Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

РОЗДІЛ І



Автор виряджається в подорож капітаном корабля. Екіпаж змовляється проти нього. Довгий час його тримають ув'язненим у каюті, а тоді зсаджують на берег у незнаній країні. Опис єгу – дивної природи тварин. Автор зустрічає двох гуїгнгнмів.

прожив дома з дружиною та дітьми щось із п'ять місяців, і якби життєвий досвід навчив мене розуміти, що таке щастя, міг би назвати себе дуже щасливим. Проте незабаром мене знов потягло в мандри. І коли мені запропонували посаду капітана великого купецького корабля «Адвенчерер» на триста п'ятдесят тонн, я прийняв її. Я добре знався на мореплавстві, мені набридли обов'язки корабельного лікаря, хоч я не відмовлявся виконувати їх при нагоді. Отож на посаду хірурга я запросив молодого, дуже здібного медика Роберта Пюрефоя. Ми відпливли з Портсмута 7 серпня 1710 року. 14 серпня близько миса Тенеріфе ми наздогнали капітана Поккока з Брістоля, що плив до Кампеші по сандалове дерево. 16 серпня знялася буря й роз'єднала нас. Як почув я згодом, повернувшись до Англії, його корабель розбився на тріски, і врятувався з нього, кажуть, один тільки юнга. Капітан Поккок був добрий моряк і чесна, але занадто вперта людина. Через цю впертість він загинув сам і спричинився до загибелі свого екіпажу. А якби послухався він тоді моєї поради змінити курс, то сидів би тепер спокійнісінько вдома, як оце сиджу я.

На моїм кораблі померло від гарячки кілька матросів, і на острові Барбадосі та на інших островах Вест‑Індії, куди ми заходили з наказу власників корабля, я мусив набрати нових. Незабаром я пошкодував про свою необачність, бо більшість із них виявилась морськими розбійниками. На судні в мене було п'ятдесят чоловік, і я мав доручення торгувати з індіанцями в південних морях та шукати нових земель. Негідники, яких я набрав, збаламутили решту моїх людей і змовилися з ними захопити судно, а мене заарештувати.

Одного ранку вся ця зграя вдерлася до мене в каюту, зв'язала мені руки та ноги й погрозила кинути мене в море, якщо я чинитиму опір. Я сказав їм, що тепер я – їхній полонений і мушу коритися. Вони зажадали, щоб я заприсягся не чинити опору, а тоді, розв'язавши мені руки, прикували за ногу до ліжка й поставили біля дверей вартового з зарядженою рушницею. Він мав наказ застрілити мене при першій спробі втекти. В каюту мені приносили їсти й пити, а керування кораблем негідники взяли на себе. Вони мали намір стати піратами й грабувати іспанські судна, набравши для цього досить людей. Для початку вони вирішили продати індіанцям крам, що був на кораблі, а потім зайти на Мадагаскар і набрати там новий екіпаж, бо чимало їх, поки я сидів ув'язнений, померло. Кілька тижнів вони плавали та торгували з індіанцями, але я не знав, якого курсу тримався корабель, бо був замкнений у своїй каюті і чекав тільки смерті, якою вони часто мені погрожували.

7 травня до мене прийшов матрос Джеме Уелч і сказав, що з наказу капітана він має зсадити мене на берег. Я почав був сперечатися, та надаремно; я не міг навіть дізнатись од нього, хто з них тепер капітаном. Розбійники посадили мене в човен, дозволивши одягти найкращий костюм, майже новий, і взяти з собою невеликий пакунок білизни. Із зброї мені залишили тільки тесак. Однак вони виявили деяку чемність і не потрусили кишень, куди я поклав усі свої гроші та деякі дрібні речі.

Пропливши з лігу від корабля, човен пристав до якогось берега. Мене висадили на піщаній мілині. Я просив сказати принаймні, що це за країна. Але розбійники присягалися, що знають про це не більше, ніж я. Я довідався тільки, що капітан (як вони називали його), спродавши весь вантаж, постановив позбутися мене, тільки‑но вони побачать суходіл. Пірати зразу відпливли, порадивши мені не баритися, бо наближався час припливу.

Залишившися в такому безпорадному становищі, я побрів до берега і, діставшися твердого грунту, сів на горбок одпочити та поміркувати, що мені робити далі. Спочивши трохи, я попрямував у бік суходолу, вирішивши віддатися першим дикунам, яких стріну, і відкупити в них своє життя перснями, браслетами та іншими дрібницями, якими завжди запасається моряк, виряджаючись у таку подорож; кілька штук їх залишилося в моїх кишенях.

