Педагогічні системи освіти дітей з порушеннями слуху

Система наукових знань про освіту дітей з порушеннями слуху є складовою частиною спеціальної педагогіки.

Нормальна функція слухового аналізатора має особливу значу­щість для загального розвитку дитини. Стан слуху має вирішальний вплив на її мовленнєве і психічне становлення.

Медичні дослідження причин порушення слуху вказують на інфек­ційні захворювання, токсичні ураження, судинні розлади, механічні, акустичні або контузійні травми тощо. З урахуванням причин тугову­хість і глухоту підрозділяють на спадкову, вроджену і набуту.

Як вітчизняна, так і зарубіжна статистика свідчать, що число дітей з відсутністю або пониженням функції слуху постійно збільшується.

У зв'язку з цим необхідність існування і розвитку сурдопедагогіки є очевидною.

З медичною і педагогічною практикою тісно пов'язана диференціа­ція контингенту осіб, що мають порушення слуху. Визнаючи важливість медичних класифікацій порушень слуху, сурдопедагоги завжди підкре­слювали необхідність психолого-педагогічних класифікацій.

Р.М.Боскіс розробила наукове обґрунтування такої класифікації, запропонувавши критерії, які відображають своєрідність розвитку дітей з порушеннями слуху (ступінь ураження слухової функції; рівень роз­витку мовлення при даному ступені ураження слухової функції; час виникнення порушення слуху).

Основою класифікації є такі положення.

1. Порушення слуху у дитини впливає на весь подальший хід її

психічного і мовленнєвого розвитку, призводить до виникнення цілої низки вторинних порушень, зокрема до порушення розвитку мислення, мовлення, пізнавальної діяльності.

2. Чим вищий рівень розвитку мовлення у дитини, тим більші мож­ливості використання залишкового слуху. Здатність спиратися на за­лишки слуху, що підлягають зберіганню, більша у того, хто володіє мовленням.

3. Критерієм диференціації дітей з частковим порушенням слуху і глухих дітей є можливість використання слуху в спілкуванні. По цьому критерію проводиться розмежування туговухості і глухоти.

Глухота - це стійка втрата слуху, при якій неможливо самостійно опанувати мовленням і розбірливо сприймати його навіть на найближ­чій відстані від вуха. При цьому можуть бути збережені залишки слуху, що дозволяють сприймати гучні немовленнєві звуки і деякі звуки мов­лення на близькій відстані.

Туговухість - це стійке пониження слуху, при якому можливе само­стійне накопичення мінімального мовленнєвого запасу на основі зали­шків слуху, що збереглися, сприйняття мовлення хоча б на найближчій відстані від вушної раковини.

Важливо підкреслити, що в сурдопедагогіці замість терміну "туго­вухий" як правило використовують термін "слабкочуючий". Ступінь порушення слуху, час виникнення слухового порушення, педагогічні умови розвитку дитини після настання порушення слуху, індивідуальні особливості дитини відображаються на ступені і характері мовленнєво­го розвитку.

Окрему групу відносно формування мовлення і його сприйняття складають пізніше оглухлі. Ці діти відрізняються тим, що до моменту настання у них порушення слуху вони володіли мовленням, що вже сформувалася.

На підставі педагогічної класифікації здійснюється диференційова­на спеціальна освіта для дітей, що мають різний ступінь порушення слуху і відповідний рівень мовленнєвого розвитку.

Як за кордоном, так і в Україні пропонуються дві основні педагогічні системи навчання глухих.

Новим напрямом у сурдопедагогіці є білінгвістичний підхід, який передбачає використання двох рівноправних і рівноцінних засобів освітнього процесу, - української мови в усній, письмовій і тактильній формі та української (або іншої) жестової мови. Обидві мови є рівними в спілкуванні між вчителями, що чують, і глухими учнями, батьками. В даний ч ас існує ще багато невирішених завдань в цій педагогічній сис­-

темі: потрібно знайти оптимальне співвідношення жестової і словесної

мови в навчальному процесі, розробити дидактичні основи навчально­го

процесу на основі жестової мови, створити нову систему підготовки

сурдопедагогів для навчання глухих в умовах білінгвістичної педагогіч­ної системи, розробити дидактичні і методичні підходи білінгвістичного навчання глухих дітей різного віку.

Другий напрям у навчанні глухих пов'язаний з навчанням їх слове­сній мові. Сурдопедагог, професор С.А.Зиков розробив нову комуніка­ційну систему. Глухі діти повинні в умовах навчання засвоювати мову як засіб спілкування, користуватися нею на всіх етапах навчання і в умовах соціальної взаємодії. Ця система передбачає, що засвоєнню мови повинно передувати практичне засвоєння словесних форм спіл­кування, у дітей треба розвинути "відчуття мови", яке може виникнути тоді, коли дитина знаходитиметься постійно середовищі, насиченому мовленням, Важливе місце в комунікативній системі навчання мовлен­ню займає ідея розвитку спілкування як діяльності.

