Поняття та принципи морського права

Ця галузь є однією з найстаріших, тому що з незапам'ятних часів Світовий океан, що становить 71 % поверхні планети Земля, відігравав значну роль у задоволенні господарських і транспортних потреб народів світу.

Протягом тривалого часу звичаєве право становило основу цієї галузі, регулюючи насамперед відносини, пов'язані з мореплаванням і рибальством. Міжнародний договір також застосовувався з цією метою на ранніх стадіях розвитку міжнародного морського права, але досить рідко. Так, у VI, V і IV ст. до н. е. були укладені договори між Стародавнім Римом і Карфагеном про встановлення кордонів і режим плавання в затоках Карфагенській і Лаціуму, біля берегів Іспанії, Лівії, Сардинії. Ці договори згодом вплинули на формування міжнародно-правового режиму територіальних вод.

За римським правом море загалом визнавалося вільним для судноплавства і рибного лову, але з обмеженнями. Море, як і повітря, вважалося res communis omnium (річчю, спільною для всіх), але разом з тим підкорялося юрисдикції імператора. Крім того, свобода моря визнавалася Римом тільки щодо своїх громадян, але не для інших народів.

Давньоізраїльське право розглядало морські простори на захід від Палестини як домініон Ізраїлю. У цілому можна констатувати, що в античному міжнародному праві не було принципу свободи відкритого моря, як і не було самої галузі міжнародного морського права як системи норм, що визначають режим морських просторів і правила їх використання. Пояснювалося це нерозвиненістю економічних відносин і відсутністю єдиного світового ринку.

У феодальну епоху з її патримоніальними відносинами було характерне поширення влади монарха (imperium) і його права володіння (dominium) на значні водні простори. Так, Португальська корона претендувала на Атлантичний океан на південь від Марокко, Іспанська монархія - на Тихий океан і Мексиканську затоку, англійські королі - на Північну Атлантику, Венеція вважала себе сувереном Адріатичного моря, а Генуя - Лігурійського. Деякі з цих претензій підкріплювалися буллами1 римських пап Олександра VI (1493 р.) і Юлія II (1506 р.). У феодальну епоху розвиток норм і правил морської діяльності відбувався за окремими морськими регіонами і враховував місцеві умови й традиції. Так з'явилися регіональні джерела морського права: Родоський морський кодекс, Олеронські сувої, Закони Вісбі, Кодекс Ганзи, Консолато дель маре та ін. В основному ці джерела становили звід місцевих законів, звичаїв та узвичаєнь, що формувалися й діяли в країнах і портах певного морського регіону. Незважаючи на регіональний характер, багато положень цих джерел вплинули на розвиток міжнародного морського права.

Бурхливий розвиток промисловості, торгівлі й мореплавання, що зумовив Великі географічні відкриття, сприяв утвердженню принципу свободи відкритого моря й відмові від територіальних претензій на морські простори за межами територіальних вод. Засновник науки міжнародного права голландський мислитель, юрист і дипломат Гуго Гроцій, відстоюючи інтереси першої країни капіталізму, що переміг, - Нідерландів, у книзі "Свобода морів, або Право, що належить Голландії, брати участь у торгівлі в Ост-Індії" ("Mare Liberum") стверджував, що ні Португалія, ні жодна інша держава не можуть володіти морями і мати виключні права на судноплавство. Гроцій зазначав, що загальні потреби людства та інтереси міжнародної торгівлі вимагають визнання відкритості морів. Водночас він визнавав можливість встановлення поясу територіальних вод прибережною державою і право мирного проходу по ньому суден інших держав.

Велика французька революція й утвердження капіталістичних виробничих відносин у багатьох європейських країнах сприяли широкому визнанню принципу свободи відкритого моря. В 1661 р. італійський юрист А. Джентілі писав, що mare portio terrae (море - частина суші), маючи на увазі пояс територіальних вод, за межами яких повинен діяти принцип свободи морів.

Історія міжнародних морських відносин свідчить про те, що норми й принципи міжнародного морського права формувалися й розвивалися за безпосередньої взаємодії двох тенденцій - захисту своїх інтересів прибережними державами і необхідності вільного використання відкритого моря в інтересах усіх суб'єктів міжнародного права.

XX ст. ознаменувалося надзвичайно швидкими темпами розвитку промисловості, науки й техніки; появою світогосподарських зв'язків і світового ринку; значним розширенням діяльності держав у Світовому океані. Всі ці зміни вимагали розвитку норм та інститутів міжнародного морського права, їх кодифікації.