Кругом розстелялися поля. Їх відокремлювали одне від одного нерівні рядки дерев, посаджені, як видно, не рукою людини, а самою природою. Скрізь видно було сіножаті з високою травою і лани вівса. Я посувався вперед обережно, боячись, щоб мене не захопили зненацька або не влучили стрілою ззаду чи збоку.

Незабаром я вийшов на битий шлях, укритий слідами босих людських ніг і подекуди коров'ячих ратиць. Але найбільше було там слідів кінських копит. Нарешті я вгледів якихось тварин. Вони блукали по полю, а двоє чи троє сиділи на деревах. Тварини ці мали дуже дивний і надзвичайно бридкий вигляд, що навіть трохи збентежив мене. Щоб роздивитись їх краще, я ліг за кущі. Деякі наблизились до місця, де я лежав, і дали мені змогу добре розгледіти їх. Голова та груди їхні були вкриті густою, в одних – кучерявою, в інших рівною шерстю. Бородами вони скидалися на цапів. Довга смуга шерсті також ішла по спині й по передньому боці ніг. Решта тіла була гола, і я міг бачити темно‑коричневий колір їхньої шкіри. На високі дерева вони вилазили, як білки, бо їхні пальці закінчувалися гострими, кривими пазурами. Вони стрибали, плигали й бігали з неймовірною прудкістю. Самиці на зріст були менші за самців, морди в них були безволосі, а з голови звисали довгі прямі пасма. Колір шерсті і в самців, і в самиць був надзвичайно різноманітний: і русявий, і чорний, і червоний, і рудий. Загалом кажучи, ніколи за моїх подорожей не бачив я таких бридких істот, і жодна з тварин ніколи не викликала в мене такої огиди.

Вважаючи, що дивитися на них більше немає чого, я підвівся, сповнений почуття гидливості, і пішов далі, сподіваючись, що шлях приведе мене до якогось індіанського селища. Не ступив я й кількох кроків, як на дорозі з'явилася одна з цих тварин, що йшла просто до мене. Побачивши мене, ця погань скривилася й почала здивовано розглядати мою постать – так, ніби ніколи не бачила людини. Потім підійшла до мене й піднесла передню лапу. Не знаю, чи то був рух цікавості, чи злоби, та тільки я вдарив її тесаком плазма по лапі: я не хотів бити гострим кінцем, щоб не підбурити проти себе тубільців, убивши чи поранивши належну їм худобу. Відчувши сильний біль, звір позадкував і заревів так, що з сусіднього поля прибігла ціла череда цих тварюк. Не менше як сорок штук оточили мене, виючи та кривляючись. Але я підбіг до стовбура найближчого дерева, прихилився спиною до нього й став вимахувати тесаком, не підпускаючи їх до себе. Проте кілька цих проклятих істот, схопившись за галуззя позад мене, видерлись на дерево, щоб напасти на мене згори.

Хвилина була скрутна. Та раптом усі вони кинулися врозтіч. Тоді я наважився покинути дерево й вийшов на дорогу, дивуючись, що могло так настрахати їх. Глянувши ліворуч, я побачив коня, який поволі йшов полем. Підійшовши зовсім близько, кінь неначе здригнувся, але відразу заспокоївся й пильно подивився мені в обличчя, очевидно, вкрай здивований. Потім він кілька разів обійшов круг мене, розглядаючи мої руки та ноги. Я хотів був іти далі, та кінь заступив мені дорогу, приязно дивлячись на мене і, певне, не збираючись робити мені ніякого лиха. Деякий час ми поглядали один на одного, аж поки я насмілився піднести руку йому до шиї, щоб, посвистуючи, погладити його, як то роблять жокеї, коли привчають до себе нового коня. Кінь поставився до моєї ласки досить зневажливо. Він похитав головою, насупився і обережно підняв праву передню ногу, немов бажаючи відхилити мою руку. Далі він заіржав три або чотири рази, щоразу інакше, неначе говорив сам до себе якоюсь мовою.

