РОЗДІЛ IX

Автор повертається до Мальдонадо і відпливає кораблем до королівства Лаггнегг. Автора заарештовують. Його посилають до двору. Як його прийнято. Велика лагідність короля до підданців.

Настав день від'їзду, і я, попрощавшися з його високістю правителем Глаббдабдрібу, повернувся зі своїми супутниками до Мальдонадо, звідки за два тижні мав одплисти корабель до Лаггнеггу. Обидва мої супутники та ще дехто із знайомих щедро постачили мене харчами на дорогу і навіть прийшли провести на пристань. Плив я щось із місяць. Дорогою нас захопив шторм, і ми змушені були взяти курс на захід, аби потрапити в смугу пасатів, що тягнеться тут більше як на шістдесят миль. 21 квітня 1708 року ми підійшли до Клюмегнігу – порту на південно‑східному березі Лаггнеггу. Кинули якір на відстані однієї милі від міста, капітан сигналами викликав лоцмана. За півгодини два лоцмани були вже на кораблі й провели нас серед дуже небезпечних мілин та скель до великої бухти, де цілий флот міг би безпечно об'якоритися за кабельтов од міського муру.

Декотрі з наших матросів, чи то з необачності, чи то навмисне, розповіли лоцманам, що я – чужоземець і відомий мандрівник. Ті своєю чергою повідомили про це урядовця митниці, який узяв мене на допит, ледве я висів на берег. Звернувся він до мене мовою Бальнібарбі, яку завдяки торговельним зносинам знають там усі, а надто моряки та митні урядовці. Я стисло і якомога змістовніше розповів йому свою історію, потаївши тільки, що я – англієць, і назвавшись голландцем. Я мав намір їхати до Японії і знав, що з європейців туди пускають самих голландців. Отож я розповів йому, як зазнав корабельної аварії коло берегів Бальнібарбі, як мене викинуло на скелю та як мене взяли на Лапуту, або летючий острів (про який він не раз чув). Я сказав йому, що тепер пробираюся до Японії, щоб звідти виїхати на батьківщину. Урядовець заявив, що він мусить заарештувати мене і запитати вказівок двору, куди напише негайно і сподівається мати відповідь за два тижні. Мені дали непогану кімнату; біля дверей її стояв вартовий, зате я міг користуватись великим садом. Поводилися зі мною досить чемно і годували ввесь час коштом короля. До мене часто заходили різні люди, найбільше з цікавості, бо в місті стало відомо, що я прибув з далеких країн, про які вони ніколи не чули.

За тлумача я найняв одного юнака з корабля, на якому приїхав. Він був родом із Лаггнеггу, але, проживши кілька років у Мальдонадо, досконало знав обидві мови. З його допомогою я міг підтримувати розмову зі своїми гістьми. Щоправда, та розмова складалася тільки з їхніх запитань та моїх відповідей.

Лист од двору прийшов учасно. У нім був наказ одвезти мене з моїм почтом під охороною десяти кавалеристів до Тральдрегдабу, або Трільдрогдрібу (це слово, наскільки я пам'ятаю, має там дві вимови). Увесь мій почет складався з цього бідного хлопчини‑тлумача, і, на моє уклінне прохання, нам дали кожному по верховому мулові. За півдня перед нашим од'їздом послано гінця повідомити короля про моє наближення і просити його величність призначити день та годину, коли б я з його ласкавого дозволу міг «вилизати пил біля підніжжя його трону». Так у них було заведено просити аудієнції в монарха, і я переконався, що цю фразу слід розуміти буквально.

Через два дні по прибутті мені й справді наказали підлізти на животі до трону, вилизуючи дорогою підлогу. Добре ще, що для мене, як для чужоземця, підлогу заздалегідь помили, і пилу на ній було мало. Таку увагу мають тут за особливу ласку і виявляють її тільки найвельможнішим гостям. Навпаки, коли король приймає особу, яка має сильних ворогів при дворі, то для неї підлогу навмисне посипають пилом. Мені особисто довелося бачити одного вельможу, якому набилося в рот стільки пилюки, що, підлізши на належну відстань до трону, він не міг вимовити й слова. Становище справді відчайдушне, бо тому, хто плюне або втре рота в присутності його величності, загрожує смертна кара.

Є тут ще й такий звичай, якого я аж ніяк не можу похвалити. Бажаючи заподіяти кому‑небудь із своїх дворян милостиву, спокійну смерть, король наказує посипати підлогу якимсь коричневим порошком; полизавши його, людина неминуче вмирає протягом двадцяти чотирьох годин.

Треба віддати належне лагідності цього монарха та його піклуванню про своїх підданців (бажано було б, щоб європейські монархи наслідували його в цьому), бо він видав найсуворіший наказ старанно мити підлогу після такої екзекуції. Слуги, що не виконують цього наказу, ризикують накликати на себе гнів його величності. Я на власні вуха чув, як він розпорядився побити батогами пажа, що не доглянув за миттям підлоги. Внаслідок його недбайливості отруївся один молодий вельможа, який подавав блискучі надії і якого король на той час зовсім не збирався страчувати. Щоправда, цей добрячий монарх ласкаво звільнив бідолаху пажа від батогів, коли той пообіцяв, що надалі ніколи не робитиме так без особливого наказу.

Але повернімося до моєї аудієнції. Підлізши до трону царського, я за чотири ярди від нього випростався, став на коліна і, сім разів стукнувшись лобом об підлогу, вимовив слова, яких мене заздалегідь навчили: «Інклінг глоффзсроб сквут сероммбліон мляшнальт звін тнодбо – кеф сліофед гердлеб ашт». Це установлене звичаєм привітання, з яким тут звертаються до короля. Воно означає: «Нехай ваша небесна величність переживе сонце на одинадцять з половиною місяців». Король щось промовив, а я, не зрозумівши його відповіді, відказав йому так, як мене навчено: «Флюфт дрін ялерік дуолвдам прастред мірпуш». Тобто: «Мій язик у вустах мого друга». Це означало, що я прошу дозволити ввести сюди мого тлумача. Коли ввели згаданого хлопчину, я з його допомогою відповів на всі запитання, що їх понад цілу годину ставив мені його величність. Я говорив мовою Бальнібарбі, а тлумач перекладав мої слова лаггнеггською мовою.

Королю я дуже сподобався, і він звелів своєму бліффмарклубу, або першому камергерові, виділити мені та моєму тлумачеві помешкання в палаці, годувати з царського столу і дати великий гаман золота для моїх особистих витрат.

Я прожив у цій країні три місяці тільки для того, щоб догодити його величності. Король щедро вшанував мене своєю великою ласкою і робив мені дуже почесні пропозиції. Але я вважав за розумніше й справедливіше прожити решту своїх днів з дружиною та дітьми.