Український театр корифеїв: історія виникнення, діяльність, творчість

Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. Ще з XI ст. відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (ХІ ст.).Перші зразки драми виголошували прилюдно учні київських Братської (Києво-Могилянська Академія) та Лаврської шкіл (XVI—XVII ст.). Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія. 17 століття Театри були представлені пересувними вертепами - аматорськими трупами, що виступали на возах, заробляючи на життя гастролями.Перш ізародки театру в Україні спостерігаємо у вертепах та інтермедіях Гаватовича.

Верте́п (с — печера) — народний театр маріонеток, поширений в Україні, в барокову добу (17-18 ст.).
Він у своєму походженні має безперечний зв'язок із старовинною західно-європейською містерією. Вертеп, складається з різдвяної драми та механічно прив'язаної до неї сатирично-побутової інтермедії. Перша частина вертепу, т. зв. «свята», більш-менш стійка в своїй композиції, друга ж частина змінюється залежно від місцевих умов та, найголовніше, від здібності та дотепності вертепника.

Якуб Ґаватович (Ґават) Автор перших українських інтермедій "Продав кота в мішку" та "Найкращий сон". Ці перші драматичні твори живою українською мовою були надруковані як додаток до твору «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Івана Хрестителя, посланця Божого» (Львів, 1619). Та вперше поставлені поставлені, в день Івана Хрестителя 1619 того ж року, у Кам'янці-Струмиловій (теперішня Кам'янка-Бузька Львівської обл.) у під час постановки п'єси "Трагедія...".

18 століття У 1795 році перший в Україні стаціонарний театр був відкритий у Львові у колишньому костелі єзуїтів.

І половина 19 століття Перші театральні трупи народилися на Наддніпрянщині у XVIII ст. Пізніше в Києві (1806), Одесі (1809), Полтаві (1810) з ' являються перші театральні споруди.

Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами І.Котляревського (Москаль-чарівник, Наталка Полтавка: пісні, рзниця у мові, які зображує того чи іншого персонажа), який очолив театр у Полтаві та Г.Квітки-Основ'яненка, основоположника художньої прози в новій українські літературі. Бурклеск та експресивність, поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні.

Ще на сценах ставилась драма Шевченка «Назаро Стодоля»

У Галичині до 1848 р. укр. театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались ама­торські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі.Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві "Руська бесі­да". Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський. На Буковині при чернівецькій "Руській бесіді" 1869 р. утворилися аматорські гуртки. Театральна діяльність акти­візувалась із заснуванням 1884р. "Руського літературно-драматичного товариства" під керівництвом С. Воробкевича, відомого українського письменника, композитора, педагога. Він написав 18 музично-драматичних творів, побу­тових драм, комедій, що становили основу театрального репертуару. Творчу допомогу театрові надавав І.Франко. Свої роз­думи про завдання театру він виклав у низці статей — "Русь­кий театр у Галичині", "Наш театр" та ін.

ІІ половина 19 століття

У другій половині ХІХ ст. в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери М.Старицький, М.Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка — Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.

Корифей промовляв від імені хору, коли тому доводилося брати участь у дії п'єси. З часом слово корифей набуло переносного значення провідної особи, світила в будь-якій галузі: наприклад, корифей науки, корифей медицини.

Марко Лукич Кропивницький— український письменник, драматург, театральний актор. З ім'ям М. Кропивницького пов'язані створення українського професійного театру й наступний етап розвитку реалістичної драматургії.

Кропивницький у 1871 р. Кропивницький перейшов у професіональні актори, погодившись працювати у трупі графів Моркових (Одеса). Протягом десяти років роботи в російських театральних трупах він набув величезного сценічного досвіду, глибоко вивчив специфіку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

Після скасування (1881) заборони українського театру (хоча ще залишились численні обмеження й застереження) почали виникати українські трупи — у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задовольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. У 1882 р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою Михайла Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, на сцені якого виступали, визначаючи його творче обличчя, Марія Заньковецька, Микола Садовський, а дещо пізніше — М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий. Виставляючи твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка і власні, видатні митці утверджували принципи народності й реалізму.

Збірка творів М. Кропивницького, що вийшла у Києві в 1882 р., включала п'єси «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Глитай, або ж Павук» та «Невольник».

У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жанрів — «Помирились» (1869), «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання» (1871), «Актор Синиця» (1871) — переробка водевілю Д. Ленського «Лев Гурич Синичкін», «Пошились у дурні» (1875), «По ревізії» (1882), «Лихо не кожному лихо — іншому й талан» (1882),

Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище — Тобілевич, псевдонім - ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля») драму «Чабан» («Бурлака»), а також п’єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Мартин Боруля», комедії «Сто тися», «хазяїн», трагедія «Сава Чалий».

Був визначним актором.

