Континентальний шельф

Питання про юрисдикцію і права власності щодо ресурсів морського дна за межами територіального моря було запропоновано на розгляд Гаазької конференції з кодифікації міжнародного права 1930 р., але не обговорювалося, хоча практична необхідність його вирішення назрівала. В 1942 р. Велика Британія від імені Тринідаду уклала з Венесуелою Договір щодо підводних районів затоки Парія. За цим договором сторони поділили морське дно затоки на два сектори, що прилягають до їхніх берегів, і визнали права одна одної на відповідний сектор. При цьому на сектори не поширювався суверенітет ані прибережних держав, ані будь-яких інших. Таким чином, у 1942 р., ще до створення самого інституту континентального шельфу, з’явився договір про його делімітацію.

Прийнято вважати, що вперше ідея про належність континентального шельфу прибережній державі була сформульована в заяві Президента США Г. Трумена від 28 вересня 1945 р.: "...Уряд США вважає ресурси поверхні й надр континентального шельфу, що знаходиться у відкритому морі, але примикає до узбережжя Сполучених Штатів, такими, що належать США і перебувають під їхньою юрисдикцією та контролем". Після цієї заяви з’явилися претензії на континентальний шельф з боку багатьох держав.

Континентальний шельф як міжнародно-правовий інститут був уперше встановлений у Конвенції про континентальний шельф 1958 р. і підтверджений у Конвенції ООН з морського права 1982 р. У його основу було покладено геологічне поняття континентального шельфу. Стаття 76 "Визначення континентального шельфу" Конвенції 1982 р. установлює: "Континентальний шельф прибережної держави містить у собі морське дно й надра підводних районів, що простягаються за межі її територіального моря на всьому протязі природного продовження її сухопутної території до зовнішньої межі підводної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких вимірюється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни материка не сягає такої відстані" (п. 1). У випадках, коли ця окраїна простягається більш ніж на 200 морських миль від вихідних ліній, від яких вимірюються ширина територіального моря, зовнішня межа континентального шельфу визначається за складною формулою, що поєднує геоморфологічні дані з дистанційною межею в 350 миль або відстанню не далі 100 миль від 2500-метрової ізобати. У цих випадках дані про межу континентального шельфу передаються Комісії з кордонів континентального шельфу, що надає рекомендації з питань встановлення зовнішніх кордонів шельфу. Межі континентального шельфу, встановлені прибережною державою відповідно до цих рекомендацій, є остаточними та обов’язковими для всіх (п. 8 ст. 76).

Прибережна держава здійснює над континентальним шельфом суверенні права з метою розвідки й розробки його природних ресурсів (п. 1 ст. 77). У силу цього положення континентальний шельф виокремлюється в самостійну територіальну категорію, оскільки за юридичною природою він не може бути віднесений ні до державної території, ні до міжнародної території спільного користування.

Права прибережної держави у межах континентального шельфу є виключними в тому розумінні, що, якщо ця держава не здійснює розвідку континентального шельфу або не розробляє його природні ресурси, ніхто не може робити цього без чітко вираженої згоди прибережної держави. При цьому права такої держави на континентальний шельф не залежать від ефективної або фіктивної окупації нею шельфу або від прямої про це заяви.

Поняття "природні ресурси" включає мінеральні та інші неживі ресурси морського дна і його надр, а також живі організми, що належать до "сидячих видів", тобто організми, які в період, коли можливий їхній промисел, або перебувають у нерухливому стані на морському дні чи під ним, або не здатні пересуватися, інакше, ніж перебуваючи в постійному фізичному контакті з морським дном або його надрами.

Права прибережної держави на континентальний шельф не зачіпають правового статусу покриваючих вод і повітряного простору над цими водами.

Здійснення прав прибережної держави щодо континентального шельфу не повинне обмежувати судноплавство, права і свободи інших держав, передбачені у Конвенції 1982 р., або призводити до будь-яких невиправданих перешкод їх здійсненню.

Всі держави мають право прокладати підводні кабелі й трубопроводи на континентальному шельфі відповідно до положень цієї Конвенції.

Прибережна держава здійснює відрахування або внески натурою у зв’язку з розробкою неживих ресурсів континентального шельфу за межами 200 миль, що відлічуються від вихідних ліній, від яких вимірюється ширина територіального моря.

У Конвенції 1982 р. передбачається, що делімітація (розмежування) континентального шельфу між державами з протилежними або суміжними узбережжями здійснюється шляхом угоди на основі міжнародного права, як зазначається в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, з метою досягнення справедливого рішення (п. 1 ст. 83). До укладення такої угоди зацікавлені держави докладають усі зусилля для досягнення тимчасової домовленості практичного характеру і протягом перехідного періоду не повинні ставити під загрозу досягнення остаточної угоди або не перешкоджати її досягненню. Якщо протягом розумного строку угода не може бути досягнута, зацікавлені держави застосовують процедури, передбачені у частині XV "Урегулювання суперечок".

Україні як прибережній морській державі необхідно знаходити шляхи вирішення проблеми делімітації континентального шельфу з державами, що мають з нею суміжні узбережжя. Нині тривають переговори з цього непростого питання з метою укладення відповідної угоди з Росією.