У вітчизняній (і зарубіжній) сурдопедагогіці та сурдопсихології ви­явлені основні характеристики розвитку слабкочуючих дітей. Суть їх розвитку полягає в тому, що його першопричина - біологічна, а наслід­ки - соціальні.

Під час вступу до школи у слабкочуючих дітей часто виявляються такі порушення мовлення:

1) недоліки вимови;

2)обмежений запас слів;

3)недостатнє засвоєння звукового складу слова, яке виражається не тільки в неточностях вимови, але і в помилковому написанні слів;

4)неточне розуміння і неправильне вживання слів;

5) недоліки граматичної будови мовлення:
а) неправильна побудова речень;

6) неправильне узгодження речень;

6)обмежене розуміння усного мовлення;

7)обмежене розуміння прочитаного тексту.

Необхідність подолання порушення розвитку потребує соціального за своєю природою, цілісного впливу на особистість слабкочуючих учнів у спеціально організованому освітньо-виховному процесі. Спеці­альним він є в тому сенсі, що спирається не тільки на досягнутий рі­вень розвитку, але і на компенсаторні можливості. Такий вплив перед­бачає створення особливих умов, які дозволять максимально підсили­ти компенсаторний фонд з метою подолання наслідків дефекту, ви­правлення порушеного ходу становлення особистості, її соціальних зв'язків, всіх сторін її психіки,

Завдяки спеціальному навчанню формується мовлення і понятійне мислення, словесна пам'ять, створюються умови для розширення мо­жливостей компенсації дефекту як за рахунок розвитку і використання слухових даних, так і завдяки іншим аналізаторам, що підлягаючих зберіганню.

Школа для слабкочуючих і пізніше оглухлих дітей забезпечує своїм вихованцям загальноосвітню підготовку на цензовому рівні, що відпо­відає нормативним вимогам Державного освітнього стандарту. Відпо­відність цензовому рівню досягається при дотриманні особливої зміс­тової і методичної спрямованості навчального процесу, в основу якого покладений корекційно-розвивальний принцип навчання.

У спеціальному педагогічному процесі повинна забезпечуватися полісенсорна основа навчання слабкочуючих дітей. У зв'язку з цим в навчальний процес включені: робота з розвитку навичок читання з губ (з опорою на зорову і слухо-зорову основу з залученням тактильно-вібраційної чутливості); спеціальні заняття з техніці мовлення, що фо­рмують рухову, кінестетичну базу мовлення в єдності з розвитком оп-тико-акустичних мовленнєвих уявлень; робота з розвитку і використан­ня залишкового слуху.

Письмо і читання для слабкочуючих є найповноціннішим засобом оволодіння мовленням. Специфічна роль писемного мовлення і як засобу розвитку пізнавальної діяльності учнів.

Значна роль наочних засобів (сюжетних картин, макетів, муляжів, відеоматеріалів) у зв'язку з тим, що вони повинні не стільки ілюструва­ти навчальний матеріал, скільки наочно розкривати його зміст. Особ­ливого значення набувають наочно-дієві засоби і прийоми, що допома­гають формуванню уявлень і понять спочатку на наочно-образному, а потім і на абстрактному рівні узагальнень. До них відносяться цілесп­рямоване створення ситуацій, інсценування, драматизація, пантоміма,

Всі ці засоби зазвичай використовуються у поєднанні зі словесни­ми засобами навчання.

У загальноосвітній школі нерідко можна зустріти слабкочуючу ди­тину, яка зовні нічим не відрізняється від інших учнів. Але навіть не­значний ступінь пониження слуху може слугувати перешкодою до за­своєння читання і письмової мови в звичайних умовах навчання. На­явними є типові відхилення в письмі слабкочуючих, порушення вимови в цих випадках не дуже помітні, але звертає на себе увагу деяка нечіт­кість артикуляції і своєрідний акцент, неповне оволодіння звуковим складом слова, що виражається в неточній вимові тих елементів сло­ва, які повністю не охоплюються слуховим сприйняттям дитини.

Виявлене у дитини зниження слуху повинно бути компенсоване слухопротезуванням, дитина сидить у класі за першою партою право­руч від педагога спиною до вікна. її треба забезпечити педагогічною допомогою спеціаліста-сурдопедагога, а вчитель повинен дотримува­тися певних вимог:

• не повертатися спиною до дитини, яка не чує, під час усних по­яснень;

• завжди знаходитися обличчям до джерела світла;

• говорити в нормальному темпі, не підвищувати голос, не закри­вати руками нижню частину обличчя;

• стежити за тим, наскільки учень розуміє мову;

• постійно контролювати засвоєння програми навчання і надавати у разі потреби допомогу дитині.

Вчитель повинен допомогти дитині ввійти в колектив дітей, що чу­ють, створити умови для налагодження дружніх стосунків.