РОЗДІЛ V. Авторові дозволено оглянути велику Академію в Лагадо

Авторові дозволено оглянути велику Академію в Лагадо. Докладний опис Академії. Які дослідження провадять професори.

Виявилося, що Академія міститься не в одній будівлі, а займає цілу вулицю, умисне збудовану на місці колишнього пустиря.

Президент Академії прийняв мене дуже привітно, і я багато днів ходив, оглядаючи всі корпуси. В кожній кімнаті працював один або декілька винахідників. Загалом я відвідав не менше як п'ятсот кімнат.

Перший винахідник, до якого я зайшов, був худорлявий чоловік з вимазаними сажею руками та обличчям, з довгою бородою та розпатланим волоссям, обсмаленим у багатьох місцях. Його верхній одяг, сорочка та шкіра були однакового кольору. Він уже вісім років працював над проектом добування сонячного світла з огірків. Переховуване в герметично закритих посудинах, це світло змогло б нагрівати повітря хмарного та дощового літа. Од нього я довідався, що через яких‑небудь вісім років він, безперечно, спроможеться постачити за недорогу ціну сонячне проміння для губернаторових садів. Але він скаржився, що зараз у нього немає грошей, і просив у мене хоч яку‑небудь дещицю, щоб дістати змогу продовжити дослідження, бо тепер огірки коштують дуже дорого. Знавши їхній звичай циганити в кожного, хто до них заходить, пан М'юноді постачив мене грошима, і я зробив винахідникові невеликий подарунок.

Потім я одвідав іншого вченого, що збирався перепалюванням льоду здобути гарматний порох. Той показав мені свою наукову працю під назвою «Ковкість вогню», яку він збирався видати.

Був там надзвичайно вигадливий архітектор, що вдосконалював новий метод спорудження будинків. Його метод полягав у тому, що будувати починали з даху і кінчали фундаментом. Свій проект він обгрунтовував спостереженнями над павуками та бджолами, які споруджують собі оселі подібним способом.

Працював в Академії і сліпий учений з багатьма сліпими ж таки учнями, робота яких полягала в змішуванні малярських фарб. Вони вчилися відрізняти їх одну від одної на запах та дотик. Мені в них не пощастило, бо під час лекції учні часто помилялися, та й сам професор рідко вгадував фарби. Проте все вчене товариство дуже поважало його і заохочувало до дальшої праці. В суміжній кімнаті мене зустрів винахідник, що знайшов новий спосіб орати землю. Щоб уникнути витрат на плуг, худобу та робітників, він пропонував використати для оранки свиней. За його системою на полі, яке мають обробляти, копають ямки глибиною у вісім дюймів. Туди закопують через кожні шість дюймів жолуді, фініки або каштани, що їх свині дуже люблять. Далі на поле випускають шістсот, а то й більше свиней, і ті, шукаючи їжі, переорюють весь грунт та ще й угноюють його власним своїм гноєм. Щоправда, досвід довів, що витрат і часу така оранка забирає дуже багато, а врожай, якщо він взагалі буває, не можна назвати добрим. А проте ні в кого немає сумніву, що в майбутньому цей метод досягне блискучих результатів.

В сусідній кімнаті всі стіни й стеля були в павутинні. Лишався тільки вузький прохід для вченого. Коли я вступив у кімнату, професор, голосно скрикнувши, попросив мене не турбувати його павуків. Далі він почав говорити про помилку, в яку вдався світ, розводячи шовкопрядів і не використовуючи цих численних хатніх комах, що не тільки тчуть, але й сукають нитки. На його думку, тканини з цих ниток можна буде зовсім не фарбувати. І він цілком переконав мене, що має рацію, показавши силу різнокольорових мух, якими він годував павуків. Він був певний, що кольорові мухи, засвоєні при перетравленні, нададуть певного кольору й павутинню. Він сподівався, що спроможеться задовольнити всі смаки, дібравши мух потрібних відтінків. У дальшому він знайде для мух підхожу їжу з якоїсь клейкої речовини і в такий спосіб зробить павутиння міцнішим.

Далі я зустрівся з одним астрономом, що надумав примістити сонячний годинник на флюгер міської ратуші. Він поставив завдання погодити річні та добові рухи Землі й Сонця з випадковими змінами вітру.

Я відвідав ще багато лабораторій, але, дбаючи за стислість викладу, не утруднюватиму читача описом усіх дивинок, які я там бачив.

Досі я оглядав лише одну половину Академії. Другу половину становили вчені, які рухали наперед умоглядні науки. Скажу я дещо й про них, згадавши спершу ще за одну славетну особу, яку в Академії називають «універсальним ученим». Він розповів нам, що цілих тридцять років присвятив проблемі поліпшення умов людського життя. В нього дві великі кімнати, вщерть повні різних дивовижних речей, і п'ятдесят помічників. Дехто з них згущував повітря й перетворював його на суху, відчутну на дотик матерію, вилучаючи з нього азот і виціджуючи воду та інші рідкі речовини. Дехто намагався розм'якшити мармур так, щоб з нього можна було робити подушечки для шпильок; той перетворював на камінь кінські копита, щоб кінь не зношував їх. Сам професор тим часом розв'язував два великі завдання: перше – засівати лани замість зерен половою, в якій, з його слів, є й родюча сила, – це він довів численними експериментами, яких я не спромігся зрозуміти; а друге – винайти мазь, від якої у ягнят випадала б уся чисто вовна. Він сподівався, що невдовзі виведе породу голих овець, які в майбутньому витіснять звичайних по всьому королівству.

Далі ми перейшли до другої частини Академії, де жили винахідники, що вивчали абстрактні науки.