Тим часом до нас підійшов ще один кінь. На привітання вони гречно стукнулись правими передніми копитами і кілька разів проіржали, міняючи інтонацію так, що їхнє іржання здавалось майже справжньою мовою. Потім, ніби радячись, вони стали походжати поруч, як дві поважні особи, що обговорюють важливу справу. І раз у раз повертали до мене голови, стежачи, щоб я не втік. Така поведінка звичайних тварин страшенно зацікавила мене. Я подумав, що коли тутешні люди обдаровані розумом у відповідній мірі, то вони, мабуть, наймудріший. у світі народ. Підбадьорений такою гадкою, я вирішив іти далі, сподіваючись знайти поблизу якесь село або здибати тубільців. Помітивши, що я збираюся рушати, перший кінь – сірий у яблуках – заіржав до мене так красномовно, що я спинився й підійшов до нього, чекаючи дальших його розпоряджень.

Я не виявив страху, але в глибині душі дуже хвилювався, не знаючи, чим скінчиться оця дивна зустріч. Читач легко повірить, що я був не дуже задоволений своїм становищем.

Обидва коні підійшли впритул до мене й почали пильно розглядати моє обличчя та руки. Сірий у яблуках кінь так пом'яв мені капелюх, водячи по нім копитом правої передньої ноги, що я мусив зняти й виправити його, а потім знову надягти на голову. Цей рух, видима річ, здивував їх обох, а коли другий – каро‑гнідий – кінь, торкнувшися поли мого камзола, побачив, що вона висить вільно, – їхньому подиву не було краю. Потім вони звернули увагу на ніжність і колір моєї шкіри. Каро‑гнідий кінь навіть узяв мене за праву руку, стиснувши її між копитом і бабкою так, що я аж скрикнув. Але найдужче бентежили коней мої черевики та панчохи. Вони раз у раз торкалися до них, щось таке іржали один до одного і робили різні жести, як ті філософи, що силкуються збагнути нове для них і незрозуміле природне явище.

Взагалі вся поведінка коней була така розважлива, а їхні рухи такі доцільні, що я кінець кінцем почав уважати їх за чарівників, які, прибравши з певним наміром кінського вигляду, вирішили познайомитись із стрінутим на дорозі чужинцем. Мабуть, їх і справді вразили постать, обличчя та вбрання людини, зовсім не подібні до тих, які вони звикли бачити. Поміркувавши хвилину, я звернувся до них з такими словами:

– Панове, якщо ви справді чарівники, як я маю підставу гадати, то повинні розуміти всі мови. Отже, я насмілююся довести до вашого відома, що я – бідний покривджений долею англієць, викинутий у лиху годину на ваш берег. Дозвольте ж мені сісти на спину одного з вас, і хай він одвезе мене до найближчої садиби або селища, де мені дали б їсти. На вдячність за таку послугу я подарую вам оцей ніж або оцей перстень, – і я видобув їх з кишені.

Поки я говорив, коні стояли мовчки, уважно слухаючи мене, а коли я скінчив, заіржали, немов розмовляли на якусь серйозну тему. Я виразно помітив, що їхня мова дуже ясно висловлювала всі почуття, а звуки вимовлялися навіть чіткіше, ніж звуки китайської мови. Я часто чує слово «єгу», що його кожен із співрозмовників раз у раз повторював. Хоч я й не розумів його значення, але намагався запам'ятати вимову. Коли вони замовкли, я сміливо й голосно вимовив «єгу», стараючись, скільки міг, наслідувати кінське іржання, їх це, очевидно, вразило, і сірий у яблуках двічі проіржав «єгу», немов бажаючи навчити мене правильної вимови. Я повторював це слово слідом за ним, як умів, відчуваючи, що кожного разу вимовляю його краще, хоча ще не зовсім досконало. Потім каро‑гнідий зробив спробу навчити мене нового слова, важчого щодо вимови; за нашою орфографією його треба було б написати «гуїгнгнм». Тут мені не пощастило вже так, як з першим, проте по двох чи трьох спробах справа пішла краще, і обидва коні, здавалось, були вражені моїми здібностями.

По довгій розмові, яка, очевидно, стосувалася мене, приятелі розлучилися, попрощавшися таким самим способом, як і віталися. Тоді сірий кінь знаками дав мені зрозуміти, щоб я йшов поперед нього, і я визнав за розумне коритися йому, доки знайду для себе кращого начальника.

Коли я притишував ходу, кінь іржав «гуун», «гуун». Я, збагнувши значення цього слова, показував, як умів, що стомився й не можу йти швидше; тоді він спинявся, даючи мені хвилину на відпочинок.





Дата публикования: 2014-11-04; Прочитано: 295 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.008 с)...