Старицький Великий внесок зробив в українську драматургію. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п'єс, Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них соціальні драми: «Не судилось» (1883), «У темряві» (1893), «Талан» (1894).Значну популярність здобула драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890).Особливе значення мають його історичні драми: «Богдан Хмельницький» (1897), «Маруся Богуславка» (1899).В історії української драматургії Старицький відзначається як видатний майстер гострих драматичних ситуацій і сильних хара

Микола Садовський (Тобілевич, псевдонім – жіноче прізвище матері) З 1881 р. в професійному театрі у трупі Г. Ашкаренка, М. Кропивницького, М. Старицького, а в 1888 організував власну трупу. У 1898 р. трупа Садовського об'єдналася з «Товариством російсько-малоросійських артистів» братів Тобілевичів (І. Карпенка-Карого та П. Саксаганського), а ще два роки пізніше (1900 р.) до них приєднався ансамбль М. Кропивницького. У 1905 р. на запрошення з Галичини Садовський очолював театр «Руської Бесіди» у Львові, чим (разом з М. Заньковецькою) сприяв значному піднесенню театральної культури на Західно-Українських землях. Повернувшися до Києва, Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який розпочав свою працю 1906 р. в Полтаві, а потім діяв аж до 1919 р. в Києві (див. Театр М. Садовського).

Пана́с Ка́рпович Саксага́нський (справжнє прізвище — Тобілевич; псевдонім від назви річки Саксагань) Він мав передусім талант коміка, переважно з сатиричним забарвленням: Возний («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Бонавентура, Пеньйонжка, Тарабанов, Харко Ледачий («Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Суєта», «Паливода XVIII ст.» І. Карпенка-Карого), Голохвостий («За двома зайцями» [[Старицький Михайло Петрович|М. Старицького) та ін.; у вокальному репертуарі — Карась («Запорожець за Дунаєм»).

Садовська-Барілотті Марія (Тобілевич, псевдонім- прізвище матері і прізвище чоловіка)

Марія Заньковецька (справжнє прізвище — Адосовська): Актриса створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю. Вона уславляла своєю грою звичайних простих людей, розкриваючи безмежність їхніх душ. Маючи чудовий голос — драматичне сопрано, незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Домагалася відкриття в Ніжині стаціонарного державного театру. У 1918 році вона організувала народний театр «Українська трупа під орудою М.К Заньковецької».

Отже засновникос став Кропивницький, писав репертуар, Старицький був меценатом, віддавав останні свої гроші на розвиток театру. Театр був бідний, але всі були майстрами своєї справи. Вони були дисципліновані, професійно ставилисть до своє роботи, відточували, удосконалювали свою міміку, жести, слова, дозволяли собі на вистави запрошувати оркестр. Стави п»єси Франка, Кропивницького, Карпенка-Карого, Старицького, Панаса Мирного.

У 1901 році відбівся тріумф Петербурзі, глядачі скупили кваитки на «Ла-Скала» але зал повний був в корифеїв, які вистули в той вечір.

Репертуар театру чітко регламентувався поліцією, тому Кропивницький, коли ходив затверджувати репертуар на сезон, писав довільні назви і ставив «що хотів». Кропивницький мав хист забалакувати цензорів, вони підписували під його впливом будь-що.

Оскільки це були люди творчі, то часто конфліктували, часто розходились.

Український театр в радянську епоху

Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 р., коли в Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 р. — модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася когорта талановитих акторів — А.Бучма, М.Крушельницький, О.Добровольська, О.Сердюк, Н.Ужвій, Ю.Шумський та багато інших.

Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично — психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиції авангардизму. З утворенням театру «Березіль» його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п'єси видатних українських письменників і драматургів М.Куліша («Народний Малахій», «Мина Мазайло») та В.Винниченка («Базар», «Чорна Пантера і Білий Медвідь»). Завдяки генію Л. Курбаса, який поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга і перекладача світової літератури, були по-новому осмислені на українській сцені твори В.Шекспіра, Г.Ібсена, Г.Гауптмана, Ф.Шиллера і Ж. Б. Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачу п'єс європейських драматургів.

З творчого об'єднання " Березіль " бере початок театральна бібліотека, театральний музей і перший театральний журнал. До експериментальних пошуків Л.Курбаса, якого було репресовано за часів сталінізму, і досі звертаються сучасні митці. У наш час у Києві проходить міжнародний театральний фестиваль «Мистецьке Березілля», присвячений пам'яті Л.Курбаса.

Театр в період незалежності України

За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця ХХ ст. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — А.Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру — Б.Ступка, А.Роговцева, А.Хостікоєв, Н.Сумська та ін. — з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках.

Нині в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, що засвідчили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев» у Львові, «Тернопільські театральні вечори. Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Різдвяна містерія» в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді.