперія втратила майже всю свою європейську територію, Албанію та Егейські острови.

Суперечки щодо цих територій спровокували нову війну між самими переможцями. Почалась Друга балканська війна, що продовжувалась з 29 червня 1913 р. до 10 серпня 1913 р. Однією з її головних причин були протиріччя між Болгарією і Сербією через поділ Македонії. У конфлікт утрутилася Румунія, що окупувала Північну Добруджу, і Туреччина, яка зайняла Фракію. Австро-Угорщина готувалась підтримати Болгарію, і тільки перестороги Німеччини (яка не вважала момент вдалим) та Італії втримали її від виступу. Болгарія, проти якої воювали її колишні союзники, і Османська імперія зазнали поразки.

Балканські війни призвели до перегрупування сил і, у свою чергу, подальшого загострення відносин великих і малих держав. Австро-німецький блок посилив свій вплив на Османську імперію та залучив на свій бік Болгарію. Антанта зберегла вплив на Сербію, Чорногорію, Грецію і посилила свій вплив на Румунію. Балкани перетворилися на пороховий погріб Європи, і упередити його вибух не змогли ні дипломати, ані уряди, ані суспільні організації і рухи.





Дата публикования: 2014-11-26; Прочитано: 6462 | Нарушение авторского права страницы | Заказать написание работы



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2019 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.004 с)...Наверх