Художні переклади і переспіви “Слова о полку Ігоревім” в українській літературі

«Слово» - давньоруська героїчна поема кін. 12 ст., поетичний твір невідомого автора княжої доби історії України.

Оригінал твору відкрив граф А. Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791р. і видав друком у Петербурзі 1800р. при співпраці М.Малиновського і М.Бантиша-Каменського. У 1795р. була зроблена копія для Катерини 2, яку у 1864р. видав академік Пекарський. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слово» згоріли під час московської пожежі 1812р.

Історичною основою є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців навесні 1185р.Саме цим роком датують написання твору або 1187р. Цю історичну подію поет відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за ставлення особистого над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника — співця Бояна, який в XI ст. прославляв князів, і зв'язує Бояна, Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі й об'єднати давню й теперішню славу. Після описів підготовки до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «Слово…» з'ясовує причини, які довели до недолі Руську землю. У другій частині звучить «золоте слово» Ярослава, в якому він закликає до спільного виступу проти половців. Третя частина виділяється надзвичайною поетичністю – «Плач Ярославни». Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, прославою спершу «старим князям» — Ігореві і Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником був Володимир Ігоревич.

Мова, якою написано «Слово…» - це тогочасна літературна мова русинів, подібна до мови літописів, але з помітно більшими впливами народної. Більшість дослідників припускають, що автор «Слово…» був або киянин або чернігівець, ін. (Орлов, Юґов) доводять, що він мусив бути галичанином («карпаторус»). Є припущення, що копія поеми XVI ст., відкрита М. Пушкіном, була вже значно окнижнена переписувачами, які підтягали транскрипцію поеми під панівний тоді болгарський правопис. До того ж вона могла бути не зі старого списку, а з ін. копій, які й витворили т. зв. «темні місця» поеми. Мовний скарб поеми порівняно невеликий, дещо понад 900 слів. Побіч слів, прикметних тільки українській мові, в «Слово…» є архаїзми, збережені в українських говірках, є також впливи ін. мов.

. Деякі слова вказують на те, що оригінальний текст, мабуть, був написаний латиницею. В якості доказу щодо цієї точки зору треба нагадати, що офіційною мовою Великого Князівства Литовського була "староруська", тобто - мова Малої Русі, а латиниця використовувалась на Україні багато років після відокремлення від Речи Посполитої. Особливо багаті епітети «Слово…», порівняння й метафори, метонімії й гіперболи. Автор персоніфікує природу, робить її живою істотою, яка або співчуває, або шкодить людині. Найхарактернішою рисою стилю є складний символізм, який виявляється у введені в твір знаків – снів, віщувань (затемнення сонця – символ поразки Ігоря).

Справа ритміки «Слова…» — одна з найбільш суперечливих, так само як і питання жанру. «Слово…» характеризують як героїчну пісню, історичну повість, ліро-епічну поему. М. Максимович зв'язував ритміку «Слово…» з пізнішими думами, П. Житецький підкреслив речитативний характер «Слово…», за яким кожний вірш-речення, незалежно від кількості складів, творить цілісність зі своїми власними ударами. Ф. Колеса зв'язав ритм «Слово…» з голосіннями, що стояли й в основі дум. Цей тип вірша має дуже широкий діапазон вислову, в нього можна було вплітати різні ритми, відповідно до теми, настрою і поетичної традиції.

Робота над перекладами "Слова..." захоплювала багатьох видатних письменників, художників: В. Жуковського, М. Гербеля, А. Майкова, С.; Шамбінаго, Янку Купала. Першими перекладачами "Слова..." на українську мову були М. Шашкевич та І. Вагилевич. Точно відтворює зміст і легко читається "Слово..." у перекладі М. Максимовича. Українські віршовані і прозові переклади дали: Б. Дідицький,, І. Огієнко,П.Мирний,М.Зеров,М. Грушевський, П. Коструба, М. Аркас, Л. Махновець,С. Гординськи,. В.Свідзінський. Два уривки "Плач Ярославни" та "Битва на Каялі" переклав Т. Шевченко, який створив драматичну поему «Плач Ярославни». Високою віршовою культурою відзначається переклад М. Рильського. Переспіви, тобто вірші за мотивами твору, писали С. Руданський, І. Франко, Ю. Федькович, Н. Забіла, М. Шашкевич, Б. Лепкий. Переспіви та переклади частини «Плач Ярославни» здійснили: О.Корж, І.Лук’яненко, І.Земнухов, П.Тичина, О. Коваленко, Р. Чумак.

Вже після публікації пам’ятки критики висловлювали сумніви щодо автентичності твору. Після публікації в середині 19ст. «Задонщини», яке збереглось у 6-ти списках твір 15ст., пов’язаний зі словом, питання оригінальності «Слова» не піднімалось. Проте в кінці 19ст. французьким славістом Луї Леже, а в 1920-1950-ті роки Андре Мазоном були представлені нові гіпотези щодо походження «Слова». На думку Мазона та інших дослідників «Слово» було створено в кінці18ст.за зразком «Задонщини», при чому сюжет – це переказ подій 12ст., який зробив В.Н.Татищев, використовуючи незбережені літописи. Авторство текста приписував Мусіну-Пушкіну, Бантишу-Каменському чи Йоілю. Йоіля вважав автором і історик А.Зімін, який створив цілу працю, присвячену цьому, що вийшла у 2006р. Одну із новіших версію висловив американський славіст Едвард Кінан(2003): на його думку «Слово» написане чеським філологом Йозефом Добровским.