Українське літературне бароко

Українське бароко виникає на рубежі XVI–XVII століть і розвивається протягом двох віків. Риси бароко: 1. синтез культури ренесансної і середньовічної. 2. теоцентризм. 3. поєднання античності з християнством. 4. рухливість, динамізм (в пластичному мистецтві це не любов до складної кривої лінії, в літературі та житті – це потеба руху, зміни, мандрівки, трагічного напруження та катастрофи, в природі бароко знаходить не стільки статику та гармонію, як боротьбу). 5. закохання в тему смерті. 6. намагання розбурхати, зробити сильне враження (гіперболи парадокси, антитези, гротеск, декоративність(інколи без сенсу),гра, оригінальність).

«Справжній початок бароко,— зазначає Д. Чижевський,— це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко — утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відігравали велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 року та заснування київської школи 1615 року й її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). І нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами бароко».

Бароко в Україні поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо.

Чи не найбільш оригінальними творами українського бароко були так звані «віршові іграшки» — твори експериментальні, формотворчі, певною мірою «авангардистські». Поширені були такі форми, як акростих і мезостих (у першому початкові літери кожного рядка утворювали ім’я автора, у другому — потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов’янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі хреста, яйця, чарки тощо). І. Величковський створює «раки літеральні» — вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо («Анна пита мя я мати панна…»), алфавітний вірш, слова якого починаються з літер алфавіту («Аз благ всѣх глубина, // Дѣва єдина…»), вірш-Протей, що створювався за допомогою механічної перестановки слів з місця на місце:

Яко ниву рясно плоди украшают,

Тако діву красно роди ублажают.

Ниву рясно плоди украшают яко,

Діву красно ублажают тако.

Рясно плоди украшают ниву,

Красно роди ублажают тако діву...

Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру (Д. Туптало, П. Могила), так і світського («Римська історія»). Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання. Набув розквіту й український бароковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. Поширюються великодні й різдвяні драми, п’єси типу європейських міраклю та мораліте. У XVIII ст. з’являються й чисто світські драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії («Володимир» Ф. Прокоповича, «Фотій» Г. Щербацького, «Благоутробіє Марка Аврелія» М. Козачинського). З комедійних жанрів драми в українському бароко існували інтермедії («Продав кота в мішку», «Найліпший сон»).

Значення бароко в українській літературі XVII–XVIII століть важко переоцінити. Будучи першим загальноєвропейським літературним напрямом в Україні, бароко взяло на себе такі важливі ренесансні функції, як секуляризація й гуманізація духовної культури, зокрема літератури. Адже в Україні доби Відродження не існувало.

Першим українським письменником, творчість якого була позначена рисами бароко, вважається Іван Вишенський. Проте утвердження бароко у вітчизняній літературі пов'язується з іменами Мелетія Смотрицького та Кирила Транквіліона. Значну роль у становленні цього стилю відіграла Києво-Могилянська колегія (пізніше академія), його професори організували своєрідні курси поезії, на яких приділяли значну увагу характеристиці курйозних, фігурних, панегіричних віршів. Науку віршування вивчали не лише теоретично, а й практично вправлялися у складанні віршів. Останнім великим українським письменником епохи бароко був Григорій Сковорода, з творчістю якого, за твердженням І Чижевського, «літературне бароко не дожевріло а догоріло і повним полум'ям до кінця та враз згасло».