Новаторство поетичної драматургії Лесі Українки

До драматургії Українка звернулась в сер.90-х років. Першим її драм. твором була «Блакитна троянда», написана прозою. Потім пише драматичні поеми. У 900-тих роках цей жанр став основним і визначальним для всієї творчості Українки.

Драматична поема – віршований твір, написаний в діалогічній формі. Особливість її поем – переростання їх в драму, підлягання законам драматичного твору. В основі лежить гострий драматичний конфлікт, поєдинок двох або кількох протилежних поглядів, що борються між собою, поки не переможе гуманний, що відповідає волелюбним прагненням людей. Найвизначніші драматичні твори: «Осіння казка» (1905), «В катакомбах» (1905), «У пущі» (1898-1909), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Оргія»(1913).

ПОЕТИЧНИЙ ТЕАТР ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Визначаючи жанрово-стильові напрямки в розвитку українського театрального мистецтва на початку XX ст., Людмила Старицька-Черняхівська пов'язувала їх з творчістю трьох великих письменників: Лесі Українки — театр настрою; Володимира Винниченка — соціально-психологічний і Олександра Олеся — символічний театр. Безсумнівно, унікальним художнім явищем у національній духовній спадщині залишається поетичний театр Лесі Українки, яка, на думку Олександра Дорошкевича, найкраще після Тараса Шевченка зуміла порушити «проблему соціального й національного визволення в її загальнофілософській трактовці у своїх драматичних етюдах».

Саме в творчості поетеси чи не вперше в українській драматургії набуває свого апогею неоромантична інтелектуальна драма, в якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, замальовуються складні й витончені переживання.

Разом із Франком, Мих. Коцюбинським, Волод. Винниченком Леся Українка, вважаючи, що український читач уже виріс із селянської тематики, намагається залучити його до засвоєння філософських, соціальних і психологічних художніх явищ. Письменниця виходить на нові ідейні та естетичні рубежі, наближаючи національну літературу до світових сюжетів. Саме завдяки їй у нашій літературі, зокрема драматургії, вперше з'являються образи Христа, Магомета, Кассандри, Дон Жуана, давніх греків і римлян, пуритан тощо. Глибоке розуміння античної культури і міфології, біблійних легенд зумовило появу в її творчості біблійних і античних персонажів, які таїли в собі пекучі проблеми тогочасної дійсності, а також своєрідні інтерпретації вічних образів Прометея, зрадника Іуди і т. д. Беручи за основу своїх творів теми і сюжети, що не раз опрацьовувалися великими письменниками, зокрема Байроном, Гейне, Ібсеном та іншими, поетеса зуміла переселити їх на національний ґрунт, якнайтісніше пов'язавши їх з національно-визвольною боротьбою українського народу проти реакційної системи царату.

Піднісши українську драматургію до світового рівня, Леся Українка разом з тим залишилась національним художником. Її творчість — кращий зразок органічного поєднання загальнолюдського з національним при проектуванні проблеми соціального й національного визволення народів у її загальнофілософському осмисленні (драматичні етюди «На руїнах», «Вавилонський полон», «Орґія»). Глибоконаціональним твором, що ґрунтується на народній міфології, залишається «Лісова пісня», нагадуючи «Сон літньої ночі» Уїльяма Шекспіра, «Затоплений дзвін» Гергарта Гауптмана передусім багатством і розмаїтістю образів, мови, ідей, своєю прекрасною казковою символікою, своєрідною національною екзотикою, за якою видніється жива сучасність українського життя.

Великою патріоткою показала себе Леся Українка, створивши драматичну поему «Бояриня». В ній з особливою силою зазвучала втілена в національному сюжеті ідея незалежності України, створено образ жінки з високим почуттям національної гідності, котра й на чужині залишається українкою.
Новим для української драматургії було трактування в творах Лесі Українки жіночого питання, що відображало й тодішні прогресивні погляди, і феміністський рух за зрівняння жінок у правах з чоловіками, який активізувався на межі XIX—XX століть.

З естетичного боку новаторство драматургії Лесі Українки полягало насамперед у створенні таких творів, що основувались на боротьбі ідей, думок, пристрастей, світоглядів, коли головний рушій сюжету — конфлікт — подавався в заключній, завершальній фазі — напередодні катастрофи героя чи героїв, де діалог будувався з гострих і стислих реплік у дусі німецьких експресіоністів.

Драматична творчість письменниці припадає якраз на період глибокого розчарування і зневіри в мистецтві й літературі частини прогресивно настроєної інтелігенції народницькими ідеалами і появи нових, модерністичних течій у європейському мистецтві, що, звичайно, позначилося й на поетиці її творів. Разом з тим цілком можна погодитись із твердженням Якова Мамонтова про те, що драматургія Лесі Українки «не втискується в рамки жодного з європейських літературних напрямків і з повним правом може бути названа самобутнім українським класицизмом».

«Лісова пісня» - 1 з найвизначніших творів. Увагу приділяла соціальним питанням, стверджувала гуманістичні ідеї, віру в перемогу високої мрії, справжнього життя над животінням,віру в перемогу світлого майбутнього. За жанром це драма-феєрія, драма-казка: ліричне начало, використання міфічних істот, казкові та фольклорні образи, в яких народ втілював первісні уявлення про таємничі сили природи. В творі є конфлікт: між ідеалом і дріб’язковістю:добро і зло, вірність і зрада, покликання і буденність.

«В катакомбах» - відгук на питання, що виникли під впливом 1 рос.революції. Викриває християнську покірливість пасивність, розвінчуючи християнство як одну з релігій – служниць панівних верств суспільства. Українка підносила ідею боротьби за волю, проти рабства, проти соц..несправедливості. У її творчості можна простежити незмінну віру в визволення трудящих; боротьба проти соціальної тиранії (царату) та духовної тиранії (отруєння свідомості трудящих). В даній драм.поемі розвиваються традиції поезії Шевченка (викривальні монологи неофіта нагадують антирелігійні твори Шевченка).

«Бояриня» (1910) - була заборонена в Україні. Друком вийшла посмертно. Описані істор.події в Україні XVII ст., адже радянська цензура вважала її вкрай небезпечною.

Історична основа твору. В добу Руїни, коли козацьку славу зсередини руйнували чвари, а Україну розривала Росія та Польща, був собі гетьман П. Дорошенко. На поч..панування провадив пропольський курс, та після підписання поляками і рос-ми Андрусівського миру, який не враховував інтереси самих українців, Дорошенко звернувся по допомогу до турків, потім передав країну під зверхність Туреччини, проголосив себе гетьманом. Власне це захоплення Дорошенком і змалювання його як нац..героя було неприйнятним для радянської цензури. Твір викликає асоціації з історією Укр. ХХ ст.. це 2 причини заборони друкування її.

Це лише фон, на якому описано долі окремих людей, що потрапили під гніт складних політичних умов, а не опис давніх подій. В творі окреслено 2 мотиви: мотив національної пасивності і мотив ностальгії. Молода українка Оксана закохується і виходить за боярина Степана, батько якого – старшина козацький, але який присягнув цареві і став московським боярином. Молоді їдуть до Москви. Спершу чужина її не лякає, але прижитись там не може. Лише кохання і страх зашкодити коханому змушують її виконувати дивні прохання: вдягатись по-московськи, завжди сидіти вдома, цілуватись з запрошеними боярами. Степан стає боярином Стьопкою. Боїться самої згадки про Дорошенка, забороняє Оксані приймати посланця з України, передавати гроші братчикм, писати листи. Намагається переконати її в підступності Дорошенка, який звернувся по допомогу до татар. Оксана не може жити в умовах «московської змори», коли поневолено особистість, зневажають гідність; в атмосфері страху, доносів, національного гніту.

Драй-Хмара при аналізі поеми доходить до висновку, що Українка мабуть ідеї та настрої свого покоління перенесла на давні історичні часи. Степан – це образ українського інтелігента, що втратив почуття національного, відірвався від мас, від народу, перейняв чужу культуру, зрікся свого. Образ Оксани – інший тип інтелігента, який довго боровся за принципи нац.. самовизначення, сперечався, протестував, але не зміг вирватись на волю.

Згадка хворої Оксани про знайдену шаблю батька, та аналогія з їх долями: «…отак і ми з тобою…зрослись, мов шабля із піхвою…навіки… - обоє ржаві…» - підводить до ідеї твору.

В поемі Українка рішуче засуджує будь-які компроміси з ворогом, проголосила гасло збройної боротьби за обстоювання національних інтересів.

Отже, в останнє десятиліття у творчості Лесі Українки переважає драматургія. За порівняно короткий час було написано понад двадцять драматичних творів, які відкрили нову сторінку в історії театральної культури.
Поетичний театр Лесі Українки вимагав від глядача розвивати здатність не лише дивитися, а й бачити та розуміти,підноситися від живого споглядання до абстрактного мислення. Все це разом було однією з причин складної сценічної долі драматургії поетеси; ні тогочасний театр,ні глядачі ще не були готові до її освоєння. Так, поставлена в 1899р. драма “ Блакитна троянда ” (1896) успіху не мала.
Функціональне призначення сюжетів притчового характеру, які брала Леся Українка з історії Давнього Сходу й античного світу, полягало не в бажанні “ оживити історію ”, а в прагненні письменниці художньо об'єктивувати духовну суть філософських і морально- етичних шукань та політичних проблем свого часу (драма “ Кассандра ”(1907), драматична поема “В катакомбах ” (1905), драматичний діалог “ На полі крові ”(1909), драма “Руфін і Прісцілла” (1910), драматична поема “ Адвокат Мартіан ”(1911)).
Про те, що Лесю Українку постійно хвилювала тема митець і суспільство, свідчить її драматична поема “У пущі”, над якою вона почала працювати в 1897р., а завершила в1909р.
Визначним досягненням драматургії Лесі Українки є її “ Камінний господар ”. Це одна з найцікавіших версій легенди про Дон Жуана, до образу якого зверталося багато великих художників. Звернення до образу Дон Жуана мало і конкретні причини. В 1911р. в журналі “ Русская мисль ”П. Струве, який у 90-х рр. підтримував культурний рух на Україні, виступив із статтею, де заперечував доцільність самого існування української культури, говорив про її нездатність використовувати світові образи. Політичне донжуанство Струве обурило Лесю Українку, і, вважаючи, що лише публіцистичної полеміки тут замало, вона написала “ Камінного господаря ”.