Перший професор, до якого я завітав, мав велику аудиторію, де було сорок учнів. Привітавшися, я з цікавістю почав розглядати верстат, що займав більшу частину кімнати. Вчений помітив це й попросив не дивуватися. Справа в тому, пояснив він, що його система філософських досліджень базується на механічних приладах. Безперечно, весь світ незабаром буде примушений визнати їхню доцільність, і він пишався тим, що така благородна, велична думка ніколи ще не виникала в мозку людському. Кожен знає, як важко опанувати те чи інше мистецтво або досконало вивчити якусь галузь науки. Користуючись його системою, найнездібніша людина, доклавши трохи зусиль і витративши певну кількість часу, спроможеться писати книги з питань філософії, поезії, політики, математики та теології, і для цього не треба буде ні геніальності, ні знань. Він підвів мене до верстата, коло якого, вишикувавшись у лави, стояли його учні. Верстат цей мав двадцять квадратних футів і стояв посеред кімнати. Рама його складалася з невеличких дерев'яних табличок, завбільшки з гральні кості, зв'язаних тонким дротом. На табличках були наліплені клапті паперу, на яких були списані всі слова їхньої мови, в усіх відмінах, часах та способах, але без усякого ладу. Професор попросив мене простежити за роботою машини. З його наказу учні взялися за залізні ручки, яких було сорок на всій рамі верстата, і враз крутнули їх, змінивши тим увесь порядок слів. Тоді він звелів тридцяти шістьом учням повільно читати рядки на верстаті, і ті, коли натрапляли на три‑чотири слова, що разом давали якийсь натяк на речення, диктували його іншим чотирьом хлопцям. Такі вправи повторили тричі; машина була побудована так, що з кожним поворотом ручки слова розташовувались по‑іншому.

Юні школярі витрачали на це діло щодня по шість годин, і професор показав мені кілька величезних томів, де були зібрані всі записи. Він збирався поєднати їх і, користуючись із цього багатющого матеріалу, дати світові викінчений звід усіх наук. На його думку, науки та мистецтва розвивалися б куди краще, якби суспільство утворило спеціальний фонд і поставило в Лагадо ще сот п'ять таких верстатів, зобов'язавши керівників їх допомагати йому складати фрази з численних комбінацій слів.

Він розповів мені, що цей винахід змалку полонив його думки, що тепер на його верстаті – цілий словник і що він якнайточніше вирахував пропорції між частками, іменниками, дієсловами та іншими частинами мови, вживаними в книжках.

Я щиро подякував цій славетній особі за лекцію та демонстрування верстата і обіцяв, якщо повернуся коли‑небудь на батьківщину, оголосити його там єдиним винахідником цієї дивної машини, форму якої я попросив дозволу накреслити на папері. Я сказав також, що наші європейські вчені мають звичку красти один у одного винаходи, але я вживу заходів, щоб честь його винаходу належала лише йому і нікому іншому.

Потім ми відвідали школу мовознавства, де троє професорів працювали над удосконаленням рідної мови.

Перший проект пропонував спростити мову, замінивши багатоскладові слова односкладовими і скасувавши дієслова та дієприкметники, бо насправді всі мислимі речі – виключно іменники.

Другий передбачав цілковите знищення всіх слів узагалі, що було б вельми корисно для здоров'я і зберегло б багато часу. Адже всім відомо, що кожне вимовлене слово деякою мірою псує легені і, таким чином, скорочує нам життя. Виходячи з того, що слова, по суті, означають речі, вчені вважали, що людям, замість говорити, зручніш було б носити з собою ті предмети, про які може бути мова.

І цей намір, безперечно, здійснили б на велике полегшення людству та поліпшення здоров'я, якби жінки не змовилися з простими й неписьменними людьми і не пригрозили підняти повстання, якщо їм заборонять розмовляти таким способом, яким споконвіку балакало все жіноцтво. Отак простий люд завжди буває непримиренним ворогом знання.

А втім, багато найученіших людей пристали на те, щоб розмовляти руками. Єдина незручність, а надто для тих, хто має багато чого сказати, полягає в потребі тягати на спині цілу купу різних речей, для чого часом буває потрібна допомога одного або двох здорових наймитів. Я часто бачив, як двоє мудреців, зігнуті під вагою торб і пакунків, неначе наші мандрівні торговці, стрічалися на вулиці. Вони розкладали все своє добро на землі, розмовляли якусь годину, потім знову збирали все в торби, піддавали їх на плечі один одному і розходились.

Щодо невеликих розмов, то потрібне для них приладдя вільно вміщується в кишені та в руках; особливо ж легко підтримувати коротку розмову дома.

В помешканнях, де відбуваються побачення наслідувачів цієї науки, повнісінько різних речей, і співрозмовники завжди мають напохваті все, що може здатися для їхніх балачок.

З другого боку, цей винахід міг би заступити міжнародну мову, зрозумілу для всіх націй, де речі та хатня обстановка однакові. Тоді посланники могли б порозумітися з першим‑ліпшим королем або прем'єр‑міністром, не звертаючись до перекладачів.

Був я і в школі математики, де вчитель викладав цю науку за зовсім новим методом. Теореми та доведення їх писалися на тоненьких облатках чорнилом, зробленим із спеціального настою. Учень натщесерце ковтав облатку і протягом трьох днів не вживав нічого, крім хліба та води. Під час перетравлювання облатки чорнило разом з кров'ю проходило в мозок і вносило туди теорему. На жаль, наслідки цієї системи не відповідали сподіванкам – почасти через те, що якась помилка закралась у визначення дози та пропорцій складових частин чорнила, а почасти й через зледащіння самих учнів. Ті облатки такі гидкі на смак, що хлопці звичайно відверталися й випльовували їх раніше, ніж вони починали діяти. До того ж їх неможливо було умовити стримуватись, як приписано, від їжі.